5. Статут (положення) затверджується власником майна (засновником) суб'єкта господарювання чи його представниками, органами або іншими суб'єктами відповідно дозакону.

1. Установчі документи, поряд з нормами законодавства, визначають правовий статус господарської організації та встановлюють правову основу її господарської діяльності. Розробка і затвердження установчих документів є одним з етапів створення організації. Однак на

практиці не завжди враховується важливість цих документів. Формальний підхід до розробки і змісту установчих документів може бути причиною скасування судом державної реєстрації суб'єкта підприємництва в разі визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів або несвоєчасного повідомлення суб'єктом підприємництва про зміну його назви, організаційної форми, форми власності та місцезнаходження.

Вид (види) необхідних для створення суб'єкта господарювання установчих документів залежить від організаційно-правової форми господарської організації і визначається законами або іншими нормативними актами, що закріплюють порядок її створення.

Стаття, що коментується, фактично виділяє три види установчих документів суб'єкта господарювання: рішення про створення; установчий договір; статут. Рішення про створення приймається, як правило, у разі створення господарської організації одним засновником. Якщо засновників двоє і більше, вони укладають установчий договір. По суті, установчий договір і є рішенням про створення господарської організації, що приймається в договірному порядку.

Відповідно до норм статті 4 Закону України «Про господарські товариства» [90] установчими документами господарських товариств є установчий договір і статут. На відміну від зазначених норм, що визначали два види установчих документів для господарських товариств - установчий договір і статут (за винятком командитних і повних товариств, що діють на підставі установчого договору), стаття 82 даного Кодексу встановлює тільки один вид установчих документів: або засновницький (установчий) договір, або статут. Засновницький договір є, як і раніше, установчим документом для повних і командитних товариств, а статут - для акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю і товариств з додатковою відповідальністю. Установчим документом підприємства, заснованого об'єднанням громадян, релігійною організацією, є статут (п. 5 ст. 112 Кодексу).

Види установчих документів, необхідних для створення господарської організації, що здійснює некомерційну господарську діяльність, визначаються нормами спеціальних законів, що закріплюють правовий статус організації даного виду. Ним є, як правило, статут.

2. Відповідно до статті 4 Закону України «Про господарські товариства» дані, які повинніміститися в установчому договорі і статуті, не розмежовуються. На відміну від цього, нормистатті 57 Кодексу розмежовують перелік відомостей, які повинні міститися в установчомудоговорі та статуті.

3. Відповідно до частини 3 статті 57 Кодексу засновницький договір має включати таківідомості: обов'язки засновників щодо утворення організації, умови передачі учасникамимайна з метою створення матеріальної бази організації, порядок розподілу прибутків і збитків, порядок управління діяльністю організації, порядок вибуття та входження нових учасників тощо.

Спеціальними нормами можуть передбачатися інші вимоги до змісту установчого документа. Частинами 2 і 5 статті 82 Кодексу встановлено перелік відомостей, які слід відображати у засновницькому договорі повного і командитного товариств.

4. Зміст статуту господарської організації визначається не тільки частиною 4 статті 57 Кодексу, а й спеціальними правовими нормами, що визначають зміст статугу окремої організаційно-правової форми суб'єкта господарювання. Спеціальними нормами можуть передбачатися інші вимоги до змісту статуту. Так, стаття 82 Кодексу визначає зміст статутів акціонерного товариства (ч. 3) і товариства з обмеженою відповідальністю (ч. 4 ).

У статуті, поряд з відомостями, які необхідні відповідно до частини 4 статті 57 Кодексу та спеціальних норм, можуть міститися також інші відомості, якщо це не суперечить законодавству.

5. Статут затверджується в передбаченому для даного суб'єкта господарювання порядку.Залежно від виду суб'єкта, його організаційно-правової форми він затверджується різнимисуб'єктами, що визначається законом.

