1. Інші концепції ярусності рельєфу і геоморфологічних процесів

Концепція геоморфологічних рівнів К. Маркова тривалий час за-■: лишалася невизнаною. Однак у 1932 р. В. Варсаноф’єва ввела у наукову літературу термін — поверхні вирівнювання, який на межі 50 —60-х років XX ст. особливо широко застосовували в теоретичній і прикладній геоморфології. Це горизонтальні й субгоризонтальні' ділянки земної поверхні, зазвичай великі за площею, сформовані в епоху тектонічної стабільності як результат відносно повної компен-1 сації ендогенних процесів екзогенними. Згодом поверхні вирівню- і вання стали надійним індикатором ритмічності розвитку рельєфу та ; його ярусності.

Слід зазначити, що К. Марков приділяв основну увагу питанню і множинності денудаційних рівнів. Коментуючи можливе вирішення цього питання, автор зазначає: тим, «що денудаційна поверхня може І бути вигнута та розміщується на різній висоті (це доводять численні | спостереження) легко пояснити механізм коливальних рухів. Якщо | останні супроводжувалися розривами, по площинах яких відбувало­ся вертикальне переміщення, денудаційна поверхня також розпада- ] лася на ступінчасто розміщені ділянки. Природно, наприклад, що високі денудаційні поверхні Тянь-Шаню походять від єдиного низького та слабкохвилястого денудаційного рівня часів мезозою та палеогену.

У такому напрямі це завдання вирішував В. Девіс та його одноду­мець Б. Вілліс.

В. Пенк значно ускладнив питання уявленням про так звані пе­редгірні східці. Він розвивав ідею, що багато височин утворюють системи концентрично розміщених сходинок, які іноді оточують до­сить сильно розчленовану і вищу центральну гірську країну. Ці схо­динки В. Пенк назвав передгірними східцями (Ріесітопіїгерре), при­чому у німецькій літературі трапляються досить численні, проте рівно­значні синоніми цього поняття.

Виходячи з концепції В. Пенка про розвиток схилів, пояснити виникнення передгірних східців досить просто. Це пояснення, зда­валося б, підказує сам автор, коли йдеться про вплив місцевих базисів ерозії на збереження колишнього характеру рельєфу, розміщеного вище. Дійсно, якщо відбувався висхідний розвиток рельєфу, то його верхні частини можуть бути представлені навіть рівниною, доміную­чою над крутим рельєфом, проте відокремленою від останнього зла­мом схилу, а тому такою, що продовжує розвиватися самостійно за 426

відомим «низхідним» планом. Якщо після стадії висхідного розвит­ку підняття сповільнилося і знову відбувається низхідний розвиток, то під крутим рельєфом може виникнути плоский рельєф, а під ним — знову крутий, у разі, якщо підняття знову прискорилося. Можуть, зрештою, виникнути передгірні східці, що складаються з рівнів, роз­міщення яких підтримується впливом місцевих базисів денудації.

Необхідною передумовою утворення передгірних східців є посту­пове розширення зони підняття, що відбувається одночасно зі збільшен­ням висоти. Як писав В. Пенк, збільшуються амплітуда і фаза під­няття».

Слід зазначити, що невдовзі після виходу у світ (у 1924 р.) основ­ного твору В. Пенка, що справив на геоморфологів велике враження, у багатьох гірських районах під час дослідження стали виокремлю­вати передгірні східці.

Таким чином, одна з найпопулярніших наукових теорій у геоморфо­логії 50 —70-х років XX ст. — вчення про поверхні вирівнювання — ґрунтувалася на геоморфологічних ідеях В. Пенка і К. Маркова.

В Україні вивченню поверхонь вирівнювання також приділялася належна увага. Зокрема, у 1964 р. доцент кафедри геоморфології Київського університету Е. Палієнко захистив дисертацію про ярус­ність рельєфу Копет-Дагу. А в докторській дисертації колишнього завідувача кафедри геоморфології цього навчального закладу І. Росло­го «Морфоструктура Донецької височини» детально висвітлено за­кономірності формування поверхонь вирівнювання Донбасу.

Проблема поверхонь вирівнювання та спроби її вирішення роз­глянуто в працях Д. Борисевича (1954, 1964), С. Горєлова (1959), Г. Ананьєва (1964), Ю. Мещерякова (1965), С. Бальяна (1968), І. Рос­лого (1968), О. Адаменка та Ю. Селіверстова (1972), Л. Кінга (1976), Д. Тимофєєва (1979).

Докладніше розрізнення особливостей взаємодії ендо- та екзоген­них чинників, що зумовлює формування ярусності рельєфу відобра­жено у понятті регіональний геоморфологічний рівень (О. Маринич, 1961, 1982; О. Маринич, В. Палієнко, 1998).

Було встановлено, що внаслідок тривалої еволюції на поверхні рівнинної частини України сформувалися певні геоморфологічні рівні, різні за походженням і віком та за гіпсометричним положенням і морфологією: подільський, бузько-дніпровський, донецький, півден- нополіський, придніпровський, причорноморський.

Геоморфологічний рівень — це генетичний елемент рельєфу, який має певну морфоструктуру. Рівні складаються з дрібніших рівнів,

що відрізняються деталями будови і морфології. Будова кожного рівня, його висоти, характер поверхні й глибина розчленування зу­мовлюються неотектонічними рухами та основними екзогенними про­цесами. Між певними рівнями межі мають різний вид. В одних ви­падках це круті уступи або спадисті схили, в інших — поступовий малопомітний перехід.

