2.6. Особливості функціонування медичного страхування в країнах світу

Національні системи охорони здоров'я у промислово розвинених країнах, як правило, включають в свій склад системи обов'язкового (і добровільного) медичного страхування, державні (бюджетні) системи охорони здоров'я і приватні (платні) структури медичної допомоги.

Характеристики і поєднання державного, страхового і приватного у національних системах охорони здоров'я залежать від багатьох чинників: рівня економічного і соціального розвитку країни, традицій і культурних особливостей. При всьому існуючому їх різноманітті є загальновизнаною точка зору, що забезпечення рівного доступу до базових медичних послуг відноситься до сфери діяльності держави. Іншими словами, - однією з важливих функцій держави є створення механізмів, інститутів і законодавчої бази, що дає змогу користуватися послугами охорони здоров'я найуразливіших верств населення (особам похилого віку, дітям і категоріям малозабезпечених громадян).

Системи обов'язкового медичного страхування фінансуються за рахунок страхових внесків. Проте в багатьох країнах їх доповнюють надходженнями з бюджетів різних рівнів. Такою системою в перші роки запровадження медичного страхування були охоплені лише працюючі особи, але згодом її розповсюдили також на членів сімей працівників, а у ряді країн практично на все населення.

Стосовно цілей державних систем охорони здоров'я правом на медичне обслуговування користується все населення, а фінансуються вони за рахунок податкових надходжень. Першою країною, яка застосувала в загальнонаціональному масштабі державну охорону здоров'я, був Радянський Союз (30-і роки ХХ століття), потім її запровадили у Великобританії (1948 р.), Ірландії, Скандинавських країнах і країни Південної Європи. Приватна медицина і приватне добровільне медичне страхування переважають в США.

В даний час можна виділити три основних системи охорони здоров'я, що принципово відрізняються, зокрема переважно:

– державна (Великобританія).

– страхова що, представлена в таких європейських країнах, як Німеччина, Франція, Нідерланди, Австрія, Бельгія, Швейцарія, деяких країнах Латинської Америки, Японії і інших.

– приватна (платна) система (США).

Практично ні в одній із промислово розвинених країн вказані системи не представлені в чистому вигляді. Більш того, вони постійно модифікуються: у ряді країн перевагу мають в однаковій мірі обидві системи.

Не дивлячись на різноманітність різних інститутів, механізмів і їх комбінацій, які застосовуються в країнах світової спільноти, вони підлягають класифікації. Наприклад, системи охорони здоров'я країн-членів Європейського Союзу можуть бути віднесені до наступних моделей організації:

Універсальна модель (модель Беверіджа) (Великобританія, Ірландія, Норвегія, частково Данія) – національна система охорони здоров'я, що фінансується в основному за рахунок загального оподаткування. Вона базується на принципі рівного і загального доступу до всеосяжного комплексу послуг. Медичне обслуговування надається в основному в державних установах найманими службовцями (лікарні) або залученими за контрактом працівниками (первинна медична допомога, зубні лікарі і фармацевти).

Модель соціального страхування, так звана модель Бісмарка або континентальна модель. Вона застосовується в Німеччині, Австрії, Франції, Нідерландах, Бельгії, Люксембурзі. Заснована модель на традиції підприємництва і принципах соціальної солідарності. Фінансування цієї моделі здійснюється за рахунок відрахувань із заробітної плати та інших суспільних фондів, які складають приблизно три чверті сукупних витрат на охорону здоров'я. Роль соціального партнерства відіграє велику роль в управлінні системою.

"Південна модель" застосовується в Іспанії, Греції і частково в Італії. Системи охорони здоров'я цієї групи країн аналогічні країнам Співтовариства північних держав, хоча вони менш розвинені. Медичне обслуговування в основному надається державними установами (лікарнями), а також приватними лікарями (первинна допомога).

За способом фінансування національних систем охорони здоров'я їх можна класифікувати:

– загальні податкові надходження національних бюджетів (наприклад, Великобританія, Данія, Норвегія);

– регіональні податкові надходження регіональних бюджетів (наприклад, Швеція);

– обов'язкові відрахування, прив'язані до рівня доходів (наприклад, Фінляндія, Франція, Бельгія);

– приватні джерела (наприклад, США, Швейцарія).

На практиці жодна із систем не фінансується лише із одного джерела. Як правило, прибуткова частина системи охорони здоров'я є поєднанням суспільної/державної і приватної системи. Співвідношення між ними розрізняються в Німеччині і США, які є типовим прикладом відповідно соціальній моделі і моделі приватного страхування покриваються відповідними федеральними бюджетами на 23% і 44%.

У більшості систем фінансування, що застосовують страхові механізми, присутній елемент солідарності, що означає передачу засобів від тих, чиї доходи більші і ті, хто здоровіший, до тим, хто має менші доходи і гірше здоров'я.

У той же час в системах приватного страхування види і якість послуг залежать від розмірів сплачених страхових внесків. Прихильники цієї системи відзначають свободу вибору для застрахованого видів послуг і вищу якість медичної допомоги.

Державні витрати на охорону здоров'я в промислово розвинених країнах складають значну частку ВВП (табл.2.4).

Таблиця 2.4