Він може затверджуватися:

- власником майна (засновником) унітарного підприємства, тобто приватного, державного чи комунального підприємства, підприємства об'єднання громадян, підприємства релігійної організації (ч. 4 ст. 63 Кодексу);

— органом, уповноваженим власником. Так, відповідно до статті 122 Кодексу статут об'єднання підприємств затверджує вищий орган господарського об'єднання.

Стаття 58. Державна реєстрація суб'єкта господарювання

1. Суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

2. Державна реєстрація суб'єктів господарювання проводиться у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання даного суб'єкта, якщо інше не передбачено законом.

3. Для державної реєстрації суб'єкта господарювання подаються такі документи:рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу у випадках, передбачених законом;

установчі документи, передбачені законом для відповідного виду юридичних осіб;

рішення Антимонопольного комітету України про згоду на створення, реорганізацію (злиття, приєднання) суб'єктів господарювання у випадках, передбачених законом;

документ (документи), що засвідчує сплату засновником (засновниками) внеску до статутного фонду суб'єкта господарювання в розмірі, встановленому законом;

реєстраційна картка встановленого зразка;

документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєстрацію.

При створенні у процесі приватизації та/або корпоратизації відкритих акціонерних товариств повинен також бути поданий звіт про наслідки підписки на акції, затверджений Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

4. Громадяни, які мають намір здійснювати підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, подають реєстраційну картку встановленого зразка, що є водночас заявою про державну реєстрацію, копію довідки про присвоєння ідентифікаційногономера громадянина - платника податків та інших обов'язкових платежів і документ,що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію.

5. Власник (засновник) або уповноважені ним органи несуть відповідальність за невідповідність вимогам законодавства та недостовірність документів, що подаються для реєстрації.

6. Державна реєстрація суб'єктів господарювання здійснюється у строк не більшедесяти днів з дня подання документів, зазначених у цій статті. Реєструючий орган зобов'язаний протягом цього строку видати суб'єкту господарювання свідоцтво про йогодержавну реєстрацію.

7. На печатках і штампах суб'єкта господарювання повинен зазначатись ідентифікаційний код, за яким цього суб'єкта включено до державного реєстру суб'єктів господарювання, або ідентифікаційний код громадянина-підприємця.

8. Свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта господарювання та копія документа,що підтверджує взяття його на облік в органах державної податкової служби, є підставою для відкриття рахунків в установах банків.

9. Відомості щодо державної реєстрації суб'єкта господарювання включаються доєдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення.

10. Відомості щодо державної реєстрації суб'єкта господарювання, внесення змін доних підлягають опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети«Урядовий кур'єр» та/або офіційному друкованому виданні органу державної влади чиоргану місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб'єкта господарюванняпротягом десяти днів з моменту проведення державної реєстрації суб'єкта господарювання (внесення змін до відомостей державної реєстрації¹) в порядку, встановленомуКабінетом Міністрів України.

11. Порушення встановленого законом порядку створення суб'єкта господарюванняабо недостовірність чи невідповідність вимогам законодавства документів, що подаються для його реєстрації, є підставою для відмови в державній реєстрації суб'єктагосподарювання. Відмова у реєстрації суб'єкта господарювання з інших мотивів не допускається.

12. Відмову в державній реєстрації суб'єкта господарювання може бути оскаржено всудовому порядку.

13. Діяльність незареєстрованого суб'єкта господарювання, який підлягає держав-

ній реєстрації, забороняється. Доходи, одержані таким суб'єктом, стягуються до Державного бюджету України у встановленому законом порядку.

14. Перереєстрація суб'єкта господарювання проводиться у разі зміни форми власності, на якій засновано даний суб'єкт, або організаційної форми господарювання, абонайменування суб'єкта господарювання і здійснюється в порядку, встановленому дляйого реєстрації.

15. Скасування (припинення) державної реєстрації суб'єкта господарювання здійснюється за його особистою заявою, а також на підставі рішення суду у випадках визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів,або здійснення діяльності, що суперечить закону чи установчим документам, або в інших випадках, передбачених законом.

