2.5. Світовий досвід організації системи соціального страхування на випадок безробіття

За умов ринкової економіки захист від безробіття є невід'ємним елементом державної політики, спрямованої на вирішення важливих соціально-економічних задач, економіки спрямованої на зниження соціальної напруженості, пов'язаної з наявністю верств населення, що втратили дохід і соціальний статус. Ця політика спрямована на зайнятість відповідних груп населення, їх матеріальну підтримку компенсацію певної частки втраченого доходу. Ступінь і форми участі держави у вирішенні вказаних проблем, інструменти та методи їх реалізації в різних країнах неоднакові. Проте в країнах з розвиненою ринковою економікою цей напрям соціальної політики є надзвичайно важливим.

Процес становлення і розвитку системи захисту від безробіття в розвинених країнах формувався не одне десятиліття. Його основні етапи достатньо детально відображені в міжнародних правових документах прийнятих впродовж останнього сторіччя Міжнародною організацію праці. Вони узагальнюють практику формування даної системи в різних країнах за відносно тривалий проміжок часу. Ключовою складовою всіх існуючих систем, незалежно від їх національних особливостей є страхування від безробіття, що започатковане на рубежі XIX і XX століть. Страхування від безробіття активно упроваджувалося в практику більшості розвинених країн на початку минулого сторіччя при активній підтримці профспілок. До кінця 40-х років минулого століття стало невід'ємною складовою національних систем соціального захисту. Не дивлячись на те, що досвід побудови таких систем різноманітний, а їх основні параметри різняться залежно від рівня економічного розвитку країни і цілей державної політики зайнятості, що вони вирішують недопущення різкого падіння рівня життя громадян, що втратили роботу, підтримку рівня життя безробітних на соціально прийнятному рівні. Як результат, це дає змогу громадянам зосередитися на активному пошуку роботи. Основними параметрами, що відрізняють системи страхування на випадок безробіття в різних країнах, є умови надання права на допомогу з безробіття, розмір допомоги і тривалість його виплати.

Розрізняють дві базові моделі соціального страхування з безробіття – ліберальну і соціальну. Перша з них, характерна для північноамериканських країн і частково – Великобританії. Вона орієнтована на мінімізацію економічних і фінансових втрат суспільства (держави, підприємств, платників податків), вибір активних і пасивних програм, які жорстко пов'язані з їх економічною віддачею, і система матеріальної підтримки безробітних, і як правило базується виключно на основі страхових принципів. Цій моделі характерний динамічний ринок праці з високими темпами створення і ліквідації робочих місць, розвинена професійна і територіальна мобільність населення, високий рівень середньої заробітної плати і порівняно слабкий законодавчий захист зайнятості.

Друга модель, характерна для більшості країн Західної Європи. Їй характерна підвищена увага на соціальні витрати із безробіття. Крім того, вона відрізняється високим рівнем державних витрат на соціальну підтримку безробітних і спрямована на поступову адаптацію населення до змін, що відбуваються на ринку праці. Матеріальна підтримка безробітних здійснюється на основі тісної взаємодії двох систем – страхування від безробіття і системи соціальної допомоги. За відсутності права на страхові виплати безробітний стає об'єктом системи соціальної взаємодопомоги (welfare system), але одночасно також може отримувати матеріальну допомогу через систему служби зайнятості. Європейські країни охоплені системою страхування від безробіття (від 60 до 80 відсотків зайнятого населення), тоді як в країнах, що дотримуються ліберальної моделі, рівень охоплення зайнятих обов'язковим страхуванням удвічі нижче і розповсюджується воно в основному на працівників з низькою заробітною платою, оскільки високооплачувані працівники самі добровільно страхуються від можливого ризику безробіття.

