6. Порядок утворення та засади діяльності організацій та об'єднань роботодавціввизначаються законом.

1. Відповідно до Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» [470] (іззмінами та доповненнями) торгово-промислові палати (далі ТПП) - це юридичні особи, якістворюються з метою сприяння розвиткові народного господарства та національної економіки, її інтеграції у світову господарську систему, формуванню сучасних промислових, фінансових і торговельних інфраструктур, створенню сприятливих умов для підприємницькоїдіяльності, всебічному розвитку всіх видів підприємництва, не заборонених законодавствомУкраїни, встановленню науково-технічних і торгівельних зв'язків між українськими підприємцями та підприємцям зарубіжних країн.

Основні ознаки ТПП:

• недержавна неприбуткова самоврядна організація, яка створюється за принципом добровільності;

• є юридичною особою;

• об'єднує юридичних осіб, які створені і діють відповідно до законодавства України, тагромадян України, зареєстрованих як підприємці, та їх об'єднання;

• може займатися підприємницькою діяльністю лише в тому обсязі, в якому це необхіднодля виконання її статутних завдань;

• одержаний нею прибуток не розподіляється між її членами, а спрямовується на виконання статутних завдань.

ТПП відповідає за своїми зобов'язаннями всіма коштами та належним їй майном. Вона не відповідає за зобов'язаннями своїх членів та створених нею підприємств, інших організацій, так само як члени підприємств та організацій не відповідають за зобов'язаннями ТПП.

2. Державні органи сприяють торгово-промисловим палатам у виконанні ними статутних завдань, здійснюють контроль і нагляд за ТПП у межах своїх повноважень відповідно до законодавства, однак не допускається втручання державних органів та їх посадових осіб у діяльністьТПП, так само як і втручання ТПП у діяльність державних органів та їх посадових осіб.

3. ТПП створюються та території Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва таСевастополя (регіональні ТПП), однак у межах кожної з адміністративно-територіальниходиниць може бути створена тільки одна ТПП. На території України діє ТПП України.

Розділом III Закону «Про торгово-промислові палаті України» передбачені їх широкі права у здійсненні повноважень як на території України, так і за її межами. ТПП у відповідності зі статтею 12 згаданого Закону можуть мати майно для забезпечення статутної діяльності: будівлі, споруди, устаткування, транспортні засоби, кошти, цінні папери та інше майно, необхідне для здійснення статутних завдань.

Джерелом формування майна ТПП є: вступні та членські внески, прибуток від господарської діяльності ТПП, створених ними підприємств та інших організацій, інші доходи та надходження, отримання яких не суперечить законодавству України. Майно використовується для забезпечення статутної діяльності ТПП.

У разі виходу членів із ТПП чи їх виключення з її складу сплачені членські внески не повертаються, претензії членів на частину майна ТПП не задовольняються і поділу воно не підлягає.

Діяльність ТПП припиняється шляхом її ліквідації або за рішенням суду в порядку, перед-

баченому чинним законодавством, зокрема статтею 10 Закону «Про торгово-промислові палати України», та їх статутами.

4. З метою представництва і захисту законних прав та інтересів роботодавців власникипідприємств, установ, організацій, незалежно від форми власності, виду діяльності та галузевої належності, або уповноважені ними орган чи фізична особа, у відповідності з ЗакономУкраїни «Про організації роботодавців» [346], мають право створити організацію роботодавців - неприбуткову громадську організацію, яка об'єднує роботодавців на засадах добровільності та рівноправності.

Основними завданнями організацій роботодавців та їх об'єднань є:

співробітництво з органами державної влади, з органами місцевого самоврядування, професійними спілками, їх об'єднаннями та іншими організаціями найманих працівників;

участь у формуванні та реалізації соціально-економічної політики держави;

участь у проведенні колективних переговорів та укладенні генеральної, регіональних і галузевих угод та забезпечення виконання своїх зобов'язань за укладеними угодами;

координація діяльності роботодавців у виконанні зобов'язань за регіональною угодою;

сприяння вирішенню колективних трудових спорів, запобіганню страйкам як крайньому засобу вирішення цих конфліктів;

збалансування попиту і пропозиції робочої сили, запобігання масовому безробіттю шляхом сприяння створенню нових робочих місць, забезпечення раціональної структури зайнятості населення;

удосконалення системи підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів, підвищення професійних знань та досвіду тощо.

Держава забезпечує додержання прав і законних інтересів організацій роботодавців та їх об'єднань, створених у порядку, встановленому Законом України «Про організацію роботодавців».

Організації роботодавців та їх об'єднання діють на основі статутів, які затверджуються установчим з'їздом (конференцією) роботодавців, який повинен містити умови, передбачені статтею 11 цього Закону.

У розділі V та VI згаданого Закону детально регламентовані повноваження організацій роботодавців та їх об'єднань, а також взаємовідносини організацій роботодавців та їх об'єднань з органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування, професійними спілками, їх об'єднаннями та іншими організаціями найманих працівників.

Зокрема, в цих розділах викладені такі положення:

права організацій роботодавців та їх об'єднань щодо захисту прав і законних інтересів своїх членів;

участь організацій роботодавців та їх об'єднань у веденні колективних переговорів і укладенні угод;

участь організацій роботодавців та їх об'єднань у соціальному партнерстві;

участь організацій роботодавців та їх об'єднань у забезпеченні зайнятості населення;

право на участь в управлінні фондами соціального страхування та нагляді за їх діяльністю;

взаємовідносини організацій роботодавців та їх об'єднань з органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування, професійними спілками, їх об'єднаннями та іншими організаціями найманих працівників.

Організації та їх об'єднання з метою виконання статутних цілей і завдань мають право здійснювати необхідну господарську та фінансову діяльність шляхом створення в передбаченому законом порядку підприємств, установ або організацій із статусом юридичної особи.

Держава гарантує захист права власності організацій роботодавців та їх об'єднань.

Організації роботодавців та їх об'єднання мають право здійснювати міжнародну діяльність відповідно до Закону України «Про організації роботодавців», інших нормативно-правових актів та міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

5. Порядок утворення та засади діяльності організацій та об'єднань роботодавців визначаються цим Кодексом, Законом України «Про організації роботодавців» та іншими нормативно-правовими актами.

