Державні витрати на охорону здоров’я і соціальний захист у 1999 році, у % від ввп

Країна	Частка державних витрат на охорону здоров’я	Частка державних витрат на соціальний захист
Австрія	5,8	26,2
Великобританія	5,7	22,8
Німеччина	8,3	29,7
Греція	4,5	22,7
Італія	5,4	23,7
Канада	6,6	17,7
Нідерланди	6,8	26,7
Росія	2,7	10,4
Фінляндія	5,4	32,3
Франція	8,0	30,1
Швеція	6,1	34,7
США	7,6	16,5

Джерелами фінансування медичного страхування виступають страхові внески роботодавців і працівників, які в необхідних випадках дотують державу (табл.2.4).

У більшості розвинених країн системи медичного страхування охоплюють від 70 до 100% населення, тобто практично всі наймані особи, утриманці, пенсіонери, студенти, дрібні підприємці і так далі Страхові фонди формуються на цільовій основі і розраховані на певне коло осіб. Розмір страхового внеску на програму страхування здоров'я приблизно однаковий (Франція - 16%, Італія – 13%. Нідерланди – 9%, Японія – 7%). Об'єм медичних послуг не залежить від суми внеску, яка визначається не лише рівнем доходу, але і заробітком страховика. В результаті в описаній вище страховій системі діє принцип суспільної солідарності, де здоровіший платить за хворого і багатший за бідного і так далі.

Таблиця 2.5

Розподіл фінансового навантаження медичного страхування, в % від загальних обсягів

Країна	Роботодавці	Наймані працівники	Держава
Італія	83,3	9,4	7,3
Бельгія	79,5	19	1,4
Фінляндія	49,0	7,0	44,0
Німеччина	42,7	38,3	19,0
Нідерланди	42,5	51,2	6,3
Франція	12,5	6,5	81,0

З часів створення в Німеччині системи обов'язкового медичного страхування йому підлягають наступні категорії населення: робочі і службовці, місячний дохід яких не перевищує 75% від межі внесків (відповідає річному брутто-доходу понад 40,034 євро), що діє в пенсійному страхуванні, працюючі інваліди, сільськогосподарські працівники і родичі, що допомагають ним, окремі групи незалежних працівників (наприклад, діячі мистецтва), пенсіонери, якщо протягом трудового життя вони брали участь в пенсійному страхуванні, працівники, що пройшли курс реабілітації після перенесених професійних захворювань, студенти, а також безробітні.

В цілому послугами медичного страхування охоплено 90% населення ФРН. Не охоплені обов'язковим медичним страхуванням самозайняті особи (індивідуальні підприємці), державні службовці і приватні лікарі незалежно від рівня їх річного доходу, оскільки вважається, що через корпоративність вони можуть отримати безкоштовну медичну допомогу у своїх колег. Ці групи громадян не підпадають під обов'язкове медичне страхування, проте вони можуть залишатися в цій системі страхування або укласти договір повного добровільного медичного страхування.

Спектр послуг, що надаються, в рамках обов’язкового медичного страхування законодавчо встановлюється державою. Ці послуги однакові для всіх застрахованих. В цілому обсяг медичних послуг обов'язкового медичного страхування достатній і включає: амбулаторне і стаціонарне лікування, при якому пацієнт має право вільного вибору лікаря. У перелік послуг, що надаються в рамках медичного обслуговування, входить медичне консультування, обстеження, хірургічне лікування, забезпечення медикаментами, а також надання іншої лікарської допомоги, необхідної і доцільної при конкретній ситуації.

Фінансування обов'язкового медичного страхування за рахунок внесків, що порівну сплачуються роботодавцями і найманими працівниками. Граничною величиною внеску є величина, що становить 75% розмір внеску на пенсійне страхування. Залежно від лікарняної каси і виду страхової програми величина внеску може варіюватися в межах від 10,5 до 13,5% доходу.

Таким чином, більшість послуг з охорони здоров'я в Німеччині охоплюються обов'язковим медичним страхуванням.

Страхова медицина в США помітно відрізняється від країн Західної Європи.

