Розділ 7. Соціальне страхування на випадок безробіття
7.1. Теоретичні основи соціального страхування на випадок безробіття
Соціальне страхування займає важливе місце в системі гарантій соціально-економічних прав громадян Конституції України, серед яких основним є право на працю. Право на працю посідає визначальне місце в системі загальнолюдських цінностей, що формують економічне та соціальне становище суспільства в цілому та кожного його члена зокрема. Важливим пріоритетом державної соціальної політики є подальший розвиток системи соціального страхування, в тому числі від безробіття. У державно-організованому суспільстві завжди були люди, які з певних причин не мали занять, які б забезпечували їх добробут. Інша справа, що у різні часи незайнятість мала свої причини, масштаби поширення та соціальні наслідки. Так, в епоху античності люди, які мали роботу, рідко могли втратити її, і, як правило, за власною волею. Давньому грецькому законодавству (VI – VII століття до нашої ери) відоме лише безробіття із власної вини робітника, за яку призначалося тяжке покарання. В епоху середньовіччя безробіття не було головною причиною бідності. Її причинами були, здебільшого, випадкові обставини, які прямо не випливали з економічного устрою суспільства. Вперше безробіття як загроза буржуазному суспільству виникло у XV – XVI столітті в Англії внаслідок розорення хліборобів і зростання суконної промисловості. Далі цей процес поширився і в інших країнах Європи. Держави використовували переважно примусові, каральні заходи по відношенню до незайнятого населення. У ХІХ столітті із становленням капіталістичного способу виробництва безробіття стало одним із факторів дестабілізації політичної системи, що спричинило пошук шляхів його зменшення. Становлення капіталізму зумовило появу особливого класу – пролетаріату, основним джерелом засобів до існування якого став продаж власної робочої сили.
Економічно безробіття вважається закономірним явищем, оскільки воно пов’язане з нормальною дією ринкового механізму: як надлишок, так і недостатність робочої сили призводить до розвитку прогресивних та ефективних видів діяльності. Для благополучного суспільства середній рівень безробіття має становити 5 – 7 %, як співвідношення кількості офіційно зареєстрованих безробітних до кількості економічно активного населення. Але з соціальної точки зору безробіття є лихом, оскільки воно призводить до загострення соціальних проблем, суспільної напруженості. Втрата роботи спричиняє психологічні травми. Людина у такому випадку, не приносячи користь суспільству, існує на допомогу від держави, яка дає змогу підтримувати існування на мінімальному рівні.
Це і було основною із передумов до запровадження добровільного та обов’язкового страхування від безробіття. Зокрема в Англії, Німеччині та Франції добровільне страхування отримало значне поширення вже у середині ХVІІІ століття. Так, в Англії створювалися так звані “дружні товариства”. Вони створювалися задля організації взаємодопомоги у разі настання різних негараздів, насамперед хвороби і смерті своїх членів. За певний щомісячний або щотижневий внесок дружнє товариство надавало певні блага у чітко визначених випадках. Протягом ХІХ століття організації добровільного страхування під тією чи іншою назвою виникають майже в усіх європейських країнах.
Після Першої світової війни обов’язкове соціальне страхування на випадок безробіття було також запроваджено в Німеччині, Австрії, Італії, Австралії, Польщі, тобто і в тій частині України, яка належала останній.
В Україні спочатку поширення отримали певні форми добровільного соціального страхування, яке здійснювалось різноманітними об’єднаннями громадян. На початку ХХ століття в Російській імперії було понад 1000 таких організацій, які охоплювали близько 600 тисяч застрахованих. За своєю формою організації добровільного страхування в Росії були вельми різноманітними, починаючи з релігійних і закінчуючи організаціями напівобов’язкового страхування, перехідними формами до обов’язкового державного соціального страхування. 2 червня 1903 року було видано Закон про відповідальність підприємців за нещасні випадки з робітниками. Після революції 1905 року царський уряд почав активно розробляти різні страхові проекти, робота над якими тривала до середини 1912 року. Нарешті 23 червня 1912 року було прийнято два закони про обов’язкове соціальне страхування: про страхування на випадок хвороби і про страхування від нещасних випадків, які з певними удосконаленнями діяли до Жовтневої революції 1917 року.
Діяльність Радянської влади у сфері соціального страхування розпочалася з видання декларації Народного Комісаріату Праці від 30 жовтня 1917 року про запровадження у Росії повного державного страхування. Основними положеннями реформування соціального страхування були такі: поширення соціального страхування на усіх найманих працівників, міську і сільську бідноту; поширення страхування на усі випадки втрати працездатності, а також безробіття; витрати зі страхування здійснювались виключно за рахунок підприємців; відшкодування повного заробітку у разі втрати працездатності і безробіття; повне самоврядування застрахованих у всіх страхових організаціях.
З початком 30-х років у зв’язку з офіційною ліквідацією безробіття програма соціального страхування на випадок безробіття була згорнута і припинила існування. Лише з початком 90-х років ХХ століття виникла потреба у відновленні цього виду соціального страхування. Поява на початку 90-х років минулого століття масового безробіття вимагала адекватних кроків з боку держави. Необхідно було створити систему державної допомоги вимушеним безробітним через створення ефективної системи сприяння у працевлаштуванні, надання матеріальної і соціальної допомоги у разі настання безробіття. Для вирішення зазначених питань 1 березня 1991 року було прийнято Закону України “Про зайнятість населення ”.
Відповідно до цього Закону була створена Державна служба зайнятості, на яку покладалось здійснення державної політики зайнятості населення, професійної орієнтації, підготовки і перепідготовки, працевлаштування та соціальної підтримки тимчасово не працюючих громадян. Діяльність державної служби зайнятості фінансується за рахунок коштів державного фонду сприяння зайнятості населення. Державна служба зайнятості утворена відповідно до Положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 24 червня 1991 року № 47 “Про затвердження положень щодо застосування Закону УРСР "Про зайнятість населення".