Стаття 22. Особливості управління господарською діяльністю у державному секторі економіки

1. Держава здійснює управління державним сектором економіки відповідно до засадвнутрішньої і зовнішньої політики.

2. Суб'єктами господарювання державного сектора економіки є суб'єкти, що діють наоснові лише державної власності, а також суб'єкти, державна частка у статутному фондіяких перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державіправо вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

3. Повноваження суб'єктів управління у державному секторі економіки - КабінетуМіністрів України, міністерств, інших органів влади та організацій щодо суб'єктів господарювання визначаються законом.

4. Законом можуть бути визначені види господарської діяльності, яку дозволяєтьсяздійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям.

5. Держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки черезсистему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб'єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.

6. Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у державному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог цьогоКодексу та інших законів. Відносини органів управління з названими суб'єктами господарювання у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на договірнихзасадах.

7. Держава застосовує до суб'єктів господарювання у державному секторі економікиусі засоби державного регулювання господарської діяльності, передбачені цим Кодексом, враховуючи особливості правового статусу даних суб'єктів.

8. Законом встановлюються особливості здійснення антимонопольно-конкурентноїполітики та розвитку змагальності у державному секторі економіки, які повинні враховуватися при формуванні відповідних державних програм.

9. Процедура визнання банкрутом застосовується щодо державних підприємств зурахуванням вимог, зазначених у главі 23 цього Кодексу.

10. Органам управління, які здійснюють організаційно-господарські повноваженнястосовно суб'єктів господарювання державного сектора економіки, забороняється делегувати іншим суб'єктам повноваження щодо розпорядження державною власністю іповноваження щодо управління діяльністю суб'єктів господарювання, за винятком делегування названих повноважень відповідно до закону органам місцевого самоврядування та інших випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

1. Стаття, що коментується, визначає особливості управління господарською діяльністю удержавному секторі економіки. Перехід економіки України на ринкові засади господарювання викликав необхідність приватизації значної частини державної власності, але не всіоб'єкти державної власності можуть бути приватизовані. Держава визначає перелік об'єктівдержавної власності, які мають для неї важливе значення і тому не підлягають приватизації.Управління такими об'єктами здійснюється державними органами.

2. Необхідність існування державного сектора обумовлюється ще й тим, що певні видигосподарської діяльності можуть здійснюватися лише державними підприємствами. Цедіяльність, пов'язана, наприклад, з розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракетоносіїв, виготовленням І реалізацією військової зброї і боєприпасів до неї тощо. Держава визначає також перелік об'єктів права державної власності, що не підлягаютьприватизації, але можуть бути корпоратизовані. Держава зберігає право вирішального впливу на такі підприємства, якщо частка державної власності в їх статутному фонді перевищуєп'ятдесят відсотків або держава володіє контрольним пакетом акцій у цих організаційно-правових формах.

3. Згідно з Конституцією Кабінет Міністрів України як вищий орган в системі органів виконавчої влади забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності і здійснює управління вдержавному секторі економіки. Повноваження міністерств, Інших органів влади, організаційщодо суб'єктів господарювання визначаються законодавством. Так, міністерства, в межах

наданих їм повноважень, виконують функції управління майном державних підприємств, що належать до їх сфери управління, видають спеціальні дозволи (ліцензії) на проведення певних видів господарської діяльності, здійснюють інші функції, що випливають з покладених на них завдань.

4. Як уже зазначалося, Законом України від 1 червня 2000 р. «Про ліцензування певнихвидів господарської діяльності» [318] визначено види цієї діяльності, які можуть здійснюватися виключно державними підприємствами і організаціями (наприклад, діяльність, пов'язана з технічним обслуговуванням та експлуатацією первинних мереж та супутникових системтелефонного зв'язку).

5. Реалізація права державної власності здійснюється державою через систему повноважень відповідних органів управління - Уряду, Фонду державного майна, Національної академії наук, Української академії аграрних наук, інших самоврядних організацій щодо суб'єктівгосподарювання, які належать до цього сектора і здійснюють діяльність, володіючи державним майном на праві повного господарського відання (державні підприємства) чи права оперативного управління (казенні підприємства).

6. До суб'єктів господарювання у державному секторі економіки застосовуються заходи державної регламентації, передбачені Кодексом, що коментується, але враховуються особливості їхправового статусу. Оскільки ці суб'єкти не є власниками закріпленого за ними державного майна, управління ними покладено на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів органидержавної виконавчої влади. Державні підприємства не можуть бути засновниками господарських товариств будь-яких організаційних форм та видів, кооперативів тощо.

Для державних підприємств і організацій з метою забезпечення інвестиційної діяльності встановлено порядок використання їх прибутку. Вони після сплати обов'язкових платежів проводять відрахування від прибутку, що залишається у їх розпорядженні, на технічне переобладнання виробництва, освоєння нових технологій за нормативами, встановленими органами, які виконують функції з управління майном, що перебуває у державній власності, в розмірах не менш як 30 відсотків і не більш як 80 відсотків.

7. При формуванні державної програми економічного і соціального розвитку України відображається серед інших і показник розвитку державного сектора економіки, зокрема ефективності використання об'єктів права державної власності, розвитку казенних підприємств,особливості здійснення антимонопольної конкурентної політики.

8. Особливості суб'єктів господарювання державного сектора економіки враховуються ів процедурі визнання державних підприємств банкрутами. Державну політику щодо запобігання банкрутству, забезпечення умов реалізації процедур відновлення платоспроможностісуб'єктів господарювання або визнання їх банкрутами стосовно державних підприємств тапідприємств, у статутних фондах яких частка державної власності перевищує двадцять п'ятьвідсотків, здійснює орган державної влади з питань банкрутства. До державних підприємств,які відповідно до закону не підлягають приватизації, вказані процедури застосовуються в частині санації чи ліквідації лише після виключення їх з переліку цих підприємств (ст. 214 ГК).

9. Коментована стаття встановлює заборону органам управління, які здійснюють повноваження щодо розпорядження державною власністю та управління діяльністю суб'єктів господарювання, делегувати іншим суб'єктам такі повноваження з метою запобігання надмірномузбільшенню числа таких органів, що може негативно вплинути на ефективність управліннядержавною власністю.