У США, зокрема, Конституція не передбачає державного забезпечення медичною допомогою всіх громадян, за винятком окремих груп населення. На охорону здоров'я в США витрачають приблизно в 2 рази більше коштів, ніж у всіх західноєвропейських країнах (більше 14% ВВП), оскільки в США 75% працюючого населення страхується своїми роботодавцями. Державні програми медичного страхування охоплюють людей похилого віку, інвалідів і деякі групи бідних. Серед населення 74% має приватну медичну страховку (зокрема 61% мають колективну страховку через своїх роботодавців, 13% купують індивідуальну страховку). Державну страховку має 27% населення, зокрема 13% страхує «Медікейр», 10% – «Медікейд» і 4% страхується з фондів ветеранів армії.

Державні програми медичного страхування «Медікейр» і «Медікейд» відрізняються щодо поставлених перед ними завдань. «Медікейр» забезпечує медичною допомогою людей похилого віку. Ця ж страхова компанія охоплює контингент осіб молодше 65 років, які протягом 2 років отримували допомогу з непрацездатності, і осіб, які певний період часу працювали в урядових установах.

Особи старше 65 років, що не мають права на систему «Медікейр», можуть придбати цю страховку, сплачуючи при цьому щомісячно мізерні суми. Програма «Медікейд» направлена на страхове забезпечення медичними послугами сімей з низьким рівнем доходу. На участь в програмі мають право бідні громадяни літнього віку, непрацездатні громадяни зокрема сліпі, вагітні або такі, що мають дітей). Обмеження, закладені в програмі, приводять до того, що приблизно 60% населення, які мають доход нижче офіційного рівня бідності, даною системою не охоплені.

Слід відмітити, що біля 15% населення США не мають взагалі ніякої страховки. Особи, що не мають медичного страхування, отримують медичну допомогу в державних лікарнях і клініках в рамках програм, розгорнених в окремих штатах місцевими властями і приватними страховими фірмами, що фінансують медичні установи з фондів добродійності.

На абсолютно інших принципах заснована медична допомога населенню у Великобританії. В її основі лежить державна система охорони здоров'я. Бюджет служби охорони здоров'я формується із загальних податкових надходжень і покриває 87% витрат на медичну допомогу населенню. У загальній структурі національного бюджету охорона здоров'я складає 9,8% (у США 13-14%).

Добровільним (приватним) медичним страхуванням займаються страхові компанії, основою діяльності яких є страхування ризиків, що не входять в систему національного державного страхування.

У Франції державне соціальне страхування було запроваджене в 1946 р. метою якого була відповідальність за забезпечення безкоштовної медичної допомоги 81% працюючих. Внески роботодавців складають 12,5% і 6,5% оплачуються найманими працівниками. Описана система охоплює 67% населення країни; 18% населення (що працюють за наймом в сільському господарстві). До особливих систем (5% населення) віднесені шахтарі, залізничники, моряки торгового флоту, кадрові військові (свого роду відомче страхування). Дві системи (8% населення) забезпечують страхування селян-власників, а також торговців, ремісників і людей вільних професій.

Страхова медицина в Японії започаткована в 1927 р. В 1961 р. було запроваджено страхування здоров'я населення в загальнонаціональному масштабі. Національна система страхування здоров'я побудована за територіальним принципом і охоплює дрібних власників, членів їх сімей, інвалідів, непрацюючих осіб, і на 70-90% оплачується державою. Лікарські препарати, послуги приватної медичної сестри, перебування в окремій палаті оплачує сам пацієнт. Суворий контроль за вартістю лікування здійснює спеціально створена система лікарів-консультантів, органи соціального забезпечення і міністерство охорони здоров'я.

Система страхування осіб найманої праці охоплює понад 60 млн. громадян Японії, причому усередині системи прийнято страхування за професійною ознакою. Фонд страхування створюється за рахунок відрахувань роботодавців, держави і найманих працівників.. В середньому Японія витрачає біля 6,6% ВВП на охорону здоров'я.

Зрозуміло, в кожній країні існують певні відмінності в підході до страхування здоров'я. Проте, загальні принципи і основні суб'єкти системи медичного страхування (держава, роботодавці, працівники) забезпечують достатньо високий об'єм фінансових ресурсів, що виділяються на охорону здоров'я.