Прийняття Верховною Радою України 14 січня 1998 року Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування започаткувало новий етап розвитку усієї системи соціального страхування в Україні. Було визначено принципи соціального страхування в сучасних умовах, окреслено коло суб’єктів правових відносин, основні засади їх правового статусу, сформовано понятійний апарат соціального страхування. Основи передбачили прийняття окремих законів з кожного виду соціального страхування, в тому числі на випадок безробіття.
Верховною радою України 2 березня 2000 року був прийнятий Закон України “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття ”. Він спрямований на розбудову нової сучасної системи соціального страхування на випадок безробіття, яка враховує як вітчизняний так і зарубіжний досвід.
Загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття визначено законом як система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає матеріальне забезпечення на випадок безробіття з незалежних від застрахованих осіб обставин та надання соціальних послуг за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.
Відносини у сфері загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, регулюються Конституцією України, Кодексом законів про працю України, Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» та прийнятими відповідно до них іншими нормативно-правовими актами.
Загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття — це система прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає матеріальне забезпечення на випадок безробіття з незалежних від застрахованих осіб обставин та надання соціальних послуг за рахунок коштів Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.
Право на матеріальне забезпечення на випадок безробіття та соціальні послуги мають: застраховані особи; незастраховані особи — військовослужбовці Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, внутрішніх військ, військ Цивільної оборони, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, Служби безпеки України, органів внутрішніх справ України, звільнені з військової служби у зв’язку із скороченням чисельності або штату без права на пенсію, та особи, які вперше шукають роботу, інші незастраховані особи у разі їх реєстрації в установленому порядку як безробітних; громадяни України, які працюють за межами України та не застраховані в системі соціального страхування на випадок безробіття країни, в якій вони перебувають, мають право на забезпечення за Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» за умови сплати страховику страхових внесків, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України; особи, які забезпечують себе роботою самостійно (члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок), фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності, особи, які виконують роботи (послуги) згідно з цивільно-правовими угодами мають право на забезпечення за цим Законом за умови сплати страховику страхових внесків.
У системі соціального страхування на випадок безробіття беруть участь три суб’єкта: застрахована особа, страхувальник та страховик (рис.7.1).
Рис.7.1.
Суб’єкти соціального страхування на
випадок безробіття
Застрахована особа — це найманий працівник, а також інші особи (громадяни України, іноземці, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в Україні, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України), на користь яких здійснюється загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття.
Страхуванню на випадок безробіття підлягають особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту), цивільно-правового договору, включаючи тих, які проходять альтернативну (невійськову) службу, а також тих, які працюють неповний робочий день або неповний робочий тиждень, та на інших підставах, передбачених законодавством про працю, військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової служби).
Статтю 5 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» призупинено до 1 січня 2011 року Це означає, що з моменту набрання чинності законом, страхуванню на випадок безробіття також підлягають:
працюючі особи, які отримують або мають право на пенсію за віком, у тому числі на пільгових умовах, пенсію за вислугу років, а також особи, які досягли встановленого законом пенсійного віку;
іноземці та особи без громадянства, які тимчасово працюють за наймом в Україні.
До суб’єктів загальнообов’язкового соціального страхування на випадок безробіття відносять страхувальників. Це роботодавці та застраховані особи, які відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» сплачують страхові внески.
До роботодавців відносять:
власників підприємств, установ, організацій або уповноважених ними органів та фізичних осіб, які використовують найману працю;
власників розташованого в Україні іноземного підприємства, установи, організації (в тому числі міжнародної), філії або представництва, які використовують працю найманих працівників, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Представниками роботодавців є об’єднання та спілки роботодавців чи інші уповноважені роботодавцями органи (представники).
Роботодавець набуває статусу платника страхових внесків до Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття з дня реєстрації.
Суб’єктом загальнообов’язкового соціального на випадок безробіття є також страховик, тобто Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України, який є органом, що здійснює управління страхуванням на випадок безробіття, провадження збору та акумуляції страхових внесків, контролю за використанням коштів, виплати забезпечення та надання соціальних послуг, здійснення інших функцій відповідно до Закону і статуту Фонду. Фонд належить до цільових позабюджетних страхових фондів. Усі застраховані особи є членами цього Фонду, який є некомерційною самоврядною організацією. На рис.7.2 зображена схема законодавчих основ Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття та структура його підпорядкування.
Рис. 7.2. Схема законодавчих основ Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття та структура його підпорядкування
Страхування на випадок безробіття здійснюється за принципами:
надання державних гарантій реалізації застрахованими особами своїх прав;
обов’язковості страхування на випадок безробіття всіх працюючих на умовах трудового договору (контракту) та на інших підставах, передбачених законодавством про працю, а також добровільності такого страхування особами, які забезпечують себе роботою самостійно (члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок), а також громадянами — суб’єктами підприємницької діяльності;
цільового використання коштів страхування на випадок безробіття;
солідарності та субсидування;
обов’язковості фінансування Фондом загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття витрат, пов’язаних з наданням матеріального забезпечення у випадку безробіття та соціальних послуг в обсягах, передбачених цим Законом;
паритетності в управлінні страхуванням на випадок безробіття держави, представників застрахованих осіб та роботодавців;
диференціації розмірів виплати допомоги у зв’язку з безробіттям залежно від страхового стажу та тривалості безробіття;
надання на рівні не нижче за прожитковий мінімум, встановлений законом, допомоги у зв’язку з безробіттям та матеріальної допомоги у період професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації;
законодавчого визначення умов і порядку здійснення страхування на випадок безробіття.