1. Морфологічна класифікація

Ця класифікація передбачає знаходження спільних фізіономіч­них ознак у зовнішньому вигляді форм рельєфу, що відображається морфографічними й морфометричними характеристиками. Морфо- графічні — переважно описують якісні ознаки рельєфу — найза- гальніші особливості зовнішнього вигляду земної поверхні: низькі, середньовисотні та високі гори, гостро-, плоско- або округловершинні гори, підвищені рівнини, кряжі, ували, гряди, плато, дрібносопковик, круті чи пологі схили, урвисті чи похилі береги тощо. Вони відобра­жують певні образи зовнішнього вигляду поверхні, з якими пов’язу­ють уявлення про морфологію форм рельєфу, щодо яких невідоме походження, вік або динаміка. Такі класифікації часто ефективні для застосування у рекреаційних і сільськогосподарських дослідженнях, опрацюваннях деяких інженерних проектів на початкових стадіях тощо. Ефективність морфографічних класифікацій часто залежить ^1!1Д Здатності дослідника передати особливості зовнішнього вигляду земної поверхні, що можуть мати практичне значення.

Для формування уявлень про найзагальніші особливості розподі­лу висот і глибин на земній кулі використовують гіпсографічну кри­ву, на якій виокремлюють два основних гіпсометричних рівні земної поверхні: материковий та океанічний (рис. 2).

Гіпсометрична характеристика рельєфу — одна з найважливіших. За ступенем підняття поверхні суходолу над поверхнею океану роз­різняють низовинний (0 — 200 м) і височинний рельєф. Останній за­лежно від характеру розчленування поділяють на високі рівнини, височини, плоскогір’я та гірський рельєф. За гіпсометричною харак­теристикою гірський рельєф поділяють на низькогірний (до 1000 м над рівнем океану), середньогірний (1000 — 3000 м) і високогірний (понад 3000 м).

Положення поверхні дна морів та океанів щодо рівня океану називають батиметрією (від грец. батос — глибина). За цією озна­кою виокремлюють неритову (0 — 200 м завглибшки), батіальну (200 —3000 м), абісальну (3000 — 6000 м) та гіпабісальну (понад 6000 м) зони.

Морфографічну характеристику рельєфу складають для різних його категорій по-різному. Опис значних за розмірами форм рельєфу,

Площа земної поверхні, млн км²

П О недоступні безпосередньому дослідженню внаслідок своєї вели- “ни (материкові виступи, океанічні западини тощо), зазвичай прово­дять за узагальнювальними матеріалами - картами, зведеннями, гео­фізичними й геологічними характеристиками. У польових умовах найчастіше досліджують форми рельєфу, що за своїми розмірами до­ступні візуальному обстеженню. При цьому відмічають загальний ви­гляд рельєфу та його форм, визначають їх площі та лінійні розміри, абсолютні висоти або глибини, відносні перевищення тощо, описують елементи, що складають досліджувані форми — схили й субгоризон- тальні поверхні, визначають положення підніж і бровок, характерні кути нахилу деяких поверхонь, описують обриси форм рельєфу чи їх елементів.

2. Морфометрична класифікація

Морфометрична класифікація з’явилася значно пізніше, має нау­кове і прикладне значення. Можливість подати сукупність зовнішніх ознак рельєфу Землі у вигляді певних математичних категорій дає змогу робити теоретичні узагальнення щодо глобального рельєфоутво- рення, нагромаджувати матеріал для формулювання нових наукових концепцій тощо. Морфометричні дані рельєфу застосовують у різних видах господарської діяльності, картографуванні тощо.

У морфометричних класифікаціях різний зовнішній вигляд зем­ної поверхні поділяють на групи (таксони). У деяких випадках поділ форм рельєфу на певні категорії ґрунтується на генетичних, вікових або динамічних характеристиках. Так, залежно від розміру форми рельєфу поділяють на планетарні (зумовлюють фізіономію Землі як планети), мегаформи (найбільші), макроформи (великі), мезоформи (середні), мікроформи (дрібні) та наноформи (найдрібніші).

