4. Основні ознаки рельєфу материкових виступів

М атерикові виступи як планетарні нерівності рельєфу Землі !є неоднорідними (гетерогенними) за різними ознаками. По-перше, вони* відрізняються за рухливістю земної кори (орогенічні геосинклінальнії області, області відроджених гір і платформи), що відображено у наявності гірських країн та материкових рівнин. По-друге, самі оро* генні пояси та платформи відрізняються темпами тектонічних рухів,! спрямованістю рухів у межах кожної складової, що виявляється у рельєфі наявністю великих позитивних і негативних нерівностей земної, поверхні (височин і низовин на платформах та гірських хребтів і міжгірських западин — у геосинклінальних областях чи поясах відров джених гір). По-третє, материкові виступи розрізняють за розмірамиЩ що дає змогу з’ясувати їх подібність або відмінність. По-четвертеЯ материкові виступи формувалися впродовж тривалої еволюції літо-« сфери та земної кори, чим пояснюється різний вік їх окремих складо-1 вих. По-п’яте, у межах материкових виступів вплив екзогенних чин-1 ників рельєфоутворення неоднаковий на різних ділянках, чим зумов- ; люється відмінність у морфології їхньої денної поверхні. Тому по-' трібно послідовно характеризувати окремі складові материкових ви­ступів, найважливішими з яких є відносно стабільні платформні об-Я ласті та значно рухомі орогенні пояси. Останні зазвичай є геосинк-Я лінальними поясами, проте існують ділянки земної кори значної тек­тонічної рухливості, які можуть мати також області відроджених (епі- платформних) гірських споруд.

4. Рельєф

материкових платформ

Платформи — це основні складові структури материків. На відміну від геосинклінальних поясів вони характеризуються спокійним тектонічним режимом, слабкою інтенсивністю прояву магматизму та сейсмічності. Розподіл за площею, швидкістю та амплітудою верти­кальних тектонічних рухів у межах платформ незначний. Тому під час взаємодії ендо- та екзогенних чинників формування рельєфу у межах платформ тривалий час відбувався низхідний розвиток рельє­фу (вирівнювання), що зумовило переважно рівнинний вигляд зем­ної поверхні. Більшу половину площі материкових платформ займа­ють низовинні рівнини різного походження (морські, алювіальні, вод-

„0-льодовикові тощо), невисокі плато, плоскогір’я або ділянки дна шельфових морів (Балтійського, Північного, Азовського тощо).

Різний вік окремих частин платформ зумовив відмінності у рельєфі їх денної поверхні. Значні за площею ділянки, особливо на межі плат­форм, стали платформними порівняно недавно — у мезозої. До цього вони були областями інтенсивної дії ендогенних процесів, орогенни- ми областями, про що свідчить наявність гірських споруд, які облямо­вують давні (докембрійські) материкові платформи: гори північного сходу Євразії (Верхоянський хребет, хребет Перського та ін.), зі схо­ду — Сибірську платформу, Скелясті гори, що оточують із заходу Північноамериканську платформу, тощо. Місцями на поверхні мате­рикових платформ збереглися залишкові гори давніх складчастих споруд, зруйнованих екзогенними процесами, проте їх рельєф ще до­сить виразний: Гвіанське і Бразильське нагір’я на Південноамери­канській платформі, нагір’я і гірські масиви на Африкано-Аравійській платформі та ін. Відомі також ділянки платформ, які, незважаючи на їх давність, зазнали корінної перебудови рельєфу у недавньому гео­логічному минулому, стали тектонічно активними і на їхньому місці виникли справжні гори. Часто такі райони характеризуються висо­кою сейсмічною активністю та сучасним чи недавнім (антропогено­вим) вулканізмом (Забайкалля). Це так звані гори відроджених ру­хомих поясів (Алтай, Саяни, Прибайкалля тощо).

Давні платформи. Найбільшу площу серед материкових плат­форм займають давні платформи, що утворилися на місці докембрій­ських геосинклінальних областей. До них належать: Південноамери­канська, Північноамериканська, Африкано-Аравійська, Сибірська, Північнокитайська, Південнокитайська, Східноєвропейська, Австралій­ська, Антарктична, Індостан. Контури цих платформ у загальних рисах зазвичай відповідають обрисам сучасних материків (за винятком Євра­зії, яка є складним гетерогенним утворенням), тому у рельєфі материків вони мають вигляд відносно рівних знижених чи піднятих на незначну висоту ділянок, проте характер їх рельєфу не залишається постійним.