Стаття 23. Відносини суб'єктів господарювання з органами місцевого самоврядування

1. Органи місцевого самоврядування здійснюють свої повноваження щодо суб'єктівгосподарювання виключно в межах, визначених Конституцією України, законами промісцеве самоврядування та іншими законами, що передбачають особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі, іншими законами. Органимісцевого самоврядування можуть здійснювати щодо суб'єктів господарювання такожокремі повноваження органів виконавчої влади, надані їм законом.

2. Відносини органів місцевого самоврядування з суб'єктами господарювання у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватись також на договірних засадах.

1. Правові акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування, прийняті в межах їх повноважень, є обов'язковими для виконання усіма учасниками господарськихвідносин, які розташовані або здійснюють свою діяльність на відповідній території.

2. Незаконне втручання органів та посадових осіб місцевого самоврядування у господарську діяльність суб'єктів господарювання забороняється. Не допускається виданняправових актів органів місцевого самоврядування, якими встановлюються не передбачені законом обмеження щодо обігу окремих видів товарів (послуг) на території відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

3. Органи та посадові особи місцевого самоврядування мають право звертатися досуду щодо визнання недійсними актів підприємств, інших суб'єктів господарювання,які обмежують права територіальних громад, повноваження органів місцевого самоврядування.

4. Органи, посадові та службові особи місцевого самоврядування несуть відповідальність за свою діяльність перед суб'єктами господарювання, підстави, види і порядок якоївизначаються Конституцією України та законом.

5. Спори про поновлення порушених прав суб'єктів господарювання та відшкодування завданої їм шкоди внаслідок рішень, дій чи бездіяльності органів, посадових абослужбових осіб місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень,вирішуються в судовому порядку.

1. Коментована стаття встановлює загальні принципи та описує форми здійснення взаємовідносин органів місцевого самоврядування із суб'єктами господарювання. До органів місцевого самоврядування в Україні відносяться сільські, селищні, міські, районні (крім районів у містах), районні в містах, обласні ради, їх виконавчі та інші органи.

Компетенцію органів місцевого самоврядування у відносинах з суб'єктами господарювання визначають Конституція України, Закони України «Про місцеве самоврядування в Україні» [324], «Про столицю України - місто-герой Київ» [458]. При цьому необхідно мати на увазі, що Європейською хартією місцевого самоврядування [11], ратифікованою Україною у липні 1997 року (Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії місцевого самоврядування» [429]), встановлено таке: «Головні положення та функції органів місцевого самоврядування визначаються конституцією чи законом. Однак це положення не заважає наділенню органів місцевого самоврядування повноваженнями і функціями для спеціальних цілей відповідно до закону». Таким чином — і це зазначено в коментованій статті - окремими правами щодо суб'єктів господарювання згадані вище ради наділяються різними законодавчими актами України, основним предметом регулювання яких не є місцеве самоврядування.

Суб'єктами відносин із суб'єктами господарювання на підвідомчій радам території можуть бути не тільки ради та їх органи, а також їх посадові особи (голови рад, керівники виконавчих та інших органів рад), але також особливі посадові особи — сільські, селищні, міські голови. Специфіка їх правового становища полягає в тому, що вони не входять до складу ради і не підконтрольні їй, обираються, як і рада, усім населенням адміністративно-територіальної одиниці, представляють територіальну громаду, мають власну компетенцію, закріплену в статті 42 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

2. Органи місцевого самоврядування, як і суб'єкти господарювання, є юридичними особами, на які поширюються положення даного Кодексу та Цивільного кодексу України про правоздатність. З питань, які органи місцевого самоврядування відносно суб'єктів господарювання виконують не в межах владних повноважень, правовідносини між ними можуть бутиопосередковані договорами, угодами. Відповідно до законодавства можуть бути встановленіобов'язки органів місцевого самоврядування по укладенню окремих договорів. Зокрема,Законом України «Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційноїдіяльності в Донецькій області» [450] передбачено укладення договору про реалізацію проекту, сторонами якого є місцева рада та інвестор, типова форма договору затверджена Кабінетом Міністрів України.

3. Органи місцевого самоврядування, їх виконавчі й інші органи та посадові особи видають правові і розпорядчі акти, обов'язкові для виконання на підвідомчій радам території. Дотаких актів відносяться рішення рад, рішення виконавчих комітетів рад, розпорядження відповідних сільських, селищних, міських голів, голів районних у місті, районних, обласних

рад, накази керівників виконавчих та інших органів рад. Акти, перелічені вище, можуть бути нормативного чи ненормативного характеру. До перших належать акти, що поширюються на необмежене число осіб (наприклад рішення місцевої ради про введення місцевих податків і зборів, затвердження порядку їх стягнення), до других — такі, що мають локальний, індивідуальний характер.

Основною вимогою до актів органів та посадових осіб місцевого самоврядування є їх відповідність законодавству. Це означає, що останні повинні бути прийняті (видані) у відповідності з компетенцією органу чи посадової особи і не суперечити іншим актам законодавства. Важливе значення має також розподіл компетенції всередині системи місцевого самоврядування, оскільки ряд повноважень органи і посадові особи можуть одержувати від ради в рамках реалізації пункту 3 статті 52 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Ця норма дозволяє сільській, селищній, міській раді приймати рішення про розмежування повноважень між їх виконавчими комітетами, відділами, управліннями, іншими виконавчими органами ради і сільським, селищним, міським головою в межах повноважень, наданих згаданим Законом виконавчим органам сільських, селищних, міських рад. Частину своїх повноважень районні та обласні ради делегують згідно зі статтею 44 цього Закону відповідним місцевим державним адміністраціям, що необхідно мати на увазі при аналізі досліджуваних відносин.

4. Органи та посадові особи місцевого самоврядування не мають права втручатись у господарську діяльність суб'єктів господарювання: встановлювати нормативи відрахувань уфонди суб'єкта чи за іншими напрямами, примушувати виконувати якісь роботи, вироблятипродукцію, надавати послуги тощо. Окремо в коментованій статті закріплена заборона зазначеним вище суб'єктам місцевого самоврядування встановлювати обмеження щодо обігутоварів чи послуг. Це відповідає вимогам антимонопольного законодавства і потребам часу,оскільки господарська практика свідчить про непоодинокі випадки обмеження обігу окремих товарів (цукру, зерна тощо).

