4. Ознаки рельєфу геосинклінальних областей у перехідних зонах

Сучасні перехідні зони, або окраїнні геосинклінальні області, — це місця сучасного гороутворення, що відбувається на стику мате­риків та океанів, тобто у місцях переходу одного типу земної кори в інший (материкової в океанічну). Найвиразніше ці зони простежу­ються на окраїнах Тихого океану. Дві перехідні області є також у крайових частинах Атлантики — це області Карибського моря та моря Скоша. Одна з перехідних областей — Індонезійська — розмі­щена частково на окраїні Тихого, а частково — Індійського океанів. Релікти значної за площею геосинклінальної області виявлено у західній частині Середземноморсько-Гімалайського поясу гороутво­рення, що простягається від Канарських островів до перетину з Індо­незійською перехідною областю. Ця частина перехідної зони сфор­мувалася у межах нині не існуючого океану Тетіс, що раніше відок­ремлював Африку та Індостан від Євроазійської платформи.

Найтиповіші ознаки рельєфу перехідної зони поділяють на такі основні категорії: а) котловини окраїнного глибокого моря; б) острівні дуги; в) глибоководні жолоби.

Котловини окраїнного глибокого моря — це глибокі зниження океанічного дна (2 —5 км завглибшки), розміщені переважно по краях материків і відокремлені від основної акваторії океану острів­ною дугою. Прикладами таких типових котловин є Беринговомор- ська (відмежована від ложа океану Алеутськими островами), Охото- морська (Курильськими островами), Япономорська (Японськими ос­тровами) та ін.

Острівною дугою називають підводний хребет з окремими вер­шинами — островами, що виступають над водою і відокремлюють морську котловину від глибоководного жолоба.

Глибоководні жолоби — це вузькі замкнені депресії, розміщені на межі перехідної зони та ложа океану.

Навіть на орографічній карті дуже часто можна простежити зако­номірні переходи зазначених категорій рельєфу та їх поєднання: котло­вина Охотського моря — Курильські острови — Курило-Камчат- ський жолоб, котловина Японського моря — Японські острови — Японський жолоб тощо.

Висоти гірських вершин деяких острівних дуг становлять 4,5 км, а найглибші жолоби сягають глибин 8 —10 км (Маріанський жолоб —

11. км).

Отже, геосинклінальні області перехідних зон — це ділянки по­верхні Землі, які характеризуються значним розчленуванням рельє­фу, що свідчить про максимальну інтенсивність та контрастність вер­тикальних рухів земної кори у межах цих зон.

Усі геосинклінальні області є поясами високої сейсмічності, тому найбільш руйнівні землетруси відбуваються саме тут. Простежують­ся також певні закономірності в розподілі глибин гіпоцентрів земле­трусів. Поверхневі землетруси (або корові) з глибиною залягання фокусів від кількох до 60 км розміщуються під днищами глибоко­водних жолобів. Так звані середньо-фокусні землетруси мають цен­три під острівними дугами і частково — під котловинами окраїнних морів, глибоко-фокусні землетруси з гіпоцентрами на глибинах 300 — 700 км — під котловинами окраїнних морів і материковим суходо­лом. Таким чином, осередки землетрусів знаходяться на певних пло­щинах, нахилених у бік материків, де земна кора і мантія перебува­ють у досить нестійкому стані. Це зони Беньоффа —Заварицького.

«Зрілі» перехідні зони, тобто такі, що розвивалися впродовж три­валого періоду, є районами сучасного вулканізму. Його характер­на особливість — переважно андезитовий, іноді — ліпаритовий склад продуктів виверження. У давніх продуктах виверження вулка­нів міститься велика кількість базальтів, знаходяться також ультра- основні породи, а в молодих геосинклінальних областях, які тільки формуються, вулканізм характеризується виключно базальтовим скла­дом.

Отже, геосинклінальні області перехідних зон є наочними прикла­дами ділянок земної кори, де стикаються літосферні плити материко­вого та океанічного типу. Відомо, що материкові плити характеризу­ються значною товщиною, тому саме субдукція океанічних літосферних плит Тихого океану під плити Євразійського материка зумовлює фор­мування типової геосинклінальної області у зазначеній перехідній зоні з усіма її характерними ознаками.