Страхова система допомоги безробітним виходить з того, що обмеженість термінів виплати допомоги стимулює безробітних до активного пошуку роботи. У більшості розвинених країн допомога обчислюється на основі заробітку і виплачується протягом встановленого терміну особам, що внесли певний внесок до фонду страхування з безробіття. Допомога з безробіття складає значну частку заробітку, а обмеженість терміну виплат не дає змогу затягувати час пошуку роботи. Якщо безробіття приймає затяжний характер, виникає небезпека, що безробітні, які втратили право на допомогу до знаходження нової роботи опиняться без коштів для існування. В цьому випадку державна система соціального захисту припускає, що така особа буде отримувати мінімальну соціальну допомогу. У практиці багатьох країн система матеріальної підтримки безробітних тісно пов'язана із системою соціальної взаємодопомоги. Проте при цьому кожна з систем самостійна як за своїм призначенням, так і за джерелами фінансового забезпечення. Якщо мета першої - підтримка економічно активного населення протягом обмеженого період часу, то мета другої – підтримка бідних верств населення на відносно тривалий проміжок часу. Якщо матеріальна підтримка безробітних базується на страхових принципах і джерелом її фінансування є спеціальний страховий фонд, то система соціальної взаємодопомоги фінансується з державного бюджету.

У світовій практиці відомо декілька схем визначення розмірів страхової допомоги залежно від попереднього заробітку окремих країн допомога встановлюється на єдиному рівні на весь період безробіття. В інших - використовується понижуюча шкала виплат (у перші місяці безробіття допомога вища, а потім воно поступово скорочується). Переваги тієї чи іншої системи є предметом дискусій. Прихильники регресивної шкали виплат вважають, що саме така система стимулює пошук безробітними роботи в перші місяці безробіття поки розмір допомоги не опустився до мінімального рівня. Проте понижуючу шкалу виплат допомоги використовують країни з відносно високим рівнем (наприклад, Чилі і Іспанія). У більшості країн допомога із безробіття складає значну частку від заробітної плати. Проте, на загальну суму отримуваної допомоги впливають такі чинники, як встановлений державою максимальний і мінімальний розмір заробітку, максимальні межі допомоги з безробіття, сімейний статус тощо. Так, в Німеччині допомога в середньому складає 68 відсотків від заробітку, а для самотніх безробітних - 63 відсотки; у Канаді - 60 відсотків, але при цьому допомога не може перевищувати 339 канадських доларів в тиждень; у Австрії і Бельгії 60 і 50 відсотків відповідно; у Китаї - 75 відсотків від середньої заробітної плати; у ЮАР - 45 відсотків. У багатьох країнах Східної Європи допомога розраховується у відсотковому відношенні до заробітку на останньому місці роботи і складає: в Болгарії – 60 %, Хорватії - 80 %, Чехії - 60 %, Угорщині - 65 %.

Розглянемо організацію страхування на випадок безробіття в окремих країнах світу.

Австрія.

В Австрії на допомогу з безробіття можна претендувати за умов коли працівник протягом 2-х останніх років відпрацював в цілому не менше 58 тижнів, отримуючи при цьому зарплату не менше 302,54 євро в місяць (сплачуючи із цього заробітку страхові внески). Якщо застрахована особа раніше уже отримувала допомогу з безробіття, то їй досить відпрацювати 28 тижнів протягом останнього року. Зазвичай, допомога виплачується протягом 20 тижнів. Проте якщо застрахована особа за останніх 5 років в цілому відпрацювала не менше 156 тижнів, то час отримання допомоги подовжується до 30 тижнів. Якщо за останніх 10 років сумарний термін діяльності досяг 312 тижнів, то допомога виплачується протягом 39 тижнів. Особливі умови виплати допомоги з безробіття для тих, кому за 50 років – відпрацювавши 468 тижнів протягом останніх 15 років, вони мають право отримувати допомогу впродовж 52 тижнів. Розмір допомоги з безробіття складає 55% денного доходу нетто, плюс надбавки на сім'ю. Якщо безробітному пропонують роботу, то він зобов'язаний погодитися лише на ту, яка оплачується в такому ж розмірі, як і попередня, і при цьому не погіршує шанси з часом знайти роботу за фахом. Крім того, запропонована робота повинна відповідати стану здоров'я безробітного і не завдавати йому моральної шкоди.

Фінляндія.