5. У разі порушення органами і посадовими особами місцевого самоврядування прав чиінтересів суб'єктів господарювання, що охороняються законом, як і при порушенні законнихінтересів місцевого самоврядування суб'єктами господарювання сторони цих відносин мають право звернутися за їх захистом до суду.

6. За протиправну діяльність, порушення законодавства щодо прав суб'єктів господарювання органи та посадові особи місцевого самоврядування несуть відповідальність. Посадовіособи можуть бути притягнуті до кримінальної, адміністративної, дисциплінарної відповідальності. Органи місцевого самоврядування відповідають за завдану суб'єктам господарювання шкоду шляхом розгляду справ у господарських судах. Відзначимо, що компенсуються і матеріальна, і моральна шкода, розміри яких встановлює суд.

7. Більшість спорів за участю органів і посадових осіб місцевого самоврядування із суб'єктами господарювання, як засвідчує практика, розглядається господарськими судами. Порядок подачі і розгляду заяв господарськими судами регламентується Господарським процесуальним кодексом України. Результатами розгляду подібних заяв може бути рішення провизнання актів органів, посадових осіб місцевого самоврядування, суб'єктів господарюваннянедійсними і про відшкодування винними збитку, заподіяного винною дією (бездіяльністю).Посадові особи несуть відповідальність і відшкодовують шкоду, завдану суб'єктам господарювання, за рішенням суду безпосередньо або з опосередкуванням через органи самоврядування, з якими вони мають трудові відносини.

Стаття 24. Особливості управління господарською діяльністю у комунальному секторі економіки

1. Управління господарською діяльністю у комунальному секторі економіки здійснюється через систему організаційно-господарських повноважень територіальних громад та органів місцевого самоврядування щодо суб'єктів господарювання, які належатьдо комунального сектора економіки і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.

2. Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у комунальному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог цього

Кодексу та інших законів. Відносини органів управління між зазначеними суб'єктами у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на договірних засадах.

3. Суб'єктами господарювання комунального сектора економіки є суб'єкти, що діютьна основі лише комунальної власності, а також суб'єкти, у статутному фонді яких часткакомунальної власності перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує органам місцевого самоврядування право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

4. Законом можуть бути встановлені особливості здійснення антимонопольно-кон-курентної політики щодо комунального сектора економіки, а також додаткові вимоги тагарантії права власності Українського народу і права комунальної власності при реалізації процедури банкрутства щодо суб'єктів господарювання комунального сектораекономіки.

5. Органи місцевого самоврядування несуть відповідальність за наслідки діяльностісуб'єктів господарювання, що належать до комунального сектора економіки, на підставах, у межах та порядку, визначених законом.

1. Господарський комплекс України представлений суб'єктами господарювання різнихформ власності. Значну частину цього комплексу становить комунальний сектор економіки.За останнє п'ятиріччя цей сектор виріс в обсязі. Пов'язано це з передачею в комунальну власність об'єктів соціально-культурного призначення та житла, що знаходилося у віданні підприємств різних форм власності (у першу чергу державних чи тих, що перебували раніше вдержавній власності); створенням нових суб'єктів господарювання, покликаних вирішуватизавдання, що стоять перед територіальними громадами. Правове регулювання процесів передачі об'єктів з державної в комунальну власність забезпечує Закон України «Про передачуоб'єктів права державної та комунальної власності» [376]. Відповідні місцеві ради (обласна,районна, міська, селищна, сільська, районна у місті) на своїй території створюють господарюючі суб'єкти. Повноваження по створенню комунальних підприємств, установ, організаційзакріплені у статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [324].

2. У комунальному секторі економіки господарюють суб'єкти різних організаційно-правових форм. Щодо створення та діяльності багатьох з них існують особливості, передбаченінормами галузевого, тобто спеціального законодавства. Так, особливості створення та діяльності комунальних установ охорони здоров'я регулюються Законом України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» від 19 листопада 1992 р. № 2801 -XII, особливості діяльності в галузі шкільної освіти - Законом України «Про освіту» [350] тощо.

Більшість підприємств, організацій, установ, заснованих на комунальній власності, у процесі створення чи наступної діяльності наділяються органами місцевого самоврядування статутними фондами. Якщо господарюючий комунальний суб'єкт не має статутного фонду, то майно закріплюється за ним на підставі іншого титулу. Відповідно до закону майно, що знаходиться у господарюючого суб'єкта, може бути в нього на праві господарського відання чи права оперативного управління.

На праві господарського відання майно закріплюється за комунальними комерційними підприємствами (див. коментар до ст. 78 цього Кодексу), на праві оперативного управління -за комунальними некомерційними підприємствами, комунальними установами. Специфіка правового режиму комунального майна, що знаходиться у комунальних суб'єктів господарювання, серед іншого, характеризується тим, що останні використовують не приналежне їм майно. Власником об'єктів комунальної власності є територіальна громада сіл, селищ, міст. Комунальні ж підприємства, установи, організації, по суті, організують господарське використання об'єктів власності територіальної громади. Обумовлюється це тією обставиною, що найважливішим повноваженням із тріади повноважень власника - розпорядженням - вони не наділені.

Важливе значення для діяльності суб'єкта господарювання, що як належить до комунального сектора економіки, так і не належить до нього, є його правовий статус, що закріплюється в статуті чи іншому документі, наприклад положенні. Статут, положення (далі - статут) визначають мету створення та діяльності суб'єкта господарювання комунальної власності,

умови створення статутного фонду, особливості організації управління та інші, передбачені статтею 57 даного Кодексу аспекти (поряд з іншими установчими документами).

3. Суб'єктом господарювання комунального сектора економіки можуть бути комунальнеунітарне підприємство, установа, організація. Крім цього, даним Кодексом до суб'єктів комунального сектора економіки віднесені інші суб'єкти господарювання, у статутному фонді(у майні) яких частка комунальної власності перевшцує п'ятдесят відсотків, що надас їм право вирішального голосу. Такими суб'єктами є господарчі товариства (див. докладніше гл. 9Кодексу), банки. До суб'єктів господарювання у комунальному секторі економіки відносяться також об'єднання за участю комунальних підприємств, де частка останніх перевищуєп'ятдесят відсотків.

