4. Рельєф орогенних поясів материкових виступів

У геоморфології розрізняють два типи рухомих поясів материко­вих виступів.

1. Геосинклінальні, представлені гірським рельєфом суходолу, що сформувався в альпійський період на місці колишніх геосинкліналь­них басейнів.

2. Геоантиклінальні, або відроджені (епіплатформні), гірський рельєф яких виник в неотектонічний період на місці геолого-тектоніч- них структур різного походження та різного віку, зокрема на найдавні­ших із них — докембрійських платформах.

Простежуються відмінності й у самих геосинклінальних поясах. Так, внутрішньоматерикові геосинклінальні пояси формуються у зо­нах зіткнення материкових літосферних плит, а окраїнно-материкові — там, де відбуваються зіткнення океанічних і материкових літосфер­них плит.

Основні ознаки рельєфу геосинклінальних областей. Геосинклі­нальний пояс, або геосинклінальна область, — це ділянка земної кори,

_де відбуваються горотворення, інтенсивні тектонічні процеси, форму­вання різних складчастих структур із гірських порід, що відклалися раніше у морських басейнах. Це також область інтенсивного магма- тизму та сильної сейсмічності.

Кожна геосинклінальна область у своєму розвитку проходить по­слідовні етапи. Спочатку відбувається інтенсивне прогинання земної поверхні і в новоутвореному морському басейні нагромаджуються осадові відклади. За подальшого прогинання геосинклінальної об­ласті товща осадових відкладів зазнає інтенсивних складчастих і розломних деформацій, механічного та термічного впливу. У місці розломних порушень та в напрямі ядер великих антиклінальних скла­док і антикліноріїв відбуваються інтенсивні інтрузії магми та ЇЇ флюїдів, сильне тангенціальне стиснення деформованої осадової товщі, пронизаної інтрузіями, і витіснення її на поверхню у вигляді гірської країни. Осадові гірські породи зазнають метаморфізму різних типів. Серед гірських порід наявні магматичні й осадові породи різної гео­логічної структури: моноклінальної, периклінальної, вертикальної, складчастої, розривної тощо. У процесі підняття, спричиненого витіс­ненням порід із колишньої геосинклінальної западини, що поступово «закривається» (зменшується в ширину), утворюються глибокі роз­ломи, по яких на поверхню проривається магма, розвивається вул­канізм. Усі процеси супроводжуються сильними й частими сейсміч­ними явищами. Під час подальшого розвитку геосинклінального по­ясу вулканізм згасає, напруженість тектонічних процесів зменшуєть­ся. Гірська країна, що сформувалася на місці геосинклінальної об­ласті інтенсивного горотворення, поступово руйнується внаслідок екзогенних процесів. Згодом формується малорухома жорстка брила земної кори — платформа, яка має значну товщину, що визначається глибиною прогинання земної поверхні та висотою подальшого зрізання гірської країни, і складається зі щільних гірських порід. Послідовність описаних процесів можна простежити, досліджуючи сучасні геосинк­ліналі, що перебувають на різних стадіях розвитку.

У міру розвитку геосинклінальних областей гнучка геосинклінальна земна кора незначної товщини замінюється на потужнішу малорухо­му земну кору. Давні платформні області «обростають» по пери­ферії корою платформного типу, яка є результатом тривалого пере­творення геосинклінальної кори.

У межах материкових виступів у геосинклінальній стадії розвит­ку перебуває нині Середземноморсько-Гімалайський пояс альпійської складчастості. За структурою і характером мегарельєфу цей пояс досить неоднорідний. Так, на заході поряд із поширенням гірських структур материкового типу збереглися і продовжують розвиватися морські западини із субокеанічним типом земної кори. Для них ха­рактерне подальше занурення і нагромадження значної товщі осадо­вих відкладів: а) у котловинах Середземного моря, максимальна глиби­на якого становить близько 5 км, товщина осадового шару — 5 —8 км; б) у Чорному морі, глибина якого трохи більша за 2 км, товщина осадового шару понад 15 км; в) у південній котловині Каспію, де глибина лише 1 км, товщина осадового шару досягає 25 км. Зберег­лися у рельєфі цього поясу, хоч і втратили свою морфологічну інди­відуальність, острівні дуги, властиві перехідним зонам (дуга Іонічних островів, Криту та Родосу в Середземному морі) та глибоководні жолоби (Еллінський жолоб глибиною близько 5,5 км).