Перехідні області у різних регіонах значно відрізняються. Деякі з них мають типовий вигляд: у них послідовно представлені котлови­на окраїнного моря, острівна дуга та глибоководний жолоб. Інші ма­ють лише глибоководний жолоб, що прилягає безпосередньо до підніжжя молодої гірської споруди континенту, наприклад уздовж західного узбережжя Центральної і Південної Америки. Спостері­гається також складне поєднання кількох острівних дуг та кількох жолобів і котловин. Трапляються перехідні зони, де збереглися лише залишки властивих їм форм рельєфу.

За особливостями будови та морфології перехідних зон розрізня­ють п’ять типів перехідних зон (О. Леонтьєв, Г. Ричагов, 1979).

Витязівський тип. До нього належить область глибоководного жолоба Витязь і прилегла частина Північнофіджійської котловини у Тихому океані. Для них є характерним наявність порівняно неглибо­кого жолоба (6150 м) і відсутність острівної дуги. На південь від жолоба тільки окреслюється кілька підводних гір, імовірно, вулканів, що не утворюють єдиного гірського ланцюга. Тут порівняно слабкі прояви сейсмічності та вулканізму.

Маріанський тип. Це області, що поєднуються з глибоководними жолобами Ідзу-Бонін, Волкано, Маріанським, Тонга, Кермадек. Усі жолоби є досить глибокими — близько 11 км. Із материкового боку вони облямовані високими підводними хребтами, окремі вулканічні вершини яких утворюють ланцюги островів. Котловини, що відок­ремлюються від океану глибоководними жолобами та острівними дугами цього типу, мають будову, подібну до будови сусідніх котло­вин океану: океанічний тип земної кори, незначна товщина пухких осадків, велика глибина (до 6 км). У глибоководних жолобах товщи­на осадків також незначна. У жолобі Тонга, наприклад, вона менша за 100 м, а на його дні відшаровуються корінні породи.

Зазначені області досить сейсмічні, мають великі негативні граві­таційні аномалії у жолобах і позитивні — у котловинах, значними е, прояви сучасного вулканізму. %

Курильський тип. Ці області подібні до областей МаріанськогИ типу, однак відрізняються значними розмірами островів і помітний зростанням потужності земної кори у котловинах, переважно завдяїЯ осадовому шару (адже поряд материк). Під зрілими острівними д}Л гами знаходиться гранітний шар, характерним є інтенсивний вулканізм з андезитовими продуктами виверження. Це області з високою сейсміч­ністю та частими катастрофічними землетрусами. Простежуються численні ознаки різкодиференційованих (позитивні поряд з негатив­ними) і швидких вертикальних рухів земної кори.

Унаслідок значної товщини осадків донний рельєф у котловинах помітно вирівняний.

Японський тип. Має чимало спільних ознак з областями Куриль- ського типу, оскільки у його будові беруть участь значні масиви сухо­долу — великі острови та півострови, що є результатом злиття кількох острівних дуг різного віку, утворених земною корою материкового типу. У будові деяких дуг беруть участь досить давні породи — аж_: до протерозойських. Однак глибоководні жолоби дещо дрібніші, аі

Рис. 15. Будова перехідної області середземноморського типу (за О. Леонтьє- вим і Г. Ричаговим, 1979)

земна кора під острівними дугами має значну товщину (в Японії — до 32 км) та добре виражений гранітний шар. Рельєф островів гірський, характерним є інтенсивний вулканізм та негативні гравітаційні ано­малії, особливо різкі у глибоководних жолобах.

Серед перехідних областей японського типу розрізняють два підти­пи: Східнотихоокеанський (Гватемальська і Перуансько-Чилійська області) та Індонезійський (Індонезійська, Карибська та Південно- антільська перехідні області).

Середземноморський тип має дуже складно побудовані перехідні області. Тут представлені окраїнне Критське море, острівні дуги (дуга Іонічних островів, Криту та Родосу), глибоководний Еллінський жо­лоб. У геологічній будові беруть участь складчасті споруди, що утво­рюють численні острови, півострови, а дислоковані породи складають материкові гори та рівнини (рис. 15).

Інші особливості геосинклінальних зон перехідних областей мож­на розглянути на прикладі будови деяких ділянок Середземноморсь­ко-Гімалайського геосинклінального поясу. Це присутність ділянок ^сУходолу зі значно меншою товщиною материкової кори, що нагадує кору субокеанічного типу (Середньодунайська низовина), процес «за­ростання» молодими покривними складками залишкових басейнів із субокеанічною корою у Південному Каспії, де виявлено низку підвод­них хребтів-антикліналей, що є результатом розростання вширину сучасних складок південно-східної зони Великого Кавказу та пери­ферії Копетдагу.

4. Основи геоморфології. 97