Розділ 1. Сутність, принципи і роль соціального страхування в системі соціального захисту
Сутність і необхідність соціального страхування
Безперервність і безперебійність є найважливішою умовою нормальної життєдіяльності людини. Проте багатовіковий досвід людства свідчить, що процес суспільного виробництва може бути перерваним із-за руйнівної дії стихійних сил природи або негативних наслідків інших надзвичайних подій. Фактор ризику у даній ситуації є першопричиною для страхування від непередбачених випадків, що виникають внаслідок різного роду явищ, пов’язаних з багатогранною діяльністю людини. Тому необхідність страхового захисту має декілька аспектів: природний, економічний, соціальний, юридичний, міжнародний.
Страхування виникло як засіб збереження матеріального достатку за умов настання випадкових, тобто непередбачуваних, та передбачуваних випадків, але таких які є небажаними і, яких не можна було уникнути. В основі страхування є відшкодування заподіяних окремим суб’єктам підприємницької діяльності і громадянам збитків за рахунок суспільства, здатних полегшити тягар, отриманий внаслідок страхової події.
Страховий захист ґрунтується на економічних підвалинах, оскільки потребує створення та акумуляції фінансових ресурсів здатних відшкодувати заподіяні збитки, спричинені настанням шкідливих для здоров’я та (або) матеріального благополуччя подій, як фізичним, так і юридичним особам. Як результат, це створює сприятливі умови для безперебійного процесу суспільного відтворення.
У соціальному плані страхування є формою (способом) участі держави, роботодавців та громадян у справі захисту особистих інтересів громадян і створення у такий спосіб умов для забезпечення соціальної та політичної стабільності в суспільстві.
В юридичному аспекті страхування є різновидом цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів.
Міжнародний аспект страхового захисту зводиться до усунення національних відмінностей у законодавстві різних країн і уніфікації способів захисту інтересів господарюючих суб’єктів, з одного боку, та розроблення юридичних норм, які б забезпечили страховикам наявність достатніх фінансових гарантій.
Таким чином, необхідність страхового захисту викликана прагненням обмежити як матеріальні, так і нематеріальні збитки, пов’язані з певними ризиками.
Однією з найважливіших форм страхового захисту є соціальний захист населення. Соціальний захист є необхідним елементом функціонування будь-якого цивілізованого суспільства, включаючи правові, соціально-економічні і політичні гарантії, що забезпечують умови одержання засобів існування, як для працездатних громадян (за рахунок особистого трудового внеску), так і для соціально вразливих верств населення (за рахунок держави), але не нижче встановленого законом прожиткового мінімуму. Право на соціальний захист у багатьох країнах світу закріплено законодавчо. Зокрема, статтею 46 Конституції України проголошено, що «громадяни мають право на соціальний захист, який включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом». Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, включаючи бюджетні та інші джерела соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя не нижчий за прожитковий мінімум, встановлений законом.
Виникнення і становлення інституту соціального захисту об’єктивно обумовлено і пов’язано із капіталістичними суспільними відносинами заснованих на приватній власності на засоби виробництва. Форма економічних зв’язків при цьому має договірну основу та конкуренцію. Ринкові форми регулювання суспільного виробництва засновані на вільному виборі виду трудової діяльності та відповідальності кожного індивідуума за забезпеченням умов свого життя на всіх його етапах, включаючи випадки втрати працездатності (тимчасової або постійної, часткової або повної) або місця роботи, що призводить до ризикових ситуацій, пов’язаних з неможливістю реалізувати свою здатність до праці, і породжує існування за умов матеріальної незабезпеченості. За капіталістичного способу виробництва робоча сила є товаром, а заробітна плата – основним джерелом існування для великої маси населення. Це породило особливий вид соціальної незахищеності – високу вірогідність того, що досягнутий рівень матеріального добробуту може знизитися унаслідок втрати заробітку. Як правило, така можливість не пов’язана з особовою характеристикою окремої людини і не залежить від його зусиль, оскільки вона визначається соціальними причинами і тому носить масовий, суспільний характер. Заробітна плата, що виплачується роботодавцем за участь працівника в суспільно-організованому виробництві за нинішніх умов є єдиним із джерел існування активної частини працездатного населення. Поділ суспільної праці, його поглиблення, розвиток ринкових відносин порушують пропорції між зв’язком працівника та його доходом з одного боку, а з іншого – руйнують традиційні форми матеріального забезпечення і соціального захисту за рахунок сімейних і громадських форм господарювання і життєзабезпечення.