Планетарні форми займають площу, що становить мільйони квадратних кілометрів. Вони простягаються на тисячі, іноді десятки тисяч кілометрів. Глибина розчленування рельєфу в їх межах сягає Ю км і більше. Наприклад, різниця позначок дна Чилійсько-Перу­анського жолоба та висота вершин Анд, розміщених поряд, переви­щує 15 км. Позитивними планетарними формами рельєфу є матери­кові виступи, а негативними — океанічні западини. До планетарних форм рельєфу Землі належать також серединно-океанічні хребти та геосинклінальні пояси. Вони хоча й розміщені у межах океанічних •впадин і материкових виступів, проте це єдині форми рельєфу, су­мірні з ними. Так, площа серединно-океанічних поясів становить 50 млн км² (майже 10 % площі земної кулі). Приблизно таку саму площу займають сучасні геосинклінальні пояси, що мають відмінні морфологічні ознаки (протяжність, контрасти відносних перевищень, рекордні абсолютні висотні позначки тощо). Походження та динамі­ка планетарних форм різні.

Мегаформи рельєфу займають площі, що становлять десятки ти­сяч або сотень тисяч квадратних кілометрів, протяжність — сотні, тисячі кілометрів. Різниця висот у їхніх межах коливається від кількох сот до 8000 м. До них належать гірські системи (Карпати, Кавказ, Алтай, Альпи тощо), рівнини (Східноєвропейська, Західносибірська, Середньосибірське плоскогір’я), западини морів (Чорноморська, Кас­пійська, Червономорська тощо). Вони є складовими планетарних форм і наслідками їх гетерогенності (різного походження). Проте відмінність у зовнішніх ознаках (розмірах) є ознакою генезису, наприклад плат- формні рівнини, гори геосинклінального розвитку або відроджені, гео­синклінальні морські котловини, котловини рифтових чи окраїнних морів тощо. Платформні рівнини зазвичай мають в основі різновікові платформи земної кори, гірські країни відображують активні орогенічні райони, деякі морські котловини сформовані на місці процесів розтя­гування земної кори (рифтогенезу), або перетворення глибинних шарів земної кори іншими способами.

Макроформи рельєфу зазвичай є складовими мегаформ, які займають площі, що становлять десятки або сотні тисяч квадратних кілометрів. їхня протяжність сягає десятків або сотень кілометрів, часто вони мають ізометричні обриси у плані. Глибина розчленуван­ня рельєфу макроформ може бути до 3000 м, але найчастіше — це кілька сотень метрів. Макроформами вважають деякі гірські хребти (Вигорлат-Гутинський та інші у Карпатах), вулканічні нагір’я (Вір­менське, Ефіопське тощо), плато (Устюрт, Карабіль, Бадхиз та ін.), кряжі (Донецький, Тиманський), височини (Придніпровська, При- азовська, Середньоросійськатощо), гряди (Білоруська, Північні Ували), низовини на рівнинах (Причорноморська, Поліська, Придніпровська тощо), міжгірські котловини у горах (Санська у Карпатах, Фергансь­ка на Тянь-Шані та ін.). Будучи значними негативними макрофор­мами, вони часто зайняті великими водоймами (озера Севан, Іссик- Куль, Алаколь та ін.).

Мезоформи рельєфу мають розміри, що становлять кілька сотень метрів — десятки кілометрів, а глибина розчленування варіює від кількох до сотень метрів. Наприклад, окремими позитивними форма-

_? цієї категорії є незначні за розмірами гірські хребти — останці, що збереглися від остаточного руйнування, грязьові вулкани, друмлі- ни ками, барханні гряди, терикони тощо. До вироблених мезоформ належать річкові долини, великі балки, яри, карстові лійки (полья), кар’єри тощо. В утворенні мезоформ рельєфу основну роль відігра­ють екзогенні чинники, а також ерозійні, флювіальні, гляціальні, кар­стові та інші процеси.

