Особливості морфології й динаміки берегів припливних морів

Певну роль у створенні характерних форм рельєфу узбереж відігра­ють припливи й відпливи, які виникають під дією сил гравітації, що діють між Землею, Місяцем і Сонцем. І хоча Сонце є значно більшим за масою, основна роль у виникненні припливів належить Місяцеві, що знаходиться набагато ближче до Землі. За повного і нового Міся­ця (ці фази супутника називають сигізіями) припливоутворювальні сили Місяця і Сонця підсумовуються, і тому в цей час приплив є максимальним. У квадратурні фази Місяця приплив мінімальний. Енергія припливів становить 2,7 • 10⁹ кВт (Сафьянов, 1978), приблиз­но половина енергії припливних течій припадає па 5 мілководних морів, сумарна площа яких становить 10 % площі шельфу. Тому при­пливна енергія, на відміну від хвильової, має для берегової зони швидше регіональне, ніж глобальне значення.

Співвідношення між часткою участі у розвитку берега припливу і хвилювання визначають за двома нерівностями:

А < И або А > А,

де А — висота сигізійного припливу; Л — висота штормової хвилі у певній ділянці узбережжя.

У першому випадку нижня ділянка припливної зони завжди за­лишається в межах поля дії хвиль, тобто берегові процеси тут відбу­ваються в умовах, подібних до таких иа берегах морів, де відсутні припливи. На абразійному березі за цих умов формується, наприк­лад, нормальний опуклий профіль підводного берегового схилу.

У другому — великі ділянки берегової зони після відпливу опи­няються поза межами дії хвиль Тоді на абразійному березі фор­мується ступінчастий бенч. Крім уступу, який відповідає сигізійному припливу, можуть утворитися ще два уступи — на рівнях малої та повної води у квадратурні періоди. Такі ступінчасті бенчі поширені на берегах Японського, Охотського та Білого морів.

Зазвичай приплив відбувається швидше, ніж відплив, тобто швид­кості припливної течії більші за відпливні. Тому весь завислий мате­ріал, або той, що волочиться по дну, не може бути віднесений відпли­вом, і з часом значна частина наносів нагромаджується поблизу бере­га. Внаслідок цього у припливно-відпливній зоні відбувається фор­мування акумулятивного тіла — зони осушування («осушна*), у за-

_хідііоєвропейській літературі вона дістала назву вати. Поступове наростання поверхні «осушки» приводить до того, що вона виступає над поверхнею спочатку квадратурних, а згодом — середніх при­пливів і затоплюється лише під час сигізійиих припливів (двічі на місяць). На колишній «осушці» з’являється рослинність і формуєть­ся ґрунтовий покрив. Такі поверхні називають маршами. У міру по­дальшого нагромадження відкладів марші не затоплюються навіть сигізійними припливами і тому деякі автори пропонують називати такі акумулятивні утворення польдерами, за аналогією з осушеними землями у Нідерландах.

На «осушках», складених із мулистих чи дрібноніщанистих відкладів, утворюються канали стоку — своєрідні ерозійні руслові форми, які утворені припливними течіями і є каналами для стікання відпливних течій. Найбільші руслові форми на «осушках» — жоло­би стоку — утворюються на продовженнях річкових систем, що впа­дають у море або океан.

Типовий профіль глибокого припливного моря містить кліф, при­урочений до рівня сигізійного припливу, пляж, який змінюється зо­ною періодичного осушування. Ця зона може набувати акумулятив­ної форми (саме її вважають справжньою зоною осушування) або стати поверхнею бенча («корінна* зона осушування). Зазвичай на межі мінімального рівня води утворюється береговий вал, накладе­ний на цю поверхню.