Втрата коштів для існування у вигляді заробітку може мати цілий ряд причин, основними з яких є:
зайнятість працюючих у неперспективних галузях виробництва унаслідок чого відсутній попит на робочу силу;
втрата здібності до праці унаслідок хвороби, нещасного випадку, старості інвалідності;
технологічна перебудова виробництва, галузі, підвищення вимог до рівня освіти працівника, що залишає його за порогом підприємства;
економічна криза в країні, криза перевиробництва, що викликає безробіття.
Вище перераховані фактори є складовими трудового ризику та основною передумовою виникнення соціального страхування – як особливої форми соціального захисту працівника на сучасному етапі.
Як свідчить досвід країн з розвинутими ринковими відносинами наявність збалансованої системи соціального захисту сприяє розширенню трудових ресурсів країни та підсилює зростання національного економічного потенціалу. Натомість це є необхідною передумовою проведення реформ, сприяє політичній і економічній стабілізації суспільства.
Соціальний захист складається з трьох основних форм: соціальної допомоги, соціального забезпечення та соціального страхування (рис.1.1).
Рис. 1.1. Форми соціального захисту
Форми соціального захисту в своїй основі мають спільну мету – захист населення від соціальних ризиків, – проте ґрунтуються на різних принципах та мають різні функції.
В загальній системі соціального захисту соціальна допомога є одним із самостійних видів матеріального забезпечення непрацездатних громадян, малозабезпечених сімей, сімей з дітьми та інших осіб. Під соціальною допомогою розуміють гарантовані, врегульовані нормами права, разові або періодичні виплати соціального характеру, зокрема набір товарів і послуг, що надається з метою матеріальної підтримки громадян, які в силу певних соціальних випадків, передбачених законом потребують такої допомоги.
Соціальна допомога надається практично в усіх розвинених країнах з метою охоплення членів суспільства, які не підпадають під інші форми соціального захисту – соціальне забезпечення та соціальне страхування, і тим самим сприяє боротьбі з бідністю. В країнах, що розвиваються, соціальна допомога менш розповсюджена, і зазвичай, вона обмежується однією-двома категоріями населення (наприклад, людьми похилого віку). Як свідчать соціальні показники, з такими проблемами зіштовхуються уряди багатьох країн, що не можуть забезпечити соціальну допомогу верствам населення, які її потребують.
У світовій практиці, соціальну допомогу поділяють за наступними видами:
допомога із соціального страхування (не вимагає перевірки доходів). Вона надається на основі:
а) інформації про особисті внески особи в систему соціального страхування;
б) за фактом настання особливо обумовленої події, зокрема втрати працездатності чи досягнення певного віку;
універсальні соціальні допомоги, що надаються у зв’язку з певною подією, незалежно від рівня особистого доходу та попередніх внесків, наприклад, допомога універсально – сімейного характеру та безкоштовне медичне обслуговування;
соціальні допомоги, які надаються на основі:
а) оцінки доходів і витрат;
б) факту настання певної події, без перевірки даних про внески.
Згідно з рекомендаціями Міжнародного бюро праці соціальній допомозі властиві наступні характерні ознаки:
фінансування та виплата допомоги забезпечуються відповідними державними або місцевими бюджетами;
допомога надається окремим категоріям громадян відповідно до чинного законодавства;
при оцінці рівня бідності споживачів враховуються доходи та розміри особистого майна без заощаджень у невеликих розмірах;
метою виплати допомоги є доведення рівня доходу особи до суспільно визначеного мінімуму з врахуванням низки таких факторів, як: склад сім’ї, наявність інших виплат тощо;
розмір допомоги не слід пов’язувати з попередніми доходами чи життєвим рівнем;
розмір допомог визначається на основі ступеня нужденності та наявних ресурсів, що носить суб’єктивний характер;
допомога надається, як правило, не на особу, а на сім’ю. Тому за критерій перевірки доходу або засобів існування береться середньоособовий доход сім’ї чи домогосподарства.
У країнах з перехідною економікою першочерговою задачею є боротьба з бідністю, особливо в період гострої нестачі бюджетних коштів. Це означає, що значна частка допомог повинна надаватися за принципом адресності. Подолання бідності потрібно здійснювати шляхом зростання доходів всіх незаможних до встановленого прожиткового мінімуму та через поліпшення соціального становища осіб доходи яких нижче межі бідності.