Що далі на схід, то менше в Середземноморсько-Гімалайському поясі площ, зайнятих морськими басейнами з корою субокеанічного типу. Південний Каспій — це остання морська западина такого типу. На схід від нього аж до Індокитаю геосинклінальний пояс представ­лений виключно материковим типом земної кори. За характером бу­дови — це вже материк, проте за рухливістю це ще не материкова платформа. Свідченням цього є ступінь вертикальної розчленова­ності та абсолютні висоти рельєфу суходолу, властиві гірським гео­синклінальним областям. У межах зазначеного геосинклінального поясу розміщуються найвищі гірські системи суходолу — Памір і Гімалаї, де різниця відносних висот досягає 9 км, що не характерно для материкових платформ. Інтенсивність прояву ендогенних про­цесів хоч і слабкіша, ніж у геосинклінальних областях, що перебува­ють на більш ранніх стадіях розвитку, однак ще досить значна: об­ласть сейсмічна, на її території є діючі або недавно згаслі вулкани.

Дуже важливою, проте не зовсім зрозумілою особливістю альпій­ських гірських споруд Євразії є величезна товщина земної кори. Під Гімалаями, наприклад, вона становить 84 км, під Великим Кавказом — близько 60 км. Альпійські гірські споруди утворюють гігантські ви­рости згори вниз, які відтісняють мантію на значну глибину.

За ознаками мегарельєфу альпійські гори з материковою корою (тобто такі, що перебувають у постгеосинклінальній стадії розвитку) поділяють на певні категорії: гори зі склепінчасто-складчастою і склад­частою структурою, нагір’я (міжгірські плато), міжгірні та передгірні западини.

Гори зі склепінчасто-складчастою і складчастою структурою відрізняються найрізкішим вертикальним розчленуванням, добре відоб­раженою у рельєфі складчастою структурою, ускладненою глибинни­ми розломами, максимальною висотою. Ерозійне розчленування має особливо різкі форми. Велика висота гір зумовлює значне поширен­ня гірського зледеніння і форм льодовикового рельєфу, пов’язаних із ними (Альпи, Кавказ, Гімалаї та ін.).

Нагір’я — це високо розміщені поверхні, але зі значно меншою розчленованістю рельєфу, наприклад південна частина Тибету, Вірменське нагір’я, нагір’я Передньої Азії та ін. Очевидно, це масиви давнього складчастого суходолу, що розміщувалися в межах колиш­нього геосинклінального басейну і надалі були втягнуті у загальне підняття. Деякі нагір’я у минулому зазнали впливу інтенсивного вулканізму (Вірменське нагір’я). Міжгірні плато (нагір’я) мають переважно денудаційну морфоскульптуру, характер якої зумовлений певними фізико-географічними умовами. Для зазначених нагір’їв характерні аридно-денудаційні умови.

Міжгірні западини — невід’ємний елемент мегарельєфу гірських областей (Куринська, Колхідська та ін.). Вони розміщені на кілька тисяч метрів нижче від навколишніх гір — антиклінальних хребтів — і зазвичай заповнені потужною товщею пухких відкладів пролю­віального, алювіального або флювіогляціального походження. Такі западини часто зайняті або були зайняті озерами в минулому й повніс­тю заповнені озерними відкладами (Середньодунайська рівнина).

Особливістю мегарельєфу альпійських гірських споруд є також передгірні западини — ділянки сусідніх платформ, що були втягнуті в зону геосинклінального тектогенезу і зазнали значного прогинан­ня. У сучасному рельєфі вони представлені передгірськими акуму­лятивними (переважно алювіальними й алювіально-пролювіальни­ми) рівнинами (Месопотамська, Індо-Ганська, Куринська, Терська ни­зовини та ін.). Що ближче до гір, то рівнини більше нахилені й ха­рактеризуються значними висотами та сильнішим ерозійним розчле­нуванням, наприклад нахилені рівнини Середньої Азії та Перед- альпійські рівнини.

Деякі морфологічні риси рельєфу відображують закономірності вертикальної поясності. Тому на прикладі найвищих геосинкліналь­них споруд можна простежити всі морфокліматичні ознаки рельє­фу — від аридно-денудаційних до гляціальних. Загалом альпійські гірські споруди материків є областями максимальної інтенсивності Денудаційних процесів і найважливішими джерелами осадового ма­теріалу, що транспортується до океанів і міжгірних западин.