Т

65

ривалий час платформи південної півкулі переважно піднімали­ся, тому земній поверхні у цих районах властиві більші середні висо­ти, часто трапляються досить високі гірські масиви. Однією з причин Цього є нерівномірний розподіл материкової земної кори у межах північної та південної півкуль. У північній півкулі кора займає знач­но більшу площу, внаслідок чого її тиск на астеносферу є сильнішим. Завдяки явищу ізостазії (від грец. стасіс — рівновага) — стану Рівноваги земної кори та мантії — материки південної півкулі неначе

З Основи геоморфології.

витиснулися на поверхню і тому займають вище гіпсометричне поло­ження.

Значна частина площі платформ зайнята щитами, кристалічні по­роди яких розміщені поблизу денної поверхні і зумовлюють істотний вплив на рельєф, що формується під дією зовнішніх (екзогенних чинників). Такі підвищені платформи мають вищу сейсмічність, часто на їх території розміщені трубки вибуху з алмазоносною породою — кімберлітом (Африканська, Австралійська, можливо — Антарктичні на). У північній півкулі такою є Сибірська платформа, що також має трубки вибуху і відповідно родовища алмазів.

Важливими структурними елементами платформ є щити, анте­клізи, вали, куполи, склепіння, синеклізи (западини), які зазвичай представлені у рельєфі земної поверхні як виступи (височини, пла­то, кряжі, пасма, ували) або зниження (низовини). Такі структур­ні елементи переважно є наслідком тривалої дії диференційованих тектонічних рухів, які відбуваються на різних ділянках платформ. Межі таких структур позначені зонами (системами) розломних по­рушень, а самі структури мають мозаїчну (блокову) будову криста- ■ лічного фундаменту. Відповідно до знаку тектонічних рухів (піднят­тя чи опускання) відбуваються слабкі деформації осадових товщ, які згодом набувають ознак антиклінальної або синклінальної морфо- | логії.

Відображення основних геолого-тектонічних структур платформ у рельєфі істотно впливає на розподіл поверхневого стоку та інші | форми міграції речовини й енергії по земній поверхні. Зокрема, річкові системи тяжіють до районів поширення синекліз та інших дрібних '! негативних структур, а головні височини та вододіли розміщені у межах великих позитивних структур — щитів, антекліз тощо. При- ] кладами таких структур є системи Середнього Дніпра (Дніпровсь­ко-Донецька западина), Верхньої Волги (Московська синекліза), Пе­чори (Печорська синекліза), Нижньої Волги, Уралу, Емби (Прикаспій­ська синекліза).

Молоді платформи — сучасні геолого-тектонічні утворення, що сформувалися на місці герцинських геосинклінальних областей. Наприклад, Західноєвропейська, Західносибірська, Туранська, Скіфська платформи та менші за площею ділянки земної кори — східна частина ; Австралії, Північносибірська низовина, низовинне узбережжя Східно­сибірського моря тощо. У рельєфі земної поверхні — це знижені ді­лянки — низовини (крім районів, які безпосередньо прилягають до орогенних областей).

Більшість із них у післягерцинський період зазнали тривалих текто­нічних опускань, внаслідок чого вкрилися потужним осадовим чохлом. Нині у багатьох із них виявлені й розробляються потужні родовища нафти й газу та інших осадових корисних копалин.

Рельєф районів поширення давніх платформ. Загальною зако­номірністю виникнення різних типів платформних рівнин є те, що повільні, але сталі висхідні тектонічні рухи, райони щитів та антекліз створюють передумови для формування на них переважно денуда­ційних рівнин. До синекліз, особливо до тих, що зазнали тривалих занурень або й нині продовжують занурюватися, належать акумуля­тивні рівнини. Гори платформ — це здебільшого області денудацій­них процесів. Зазначені закономірності зумовлюють найголовніші ознаки зовнішнього вигляду платформних рівнин та внутрішні від­мінності, спричинені переважанням ендо- або екзогенних чинників формування рельєфу.