Для нарахування допомоги безробітний повинен реєструватися в бюро з працевлаштування. Члени кас страхування на випадок безробіття отримують допомогу, яка обчислюється пропорційно їх заробітку. Іншим безробітним Відомство з народних пенсій (KELA) виплачує або основну допомогу з безробіття, або допомогу ринку праці. Остання виплачується особам, що шукають роботу і в яких не достатній трудовий стаж і вони отримували допомогу з безробіття протягом максимального терміну. Допомога ринку праці виплачується з доходів чоловіка. KELA виплачує цю допомогу в розмірі максимум 470 євро в місяць, тоді як члени кас страхування отримують в середньому близько 830 євро в місяць. Члени каси страхування на випадок безробіття отримують допомогу протягом 500 днів. Після закінчення цього терміну вони переходять на базову допомогу, яка виплачується KELA. Пропорційна заробітку допомога відновлюється за умови, коли член каси страхування працював за наймом понад 8 місяців протягом двох років. Членство в касі страхування реєструється автоматично зі вступом працівника до профспілки. Особи, які працюють на ринку праці нелегально не мають права на допомогу з каси страхування. Допомога від KELA їм може бути виплачена після певного карантинного терміну. Зареєстрований безробітний повинен підтвердити свою придатність для ринку праці готовністю погодитися на роботу, якщо йому її запропонують.

Франція.

Надання допомоги з безробіття у Франції здійснюється через запроваджене за умов домовленості між соціальними партнерами незалежно від держави та системи допомоги, що фінансується державою. Оскільки страхування з безробіття було розраховане на постійне безробіття обмеженого масштабу, то на початку свого існування ця допомога була дуже щедрою. Починаючи з 80-х років фінансові кризи спричинили зростання безробіття і призвели до послідовного скорочення розміру допомоги з безробіття. Проте, з урахуванням зростання тривалості безробіття (в даний час середня тривалість складає близько року) був продовжений період виплати допомоги. З 1992 року допомога виплачується протягом періоду, що не перевищує 18 місяців (безробітним похилого віку допомога може бути подовжена), за умови наявності страхового стажу не менше 14 місяців протягом останніх 2-х років. Якщо раніше розмір допомоги не змінювався протягом всього періоду виплати, то з 1992 року розмір допомоги скорочується за регресивною шкалою. Система страхування з безробіття у Франції не повністю фінансується за рахунок страхових внесків. Не дивлячись на їх високий рівень (5,7% заробітку, з яких більш як третину складають внески застрахованих), держава часто надає на ці цілі дотації. Допомогу у Франції не отримують 40% від загальної кількості всіх безробітних: зокрема, особи, що не мають трудового стажу, достатнього для виникнення такого права та безробітні, що вже вичерпали це право. Такі особи отримують мінімальну соціальну допомогу.

Італія.

Для отримання допомоги з безробіття необхідно мати два роки страхового стажу і виплату страхових внесків протягом 52 тижнів за останні два роки. Оскільки виплата допомоги безпосередньо пов’язана з трудовими відносинами (зокрема, і з виплатою страхових внесків), що існували до звільнення, подібна система не захищає від ризику вимушеного безробіття цілий ряд працездатних груп населення, наприклад, випускників шкіл, професійних учбових закладів і університетів. Допомога з безробіття виплачується після 7 днів з моменту звільнення до 180 днів (проте для ряду галузей максимальний термін встановлений в 360 днів). Розмір допомоги з безробіття в Італії, порівняно з іншими країнами Західної Європи, невеликий - близько 20% попереднього доходу протягом останніх трьох місяців і коливаються від 745 євро (при доході нижче за 1 611 євро) до 895 євро (при доході, що перевищує суму в 1 611 євро). Фінансування страхування з безробіття здійснюється за рахунок внесків роботодавців та найманих робітників. Розмір внесків до фонду страхування диференціюється по галузях. Так, в промисловості він складає 4,71% (з яких 4,41% припадає на частку роботодавця, і 0,30% - найнятого робітника), в торгівлі - 2,51% (з них 2,21% доводиться на роботодавця і 0,30% - на працівника). Акумуляція внесків і виплата допомоги покладені на управління з послуг для найманих робітників, що підпорядковані Національному інституту соціального страхування - INPS.

Великобританія.