Основні ознаки рельєфу відроджених гірських поясів (епі- платформних гір). У межах материків поряд із залишковими давні­ми горами, такими як Уральські, Центральноказахстанські або Аппа- лачські, максимальні висоти яких не перевищують 1—2 км, трапля­ються гори, що характеризуються високою тектонічною активністю і, як наслідок, значними абсолютними висотами (5 — 7 км) та високою сейсмічністю, а подекуди — сучасним вулканізмом.

Геологічна будова відроджених гір свідчить, що їх сучасне розмі­щення не завжди відповідає давнім структурним лініям. Такі гори зазвичай складені з давніх кристалічних порід, що зазнали складчас­тості та консолідації ще у докембрійський період або під час кале- донського, герцинського чи мезозойського орогенезів. Вони мають платформну геолого-тектонічну структуру (значна товщина земної кори, наявність домінуючих магматичних і метаморфічних порід, по­декуди присутність осадового чохла, деформованого під час альпій­ського горотворення тощо), проте за тектонічною активністю не по­ступаються молодим альпійським геосинклінальним спорудам.

Горами, що утворилися на платформній основі, є найвищі гори Центральної Азії — Тянь-Шань і Кунь-Лунь (на герцинській основі), у Східному Сибіру — Саяни і Байкальська гірська країна (на кале- донській та докембрійській структурах), гори Північного Сходу Євразії та Скелясті гори Північної Америки (на мезозойській та герцинській структурах), гори Східної Африки та гори частини Аравійського пів­острова, що прилягає до Червоного моря (на докембрійській струк­турі) тощо.

Установлено, що за новітній період геоморфологічного розвитку Землі амплітуди тектонічних деформацій по вертикалі у цих горах становили від 5 до 15 км. Такі гірські системи називають відродже­ними горами, областями молодого гороутворення, активізованими платформами, областями епіплатформного орогенезу, що відобра­жає основні закономірності зазначеного виду орогенезу.

1. Гори цього типу омолоджують давні геолого-тектонічні струк­тури земної кори, тому сучасна морфоструктура гірських країн не збігається з давньою тектонічною структурою.

2. Земна кора у таких районах має материкову природу.

3. Характер тектонічних деформацій, зважаючи на консолідованість земної кори, може бути лише розломним.

4. Унаслідок вертикальних блокових переміщень земної кори на висотах є фрагменти давніх пенепленів, що не властиве процесу вирів­нювання гірських країн.

5. Потужні розломні порушення здебільшого зумовили потужні інтрузивні та ефузивні процеси (зокрема, наймолодшого, четвертин­ного періоду).

6. Препарування геолого-тектонічних структур екзогенними про­цесами внаслідок високої міцності метаморфічних і магматичних порід відбувається по-іншому, ніж у горах геосинклінальних областей, що зумовлює відмінності у морфології рельєфу.

За морфологічними ознаками планетарного характеру у межах сучасних материкових виступів можна розрізнити три пояси відро­джених гір: Східноафриканський, Центральноазійський та гірський пояс Кордильєр Північної Америки.

Східноафриканський пояс відроджених гір сформувався на місці докембрійської платформи. Він простягається з півдня на північ від р. Замбезі до Червоного моря. Це нагір’я великих розмірів, у цент­ральній частині якого розміщені рифтові западини. Частина запа­дин є озерними котловинами — оз. Рудольф, Ківу, Танганьїка, Ньяса, Альберт та ін. Найвищі брилові хребти прилягають безпосередньо до рифтів або утворюють складнопобудовані нагір’я, найбільшим з яких є Ефіопське. Тут простежуються наслідки лінійного магматизму, ви­ливи магми на денну поверхню відбувалися по великих і протяжних розломних порушеннях. Трапляються також явища центрального маг­матизму, представлені низкою згаслих і діючих вулканів — Кіліман­джаро, Кенія, Рувензорі, Кірісімбі та ін.

Рифти Східної Африки продовжуються на північ западиною Чер­воного моря, що обмежена з обох боків асиметричними скидово-бри- ловими хребтами, а також западинами Мертвого моря та затоки Ака­ба. Північний край Східноафриканського поясу прилягає під пря­мим кутом до Середземноморсько-Гімалайського геосинклінального поясу і продовжується у гнучких геолого-тектонічних структурах альпійських гірських споруд. На північному сході рифтова зона че­рез Аденську затоку з’єднується з рифтовою зоною Аравійсько- Індійського серединно-океанічного хребта (рис. 8).