4. У комунальному секторі економіки об'єктивно створюються передумови для функціонування монопольних суб'єктів господарювання. Системи життєзабезпечення діяльності населених пунктів, що не є комерційно вигідними, знаходяться у сфері інтересів територіальних громад і в силу своєї специфіки не можуть дублюватися чи дублювання є економічно чи з іншихміркувань неможливим, недоцільним. Прикладом можуть бути системи водопостачання, каналізації, забезпечення надходження місцевих зборів тощо. Такий підхід підкріплений вимогамиантимонопольного законодавства (див.: Закон України «Про природні монополії» [419]).

5. Відповідальність за результати діяльності суб'єктів господарювання, що належать докомунального сектора економіки, реалізується у вигляді отримання негативних наслідківдля майна, що перебуває в користуванні комунальних підприємств, установ, організацій. Таке майно, залежно від Його правового режиму, може бути відчужене без згоди відповідноїради, на нього може бути накладено арешт чи іншим способом обмежується його використання. Іншим несприятливим наслідком може бути припинення діяльності суб'єкта господарювання комунальної власності, що виконував значущу для територіальної громади функцію, і, таким чином, рада повинна буде створювати інший суб'єкт, щоб заповнити виниклу«прогалину». А це спричиняє витрати та втрати матеріального й іншого характеру.

Органи місцевого самоврядування також повинні компенсувати видатки суб'єктів господарювання комунального сектора економіки, викликані виконанням рішень рад, їх органів, якщо вони не були забезпечені відповідними матеріальними та грошовими ресурсами.

Гла в а З

ОБМЕЖЕННЯ МОНОПОЛІЗМУ

ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ І СПОЖИВАЧІВ ВІД НЕДОБРОСОВІСНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ

Стаття 25. Конкуренція у сфері господарювання

1. Держава підтримує конкуренцію як змагання між суб'єктами господарювання, щозабезпечує завдяки їх власним досягненням здобуття ними певних економічних переваг, внаслідок чого споживачі та суб'єкти господарювання отримують можливість вибору необхідного товару і при цьому окремі суб'єкти господарювання не визначаютьумов реалізації товару на ринку.

2. Органам державної влади і органам місцевого самоврядування, що регулюють відносини у сфері господарювання, забороняється приймати акти або вчиняти дії, щовизначають привілейоване становище суб'єктів господарювання тієї чи іншої формивласності, або ставлять у нерівне становище окремі категорії суб'єктів господарюваннячи іншим способом порушують правила конкуренції. У разі порушення цієї вимоги органи державної влади, до повноважень яких належить контроль та нагляд за додержаннямантимонопольно-конкурентного законодавства, а також суб'єкти господарювання можуть оспорювати такі акти в установленому законом порядку.

3. Уповноважені органи державної влади і органи місцевого самоврядування повинні здійснювати аналіз стану ринку і рівня конкуренції на ньому і вживати передбаченихзаконом заходів щодо упорядкування конкуренції суб'єктів господарювання.

4. Держава забезпечує захист комерційної таємниці суб'єктів господарювання відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів.

1. Конкуренція є одним з основних інструментів ринку. При цьому існування конкуренціїможливо лише в разі відповідності певним суттєвим умовам. До них, наприклад, можна віднести:

наявність майнової та організаційної незалежності постачальників товарів у кількості, достатній для виникнення змагальності між ними;

наявність майнової та організаційної незалежності покупців товарів у кількості, достатній для формування платоспроможного попиту і можливості вибору товарів;

незалежні дії постачальників та споживачів, відсутність штучного формування умов реалізації товарів на ринку;

відсутність економічних та інших перешкод у доступі до сировини, матеріалів та капіталів.

2. Антимонопольний комітет України має право приймати розпорядження та рішення зазаявами і справами, у тому числі щодо зміни або скасування актів органів державної влади тамісцевого самоврядування.

У разі незгоди з розпорядженням Антимонопольного комітету України і його територіальних відділень, підприємці, органи державної влади та місцевого самоврядування, інші зацікавлені особи мають право на звернення до господарського суду з заявою про зміну повністю або частково розпоряджень Антимонопольного комітету та його територіальних відділень (ст. 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції» [282]).

3. Слід зазначити, що застосування конкурентного законодавства неможливе без співвідношення з конкретним товарним ринком. Ретельна ідентифікація товарного ринку і рівняконкуренції на ньому здійснюється у відповідності з Методикою визначення монопольного(домінуючого) становища суб'єктів господарювання на ринку [32].

Ґрунтуючись на стані ринку і рівні конкуренції, уповноважені органи державної влади та місцевого самоврядування розробляють і реалізують заходи щодо розвитку конкуренції, здійснюють регулювання відповідних ринків і діяльності монополістичних утворень, беруть участь у формуванні галузевих та регіональних програм ринкових перетворень.

4. Стаття містить загальні положення щодо державного забезпечення захисту комерційноїтаємниці суб'єктів господарювання. У свою чергу, норми щодо захисту комерційної таємниці від недобросовісної конкуренції закріплені в статті 36 Кодексу. При цьому забезпечувальна роль держави полягає у сприянні збереженню дійсної та потенційної цінності комерційноїтаємниці суб'єктами господарювання шляхом встановлення переліку відомостей, що становлять комерційну таємницю, і відповідальності за її незаконне отримання та розголошення.

Стаття 26. Обмеження конкуренції

1. Рішення або дії органів державної влади та органів місцевого самоврядування, якіспрямовані на обмеження конкуренції чи можуть мати наслідком такі обмеження, визнаються обґрунтованими у випадках:

подання допомоги соціального характеру окремим суб'єктам господарювання за умови, що допомога подається без дискримінації інших суб'єктів господарювання;

подання допомоги за рахунок державних ресурсів з метою відшкодування збитків, завданих стихійним лихом або іншими надзвичайними подіями, на визначених ринках товарів або послуг, перелік яких встановлюється законодавством;

подання допомоги, в тому числі створення пільгових економічних умов окремим регіонам з метою компенсації соціально-економічних втрат, викликаних важкою екологічною ситуацією;

здійснення державного регулювання, пов'язаного з реалізацією проектів загальнонаціонального значення.