Великобританія, по відношенню до інших західноєвропейських країн (зокрема, Німеччини) виплачує незначну допомогу з безробіття. Допомога виплачується протягом шести місяців. Після виплачується соціальна підтримка, яка для самотньої дорослої людини складає 342 євро в місяць, а для подружжя без дітей - близько 537 євро. Проте і ця сума зменшується, якщо особисті накопичення перевищують 4260 євро. Особи, що заощадили «на чорний день» більше як 11400 євро, на мають права на соціальну підтримку. Проте, неважливо, чи живе безробітний на розкішній віллі чи в соціальному притулку цей факт на розмір допомоги не впливає. У Великобританії менше «тривалих» безробітних, чим, скажімо, в Німеччині. Пояснюється це не тільки низькою допомогою або сприятливою економічною кон'юнктурою. З квітня 2005 р. уряд гарантує самотньому громадянинові, який відпрацьовує не менше 35 годин в тиждень, мінімальний дохід на рівні 1027 євро. Таким чином, соціальне страхування з безробіття у Великобританії спрямоване на стимулювання безробітних до активного пошуку роботи.

Японія.

Приєднання до страхування зайнятості і становлення на облік застрахованих працівників, здійснюється роботодавцем, навіть якщо він прийняв на роботу лише одну людину. Сума страхових внесків розподіляється між роботодавцем і працівником. Іноземні громадянки, які постійно проживають в Японії та перебувають у шлюбі з японцем, також можуть приєднатися до цієї системи. Допомога з безробіття може виплачуватися в тому випадку, якщо застрахована людина послідовно працювала впродовж 6 місяців протягом року, перш ніж стати безробітним, крім того він повинен мати бажання працювати і бути дієздатним.

США.

Страхування з безробіття за законом 1935 р. здійснюється за федерально-штатним принципом. У федеральному законі сформульовані найбільш загальні положення, в яких передбачено, що коло отримувачів, розміри допомоги і терміни їх виплат визначаються законами штатів. Норма відрахувань до фондів страхування з безробіття коливається по штатах в широкому діапазоні і залежить, зокрема, від рівня безробіття в штаті. В межах штату вона теж різниться, і для окремих компаній (підприємств) багато в чому залежить від стабільності зайнятості на них. Підприємства, на яких зареєстровані масові звільнення чи різке зростання працюючих, вимушені відраховувати вищий відсоток до фонду страхування з безробіття. Кожен штат встановлює максимальну і мінімальну норму відрахувань до фонду страхування з безробіття. У штаті Нью-Йорк, зокрема, ставка оподаткування роботодавців міняється з року в рік залежно від ситуації на ринку праці. В кінці 90-х рр. вона коливалася від 5 до 6% з перших 7 тис. дол. зароблених кожним працівником. Відрахування до фонду страхування з безробіття проводять всі роботодавці, що виплачують своїм робочим більше 300 дол. в квартал, за винятком неприбуткових організацій, службовці яких отримують менше 1000 дол. в квартал; осіб, що мають власний дрібний бізнес і службовців, що його не мають. Фермери-роботодавці роблять відрахування за умов, коли кількість працюючих складає не менше 10 осіб протягом 20 тижнів в році і в цілому вони отримують не менше 20 тис. дол. в квартал.

В кінці 90-х років таким страхуванням було охоплено 93% робочих місць. Допомога відповідно до програми компенсації з безробіття надається за умови, що претендент є безробітним; до втрати роботи він мав трудитися в галузі, на яку розповсюджується програма страхування на випадок безробіття; претендент повинен відповідати всім вимогам, що висуваються програмою.

У перші роки функціонування системи страхування з безробіття допомога в середньому по країні виплачувалася протягом дев'яти тижнів і складали близько 11 дол. в тиждень. У 2001 р. середня тривалість виплат складала 14 тижнів, а середні розміри допомоги досягли 238 дол. в тиждень. Максимальний період виплати допомоги – 26 тижнів. Проте, на періоди економічного спаду передбачено продовження цього терміну. Відповідно до програми, установленої в 1970 р., у разі зростання рівня безробіття серед застрахованих робочих до 5% і вище, тривалість виплати допомоги збільшувалася додатково на 13 тижнів. У 1991 р. президент Дж. Буш підписав Надзвичайний закон про допомогу з безробіття. Він передбачав подовжити виплату допомоги з безробіття після закінчення призначеного терміну. Згідно цього закону всі штати можуть отримувати кошти з федеральних фондів для виплати допомоги безробітним протягом додаткових 7-20 тижнів залежно від загального рівня безробіття в даному штаті. Якщо цей рівень складає менше 6%, то тривалість виплат може бути збільшена на 4 тижні; якщо 6%, то на 7 тижнів; при 7% - відповідно на 13 тижнів, а якщо загальний рівень безробіття в тому або іншому штаті за шість місяців складав 8% і вище, то період виплати допомоги з безробіття може бути продовжений на 20 тижнів.