Тому пояс відроджених гір Східної Африки характеризується май­же всіма морфолого-генетичними характеристиками, притаманними гірським країнам. Тут відносні перевищення сягають 5 — 6 км, внас­лідок чого чітко простежується вертикальна поясність. Вертикальне розчленування земної поверхні створює численні урвисті схили і глибоко врізані ущелини. Різноманітність гірських порід (магматичні, метаморфічні та осадові) зумовлює розвиток денудаційних процесів, властивих гірським країнам, та численних явищ сучасного і давнього магматизму, притаманних районам інтенсивної сейсмічності.

Центральноазійський відроджений гірський пояс сформувався на структурах різного віку - від докембрійських (Забайкалля) до пізньопалеозойських. До цього поясу належать гірські споруди та міжгірні западини Тянь-Шаню, Джунгарського Алатау, Тарбагатаю, Алтаю, Монгольського Алтаю, Західних і Східних Саян, Прибайкал­ля і Забайкалля, Станового нагір’я і Станового хребта, Джугджур, Верхоянський хребет, Сунтар-Хаята, хребет Перського.

Подібно до Східноафриканського у Центральноазійському поясі [!ІДР°Д^{ЖЄНИХ Г}*Р НОВІТНІ геолого-тектонічні структури не збігаються і первинними (платформними) структурами. Проте цей гірський пояс зазнав інтенсивнішої тектонічної активізації, що знайшло відобра­ження в основних морфологічних особливостях. Тут знаходяться найвищі гірські хребти земної кулі — Тянь-Шань з вершиною пік Перемоги (7439 м), Кунь-Лунь з вершиною Улугмузтаг (7723 м), Кара­корум із вершиною Чогорі (8611 м). Різниця відносних висот між сусідніми вершинами гірських хребтів та корінним ложем западин, що їх розділяють, значно більша, ніж у Східній Африці і становить 12 км.

Відмінність у первісних тектонічних структурах, асинхронність новітньої тектоніки у часі й просторі зумовили істотні розбіжності щодо висоти та морфологічних ознак рельєфу в різних частинах Центральноазійського поясу. Найвищі гірські споруди знаходяться в альпійському Середземноморсько-Гімалайському поясі (Тянь-Шань, Кунь-Лунь, Каракорум), а що далі від нього, то нижче гори (Алтай, г. Бєлуха — 4506 м; Саяни, г. Мунку-Сардик — 3491 м; Станове нагір’я, хребет Кодар — 2999 м тощо). Простежується залежність між розподілом абсолютних висот і віддаленістю найвищих гірських країн від глобального базису денудації (океану). У руйнуванні гірських споруд, розміщених на теренах Сибіру, зокрема крім такого руйнівного чинника, як снігова лінія, беруть участь численні екзо­генні процеси. Проте, незважаючи на зазначені відмінності, Центрально- азійський відроджений пояс постає як єдиний, з властивими лише йому ознаками внутрішньої структури — чергуванням порівняно вузьких лінійно орієнтованих хребтів і западин. Щоправда, деякі западини мають рифтову природу (Байкал) і нагадують рифтові за­падини Африки. Характерними для цього поясу є численні нагір’я і плато: Тибетське (північна частина), Байкальське, Станове та інші, плато Гобі, Алашань тощо.

Однак у межах цього поясу відбуваються інтенсивні тектонічні Рухи, про що свідчать його висока сейсмічність та сліди численних палеосейсмодислокацій. Проявами інтенсивного вулканізму і площин­них виливів базальтової лави є четвертинні вулкани Станового на­гір’я та неоген-четвертинні поверхні вирівнювання хребта Удокан, вкриті базальтовими покривами (рис. 9).

Велетенські простори Центральноазійського поясу відродже­них гір, їх значні абсолютні та відносні висоти зумовили різно­манітність морфоскульптури. Серед них домінують форми рельє­фу аридно-денудаційного та нівально-гляціального походження, вла-

Рис. 9. Неоген-четвертинні поверхні вирівнювання кайнозойського пенеплену Забайкалля, деформовані впродовж антропогену і вкриті базальтовими вилива­ми. Висота — близько 2000 м (фото В. Стецюка)

стиві районам з різкоконтинентальним кліматом центральної части­ни Євразії.

