3.3. Нормативно-правове забезпечення соціального страхування в Україні
Одним з головних методів державного регулювання соціального страхування є його нормативно-правове забезпечення. Нормативно-правове забезпечення – це діяльність держави щодо встановлення обов’язкових для виконання юридичних норм (правил) поведінки суб’єктів права. Необхідний у цьому разі примус забезпечується розвитком громадської свідомості та силою державної влади. Предметом правового регулювання соціального страхування є відносини між державою (державними органами), працівниками і роботодавцями в процесі створення, акумулювання та використання коштів соціальних фондів.
Основними формами правового регулювання соціального страхування в Україні є: Конституція та Закони України; Укази та розпорядження Президента України; постанови та інші акти Верховної Ради України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти центральних органів (міністерств, відомств); нормативні акти місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.
Велика кількість і різноманітність нормативно-правових актів, щодо соціального страхування дають можливість охарактеризувати тільки найважливіші, основні акти, в яких закріплюються права громадян на ті чи інші види соціального страхування, відображаються вимоги та умови їх надання, регламентується організаційно-правовий порядок здійснення вказаних вимог діючим нормативним актам (рис.3.3).
Першу групу нормативно-правових актів, які регулюють соціальне страхування в Україні складають міжнародні договори і конвенції Міжнародної організації праці (МОП). Згідно ст.9 Конституції України «чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України». До таких міжнародних договорів відноситься норми Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права людини і громадянина, який був ратифікований Президією Верховної Ради СРСР 18 вересня 1973 року. Важливе місце відводиться Загальній декларації прав людини 1948 року. До першої групи також відносяться Конвенції МОП. Наприклад, Конвенція №117 «Про основні цілі і норми соціальної політики» (1962 р.), де закріплюється важливе положення, згідно якого підвищення життєвого рівня розглядається в якості основної цілі при плануванні економічного розвитку, Конвенція №118 «Про рівноправ’я в соціальному забезпеченні» (1962 р.). Важливе значення, окрім конвенцій в сфері прав соціального страхування відіграють рекомендації МОП, наприклад, Рекомендація №167 «Про збереження прав в сфері соціального забезпечення» (1983 р.) і інші. Новими нормативно-правовими актами в сфері соціального страхування є міжнародні угоди та договори, які регулюють питання соціального страхування. Наприклад, протягом останніх років Україна уклала ряд угод з різними країнами, які регламентують право на пенсію особам, що здобули його в інших країнах. Так, Україною було підписано «Угоду про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав в сфері пенсійного забезпечення» 13 березня 1992 року. У відповідності до даної угоди – країни-члени СНД дійшли угоди щодо проведення політики гармонізації законодавства про пенсійне забезпечення. Україна заключила цілий ряд двосторонніх міжнародних договорів з іншими країнами світу, що регламентує пенсійне страхування: Молдова (1996 р.), Грузія (1995 р.), Азербайджан (1996 р.), Білорусь (1997 р.), Латвія (1999 р.), Іспанія (1998 р.), Литва (2001 р.), Естонія (1997 р.), Словаччина (2000 р.), Чехія (2001 р.), Болгарія (2001 р.).
Рис. 3.3. Класифікація нормативно-правових актів, які забезпечують правове регулювання системи соціального страхування України
До другої групи нормативно-правових актів, які регулюють соціальне страхування включені закони України. Серед них особливе місце займає Конституція України. У чинній Конституції закріплене правовий статус громадян в сфері соціального захисту, зроблено акцент, що громадяни мають право на соціальний захист, який включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття із-за незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Серед нормативних актів щодо соціального забезпечення важливе місце належить «Основам законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» від 14 січня 1998 р., де сформульовані основні принципи, форми і види соціального страхування працівників і членів їх, сімей.
Соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС, регулюється Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 19 грудня 1991 року.
Відносини у сфері соціального страхування регулюються Законами України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» від 18 січня 2001 року, «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття від 2 березня 2000 року», «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23 вересня 1999 року. Нормативними актами щодо соціального забезпечення є Закони України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 грудня 1995 р., «Про державні виплати сім’ям з дітьми» від 21 листопада 1992 р., «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям» від 1 червня 2000 р.
Особливе місце серед законів, які регулюють сферу соціального страхування, займають нормативно-правові акти щодо пенсійного забезпечення. Після здобуття незалежності перед Україною постало питання розроблення національного законодавства із загальнообов’язкового соціального страхування яка б відповідала ринковим умовам, забезпечувала кращу соціальну захищеність громадян при одночасному досягненні макроекономічної стабілізації.
Початком цієї роботи стало схвалення 5 листопада 1991 р. Верховною Радою України Закону «Про пенсійне забезпечення». З ухваленням цього Закону національна солідарна пенсійна система започаткувала свій перехід до функціонування на страхових засадах. Натомість у грудні 1990 р. було створено Українське відділення Пенсійного фонду СРСР, на базі якого у січні 1992 р. було створено Пенсійний фонд України. Тоді було створено незалежну від Держбюджету систему фінансових потоків, цільовим призначенням яких стало пенсійне забезпечення громадян.