Мікроформи рельєфу — це компоненти поверхні мезоформ, що мають розміри від кількох метрів до кількох десятків метрів. Відносні перевищення в їх межах зазвичай не перевищують кількох метрів. До позитивних форм рельєфу належать дрібні конуси виносу, піщані кучугури, бархани, дюни, прируслові вали, кургани, незначні денудаційні останці, соліфлюкційні вали та язики, дрібні зсувні тіла тощо, а до вироблених мікроформ — карстові й суфозійні лійки, невеликі яри, балки та промоїни, рови осідання тощо.

Форми нанорельєфу моделюють та ускладнюють поверхню вели­ких форм рельєфу. їх площа не перевищує кількох квадратних метрів, а відносні перевищення становлять 1 — 2 м. До форм нанорельєфу належать болотні купини органічного походження, дрібні карстові кари, мерзлотні кам’яні вали, піщані брижі на поверхні еолового рель­єфу або підводного піщаного схилу, дрібні водориїни, сліди грунто­обробної техніки тощо.

Зазначені категорії рельєфу різняться за походженням, віком та динамікою, особливо генезисом форм (табл. 3). Якщо перші три ка­тегорії (планетарні, мега- та макроформи) є результатом превалюю­чого впливу ендогенних чинників (тектоніки, вулканізму), то три інші (мезо-, мікро- та наноформи) є наслідком домінуючого впливу екзо­генних чинників. Ці обставини зумовили появу термінів «морфо- структура» та «морфоскульптура».

Поняття морфоструктура переважно охоплює великі нерівності земної поверхні, утворені взаємодією ендо- та екзогенних чинників, проте з превалюванням впливу ендогенних. У ширшому розумінні термін означає геоморфологічну категорію, тобто певні закономір­ності внутрішньої будови земної кори, особливості ендогенної дина­міки (тектонічних рухів, магматизму, пасивної тектоніки тощо), відоб­ражені у зовнішньому вигляді земної поверхні. В іншому тракту­ванні «морфоструктура» це закономірності розміщення певних форм Рельєфу залежно від особливостей внутрішньої будови земної кори

11. особливо її верхньої частини, що бере участь у створенні форм

рельєфу.

Категорії форм рельєфу	Чинники формування рельєфу	Генетичні відмінності щодо фізіономічних ознак
Планетарні	Переважання впли­ву ендогенних чин­ників (тектонічних рухів різних видів, магматизму, пасив­ної тектоніки тощо)	Виникнення внаслідок глобальної текто­ніки літосферних плит, процесів давньо­го геосинклінального перетворення зем­ної кори і процесів рифтогенезу, що від­буваються у глобальному масштабі
Мегаформи		Утворення зумовлене відмінностями у геосинклінальному процесі на деяких ділянках земної кори, участю новітніх тектонічних рухів, магматизму та інших ендогенних чинників
Макро- форми		Участь новітніх тектонічних рухів, дав­нього та сучасного магматизму, диферен­ційованих локальних рухів, відмінності щодо перебігу взаємодіючих процесів денудації та акумуляції
Мезоформи	Переважання впливу екзогенних чинників та екзо­генних рельєфо- утворювальних процесів	Залежність генезису від масштабних кліматичних (екзогенних) закономірно­стей рельєфоутворення (морфокліматич- ної зональності, формування глобальних геоморфологічних рівнів тощо), специ­фіки впливу екзогенних процесів
Мікро- форми		Особливості місцевих умов екзогенного рельєфоутворення, мікрокліматичних умов, відмінності щодо літолого-петро- графічного складу гірських порід, що ста­новлять верхню частину геологічного розрізу
Наноформи		Наслідки нетривалого впливу екзогенних рельєфоутворювальних процесів на не­великих місцевих відмінах геологічного субстрату, існуючого рельєфу, відмінності у будові й поширенні типів грунтів тощо

Термін «морфоскульптура» означає значно менші за розмірами форми рельєфу, створені внаслідок взаємодії ендо- та екзогенних чинників, з превалюванням впливу екзогенних. За іншим визначен­ням «морфоскульптура» — це характеристика закономірностей роз­міщення на поверхні Землі форм рельєфу переважно екзогенного походження.