Акумулятивні рівнини зазвичай складені значними товщами новітніх, неоген-четвертинних слабко консолідованих відкладів, хоча нагромадження їх відбувається впродовж тривалого часу. Наприк­лад, формування сучасної акумулятивної рівнини Придніпровської низовини відбувається завдяки постійним тектонічним опусканням із короткими інтервалами спокою або незначними підняттями на місці Дніпровсько-Донецької синеклізи-западини, починаючи з раннього палеозою й донині. Приблизно на той самий час припадає початок формування Причорноморської й Амазонської низовин та деяких ін. В основі Прикаспійської низовини лежать відклади пермського періоду палеозою, що вказує на значно молодший час початку її формування.

Денудаційні процеси у межах акумулятивних рівнин значно по­слаблені або мають локальне поширення. Навіть якщо відбуваються руйнівні рельєфоутворювальні процеси, продукти вивітрювання не видаляються з місця їх утворення, а нагромаджуються на поверхні. Часто до них додаються (алювіальні, гляціальні, еолові) наноси, прине­сені ззовні. На відміну від денудаційних рівнин і особливо гір влас­тивості корінних гірських порід, що складають основу акумулятив­них рівнин, та умови їх залягання не відіграють помітної ролі у фор­муванні рельєфу. Морфологічний вигляд акумулятивних рівнин зу­мовлюється поверхневими пухкими утвореннями, що виникли на місці ьНу) або принесені ззовні.

Трапляються також акумулятивні рівнини, що сформувалися на місці ділянок тектонічних опускань незначної амплітуди. У новітній неоген-четвертинний) період вони або припинили занурення, або

зазнали незначного тектонічного підняття. У межах таких рівнин чохол молодих пухких утворень незначний і крізь нього часто видна контури похованих геолого-тектонічних структур частини осадового, чохла, що залягає нижче, або кристалічної основи. Такі рівнини по­ширені на значних площах Східноєвропейської та Північноамери-] канської платформ, особливо у районах Українського, Балтійського і! Канадського кристалічних щитів. Близьке залягання до поверхні порід кристалічної основи значною мірою впливає на планову конфігура-З цію ерозійної мережі та морфологію ерозійних форм рельєфу. Ці рівнини мають пасмовий або хвилястий рельєф, що повторює у за-| гальних ознаках згладжений рельєф нерівностей структур осадового чохла або фундаменту платформ. Дрібні ознаки їхньої поверхні зу­мовлені поверхневими пухкими утвореннями, які найчастіше прине­сені ззовні. Так, горбистий рельєф Північноамериканської та Східно­європейської рівнин зумовлений присутністю пухких відкладів, що залишили тут четвертинні зледеніння, а горбистий рельєф Північної Африки і Центральної Австралії сформувався переважно внаслідок еолової акумуляції.

Акумулятивні рівнини, вкриті товщею осадових відкладів, є схови­щами численних корисних копалин осадового походження. Внаслі­док слабкого відображення геологічної структури їхніх надр у зов­нішньому вигляді земної поверхні великого значення набувають зовнішні індикаційні ознаки, що свідчать про наявність родовищ. Такими є прояви у морфології земної поверхні так званих діапіро- вих геологічних структур, що порушують первинне горизонтальне залягання осадових товщ і сприяють формуванню структурних пас­ток нафти й газу. Діапіровими називають приповерхневі геологічні тіла, складені пластичними літологічними видами (солі, глини тощо), витісненими знизу догори внаслідок сильних навантажень порід, що залягають вище. У процесі витіснення вони деформують пласти оса­дових порід і надають їм антиклінальної будови. Навіть найменше відхилення від темпів тектонічних піднять у районах висхідного руху діапірів активізує денудаційні процеси, невластиві акумулятивним рівнинам. Інтенсивнішим стає ерозійне врізання річкової та яружно- балкової мережі переважно радіального типу, у деяких випадках со­льові або глинисті діапіри виступають над рівнем земної поверхні (Ісачківський горб при злитті річок Удай та Сула, Качанівська куполо­подібна брахіантиклінальна складка на межиріччі Груні й Ташані, численні сольові куполи Закарпатської низовини тощо). Здебільшо­го такі структури є єдиним джерелом дослідження найдавніших

І ,,_|(і6инних гірських порід, оскільки вони виносяться на поверхню і

І _стаЮть доступними для вивчення.

Денудаційні рівнини сформувалися на ділянках давніх плат- Ьорм, Д^е переважають позитивні рухи земної кори. Тому найхарак­тернішою ознакою будови денудаційних рівнин є залежність їхнього рельєфу ВІД геологічної структури гірських порід, що беруть участь у рельєфоутворенні та зазнають денудації.