2. Умови та порядок обмеження конкуренції встановлюються законом відповідно доцього Кодексу.

1. Як зазначалося вище, конкурентна політика в цілому спрямована на недопущення обмеження конкуренції з боку органів державної влади та місцевого самоврядування. Відповідно до законодавства, дії чи бездіяльність, що призводять до обмеження, усунення або ліквідації конкуренції на ринку, заборонені. їх вчинення має наслідком застосування відповідних санкцій щодо правопорушників.

Разом з тим загальна заборона обмежувальних дій щодо органів державної влади та місцевого самоврядування має винятки. Так, обмеження можуть бути дозволені, якщо їх метою є реалізація заходів, безпосередньо спрямованих на досягнення мети покращення умов виробництва і реалізації товарів, технічного і економічного розвитку. Більш повний перелік таких обставин наведений у частині другій цієї статті.

Взагалі, поняття «допомога», яке застосовується у статті, на нашу думку, може передбачати: субсидії; пільги за податками та платежами; надання права безкоштовно користуватися землею і спорудами; гарантії за кредитами, надані на пільгових умовах, тощо.

2. Випадки обмеження конкуренції з боку органів державної влади та місцевого самоврядування повинні бути узгоджені з Антимонопольним комітетом України. Такі обмеження можуть бути застосовані за певних умов. Зокрема, угоди або рішення органів державної влади та місцевого самоврядування не можуть встановлювати обмеження більші, ніж ті, що необхідні для досягнення вказаної економічної мети. Угоди та рішення не повинні призводити до того, щоб значні обсяги продукції, робіт, послуг було виведено з-під дії конкуренції. До того ж, обмежувальні заходи органів державної влади та місцевого самоврядування повинні мати тимчасовий характер, тобто, в разі їх дозволу час, протягом якого такі дії можуть здійснюватись, має бути чітко визначений.

Стаття 27. Обмеження монополізму в економіці

1. Монопольним визнається домінуюче становище суб'єкта господарювання, яке даєйому можливість самостійно або разом з іншими суб'єктами обмежувати конкуренціюна ринку певного товару (робіт, послуг).

2. Монопольним є становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку певного товару перевищує розмір, встановлений законом.

3. Монопольним може бути визнано також становище суб'єктів господарювання наринку товару за наявності інших умов, визначених законом.

4. У разі суспільної необхідності та з метою усунення негативного впливу на конкуренцію органи державної влади здійснюють стосовно існуючих монопольних утвореньзаходи антимонопольного регулювання відповідно до вимог законодавства та заходидемонополізації економіки, передбачені відповідними державними програмами, за винятком природних монополій.

5. Органам державної влади та органам місцевого самоврядування забороняєтьсяприймати акти або вчиняти дії, спрямовані на економічне посилення існуючих суб'єктівгосподарювання - монополістів та утворення без достатніх підстав нових монопольнихутворень, а також приймати рішення про виключно централізований розподіл товарів.

1. Перш за все необхідно підкреслити, що згідно зі статтею 7 Закону України «Про Анти-моногюльний комітет України» [58] право визначати межі товарного ринку та становище суб'єктів господарювання на ньому надано органам Антимонопольного комітету України. При цьому важливим є те, що надання такого права господарським судам або суб'єктам господарювання законом не передбачено.

Ринком товару визнається сфера обігу товару однієї споживчої вартості, в межах якої визначається монопольне становище. Частку суб'єкта господарювання на ринку не слід ототожнювати з частиною обсягу виробництва товару цим суб'єктом господарювання у загальному обсязі виробництва цього товару суб'єктами господарювання на відповідній території.

Слід зауважити, що в економічній теорії мова зазвичай йде про монопольне та домінуюче становище суб'єкта господарювання на ринку. Домінування передбачає ситуацію на ринку, коли суб'єкт господарювання значною мірою впливає на конкуренцію на ринку, при цьому не опановуючи монопольну частку ринку. На жаль, у чинному антимонопольно-конкурент-ному законодавстві вказані поняття не відмежовані одне від одного, що негативно впливає на їх правозастосування.

Узагальнюючими умовами існування монопольного (домінуючого) становища суб'єктів господарювання на ринку визнаються такі:

1. відсутність на ринку жодного конкурента;

2. відсутність значної конкуренції між суб'єктами господарювання, що діють на ринку,

внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб'єктів господарювання до закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин.

Можна стверджувати, що кожен із двох чи більше суб'єктів господарювання посідає монопольне або домінуюче становище на ринку товару, якщо стосовно певного виду товару між ними немає конкуренції або є незначна конкуренція і щодо них, разом узятих, є наявною одна з вищезазначених умов.

2. Згідно з нормами антимонопольно-конкурентного законодавства, зокрема ЗаконуУкраїни «Про захист економічної конкуренції» [282], монопольний (домінуючим) є становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35 відсотків, якщо вінне доведе, що зазнає значної конкуренції.

Необхідно враховувати, що під час розгляду справ щодо порушення антимонопольно-конкурентного законодавства Антимонопольний комітет України виходить із того, що діяльність на ринку суб'єктів господарювання передбачає вивчення ринку певного товару чи надання певних послуг. Таким чином, суб'єкти господарювання мають знати про перевищення встановленого бар'єра і повинні усвідомлювати можливість настання певного обмеження їх діяльності та відповідальності за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства.

3. Монопольним також може бути визнане становище суб'єкта господарювання, якщо його частка на ринку товару становить 35 або менше відсотків, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, які належать конкурентам.

Законодавство не обмежує Антимонопольний комітет України щодо джерел отримання інформації про стан ринку за умови, що вони є офіційними, а шляхи їх здобуття відповідають законодавчим нормам. Так, для отримання інформації про стан ринку органи Антимоно-польного комітету України мають право використовувати статистичні звіти Держкомстату, інформацію Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції, інші офіційні відомості.

Існування монопольного становища не може розглядатись як завжди негативне. Якщо монопольне становище досягається за допомогою використання нових технологій, процесів, методів організації, більш високої якості товарів та послуг, підприємливості суб'єктів господарювання порівняно з конкурентами (штучна монополія), воно є проявом конкурентної боротьби і не призводить до негативних наслідків.