Досвід розвинених країн свідчить, що більшість програм щодо надання соціальної допомоги в них здійснюються через програми зростання доходів малозабезпечених верств населення.
Таким чином, метою соціальної допомоги, як форми соціального захисту, є боротьба з бідністю, що досягається шляхом надання періодичної або одноразової матеріальної допомоги найбільш нужденним членам суспільства за рахунок коштів бюджетів різних рівнів. Елементи соціальної допомоги є неодмінною складовою системи соціального захисту за ринкових умов, оскільки інші форми соціального захисту (соціальне страхування та соціальне забезпечення) не дають змогу враховувати всі можливі страхові ризики, що є підґрунтям багатопланової та всеохоплюючої системи соціального захисту населення.
Окремою формою соціального захисту населення є соціальне забезпечення. Воно охоплює систему заходів, спрямованих на матеріальне забезпечення від соціальних ризиків (хвороба, інвалідність, старість, втрата годувальника, безробіття тощо).
Соціальне забезпечення здійснюються на принципово інших засадах, ніж соціальне страхування, зокрема без попередніх внесків та без огляду на потребу в цих коштах їх отримувача, що має місце при наданні соціальної допомоги. Таким чином, соціальне забезпечення – це форма розподілу матеріальних благ не в обмін на затрачену працю, а з метою задоволення життєво необхідних особистих потреб людей похилого віку. До них відносять хворих, інвалідів, дітей, безробітних, всіх членів суспільства з метою охорони здоров’я і нормального відтворення робочої сили. Фінансування заходів соціального забезпечення здійснюється за рахунок спеціальних фондів, які створюються в суспільстві з урахуванням соціальних та правових норм. Дане визначення відображає сутність соціального забезпечення незалежно від конкретно-історичних умов (економічного чи політичного устрою) в яких воно функціонує. В його основі лежать наступні ознаки:
об’єктивні основи, які викликають потребу в особливому механізмі соціального захисту, спрямованому на підтримку і надання певного рівня життєзабезпечення;
особливі фонди, джерела соціального забезпечення;
особливі способи надання засобів для існування;
закріплення правил надання соціального забезпечення в соціальних, в тому числі, правових нормах.
Фінансування соціального забезпечення за рахунок бюджетних коштів безпосередньо залежить від ефективності економіки та розміру бюджету. В той же час, надмірне фінансування таких заходів може призвести до перевантаження державних фінансів та інших негативних наслідків. Проте фінансування заходів соціального забезпечення є необхідною передумовою при можливості надання гарантій щодо ризиків, де неможливо застосувати принцип страхування.
Основним елементом соціального захисту, незалежно від її національної приналежності, завжди виступало соціальне страхування. І якщо говорити про його місце у всій системі соціального захисту, то роль, яку воно відіграє, важко переоцінити. Соціальне страхування виступає об’єднуючою ланкою між страховими інститутами і суспільством. З одного боку, страхування є одним з напрямків споживчого виду соціального захисту. Воно виступає мірою соціального захисту, спрямованого на підвищення рівня соціальної захищеності населення через страхування соціальних ризиків. З іншого боку, страхування є одночасно складовою соціального захисту і потребує постійної підтримки зі сторони держави і приватних інвесторів. До того ж, соціальне страхування є одним з найважливіших суб’єктів соціального захисту, виступаючи самостійним інститутом, який має свій законодавчий, економічний і організаційний базис.
Соціальне страхування конкурує з іншими формами соціального захисту, проте не витісняє, а, навпаки, доповнює їх.
