Розміщення, угруповання і взаємозв’язки флювіальних форм рельєфу

Річки здебільшого утворюються внаслідок поверхневого і підзем­ного стоку, який, у свою чергу, залежить від кліматичних умов, що панують на значних територіях певного регіону планети. Щоправда, ріки існують і в областях з надзвичайно малою кількістю опадів (Лівійська пустеля, Середня Азія та ін.), проте річкові долини мають там транзитний характер, тобто у них повністю відсутні притоки — Ніл у нижній течії, Аму-Дар’я, Сир-Дар’я, Хуанхе, Тарім, однак це рідкісне явище. Зазвичай у межах деякої території є певна сукупність річкових долин, яку називають річковою, або долинною, мережею. Перш ніж досягнути місця свого впадання у Світовий океан або у безстічну область всередині материка (наприклад, Каспійське море), ріки ма­ють вигляд складної розгалуженої системи головної ріки та її при­ток різних порядків.

Нині більшість дослідників під час визначення порядку водних притоків користуються так званою системою американського вчено­го А. Штралера, який у 1952 р. удосконалив процедуру визначен­ня порядків свого співвітчизника Р. Хортона (1945). Вона полягає У присвоєнні номера кожній притоці залежно від її розміщення у гідрографічній мережі. Наприклад, усі притоки верхів’їв, розміщені вище за всі перші точки злиття, вважають притоками першого по­рядку (рис. 54). Після злиття двох приток першого порядку утво­рюється притока другого порядку і т. д. Притока високого порядку може вбирати притоку низького порядку без зміни свого номера; по­значення змінюється лише за злиття двох приток однакового по­рядку.

Рис. 54. Схема встановлення порядків річок (за А. Штралером)

П лощу земної поверхні, з якої здійснюєть­ся стікання до головної ріки (разом з її при­токами), називають річковим, або водозбірним, басейном. До площі басейну також належать простори між притоками, по яких до річкових приток і головної ріки прямує стік зі схилів, що приносить у долини водних потоків знач­ну кількість уламкового матеріалу. Межу між басейнами сусідніх головних рік називають вододілом. Подібно до приток басейни та вододіли можуть мати різні порядки. Зокрема, на Правобережжі України розміщений вододіл між басейнами чорноморських і бал­тійських річок.

Виникнення річкових систем відбувалося у давні часи, коли внас­лідок епейрогенічних тектонічних рухів з-під рівня давніх океаніч­них басейнів з’являвся первісний суходіл. На його схилах у міру зростання берегової рівнини вширину ріки подовжували свою течію, перетинаючи рівнину по нормалі до простягання пластів у напрямі її ухилу і текли більш-менш паралельно. Такі найдавніші ріки, напрям яких збігався із нахилом топографічної поверхні та падінням пластів, що її складали, В. Дейвіс назвав консеквентними (рис. 55).

Урізаючись у поверхню, складену породами різної щільності (зав­дяки трансгресивному та регресивному характеру залягання мор­ських відкладів), такі ріки утворюють долини, днища яких мають виразну «чоткоподібну» будову, тобто в смугах поширення податли­вих порід долини утворюють розширені ділянки у вигляді котловин зі спадистими схилами, а в місцях поширення щільних порід — вузькі ущелини з прямовисними схилами. Оскільки розміщення річкових долин виникають переважно на ділянках поширення водотривких порід глинистого складу з відносно великим поверхневим стоком, то саме на схилах цих котловин закладаються водозбірні басейни при­ток консеквентних річок. Подовжуючи свою течію завдяки регре­сивній ерозії, ці притоки формують поздовжні долини вздовж смуг порід, що легко розмиваються. Будучи долинами моноклінального типу, вони мають виразну асиметрію поперечного профілю. Такі до­лини, поздовжні щодо геологічного простягання гірських порід, В. Дейвіс назвав субсеквентними.

Рис. 55. Схема класифікації річок і долин (за В. Дейвісом): _а — консеквентні; б — субсеквентні; _в — ресеквентні; г — обсеквентні

З а подальшого розвитку річкової мережі у річок, що протіка­ють по субсеквентних зниженнях, можуть також утворюватися при­токи. Вони виникають на спадистих схилах куест, властивих райо­нам поширення порід моноклінального залягання, спочатку з вод поверхневого стоку, а в подальшому — за участю підземного жив­лення. Такі річки називають ресеквентними, тобто такими, що повто­рюють напрям течії консеквентної ріки, протікаючи паралельно до неї.