До того ж, чинне законодавство не пов'язує право і обов'язок органів Антимонопольного комітету України застосовувати норми матеріального права до суб'єктів господарювання з часом їх внесення до Переліку підприємців, які посідають монопольне становище. Таким чином, наявність чи відсутність суб'єкта господарювання у Переліку не може бути підставою для охарактеризування його становища на ринку.

4. Органи державної влади та місцевого самоврядування у разі суспільної необхідності таз метою усунення негативного впливу на конкуренцію здійснюють заходи антимонопольного регулювання, передбачені нормами законодавства та державними програмами.

Виходячи з цілей, на досягнення яких спрямоване державне антимонопольне регулювання, до його інструментів можна віднести:

заходи законодавчого характеру, спрямовані на правове регулювання монополістичної діяльності;

безпосереднє керування об'єктами державної власності, що перебувають у стані монополії;

заходи щодо стимулювання капітальних вкладень у переробну промисловість;

державне фінансування НДР;

дотації і субсидії;

податкові пільги;

створення програм підтримки малого та середнього підприємництва.

5. Діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування має обмеження і можлива лише в разі дотримання певних вимог, серед яких слід виділити такі:

дії не можуть бути спрямовані на економічне посилення існуючих суб'єктів господарю- І вання - монополістів;

внаслідок дій не повинні утворюватися нові суб'єкти господарювання — монополісти;

прийняті рішення не можуть призводити до виключно централізованого розподілу товарів. І

Відповідальність за порушення, закріплена в цій статті, настає згідно з нормами глави 28 І Кодексу та відповідними нормами законодавства.

Стаття 28. Природні монополії

1. Стан товарного ринку, за якого задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю продукції вміру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб'єктами господарювання, не можуть бути замінені у споживанні іншими, у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на такі товари, ніж попит наінші товари (послуги), - вважається природною монополією.

2. Суб'єктами природної монополії можуть бути суб'єкти господарювання будь-якоїформи власності (монопольні утворення), які виробляють (реалізують) товари на ринку, що перебуває у стані природної монополії.

3. Законом про природні монополії визначаються сфери діяльності суб'єктів природних монополій, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, іншіоргани, які регулюють діяльність зазначених суб'єктів, а також інші питання регулювання відносин, що виникають на товарних ринках України, які перебувають у стані природної монополії, та на суміжних ринках за участі суб'єктів природних монополій.

1. Оскільки стан природної монополії є для ринку специфічним, товарні ринки, що перебувають у стані природної монополії, характеризуються низкою специфічних ознак. Такимиознаками є:

неефективність конкурентних відносин;

наявність певних технологічних особливостей;

унікальний характер товарів, що виробляються на певному виробництві, чи послуг, що надаються;

незалежність попиту на ринку товарів чи послуг від цінової політики.

Слід враховувати, що для визнання ринку таким, який перебуває у стані природної монополії, достатня наявність однієї або кількох вказаних ознак.

Державний вплив на природні монополії спрямовується на захист споживачів товарів і послуг та недопущення зловживання монопольним становищем на ринку суб'єктів природних монополій. Регулювання повинно створювати підґрунтя для ефективного функціонування і розвитку галузей, що є природними монополіями, шляхом забезпечення умов для повного покриття економічно виправданих затрат підприємств і адекватного інвестування в розвиток виробництва шляхом регулювання формування монопольних структур і здійснення окремих функцій для нейтралізації негативних проявів монополізму.

2. До суб 'єктів природних монополій належать суб'єкти господарювання будь-якої формивласності, що виробляють товари на ринку, який перебуває у стані природної монополії.

Ознаками діяльності суб'єктів природної монополії можна, на нашу думку, вважати такі: суб'єкти господарювання займаються господарською діяльністю; така діяльність є регульованою;

умови діяльності суб'єктів господарювання у сферах природних монополій обмежені законодавством.

3. Наприклад, до сфер діяльності природних монополій належать: користування залізничними коліями, диспетчерськими службами, вокзалами та іншими об'єктами інфраструктури,що забезпечують рух залізничного транспорту загального користування; управління повітряним рухом; зв'язок загального користування; централізоване водопостачання та водовід-ведення; спеціалізовані послуги транспортних терміналів, портів, аеропортів та інші за переліком, який визначається Кабінетом Міністрів України (ст. 5 Закону України «Про природнімонополії» [419]).

Серед суміжних ринків слід виділити:

постачання природного газу та інших речовин, транспортування яких здійснюється трубопровідним транспортом;

внутрішні та міжнародні перевезення пасажирів та вантажів залізничним, повітряним, річковим та морським транспортом;

виробництво електричної енергії в обсягах, що перевищують рівень, який встановлюється умовами та правилами здійснення підприємницької діяльності з виробництва електричної енергії (ліцензійними умовами);

виробництво теплової енергії (крім випадків, коли вона використовується виключно для внутрішньовиробничих потреб) в обсягах, що перевищують рівень, який встановлюється умовами та правилами здійснення підприємницької діяльності з виробництва теплової енергії (ліцензійними умовами);

надання послуг міжміського та міжнародного телефонного зв'язку (ст. 6 Закону України «Про природні монополії»).

Регулювання діяльності суб'єктів природних монополій здійснюється центральними органами виконавчої влади із спеціальним статусом, якими є національні комісії регулювання природних монополій, що утворюються і ліквідуються Президентом України. Комісії функціонують відповідно до Закону України «Про природні монополії», а також положень, що затверджуються Президентом України. Наприклад, принципи регулювання діяльності Національної комісії регулювання електроенергетики України закріплені у відповідному Положенні, затвердженому Указом Президента України від 21 квітня 1998 р. № 335/98 [47].

Державний контроль за додержанням антимонопольного законодавства у сферах діяльності природних монополій здійснюється Антимонопольним комітетом України відповідно до його компетенції.

Стаття 29. Зловживання монопольним становищем на ринку

1. Зловживанням монопольним становищем вважаються:

нав'язування таких умов договору, які ставлять контрагентів у нерівне становище, або додаткових умов, що не стосуються предмета договору, включаючи нав'язування товару, не потрібного контрагенту;

обмеження або припинення виробництва, а також вилучення товарів з обороту з метою створення або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін;

інші ди, вчинені з метою створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) суб'єктів господарювання;

встановлення монопольно високих або дискримінаційних цін (тарифів) на свої товари, що призводить до порушення прав споживачів або обмежує права окремих споживачів;

встановлення монопольно низьких цін (тарифів) на свої товари, що призводить до обмеження конкуренції.

