2. Закономірності формування планетарних форм рельєфу Землі

Найбільшими (планетарними) сучасними нерівностями земної по­верхні за морфографічною класифікацією рельєфу є материкові ви­ступи, океанічні западини, серединно-океанічні хребти та геосинклі­нальні пояси. Всі вони утворені домінуючим впливом ендогенних чин­ників. Нині на нашій планеті відбуваються активні тектонічні процеси: продовжується період альпійського горотворення, спостерігаються інтен­сивна сейсмічність і вулканічність. Тому встановлення причин форму­вання найбільших сучасних нерівностей поверхні планети є початко­вим етапом аналізу ролі ендогенних чинників рельєфоутворення.

У сучасну геологічну епоху перетворення вигляду Землі відбу­вається внаслідок двох геологічних процесів. Зокрема, під час гео­синклінальних процесів океанічна земна кора перетворюється на материкову, набуває міцності, збільшує свою товщину. У разі рифто- генного процесу (рифтогенезу) відбувається розсування океанічного дна, розламування континентальної кори «знизу», активізація деяких ділянок платформ й утворення на їхньому місці гірських споруд, тек­тонічна активність і висота яких є не меншими, ніж у справжніх геосинклінальних областях. Обидва зазначені геологічні процеси є першопричинами формування планетарних форм рельєфу. Наслідком сукупного впливу цих глобальних геологічних процесів є постійні тектонічні рухи земної кори, зокрема рухи літосферних плит, внаслі­док яких сформувалося сучасне розміщення материків та океанів.

Геосинклінальний процес і його рельєфоутворювальне значен­ня. Відомо, що конвекційні течії мантії Землі охоплюють усю товщи­ну цієї геосфери і рухаються на одних ділянках за висхідними, а на інших — за низхідними коловими траєкторіями (рис. 4). Зважаючи на специфічний агрегатний стан речовини мантії (твердопластичний), швидкість руху мантійних мас ледве сягає кількох міліметрів або кількох сантиметрів за рік. На верхніх ділянках своїх колових орбіт мантійні маси втягують у повільний рух частини літосфери, що скла­дається з окремих плит. Таким чином, вертикальні переміщення ман­тійної речовини трансформуються у горизонтальні переміщення час­тин твердої літосфери. Саме ці горизонтальні рухи земної кори є причинами виникнення на певних етапах геологічного розвитку Землі геосинклінальних або рифтогенних процесів.

Геосинклінальний процес починається із втягування у товщу мантії окремої малопотужної, доволі рухомої та гнучкої ділянки земної кори. Внаслідок прогинання поверхні земної кори формується геосинклі­нальна западина або її фрагменти, що є місцем нагромадження знач­них за товщиною шарів осадових відкладів. Про масштаби прогинан­ня земної кори у геосинклінальних областях свідчать такі цифри. На дні нинішнього Середземного моря, де максимальна глибина лед­ве сягає 5 км, залягає осадова товща потужністю понад 5 км, на дні Чорноморської западини (максимальна глибина моря становить 2,215 км) — близько 15 км, а на дні південної котловини Каспію (глибина трохи більша за 1 км) — понад 25 км. Ці фрагменти альпій­ської геосинклінальної западини свідчать про масштаби можливого потовщення колишньої океанічної кори завдяки пізнішим процесам інтрузії та ефузії магматичних мас і регіонального та контактного метаморфізму. Подальший розвиток геосинкліналі, як відомо, зумов­лює формування складчастих і складчасто-брилових гірських струк­тур, що у міру свого підняття зазнають руйнівного впливу екзоген­них процесів. Значна неоднорідність літолого-петрографічного скла­ду порід, їх пористість, деформованість тектонічними напруженнями, складчаста й розривна будова, екстремальні кліматичні умови, роз­членованість та інші чинники зумовлюють інтенсивний прояв екзоген­них процесів, що за порівняно нетривалий час знищують гірську країну, перетворюючи її на майже рівнину (пенеплен). Водночас земна кора, Що була малопотужною і гнучкою під час метаморфізму потужних осадових товщ, набуває міцності, значно потовщується і стає менш сприятливою до впливу тектонічних напружень. Останні вже не здатні спричинити плікативні (складчасті) деформації такої міцної земної ^К0РИ, проте можуть деформувати її розривними (диз’юнктивними) 'Шслокаціями-розломами. На завершальній стадії геосинклінального Розвитку земна кора перетворюється на материкову (платформну) і

потім розвивається за законами платформи. Вона зазнає впливу пе­реважно епейрогенічних (коливальних) тектонічних рухів, внаслідок чого на поверхні новоутворених суходольних рівнин утворюються мілководні епіконтинентальні моря, що залишають після численних трансгресій і регресій комплекси різновікових осадових відкладів. Окремі ділянки платформ по розломних порушеннях різного рангу (глибинних, регіональних, локальних) набувають здатності до верти­кальних диференційованих локальних переміщень, де утворюються і тривалий час розвиваються позитивні тектонічні структури (щити, антеклізи, вали, куполи, склепіння) та негативні (синеклізи, запади­ни). Масивне тіло платформи подекуди зазнає масштабного зламу­вання з утворенням авлакогенів, що мають тенденцію займати високе гіпсометричне положення (Тиманський кряж) або опускатися на знач­ну глибину (Дніпровсько-Донецька западина). Основні етапи роз­витку земної кори геосинклінального процесу зображено на рис. 5.

Материкова кора, що сформувалася на місці океанічної внаслідок геосинклінального процесу, може зазнавати настільки потужних тек­тонічних напружень або інтрузивної діяльності, що подекуди у ме­жах платформ можуть утворюватися так звані відроджені гори пере­важно брилового характеру (Казахський дрібносопковик) або відпре­паровані магматичні тіла гірського вигляду (Хібіни).

Таким чином, зображений на рис. 5 тип конвекційних течій мантії Землі внаслідок геосинклінального процесу, що триває впродовж численних орогенних епох, зумовлює формування земної кори знач­ної товщини (20—40 км), яку називають материковою. Морфологічним проявом цього процесу є утворення материкових виступів, які здій­маються над ложами океанів. Проте у межах материкових виступів земна кора ніколи не буває стабільною. Відповідно до ритмів ороген­них процесів у геосинклінальних областях на материках також відбу­ваються потужні тектонічні процеси (утворення відроджених гір). Гірські країни геосинклінальних поясів чи відроджених гір є настільки масштабними за розмірами і потужністю горотворних процесів, що їх визнають окремими планетарними формами рельєфу Землі.