З крутих схилів, зворотних до падіння пластів куест, річки іноді отримують притоки: короткі, розміщені у межах крутого схилу, мало­водні, часто тимчасового стоку. Це — обсеквентні ріки.

Схема закладання первинної річкової мережі, ще не ускладненої річковими перехопленнями, яку розробив В. Дейвіс для структури берегової рівнини, що вийшла з-під рівня моря, є ідеальною моделлю. На практиці, особливо враховуючи геологічну тривалість формуван­ня річкової мережі, в її утворенні на рівнинах беруть участь не тільки пасивні геологічні чинники (різні види геологічної структури, склад і властивості гірських порід), а й вертикальні тектонічні рухи, численні зміни кліматичних умов, характер ґрунтово-рослинного покриву, а в гірських областях — ще й землетруси, магматичні процеси та проце­си на схилах, діяльність льодовиків, карстових процесів тощо. їх спільна дія у переформуванні гідрографічної мережі є досить знач­ною, тому важко з’ясувати історію розвитку і визначити закономірності її формування (рис. 56).

Отже, формування річково-долинної мережі значною мірою зале­жить від особливостей первинного рельєфу, геологічної будови, про­яву екзогенних чинників формування рельєфу водозбірного басейну, а інколи має випадковий характер. Деякі приклади «пристосування» річок до різних геолого-тектонічних умов було наведено вище.

За походженням розрізняють такі типи річково-долинної мережі (рис. 57).

1. Деревоподібний (дендритовий) тип — головні річки та їхні притоки першого і другого порядків утворюють хаотично розгалуже-

Рис. 56. Послідовні стадії розвитку річкової мережі складчастої області (за Є. Мартонном):

І —IV — стадії розвитку

Рис. 57. Геометрична класифікація річ­кової і долинної мережі: а — за А. Ховардом (1967): 1 — дендрична;

— паралельна; 3 — граткова; 4 — прямо­кутна; 6 — за Д. Істербруком (1969): 1 — граткова; 2 — прямокутна; 3 — кутова; 4 — радіальна; 5 — кільцева; 6 — паралельна; в — за Л. Смоллом (1972): / — паралель­на; 2 — дендрична; 3 — віялоподібна; 4 — граткова; 5 — прямокутна; 6 — радіально- кільцева; г — системи долинної мережі: 1 — периста, 2 — концентрична

г

систему, в якій неможливо розрізнити жодного переважаючого ряму водних потоків. Цей тип властивий здебільшого рівнинам тформ з горизонтальним чи субгоризонтальним заляганням по- кневих осадових порід, що зберігають однорідність свого літоло- юго складу на значних обширах.

!. Перистий тип спостерігається тоді, коли притоки впадають до іжневої головної ріки симетрично з обох боків, під прямим чи грим кутом, розміщуючись паралельно один одному. Таке розмі­

щення характерне переважно для великих поздовжніх долин склад-; частих областей, але іноді трапляється на рівнинах.

Гратчастий тип властивий складчастим областям з довгими складками геосинклінального характеру, відображених в орографЦ низкою довгих паралельних гірських ланцюгів. Ланки річкової ме­режі розміщуються у взаємно перпендикулярних напрямах, при цьо­му довгі ділянки річок займають поздовжні, переважно синклінальні долини, а короткі — перетинають гірські хребти у вузьких ерозійних ущелинах майже перпендикулярно.

Паралельний тип характеризується паралельним напрямом розмір щення річок. Це зазвичай ріки молодих нахилених берегових рівнин, що відносно недавно з’явилися з-під дна моря і ще не зазнали впливу; геолого-тектонічної будови своїх водозбірних басейнів. Тому вони течуть до відступаючого моря майже паралельно і не мають приток.

Паралельне розміщення спостерігається іноді по краях завми­раючих гірських складчастих систем. Ріки тут течуть паралельно у поздовжніх долинах, причому вони не отримують з невисоких гірських хребтів значних приток, особливо за умов порівняно сухого клімату.

Радіальний тип спостерігається тоді, коли річки розміщені у відцентрових або доцентрових напрямах. Він характерний для діля­нок локальних вертикальних тектонічних рухів, тобто у межах тери­торій, що зазнають стійкого підняття, формується відцентрова раді­альна гідрографічна мережа, а тектонічні опускання зумовлюють її доцентровий характер.