Водночас цей Закон майже нічим не відрізнявся від аналогічного Закону СРСР 1990 р., про який мова йшла в п. 1.1. Винятком стало суттєве розширення пільгових категорій пенсіонерів, які отримали право на достроковий вихід на пенсію. Найбільш вагомим недоліком цього Закону було те, що він не враховував демографічні чинники під час створення пенсійної системи.
Протягом останніх років Верховна Рада України розробила нове пенсійне законодавство європейського рівня, що базується на принципах соціальної, фінансової стабільності та сприяння економічного розвитку.
Сучасне законодавство про пенсійне забезпечення базується на Конституції України, складається з Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування», Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення», законів, якими встановлюються умови пенсійного забезпечення, міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення, що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення в Україні.
Крім того, в даний час пенсійне забезпечення населення України регламентується ще рядом нормативних актів, зокрема закону: «Про прожитковий мінімум», «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про статус і соціальну захищеність громадян, потерпілих в результаті Чорнобильської катастрофи», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей», «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців і осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ», «Про державну службу», «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про статус народного депутата України», «Про державну підтримку засобів масової інформації і соціальний захист журналістів», «Про статус суддів», «Про прокуратуру» тощо.
На сьогодні питання пенсійного забезпечення в Україні регулюються більше ніж 28 законами, які встановлюють спеціальні умові пенсійного забезпечення окремих категорій і нерідко дублюють один одного. Тому актуальним стає питання систематизації пенсійного законодавства, вироблення єдиних методологічних підходів щодо правового регулювання у сфері пенсійного забезпечення.
Третю групу складають підзаконні нормативні акти, серед яких особливе місце посідають Укази Президента України в сфері соціального страхування. Вони забезпечують нормативний характер і доповнюють закони України.
Четверту групу серед підзаконних актів займають постанови Уряду України, які встановлюють порядок застосування норм законів з окремих видів соціального страхування (пенсії, допомоги, компенсації). Крім того, вони можуть встановлювати додаткові міри соціального захисту для конкретних верств населення в Україні: наприклад, Постанова Кабінету Міністрів України від 16.01.2003 № 36 «Про затвердження списків виробництв, робіт, професій, посад і показників, зайнятість в яких дає право на пенсію за віком на пільгових умовах»; Постанова Кабінету Міністрів України від 02.04.2005 № 261 «Про затвердження Порядку призначення і виплати державної соціальної допомоги особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам і державної соціальної допомоги на догляд»; Постанова Кабінету Міністрів України від 18.07.2007 № 937 «Про затвердження Порядку призначення пенсій за рахунок коштів підприємств та організацій окремим категоріям працівників за результатами атестації робочих місць за умовами праці» тощо. Важливу роль в правовому регулюванні відіграють міністерства і відомства. Серед них особливе місце займає Міністерство праці і соціальної політики, яка є центральним органом, що здійснює керівництво із забезпечення державної політики в сфері соціального захисту інвалідів, пенсіонерів, жінок, дітей і інших верств населення, які потребують підтримку з боку держави. Сюди можна віднести накази Міністерства праці та соціальної політики України “Про затвердження Порядку надання допомоги з безробіття, зокрема одноразової її виплати для організації безробітними підприємницької діяльності” від 20.11.2000 р. № 307, погоджений правлінням Фонду (постанова від 07.09.2000 р. №7); “Про затвердження Порядку надання матеріальної допомоги з безробіття, одноразової матеріальної допомоги безробітному та непрацездатним особам, які перебувають на його утриманні, допомоги на поховання у разі смерті безробітного або особи, яка перебувала на його утриманні” від 20.11.2000 р. №309 погоджений правлінням Фонду (постанова від 05.10.2000 р. № 10); „Про пункт 15 Порядку страхування осіб на добровільних засадах за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, затверджений постановою правління Фонду від 02.06.05 № 62” від 21.10.2006 № 336 тощо. Існує ряд нормативних актів інших міністерств і відомств. Так, наприклад, діяльність недержавних пенсійних фондів регулюється розпорядженнями Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг та Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Зокрема: Розпорядження Держфінпослуг від 13.11.2003 № 118 Про затвердження Ліцензійних умов провадження діяльності з адміністрування недержавних пенсійних фондів; Розпорядження Держфінпослуг від 27.11.2003 № 139 Про затвердження Положення про інвестиційну декларацію недержавного пенсійного фонду; Розпорядження Держфінпослуг від 29.12.2003 № 188 Про встановлення плати за видачу ліцензій тощо.
На сучасному етапі розвитку держави та ринкових відносин, важливе значення набувають локальні нормативні акти, як джерела права соціального страхування. До локальних джерел можуть відноситися територіальні угоди, акти органів самоврядування тощо.
Таким чином, на даний час в Україні створено законодавчі умови для становлення загальнообов’язкового державного соціального страхування, яке базується на вимогах Європейського кодексу соціального забезпечення (1964 р.) та рекомендаціях Міжнародної Організації Праці.