1. Зловживання монопольним становищем на ринку — це один із видів порушень антимоно-польно-конкурентного законодавства, що полягає у діях чи бездіяльності суб'єкта господарювання, який посідає монопольне становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення або обмеження конкуренції, зокрема обмеження конкурентоспроможності суб'єктів господарювання або ущемлення інтересів суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку.

Дії, що призводять до обмеження конкурентоспроможності, дістають вияв у встановленні цін чи інших умов придбання або реалізації товару; застосуванні різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод із суб'єктами господарювання; обумовленні укладання угод прийняттям суб'єктом господарювання додаткових зобов'язань, які за своєю природою або згідно з торговими або чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору.

Дії, що призводять до ущемлення інтересів суб'єктів господарювання, полягають в обмеженні виробництва, ринків або технічного розвитку; суттєвому обмеженні конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих причин;

створенні перешкод для доступу на ринок (виходу з ринку) чи усуненні з ринку продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання.

У свою чергу, бездіяльність суб'єкта господарювання, який посідає монопольне станови-« ще на ринку, полягає у частковій або повній відмові від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи придбання.

Слід зазначити, що зловживання монопольним становищем не спрямоване на створення І нових компонентів ринкових відносин, які забезпечують перевагу над суперниками (нова продукція, нова технологія або організація виробництва) на зміну існуючої структури попи- І ту та пропозиції.

У цій статті Кодексу зловживання подані у згрупованому переліку за основними ознаками.

2. За чинним законодавством зловживання, змістом яких є нав'язування умов договору тавстановлення дискримінаційних цін (тарифів) на свої товари, полягають у застосуванні різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з суб'єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об'єктивно виправданих на те причин, а також в обумовленні укладанняугод прийняттям суб'єктом господарювання додаткових зобов'язань, які за своєю природоюабо згідно з торговими та іншими чесними звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору.

3. Найбільш поширеним видом у структурі зловживань є цінові зловживання, тобто вста-^!новлення дискримінаційних цін, які порушують права окремих споживачів, і встановленнямонопольних цін, що призводить або може призвести до порушення прав споживачів. Вста-|новлення монопольних цін є результатом монопольної влади суб'єктів господарювання,правила поведінки яких на ринку істотно відрізняються від відповідних правил конкуруючих суперників на ринку. Поведінка учасників вільної конкуренції на ринку ґрунтується нафункціонуванні рівноважної ціни, яка утворилася внаслідок взаємодії попиту і пропозиції,тобто незалежно від учасників. Монопольні утворення самі встановлюють ринкову ціну, за-Івдяки чому одержують більші прибутки порівняно з існуючим середнім рівнем. За допомо-Ігою утримання монопольними утвореннями високих цін на свої товари й одночасно низькихцін на товари, що ними закуповуються, вони перерозподіляють створені цінності на свою ко-|ристь, чим завдають шкоди інтересам раціонального використання ресурсів.

4. У свою чергу, дії у вигляді обмеження обсягу випуску продукції ведуть до підвищення!цін та переносу прибутку від споживачів до виробників (монопольних утворень), що призво-Ідить до одержання монопольного прибутку, викликаючи негативні для економіки наслідки.Скорочення випуску продукції може також призвести до того, що монополіст використовуватиме свою владу з метою усунення суперників з ринку не конкурентними засобами, а шля-[хом використання нечесних прийомів і способів для придбання або зберігання значної переваги на ринку. Такі дії вважаються протиправними.

Слід враховувати, що скорочення випуску продукції не може бути кваліфіковано як правопорушення в тому разі, якщо це правомірні, розумні та раціональні дії суб'єкта господарювання, який має владу на ринку і прагне до максимізації прибутку, що є природним прагненням. Монополіст може відмовитись від реалізації або закупівлі товару, якщо існують законні й розумні, з точки зору розвитку конкуренції, причини для такої відмови.

На жаль, чіткого визначення понять «розумних» та «раціональних» дій суб'єктів господарювання чинне законодавство не передбачає. Разом з тим, можна дійти висновку, що вищезазначені дії не будуть вважатися правопорушенням, якщо вони спрямовані на забезпечення ефективної діяльності суб'єктів господарювання, оптимізацію виробництва та збуту, використання нових технологій, підвищення прибутковості виробництва.

5. До інших дій, що призвели, або можуть призвести до створення перешкод для доступуна ринок (виходу з ринку) інших суб'єктів господарювання, належать суттєве обмеженняконкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин; створення перешкод для доступу на ринок (виходу з ринку) чи усуненняз ринку продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання.

В якості перешкод можуть виступати будь-які обставини, що заважають суб'єкту господарювання в рівних умовах конкурувати з іншими суб'єктами, які діють на відповідному ринку. Слід зазначити, що перешкоди обов'язково мають бути наслідком зловживання суб'єктом господарювання на певному ринку своїм монопольним становищем. Отже, ці пере-

шкоди повинні бути наслідком правопорушення, а не інших причин (державної цінової або кредитної політики, ліцензування окремих видів діяльності, квотування тощо).

Створенням перешкод слід, на нашу думку, вважати встановлення таких обставин економічного або технологічного характеру, що протидіють можливості суб'єктів господарювання діяти на певному ринку. При цьому необхідно зауважити, що, на відміну від економічних, адміністративних та інших перешкод, які запроваджуються на ринку за допомогою державної політики або встановлюються органами державної влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління та контролю при здійсненні ними функцій державного регулювання та контролю, ці перешкоди створюються суб'єктами господарювання, що посідають монопольне становище на ринку, під час здійснення ними господарської діяльності на певному ринку.

Треба враховувати, що норми антимонопольно-конкурентного законодавства, які визначають склади порушень у вигляді зловживання монопольним становищем на ринку, можуть бути застосовані до суб'єктів господарювання незалежно від того, чи включено їх до Переліку підприємств, які посідають монопольне становище на ринку, та чи попереджався суб'єкт про його монопольне становище.

Стаття ЗО. Неправомірні угоди між суб'єктами господарювання