Прикладами залежності рельєфу від його геолого-тектонічної бу­дови є майже повсюдне розміщення рівнин з виразними ознаками денудації у межах кристалічних щитів. Вихід на поверхню порід кристалічного фундаменту вказує на те, що впродовж тривалого гео­логічного часу тут безперервно відбуваються денудаційні процеси. Якщо темпи тектонічного підняття збігаються з темпами денудацій­ного зрізування і денудація триває довго, повністю знищуються давні структури й формуються ідеально вирівняні поверхні. Слід зазначи­ти, що лише дрібні деталі первинної геолого-тектонічної структури відображуються у рельєфі рівнин. Це, зокрема, рівнини, що сформу­валися на Канадському, Балтійському, Українському та інших докем­брійських щитах. Проте і за ідеального зрізання первинної структу­ри певні її ознаки зберігаються у рельєфі. Так, блокова будова фунда­менту та розломні порушення виявляються у малюнку гідрографіч­ної мережі, а потужні інтрузивні комплекси — як окремі сопки (Хібіни). На щільній кристалічній поверхні щитів тривалий час збе­рігаються сліди ударної дії астероїдів (астроблеми), сліди препару­вання різних за міцністю кристалічних порід гляціальними процеса­ми тощо.

На ділянках платформ, що характеризуються горизонтальним або слабко нахиленим заляганням порід різної міцності, денудація спри­чинює утворення столових, або ступінчастих, рівнин і плато. Ос­танні поширені у межах Африканської платформи. Розчленування °країн столових плато часто зумовлює утворення останців зі стрімкими схилами й горизонтальною вершинною поверхнею. Залишкові висо­чини часто називають столовими горами (рис. 7).

За помітного моноклінального залягання осадових порід в умовах панування денудаційних процесів утворюються асиметричні сходин­ки. подібні на куести передгірних районів. Таким, наприклад, є рельєф Приленського плато у межах Сибірської платформи.

• еоретично ідеальна денудаційна рівнина — це пенеплен (від англ. Реперіаіп — майже рівнина), проте навіть денудаційні рівнини, що

Рис. 7. Столові гори на Пів­денному Заході США — ре­зультат розчленування дену­даційними процесами гір­ських порід горизонтального залягання

н айбільше відповідають цьому поняттю і розміщені на щитах, відрізня­ються від теоретичного пенеплену значною варіабельністю коливань відносних висот і характером поєднання подібних форм рельєфу. Це пояснюється мінливістю (циклічністю) геологічного розвитку земної поверхні, зокрема коливальними тектонічними рухами, відмінностя­ми у фізико-географічних умовах, а в деяких випадках — особливос­тями палеогеографічних умов формування рельєфу. Так, підняте по­ложення і відповідно значна розчленованість рельєфу Канадського й Балтійського щитів зумовлені не тільки складністю їх геологічної структури, а й підняттями земної поверхні внаслідок відступу плей- стоценових льодовикових покривів. Підняття спричинило омоло­дження й оживлення давніх розломів, врізання та істотні зміни річко­вої мережі, а отже, і значне відхилення вигляду рельєфу від теоретич­ного пенеплену.

Тривалість континентального розвитку окремих частин материко­вих платформ неоднакова, тому і денудаційні процеси на різних ділян­ках руйнували різну товщу гірських порід. Унаслідок цього на давніх платформних рівнинах трапляються складні поєднання сучасної топо­графічної поверхні з геологічною структурою, відмінності між схе­мою гідрографічної мережі і структурним складом порід, що зазна­ють руйнування. Виникають річкові (епігенетичні) долини, які не відповідають геологічній структурі.

Під час тривалого континентального розвитку материкових плат­форм екзогенні процеси сприяють установленню відносної рівноваги між впливом тектонічних рухів та інших ендогенних чинників, тому з часом поверхня материкових рівнин перетворюється на сукупність горизонтальних (субгоризонтальних) полігенних вирівняних повер­

_хоНь. В їхніх межах спостерігається заміщення денудаційних діля­нок акумулятивними і навпаки.