Кільцеподібний тип формується за умов існування геологічної структури периклінального типу і властивий регіонам інтенсивної денудації, де куполоподібні тектонічні підняття і відповідне заляган­ня осадових верств надають рельєфу вигляду концентричних кіл, між окремими концентричними грядами формуються річкові долини, які у плані нагадують окремі частини кілець.

Річкові перехоплення. У реальних умовах іноді важко розрізни­ти зазначені типи гідрографічної мережі, оскільки впродовж її роз­витку ендо- та екзогенні чинники формування рельєфу значно зміню­ють конфігурацію долин. Під впливом різних чинників річкові сис­теми постійно «борються» за вододіли. Сильніші річки (мають кра­ще живлення, нижче розміщення базису ерозії тощо) за допомогою регресивної ерозії здатні перехоплювати притоки сусідньої річкової системи, відсуваючи таким чином лінію вододілу і збільшуючи площу свого водозбірного басейну (рис. 58).

7. 

8. Рис. 58. Блок-діаграма (схема) річкового перехоплення: а — передбачуване; 6 — здійснене перехоплення

І. Щукін (1960) наводить численні приклади річкових перехоп­лень на теренах України, чиї палеогеографічні ознаки вивчені досить детально.

Так, р. Хорол тече спочатку з півночі на південь, однак поблизу Веселого Подолу круто завертає на схід, до р. Псьол. Жодних оче­видних причин такого повороту немає, а загальний ухил місцевості спрямований у бік, протилежний течії ріки, — зі сходу на захід. Уста­новлено, що Хорол колись або безпосередньо впадав у Дніпро, або зливався спочатку із Сулою, а в подальшому одна з балок системи Псла, перерізавши вододіл, перейшла до хорольської долини і відве­ла річище Хоролу до Псла. Крім того, до повороту долина Хоролу має ознаки зрілості та добре виражені тераси, а нижче від повороту вони відсутні, і вся долина справляє враження відносно молодої річки: обидва борти на всій відстані мають однаковий характер і значні ухили. На південь від місця повороту Хоролу на схід, на продов­женні його верхньої течії, простягається величезна Крива Руда балка з ланцюжком озероподібних знижень, яку можна вважати залишком давньої долини Хоролу.

Морфологічними ознаками, що доводять річкові перехоплення, є такі.

Крутий вигин або поворот ріки, не зумовлений жодною види­мою геологічною причиною (виходом твердої породи, тектонічними порушеннями (скид, флексура, складка) тощо). Такі виразні повороти можна спостерігати на рівнинах, складених на значній відстані одно­рідними осадовими пластами, не порушеними у своєму горизонтально­му заляганні.

> 2. На продовженні вниз за течією попереднього напряму перехоп­леної верхньої ділянки ріки зазвичай простежується суха улоговина, що є відмерлою, позбавленою течії ділянкою долини. Іноді ця суха долина лежить на рівні, значно вищому, ніж рівень діючої ріки, що встигла з часу перехоплення значно поглибити свою долину, тобто ця і «суха» («мертва») ділянка долини «висить» над місцевим базисом ерозії.

У випадку недавнього перехоплення на його місці (за крутого повороту ріки) виникає ділянка різкого падіння тальвегу. У разі давнішого перехоплення посилена ерозія встигає поширитися від місця перехоплення далеко вгору по перехопленій річці, і за умови зрілості | долини можливе утворення тераси внаслідок активнішої ерозії. Нижче від місця перехоплення на річці, що його здійснила, поглиблення до­лини також посилюється внаслідок збільшення маси водного потоку.

Ріка, відхилена від свого початкового напряму, іноді тече у бік, ] протилежний загальному ухилу поверхні у глибоко врізаній долині, ] що за всіма зовнішніми ознаками зовсім недавно вироблена.

Долина верхів’я ріки часто відрізняється за морфологічними і ознаками від нижньої частини, що належить перехопленій річці. Така відмінність спостерігається у наведеному вище прикладі щодо р. Хо- рол.

На нижньому відтинку перехопленої ріки (нижче від ділянки сухої долини) можна виявити сліди переформування меандр, що відбулося внаслідок зменшення маси води. Ця ріка, яка встигла до перехоплення виробити меандри з радіусами кривизни, що відповіда­ли її потужності, після перехоплення починає утворювати меандри з меншим радіусом.