Типи морських берегів

Інгресійні береги. Інгресія (від лат. іпдгеьзіо — входження, всту­пання, вторгнення) — проникнення морських вод у зниження ре­льєфу прибережного суходолу у разі підвищення рівня моря або

опускання суходолу. Внаслідок нагромадження значної кількості материкових льодових покривів 20—17 тис. років тому рівень оке­ану був на 100—120 м нижчий від сучасного. Танення льодови­ків спричинило підвищення рівня Світового океану. Унаслідок після­льодовикової трансгресії (голоценової, фландрської) близько 6 тис. років тому рівень океану досяг висотної позначки, близької до іс­нуючої.

Води океану насамперед проникали у зниження прибережного рельєфу, тому сучасні береги, які виникли при цьому, зберігають у своїх обрисах початковий характер розчленування. Такі звивисті, порізані береги, утворені внаслідок інгресії моря, називають інгресій- ними (рис. 128).

Залежно від основної причини, яка зумовила первинне розчлену­вання берегової лінії, розрізняють такі типи берегів.

Фіордові — сформувалися внаслідок затоплення льодовико­вих долин прибережних гірських країн.

Д ля них характерні довгі звивисті затоки — фіорди, — які утворюються за інгресії моря у давні льодовикові троги. Такими, наприк­лад, є береги Норвегії, Канади, Нової Землі тощо.

Шхерні — сформувалися внаслідок затоплення низьких льодовиково-денуда- ційних рівнин, тому такі береги представ­лені сукупністю дрібних скелястих островів (баранячих лобів, кучерявих скель, льодо­викових озів, камів, друмлінів, моренних гряд) та вузьких заток і проток різноманіт­них обрисів.

Ріасові — виникли після затоплення прибережних відтинків річкових долин гірських країн. Ріаси — це вузькі звивисті затоки, утворені внаслідок інгресії моря у річкові долини. До цього типу заток належать Севастопольські бухти, численні затоки Примор’я та Далекого Сходу, португальського узбережжя Атлантики тощо.

Лиманні — сформувалися під час затоплення гирлових діля- > нок річкових долин, проте не гірських країн, а рівнинних узбереж, і Типовим лиманним берегом є північно-західне узбережжя Чорного моря з Дністровським, Бузько-Дніпровським, Тилігульським, Березан-1 ським та іншими лиманами.

Далматинські — виникли після підтоплення складчастих гірських структур, які мають контури, що повторюють загальні кон­тури берегів. Верхівки складчастих структур височать над поверх­нею води у виді численних островів та острівців, розділених затока­ми й протоками, орієнтованими переважно паралельно до берега. До цього типу належать балканське узбережжя Адріатичного моря, півден­ний острів Нової Землі тощо.

Скидового і брилового розчленування — формування, зумовле­не підтопленням тектонічних западин, подібних до грабенів, та висо­чин у виді горстів, які представлені в обрисах берегової лінії мисами та півостровами. Такий тип розчленування берегової лінії властивий грецькому узбережжю Егейського моря.

Аральський тип — трапляється рідко. Виник за інгресії моря до зниження рельєфу еолових рівнин і характеризуються наявністю численних піщаних островів поблизу узбережжя. Подібна конфігу­рація властива берегам, сформованим вулканічною діяльністю та де­якими іншими чинниками.

Шермові — дістали свою назву від коротких, обмежених пря­мими лініями (гострокутних в обрисах) і тупозамкнених бухт, роз­ділених між собою різними за розміром просторами. Вони врізані переважно в коралові рифи, які прилягають до корінного берега. На берегах Червоного моря ці бухти називають шермами. Формування таких бухт триває досить довго, скиди, по яких відбувалося опускан­ня грабена Червоного моря, утворили взаємно перпендикулярні сис­теми розломів, що й сприяло формуванню прямокутних контурів бе­рега такого типу.

Лагунові — найчастіше спостерігаються на низовинних акуму­лятивних узбережжях з мілкою прибережною смугою моря. Для них характерна наявність лагун — водойм, відокремлених від моря вузь­кою й довгою смугою нанесеного осадового матеріалу (піску, чере­пашкового детритусу, гальки). Такою смугою є пересип, утворений однією чи двома косами, які ростуть назустріч одна до одної. Окре­мим випадком лагуни може бути лиман.

Маршеві — остання стадія розвитку берегів лагунового типу. Лагуни заповнилися мулистими наносами і перетворилися на низо­винні простори маршів, або ваттів, що затоплюються під час при­пливів. Для захисту родючих ділянок, які використовують, від вторг­нення моря по їхніх окраїнах споруджують захисні греблі та дамби, вживають заходів для осушування маршів. Найтиновіші марші є на узбережжі Північного моря (Нідерланди та ФРН) та подекуди по берегах Франції.

Вирівняні береги. Якщо інгресійні береги утворилися переважно внаслідок підняття рівня Світового океану відносно недавно, то про­тилежний варіант — вирівняні береги — сформувалися завдяки зни­женню рівня океану. Відступаючий уріз води на відносно вирівняно­му підводному схилі зумовив згладжування обрисів берега, який де­далі більше віддалятиметься від первісного положення, і його конту­ри стануть відносно прямими. У реальних умовах процес вирівню­вання берегової лінії є дещо складнішим.