Наприклад, західна частина рівнинної України представлена по­дільським рівнем із пануючими абсолютними висотами 300 —350 м. Він глибоко- і густорозчленований річковими долинами, а на межи­річчях має вирівняну або слабкохвилясту поверхню й охоплює, пере­важно, Волино-Подільську плиту. Період континентального розвит­ку більшої частини цієї плити розпочався після регресії неогенових морів наприкінці міоцену. У геологічній будові рівня важливу роль відіграють горизонтально розміщені тортонські та сарматські морські відклади.

Подільський рівень упродовж пліоцену та антропогену зазнав знач­ної денудації і став пластовою розчленованою денудаційною рівни­ною. Товща антропогенових відкладів тут незначна, а неогенові та давніші породи часто виходять на поверхню.

Бузько-дніпровський рівень має домінуючі висоти 200 — 300 м, його поверхня представлена слабкохвилястою рівниною, розчленованою балками і річковими долинами. На схилах врізаних долин і балок відшаровуються корінні породи і серед них — докембрійські криста­лічні. Рівень розміщений у межах Українського кристалічного щита, що впродовж палеогену та неогену перебував у відносно стабільному стані та малоактивному тектонічному режимі, а тому неодноразово вкривався мілководними еніконтинентальними морями. Ці моря за­лишили малопотужні осадові шари, крізь які виразно простежується розломно-блокова будова кристалічних порід.

Донецький денудаційний рівень має абсолютні висоти від 200 до 250 м, а подекуди і понад 300 м. Складна тектонічна будова, різно­манітність літологічного складу порід, близькість базису денудації (рівень Азовського моря) зумовили його інтенсивне переформуван­ня, ускладнили морфологію поверхні. Згідно з дослідженнями І. Рос­лого (1990), тут є чимало різновікових поверхонь вирівнювання різної висоти: від пізньої мезозойської до пізньопліоцен — ранньоантропо- генової.

Південнополіський геоморфологічний рівень характеризується абсо­лютними висотами від 150 до 180 м. Його поверхня представлена низовинною рівниною, незначною мірою розчленована слабковира- женими річковими долинами. Різні за віком і типом геологічні струк­тури, що складають його основу, зумовлюють існування тут хоча і слабковиявлених, проте різних ступенів рельєфу. Внаслідок інтен­сивної континентальної денудації, що розпочалася після відступу па­леогенових морів, у багатьох районах було відпрепаровано поверхню крейдових (Волинське Полісся) та докембрійських (Житомирське Полісся) порід. Безпосередньо на цій денудаційній поверхні сформу­валися антропогенові малопотужні відклади (переважно льодовикові, водно-льодовикові, алювіальні, озерні, еолові) завтовшки 10 —20 м.

Теорія щодо переважаючого опускання Полісся впродовж антро­погену не підтверджується завдяки аналізу будови цього рівня. О. Ма- ринич наголошує, що в будові сучасної поверхні на перший погляд акумулятивної низовинної рівнини велике значення мав денудацій­ний рельєф. Потужність сучасних алювіальних відкладів і характер їх співвідношення з давніми антропогеновими відкладами доводять, що нині на Південному Поліссі тривають позитивні тектонічні рухи.

Придніпровський геоморфологічний рівень — це похила у бік Дніпра рівнина з абсолютними висотами 100—150 м, розчленована його лівими притоками. Поширений у межах Дніпровсько-Донецької западини цей рівень складений потужними товщами палеогенових морських відкладів. Порівняно велика потужність відкладів антро­погену (20 — 30 м), незначна абсолютна висота, місцевий базис дену­дації (р. Дніпро) зумовлюють відносну стабільність поверхні рівня.

У межах причорноморського геоморфологічного рівня висоти ста­новлять 50 —100 м, поверхня представлена плоскою рівниною без знач­них відносних перевищень. Тенденція Причорноморської западини до прогинання впродовж майже всієї геологічної історії позначилася на його морфогенезі: це пластова акумулятивно-денудаційна рівнина з великою потужністю антропогенових відкладів (25 — 35, подекуди — 40—50 м), у складі яких переважають породи лесової формації.

У міру формування більш цілісних уявлень про будову рельєфу України з’явилася можливість пов’язати поверхні вирівнювання гірських областей з рівнинними геоморфологічними рівнями, які є фрагментами кайнозойського пенеплену, сформованого на давніх і молодих рівнинах платформ.

Зокрема, аналіз ендо- та екзогенних рельєфоутворювальних про­цесів, що відбувалися на території України, дав змогу дійти висновку про те, що процеси вирівнювання здійснювалися в умовах стійкого висхідного, переривчасто-висхідного, переривчасто-низхідного та стійкого низхідного розвитку рельєфу. Внаслідок цього у гірському обрамленні України сформувалися різновікові педименти та ярусні педиплени, педипенеплени, квазіпенеплен і поверхні акумулятивного вирівнювання у рівнинній частині території.

О. Маринич та В. Палієнко (1998) порівнювали яруси денуда­ційного та структурно-денудаційного гірського рельєфу, а також де­нудаційного та акумулятивно-денудаційного рівнинного рельєфу те­риторії України. Так, рівень Урду (абсолютні висоти 1300— 1450 м) в Українських Карпатах зіставляється із Поліським рівнем на рівнині (200 — 250 м), Підполонинський (900— 1000 м) — з Придніпровським (250—300 м), Кічерський (500 — 750 м) — з Подільським (350 — 400 м), і Кросненський (400—500 м) — з Причорноморським (0 — 200 м); по­верхня верхнього плато Кримських гір (1000 — 1200 м) зіставляєть- і ся з педиментами Донецького кряжа (250 — 300 м), а нижнього плато (500 — 700 м) — із нижчими (200 — 250 м) акумулятивно-денудацій­ними рівнями на північно-західній та північній периферії кряжа.