Серед денудаційних рівнин платформ суходолу трапляються так звані крайові денудаційні рівнини, що оконтурюють платформи вздовж краю моря або вздовж підніжжя гір. Крайові рівнини утворюються „наслідок денудаційних процесів на геологічному субстраті різної структури (горизонтальної, моноклінальної, складчастої тощо). Ос­новним чинником їх формування є абразія, яка зрізує корінні струк­тури на слабко нахиленій площині, ухил якої повільно зростає у бік моря. Прикладом крайової абразійної рівнини є Зауральське плато, що виникло у складних складчастих структурах східного схилу Ура­лу за впливу морських басейнів палеогенового періоду.

Крайові рівнини на складчастій основі можуть утворюватися та­кож біля підніжжя гір унаслідок одночасного відступу їхніх схилів під впливом денудаційних процесів. Такі рівнини називають педи- ментами (від англ. ресіітпепіит — підніжжя). Типовий приклад пе- дименту — передгірна рівнина, що прилягає до південно-східного схи­лу Аппалачів, — П’єдмонт, має вирівняну слабко нахилену (3 — 5°) поверхню з тонким чохлом пухких відкладів.

Крайові денудаційні рівнини та педименти — смуги дещо підня­тих поверхонь біля підніж старих зруйнованих гір — різняться за характером зрізаних геологічних структур, складом гірських порід, тривалістю впливу денудаційних процесів та фізико-географічними умовами районів їх формування.

Значно підняті денудаційні рівнини часто називають нагір’ями, або плоскогір’ями, наприклад Гвіанське або Середньосибірське пло­скогір’я.

Отже, в межах давніх платформ чітко розрізняються акумуля­тивні та денудаційні рівнини. Загальний вигляд рельєфу перших багато в чому залежить від товщини пухких покривних утворень і товщини осадового чохла загалом. На вигляд рельєфу денудаційних рівнин значною мірою впливають геолого-тектонічні структури, на яких вони сформувалися. Мезо- і мікроформи рельєфу рівнин пере­важно залежать від характеру екзогенних процесів, що їх утворю­ють, спектр і відносна роль яких зумовлюються широтною зональ­ністю. Саме тому на платформних рівнинах, які часто розміщені у різних кліматичних зонах, найвиразніше виявляється зональність ре­льєфу екзогенного походження та сучасних рельєфоутворювальних процесів. Так, у північній частині Східноєвропейської рівнини по­ширений льодовиковий рельєф, утворений покривним зледенінням.

Для Крайньої півночі цієї рівнини в умовах полярного клімату ха­рактерні форми рельєфу, зумовлені багаторічною мерзлотою. Гумід­ний клімат центральної частини рівнини сприяв виникненню флю- віального та ерозійного, а аридний клімат південного сходу — еоло­вого рельєфу. Зональність екзогенних процесів і відповідної морфо- скульптури виявляється як у денудаційних, так і в акумулятивних рівнинах.

У межах давніх платформ крім рівнин трапляються також гори, поширені переважно на щитах, тобто на докембрійських кристаліч­них масивах. Щоправда, горами їх можна назвати лише з огляду на аномально високу розчленованість земної поверхні порівняно із за­гальними незначними контрастами висот, властивими платформним рівнинам. Справжні ознаки гірських країн (інтенсивні тектонічні рухи, магматизм, складчаста й розривна будова осадових порід, значні відносні перевищення земної поверхні тощо) тут часто відсутні, про­те назва «гори» дісталася їм історично і має певне геолого-геоморфо- логічне підґрунтя.

Характерною ознакою цих гір є відсутність виразного орієнту­вання (лінійності), неправильна форма у плані. Важливу роль у мор­фології та виникненні їх має розривна тектонічна діяльність, яка у багатьох випадках не збігається з давньою структурою щитів. Інші ознаки рельєфу зумовлені літолого-петрографічним складом і струк­турою кристалічного фундаменту та характером взаємодії зовнішніх сил, які, у свою чергу, зумовлені певними фізико-географічними умо­вами. Оскільки гори на щитах здебільшого не перевищують 2 км заввишки, то широтна кліматична зональність їхнього рельєфу вияв­ляється чіткіше, ніж висотна поясність. За відсутності чіткого орієн­тування орографічних ознак гори щитів часто називають нагір’ями, наприклад Гвіанське і Бразильське нагір’я у Південній Америці, на­гір’я Ахаггар та Тибеті в Африці, Алданське — у Східному Сибіру тощо.