Один із найавторитетніших геоморфологів, фахівець у галузі ре­льєфу узбережжя та дна океану О. Леонтьєв (1991) так опису­вав можливі варіанти вирівнювання берега: «Уявімо собі інгресій- ний берег, який має ухил початкового підводного схилу, досить кру­тий як біля мисів, так і у вершинах бухт. Припустимо, що берег скла­дений податливими породами, що не утворюють під час руйнуван­ня відносно великих часточок, які б, нагромаджуючись у берего­вій зоні, утворювали запаси наносів. Такими, наприклад, є глинисті породи, а також мергелі. У процесі їхнього розмиву утворюються алевритові та пелітові часточки, які легко переходять у завислий стан і виносяться течіями за межі берегової зони. За цих умов по всьо­му березі відбуватиметься інтенсивна абразія — як на мисах, так і в бухтах. Проте внаслідок концентрації хвильової енергії побли­зу мисів їхні береги руйнуватимуться швидше, ніж береги вершин бухт, де відбувається розсіювання хвильової енергії. Це має забез­печити поступове вирівнювання берегової лінії. Зрештою, утворю­ється пряма або слабкохвиляста лінія, яка зрізає виступи початко­вого берегового контуру. Такий берег називають вирівняним абра­зійним.

Іншим випадком є приклад інгресійного берега, що також має кру­тий ухил підводного схилу, тобто глибокий на усій протяжності, проте,

на відміну від попереднього випадку, складений породами, які утво рюють під час розмиву гальку, гравій та пісок. Тоді біля мисів утво рюються потоки наносів, спрямовані від них у бік бухтових вер шин. Спочатку ці потоки будуть насиченими поблизу вершин бухт,

і після відкладання наносів на дні підводний схил ставатиме сна дистим, тобто створюються умови, різко відмінні біля мисів, які про­довжують розмиватися, та при вершинах бухт, де виникають умови, сприятливі для утворення акумулятивних форм. Вирівнювання бере­гової лінії у цьому випадку відбувається одночасно внаслідок як абра­зійного зрізання мисів, так і заповнення бухт наносами або відрізан­ня їх від акваторії моря акумулятивними формами. Зрештою, утво­рюється берег з вирівняним контуром, який складається з чергування акумулятивних та абразійних ділянок і його називають вирівняний

с кладний, або вирівняний абразійно-акумулятивний, берег» (рис. 129).

Після затоплення низо­вин початковий берег може бути мілким по всій дов­жині. За цих умов утво­рюється вирівняний акуму­лятивний берег, оточений береговим баром. Це досить поширене явище. Зокрема в Україні, прикладом тако­го берега є береговий бар, який простягається вздовж північно-західного узбереж­жя Чорного моря і відок­ремлює лимани Сасик, Ша- гани, Алібей, Бурнас від ак­ваторії моря. Порізаний ли­манами берег оточений су­цільною прямолінійною сму­гою неширокого піщаного

Рис. 129. Схема складного ви­рівняного берега на узбереж­жі Західного Криму (за О. Ле- онтьєвим)

бару Вш не такий стабільний, як Арабатська Стрілка, і перебуває у стадії формування, часто руйнується «прорвами*. Подібний бар від­окремлює акваторію Будакського лиману від моря. Ще одним при­кладом є острів Джарилгач і Тендрівська коса, утворені на південній околиці Кінбурського півострова.

Абразійно-акумулятивні системи. Результати досліджень бере­гових процесів і форм рельєфу берега доводять, що зазвичай абразійні та акумулятивні елементи його будови утворюють цілісні взаємоді­ючі системи, причому ділянки розмивання у таких системах є джере­лами надходження наносів на акумулятивні ділянки. Відступ абра­зійного берега спричинює зміщення у бік суходолу акумулятивних форм, пов’язаних з ним. Висування зовнішнього краю акумулятивної форми зумовлює відмирання абразійної ділянки, яка опиняється у хвильовому затишку новоутвореної акумулятивної форми. Взаємо­дія процесів абразії та акумуляції може призвести до зміни загально­го напряму берега і вирівнювання берегової лінії. До складу подіб­них систем здебільшого входять гирлові ділянки річок, які постача­ють наноси у берегову зону.

Аналізуючи функціонування абразійно-акумулятивних систем у часі й просторі, можна дійти висновків щодо динаміки берегових ліній. Ці дані використовуються для палеогеографічних реконструкцій. Так, розміщення і простягання акумулятивних берегових валів не тільки відображують еволюцію цих утворень, а й дають змогу встановити послідовність розвитку абразійних ділянок. Наприклад, давні вали, зрізані сучасним рівнем моря, можуть свідчити про те, що в минулому вони прилягали до корінної абразійної ділянки, яку згодом було зни­щено хвильовою діяльністю. Детальний аналіз дасть змогу визначи­ти величину абразійного зрізу, а за абсолютними датами, отриманими на основі матеріалу акумулятивної форми (молюски або деревина, що містяться у відкладах), можна визначити час, за який абразійний берег відступив углиб суходолу.

Абразійно-акумулятивна система може також за певний час докорін­но змінити орієнтування щодо початкової лінії урізу, що пояснюєть­ся: а) зміною рівнодіючої складової хвилювання; б) виникненням нових умов постачання уламкового чи біогенного матеріалу в акуму­лятивній частині системи.