Відроджений гірський пояс Північноамериканських Кордильєр,

який виник на місці палеозойсько-мезозойських геосинклінальних об­ластей, прилягає безпосередньо до альпійської геосинклінальної об­ласті (Береговий хребет, Сьєрра-Невада, Каскадні гори, Аляскінський хребет), що зумовлює значну тектонічну активність поясу. З боку Північноамериканської платформи пояс Кордильєр обмежений хребтом Брукса, горами Маккензі, Скелястими горами з найвищою точкою — г. Елберт (4399 м) у межах Передового хребта (східна частина Скелястих гір), а також горою Східна в Сьєрра-Мадре. Склад­часті структури гір, які переважають у Кордильєрах, внаслідок новітніх тектонічних рухів нерівномірно підняті на значну висоту, глибоко розчленовані та нерівномірно зруйновані. Мегаформи сучасного ре­льєфу мають переважно первинну (платформну) структуру, що знач­но відрізняє пояс Північноамериканських Кордильєр від відродже­них гірських поясів Африки й Азії. На захід від зазначених гірських споруд знаходяться системи високопіднятих плато і нагір’їв — плато Юкон, Внутрішнє плато, плато Колорадо, Мексиканське нагір’я.

Юконське плато — це система плосковершинних хребтів, плато і западин, що їх розділяють, які складаються з нерівномірно переміще­них брил.

Рельєф плато центральної частини поясу відроджених гір характе­ризується значною різноманітністю. Тектонічна роздробленість в од­них випадках зумовила площинні виливи ефузивів та утворення ба­зальтових плато (плато Фрейзер, Колумбійське плато, частина плато Колорадо), а в інших — появу системи брилових гір і міжгірних ски­дових западин, що їх розділяють (Великий Басейн), розміщених кулісо- подібно.

Мексиканському нагір’ю, обмеженому зі сходу та заходу горами Сьєрра-Мадре, властивий складний рельєф. Провідну роль у форму­ванні рельєфу цієї частини відродженого гірського поясу відіграє ефузивний магматизм, де й понині функціонують великі вулкани — Попокатепетль, Орісаба тощо.

Із заходу гірський пояс відроджених гір обмежений складчастими горами альпійської геосинклінальної зони, що відображується у рельєфі певними геологічними структурами, інтенсивною сейсмічніс­тю, а подекуди й сучасним вулканізмом.

Значна протяжність Північноамериканських Кордильєр у мери- діальному напрямі, численні внутрішні плато, обмежені зі сходу і заходу більш високими, зумовлюють різноманітність сучасних гео­морфологічних процесів і форм рельєфу. Важливе місце серед них посідають флювіальні, гляціальні (на півночі) та аридно-денудаційні (у центральній частині та на півдні) процеси. Пояс відроджених гір Північної Америки містить чимало унікальних морфоскульптур, зокре­ма так звані ерозійні гори басейну р. Колорадо (рис. 10), діючі вул­канічні утворення південної частини, гляціальні форми рельєфу Аляски, форми вивітрювання і коразійно-дефляційні форми Великого Басей­ну тощо.

Причини і характер процесів утворення відроджених гір ще не з’ясовано. Проте геоморфологічний аналіз співвідношення деяких форм рельєфу материків та океанів дає змогу окреслити певні на­прями вирішення цієї проблеми. Це стосується насамперед питання Щодо співвідношення поясів відроджених гір з рифговими система­ми серединно-океанічних хребтів.

Процес рифтогенезу — це один із найпотужніших геофізичних та геологічних процесів, що значною мірою впливає на формування пла­нетарних форм рельєфу. Саме здатність земної кори до розтягуван­ня поряд з тенденцією Землі до розширення є феноменом, здатним «зламати» кору будь-якої потужності й створити систему розломних порушень, унаслідок чого окремі блоки кори можуть переміщуватися

Рис. 10. Ерозійні гори басейну р. Колорадо

по вертикалі або горизонталі, що зумовлює формування відроджених гір.

Геосинклінальний процес відбувається лише за певних умов: на­явності гнучкої земної кори порівняно невеликої товщини, здатної до тектонічних деформацій (прогинання), оскільки подальше стискання геосинклінальної западини і формування складчастих гірських спо­руд може відбуватися лише до певної межі. Остання визначається ступенем максимально можливого ущільнення осадових гірських порід, нагромаджених у геосинклінальній западині, та висотою, на яку тек­тонічні процеси здатні витиснути ущільнені й деформовані породи над поверхнею Землі у вигляді гірських споруд.