У деяких випадках гори на щитах можуть бути представлені ве­ликими магматичними тілами, наприклад Хібіни на Балтійському щиті. Гори на щитах та інші структури на платформах утворюються також унаслідок інтенсивного врізання річок за склепінчастого підняття щитів та антекліз. Так, гори Віндхья в Індії утворилися під час еро­зійного розчленування краю щита і їхній рельєф виявився непов’яза- ^ ним з давньою структурою Індостану. Іншим прикладом ерозійних гір платформ є Великий Каньйон (басейн ріки Колорадо), де за умов горизонтальної структури осадового чохла врізання ріки зумовило появу відносних перевищень до 1 —1,5 км і формування гірської мор­фології земної поверхні.

Отже, гори давніх платформ можуть поділятися на дві категорії:

1. тектонічні гори із давньою тектонічною структурою, невідображе- цою у рельєфі; 2) ерозійні гори, утворені глибоким врізанням річко­вої мережі, практично не пов’язані зі структурою фундаменту.

Багато спільного з рельєфом давніх (докембрійських) платформ має рельєф так званих молодих платформ, що утворилися в після- протерозойський період на місці каледонських, герцинських і мезо­зойських геосинклінальних областей.

Рельєф районів поширення молодих платформ. Важливу роль у морфології відіграють рівнини, невисокі плато і плоскогір’я. Серед рівнин розрізняють акумулятивні та денудаційні. Прикладами акуму­лятивних рівнин є великі за площею території Західносибірської, Ту райської та Колимської низовин, що сформувалися на місці мезозой­ських і палеозойських платформ. Типовою денудаційною столовою рівниною на герцинській платформі є плато Устюрт, а денудаційною рівниною на породах моноклінального залягання — територія так званого Паризького басейну. Рельєф Казахського дрібносопковика, що сформувався на складчастій палеозойській основі, за загальними ознаками подібний до рельєфу щитів давніх платформ. Крайові де­нудаційні рівнини (Зауральське плато, П’єдмонт) сформувалися на зрізаних палеозойських (герцинських) складчастих геосинкліналь­них структурах.

У рельєфі молодих платформ спостерігаються значні відмінності щодо рельєфу давніх платформ. Основна з них полягає у різкому зростанні гірського рельєфу, особливо у межах мезозойських, тобто наймолодших платформ. Різною є також геолого-тектонічна струк­тура і рельєф гір. Гори на молодих платформах хоча й втратили тектонічну активність, проте вони чітко виокремлюються у рельєфі, мають виразне лінійне орієнтування (Урал, Аппалачі, Великий Водо­дільний хребет тощо), в інших випадках воно відсутнє (Центральний Французький масив, окремі масиви Казахського дрібносопковика та ін.). У горах і на рівнинах молодих платформ чітко простежується спадковий характер молодих структур щодо давніх.

У межах молодих платформ є також гори, що утворилися внаслі­док розривної тектоніки, що виявлялася незалежно від давньої струк­тури: Скандинавські гори, гори Центральної Європи (Гарц, Шварц- ^Вальд, Вогези та ін.).

Тому серед гір на молодих платформах розрізняють: а) гори з неглибоко зрізаною внаслідок екзогенних процесів давньою структу­рою, чітко відображеною у сучасному рельєфі; б) гори з глибоко зрі­заною давньою структурою, майже відсутньою у сучасному рельєфі; в) гори, утворені переважно розривною тектонікою, в яких відсутній морфологічний прояв давньої структури.

У рельєфі молодих платформ добре простежується вплив як ви­сотної поясності, так і широтної кліматичної зональності. Перша зу­мовлена значними абсолютними висотами гір, друга — їх протяжніс­тю. Простягаючись на значну відстань, гірська країна опиняється в неоднакових кліматичних поясах і тому зазнає впливу різних екзо­генних чинників. Наприклад, рельєф Північного Уралу значно від­різняється від рельєфу Середнього Уралу, а рельєф останнього має чіткі відмінності від рельєфу Південного. Подібна картина спостері­гається і в Аппалачах.

Чимало гір на давніх та особливо молодих платформах характе­ризуються деяким збільшенням товщини земної кори (до 55 км) та негативними аномаліями сили гравітації, розподіл яких, на відміну від рівнин, має лінійний характер. Таким чином, орографічне відок­ремлення гір від рівнин у межах материків ґрунтується на відмінно­стях у будові земної кори, хоч і менш значних, ніж ті, що зумовили відокремлення планетарних форм рельєфу.