Зазвичай морфографічна й морфометрична характеристики рельє­фу земної поверхні закінчуються складанням так званих морфоме- тричних карт. Такі карти у стислому графічному вигляді містять інформацію про різні способи кількісного оцінювання особливостей зовнішнього вигляду земної поверхні. Залежно від здібностей дослід­ника складають найрізноманітніші морфометричні карти рельєфу, що відображують суб’єктивне трактування результатів дослідження, проте загальноприйнятими є такі.

1. Карта щільності горизонтального розчленування. Найпрості­ший спосіб будови такої карти — визначення довжини ерозійної ме­режі (І), що припадає на одиницю площі (5).

2. Карта глибини розчленування у графічній формі відображає різницю між найвищою і найнижчою точками поверхні в межах пев­них контурів, що дає змогу уявити розподіл площ із різними віднос­ними перевищеннями.

3. Карта спільного показника розчленування рельєфу. Складан­ня такої карти здійснюється способом підрахунку за умовними ква­дратами суми довжин горизонталей топографічної карти. У подаль­шому через центр квадратів, що мають однакову суму довжин гори­зонталей, проводять відповідні ізолінії.

4. Карта крутості земної поверхні. Показниками крутості земної поверхні можуть бути кут нахилу чи умовна величина — ухил (і), що дорівнює tga. Визначені показники ухилів земної по­верхні об’єднують у групи, значення яких залежить від мети дослі­дження.

Морфометричні показники дають змогу розрізнити такі категорії

рельєфу:

1. за щільністю горизонтального розчленування (віддаленість ліній вододілів від тальвегів ерозійних форм): 1000 м — слабко- розчленований рельєф; 500—1000 м — середньорозчленований рельєф; 100 — 500 м — значнорозчленований рельєф; 50—100 м — сильно- розчленований рельєф; < 50 м — дуже сильнорозчленований рельєф;

2. за глибиною вертикального розчленування і для плоских рівнин: < 2,5 м — нерозчленований або слабкорозчленований; 2 —5 м — середньорозчленований; 5—10 м — значнорозчленований.

Для горбистих рівнин: 10 — 25 м — дрібнорозчленований; 25 — 50 м — середньорозчленований; 50—100 м — глибокорозчленований.

Для гірських територій: 100—250 м — дрібнорозчленований; 250 — 500 м — середньорозчленований; 500—1000 м — глибокорозчлено­ваний; > 1000 м — дуже глибокорозчленований.

Зазначені морфометричні категорії рельєфу не є абсолютними, особ­ливо якщо враховувати лише будь-який один показник. Зокрема, трап­ляються нахилені рівнини, середній кут нахилу поверхні яких не перевищує 5°, проте вони не розчленовані й тому їх не можна назвати горбистими рівнинами.

Різноманітність морфографічних і морфометричних класифікацій спонукає до пошуків причини їхніх відмінностей, що можуть поляга­ти в неоднорідності геологічної будови досліджуваної території, ха­рактері та інтенсивності новітніх тектонічних рухів чи сучасних екзо­генних процесів формування рельєфу. Характеристика рельєфу лише за зазначеними морфографічними або морфометричними показника­ми є недостатньою. За цими показниками в одній категорії форм ре­льєфу можуть бути форми, що мають подібний вигляд, проте різ­не походження, а це ускладнює наукове чи прикладне оцінювання рельєфу.