Отже, порівняння здатності геосинклінального процесу і процесу рифтогенезу утворювати відроджені гори в умовах земної кори знач­ної консолідації (платформної кори) свідчить на користь останньо­го. Наприклад, рифтова зона Східної Африки через Аденську затоку пов’язана з рифтовою зоною Аравійсько-Індійського серединно-океа­нічного хребта. Зв’язок зон доведено за складом вулканічних про­дуктів рифтової зони Східної Африки: тут переважно поширені ос­новні (базальтові) лави, які більше нагадують океанічний тип вулка­нічного матеріалу, ніж такий, як у геосинклінальних областях.

Система рифтів північної частини Східнотихоокеанського хребта, на думку американських учених, продовжується на материку у виг­ляді зон розломів, горстів і грабенів у Каліфорнії, Великого Басейну та Головного рифту Скелястих гір. У цьому районі материка просте­жується також продовження сейсмічного поясу Східнотихоокеанського хребта.

В Аравійському морі на північний схід від Аравійсько-Індійсько- го хребта перед Аденською затокою відгалужується невеликий підвод­ний хребет Меррея, що також має рифтову структуру й відзначається сейсмічністю, тому його можна розглядати як одне з відгалужень се- рединно-океанічної системи. Зона розломів простягається по гребе­ню хребта, підводній окраїні материка і на самому материку у вигля­ді потужної сейсмічної зони Кветта, що відділяє Белуджистан та Індо- Гангську депресію. На півночі зона Кветта, вірогідно, зчленовується з Центральноазійським поясом відроджених гір у районі Паміру. Згідно з гіпотезою потужний рифтовий імпульс з Індійського океану ніби «прострілив» гнучку ділянку геосинклінальної земної кори і вийшов на північ на простори платформної кори Північної Євразії.

Подібне спостерігається щодо одного з відгалужень Афро-Антарк- тичного серединного хребта, що тягнеться з півдня у напрямі простя­гання Східноафриканського поясу відроджених гір. Рифтогенний імпульс цього відгалуження виявився здатним зламати платформну кору Африки й зумовив утворення поясу відроджених гір.

Серединний хребет Північного Льодовитого океану також приля­гає до материка. На продовженні його зони розломів у Якутії роз­міщена зона Верхоянських розломів. Південніше простягається зона розломів Алданського щита та Байкальської гірської країни. Байкал і система забайкальських міжгірних котловин (Чарська, Північно- Муйська) мають вигляд рифта, подібного за будовою й геофізичними властивостями з рифтовими озерними западинами Східної Африки і Рифтовими зонами серединних хребтів. Таким чином, рифтова зона

Північного Льодовитого океану з півночі прилягає до найбільшого поясу відроджених гір — Центральноазійського.

Наведені приклади свідчать, що рифтогенні зони океанів мають своє продовження на материках.

Існує гіпотеза, що причиною виникнення поясів відроджених гір на місці колишніх платформ є поширення процесу рифтогенезу, ха­рактерного серединно-океанічним хребтам, на материки. Утворення рифтових поясів зумовлене конвекційними течіями у мантії, і цей глибинний процес може однаковою мірою «проектуватися» знизу як на ділянки поверхні Землі з океанічною корою, так і на ділянки мате­рикової кори.

На ділянках океанічної кори процес рифтогенезу деформує тонку і переважно однорідну за складом кору. Вона спучується, внаслідок чого утворюється вал — серединний хребет, потім кора у склепінні хребта розламується і виникає рифтова структура.

Під час деформації потужної та складно побудованої материкової кори утворюються рифтові структури, подібні з океанічними (Черво­не море, рифт Мертвого моря тощо). Якщо земна кора виявляється надмірно потужною, її руйнування відбувається по старих або нових розломах. Вертикальні рухи набувають блокового диференційовано­го характеру (Тянь-Шань, Забайкалля, Великий Басейн). Водночас можуть омолоджуватися давні структурні лінії. У разі надто глибо­кого проникнення розломів у глибини земної кори відбуваються маг­матичні процеси і виникають відповідні форми рельєфу. Оскільки спучування земної кори обов’язково призводить до її розтягування, вертикальні рухи супроводжуються горизонтальними, спрямованими у протилежний від рифтової зони бік. При цьому материкова кора розповзається, утворюється велетенська тріщина, на дні якої відша­ровується базальтовий шар. Саме таке явище спостерігається у Чер­воному морі, на озері Байкал та в деяких інших рифтах, де під сучас­ними та молодими осадовими породами немає гранітного шару, а швидкість проходження пружних хвиль подібна до швидкості у ба­зальтовому шарі.