До базових характеристик соціального страхування, що вигідно відрізняють його від інших форм соціального захисту можна віднести:
– обов’язковість (за законом) для страхувальників – працівників і роботодавців – вносити страхові внески;
– інші форми соціального захисту, як правило, не передбачають внесення страхових внесків, що не дає змогу їм бути настільки масовими за охопленням (до числа застрахованих);
– публічний вид правовідносин суб’єктів соціального страхування дає змогу досягти обов’язковості соціального страхування відповідно до закону, участі в ньому суб’єктів та високий рівень гарантій захисту застрахованих. Це дає можливість відмовитися від обтяжливої процедури оформлення індивідуальних договорів та їх виконанням між страхувальниками (роботодавцями і працівниками) і страховиками на користь застрахованих;
– обов’язкове (за законом) право для застрахованих на одержання страхових виплат при настанні страхових випадків (види виплат, послуг, їхні розміри визначені в законах), повноту виплат за якими можна домагатися в судовому порядку;
– інші форми соціального захисту населення не носять обов’язковий характер, проте визначаються державними органами (соціальна допомога);
– високий рівень надійності соціальних виплат, що досягається за допомогою солідарної та накопичувальної системи;
– виплати з інших форм соціального захисту залежать, насамперед, від ефективності економіки й від стану бюджету;
– високий рівень соціальних гарантій (виплати з соціального страхування призване зберегти рівень життя людини не нижче ніж до настання страхового випадку); розмір виплат з інших форм соціального захисту здатні забезпечити мінімальний прожитковий рівень;
– досить “дешеве” соціальне страхування для населення та держави (у порівнянні з особистим страхуванням та соціальним забезпеченням), що призводить до його масовості та обов’язкової участі в ньому практично всіх працюючих, зокрема безприбуткових;
– самокеровані форми організації обов’язкового соціального страхування, за умов, коли практично всі питання зі створення і керування складними (організаційними, правовими, медико-соціальними, фінансовими) системами здійснюються найбільш зацікавленими суб'єктами (представниками роботодавців і працівників).
В промислово розвинутих країнах частка соціального страхування складає 60-70% усіх витрат соціального захисту і 15-25% ВВП. Це дає підстави стверджувати, що соціальне страхування – є однією з основних форм соціального захисту населення, призване захищати населення у разі настання певних страхових випадків – за рахунок коштів, що формуються шляхом сплати страхових внесків роботодавцями та найманими працівниками.
Соціальне страхування є об’єктом дослідження з економічної, соціальної, фінансової та правової точки зору.
З економічної точки зору соціальне страхування є частиною доходів суб’єктів підприємницької діяльності, призначених для соціального захисту населення у випадках, що передбачені законодавством. Соціальне страхування безпосередньо впливає на відтворення робочої сили, зокрема забезпечує умови для збереження працездатності економічно активного населення через систему страхових виплат у разі втрати працездатності, внаслідок хвороби, нещасного випадку на виробництві та підвищення її продуктивності, досягнення вищого рівня заробітної плати. Соціальне страхування впливає на розмір страхових внесків, а з ними на соціальні виплати, зокрема допомогу із безробіття, пенсію, стимулює розвиток суспільного виробництва.
Соціальне страхування із соціальної точки зору – є формою соціального захисту, що дає змогу у випадках настання соціальних ризиків зберегти необхідні стандарти рівня та якості життя, а відповідно, і соціальний статус родин працівників. Ефективність соціального страхування, в даному випадку, полягає у створенні всеосяжної та універсальної системи захисту всіх верств населення від різного роду несприятливих чинників.
З фінансової точки зору, соціальне страхування є фінансовою категорією, яка опосередковує фінансові відносини, що виникають в процесі розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту шляхом формування фондів грошових коштів та їх використання для забезпечення громадян у старості, на випадок постійної чи тимчасової втрати працездатності, безробіття, підтримки материнства та охорони здоров’я. Через акумулювання значної частини фінансових ресурсів у фондах соціального страхування, інвестування їх в економіку країни та сплати соціальних виплати у разі настання страхових випадків соціальне страхування безпосередньо впливає на фінансову систему країни.
З правової точки зору, соціальне страхування визначається як взаємне приватного та публічного характеру зобов’язання, яке виникає на підставі закону (обов’язкове державне) або договору (додаткове), через який застрахована особа зобов’язана сплачувати страхові внески і при настанні страхового випадку має право на забезпечення за рахунок засобів страхового фонду, еквівалентне відшкодуванню відповідно сплаченим внескам. Страховик, (держава в особі створюваних ним установ, некомерційна або комерційна організація) має право вимагати сплати страхових внесків та зобов’язаний надати страхове відшкодування.
Таким чином, у соціальному страхуванні органічно поєднуються економічні та соціальні елементи захисту населення, призвані забезпечити за допомогою фінансових, організаційних і правових механізмів можливості з компенсації втраченого заробітку або додаткових непередбачених витрат, пов’язаних із лікуванням, реабілітацією чи професійною перепідготовкою.