Допомога з безробіття обчислюється як частина середньої заробітної плати безробітного в період його знаходження у складі зайнятих. У більшості штатів розміри допомоги розраховуються у вигляді відсотка від заробітної плати, отриманої реципієнтом за один або більш за квартали останнього року роботи. Протягом останніх чотирьох десятиліть вказаний відсоток складає в середньому близько 35%. Зазвичай, розрахунок здійснюють виходячи із заробітної плати протягом того кварталу базового періоду, коли безробітний отримував найвищу заробітну плату.

У штатах Нью-Йорк, Іллінойс, Мічиган, Монтана, Флорида та ряду інших розміри допомоги розраховуються як відсоток від середньої заробітної плати; у штатах Массачусетс, Коннектикут, Мен, Вісконсін, Канзас, Техас, Луїзіана, Каліфорнія - від щоквартальної; а на Алясці - від щорічної зарплати.

При розрахунку розмірів допомоги з безробіття найбільш високий відсоток від середньої заробітної плати встановлений в штаті Мічиган (70% від щотижневого доходу претендента після сплати податків; але не більше 57,5% від середньої заробітної плати в штаті), а також в штатах Вісконсін (1/25 від щоквартальної заробітної плати претендента, але не більше 66,6% від середньої заробітної плати в штаті), Коннектикут (1/26 від щоквартальної заробітної плати, але не більше 60%), Массачусетс (1/21-1/26 від щоквартальної заробітної плати, але не більше 66,6% середньої заробітної плати в штаті).

У штаті Нью-Йорк, наприклад, допомога з безробіття складає 50% попереднього щотижневого заробітку, але не більше 300 дол. в тиждень. В середньому безробітні цього штату отримують близько 269 дол. в тиждень, що значно перевищує середні розміри допомоги в Арізоні (173 дол.), Міссісіпі (163 дол.), але поступається середній величині допомоги в штатах Массачусетс (335 дол.) і Нью-Джерсі (309 дол.).

Швеція.

У Швеції існує дві системи виплат допомоги з безробіття. Перша, добровільна яка, що діє вже давно. Вона називається страхуванням на випадок втрати робочої зайнятості і фінансується спеціальними страховими фондами, пов'язаними з профспілками. Ця система відкрита також для тих, хто не є членом профспілок.

Інша система носить назву матеріальною підтримкою ринку праці. Вона охоплює тих, на кого не розповсюджується діяльність страхового фонду втрати робочої зайнятості. Розмір виплачуваної допомоги складає приблизно 80 відсотків від розміру заробітної плати.

Умовами, що дають змогу отримувати відповідну допомогу, є, по-перше, членство в страховому фонді втрати зайнятості мінімум протягом року для тих, що працюють по найму і, по-друге, шість місяців роботи для тих, хто працює за річним контрактом. Як правило, перші п'ять діб після втрати роботи не покриваються страховими виплатами, а для тих, хто звільнився з роботи за власним бажанням, період, що не підлягає грошовій компенсації, зростає до 45 днів. Період, протягом якого виплачується допомога з безробіття, рівний 300 дням для члена страхового фонду втрати зайнятості і 450 днів для особи, вік якої перевищує 57 років. Безробітний, який без достатніх підстав відхилив пропозицію про роботу позбавляється права на допомогу, зазвичай, на 60 днів. Організація страхування безробітних здійснюється спеціальними страховими фондами втрати зайнятості. Фінансування систем здійснюється за рахунок коштів від оподаткування осіб, що працюють за наймом і не за наймом.