Скасування державної реєстрації припиняє господарську діяльність і є підставою для здійснення заходів щодо ліквідації суб'єкта господарювання.

16. Законодавством України можуть бути встановлені спеціальні правила державноїреєстрації окремих організаційних форм господарювання.

17. Суб'єкти господарювання, зазначені у пункті 1 частини другої статті 55 цього Кодексу, мають право відкривати свої філії (відділення), представництва без створенняюридичної особи. Відкриття вказаних підрозділів не потребує їх реєстрації. Суб'єкт господарювання лише повідомляє про їх відкриття реєструючий орган шляхом внесеннядодаткової інформації в свою реєстраційну картку.

18. Положення про порядок державної реєстрації суб'єктів господарювання затверджується Кабінетом Міністрів України.

1. Усі суб'єкти господарювання (далі — суб'єкти) незалежно від їх організаційно-правовоїформи та правового режиму майна підлягають обов'язковій державній реєстрації, крім випадків, що прямо встановлюються положеннями ГК. Так, не підлягають державній реєстрації відокремлені структурні підрозділи юридичних осіб, наділені господарською компетенцією (філії, відділення, представництва та інші - див. ч. 17 ст. 58 ГК України), промислово-фінансові групи (див. ст. 125 ГК України).

Державна реєстрація суб'єкта господарювання — це процес легітимації такого суб'єкта (юридично обов'язкова умова реалізації права на здійснення господарської діяльності), що здійснюється шляхом включення (внесення) запису про суб'єкта в державний реєстр з видачею зареєстрованому суб'єкту офіційного свідоцтва про державну реєстрацію. Метою державної реєстрації є: забезпечення державного обліку всіх суб'єктів господарювання; збір та підтвердження достовірних даних про їх правове, майнове та організаційне становище; здійснення первинного контролю за легітимністю виникнення, зміни та припинення правового статусу суб'єкта господарювання; запобігання неправомірному використанню суб'єктом — юридичною особою у своїй назві найменувань державних органів та органів місцевого самоврядування та похідних від них найменувань, найменувань вже зареєстрованих суб'єктів; чітка ідентифікація (індивідуалізація) суб'єкта у господарському обороті; отримання суб'єктом господарської компетенції. Принципами державної реєстрації є: принцип публічності (прозорості), принцип загальновідомості, принцип достовірності, принцип оплатності, заявний (явочний) принцип.

2. Органами, що здійснюють державну реєстрацію суб'єкта господарювання, є місцеві органи самоврядування та місцеві органи державної виконавчої влади залежно від місцезнаходження (для юридичної особи) або місця проживання (для фізичної особи) суб'єкта, якщо інше не передбачено законом. Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок,квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), увідповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно аботимчасово (ч. 1 ст. 29 ЦК України). Відповідно до частини 6 статті 29 ЦК України фізичнаособа може мати кілька місць проживання — у такому разі їй необхідно визначитися, яке самемісце проживання буде використане нею для вибору органу державної реєстрації. Місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не встановлено законом, і вказується в її установчих документах (ст. 93 ЦК України). ГК Україниназиває три ланки органів державної реєстрації суб'єктів господарювання (перелік реєструючих органів обумовлений адміністративно-територіальним устроєм України):

а) в містах, що мають районний поділ, - виконавчі комітети районних в місті рад;

б) в містах, що не мають районного поділу, — виконавчі комітети міських рад;

в) в районах (за межами міст, тобто в інших населених пунктах) - районні державні адміністрації.

Функції цих органів, що стосуються державної реєстрації суб'єктів господарювання, пов'язані з їх повноваженнями у сфері управління місцевим господарством на своїй території. У той же час у науці господарського права дискутується питання про те, які саме органи повинні здійснювати державну реєстрацію суб'єктів господарювання (місцеві органи самоврядування, місцеві органи державної влади, органи юстиції, податкові органи, державні реєстратори), що пов'язано з різним його вирішенням у законодавствах зарубіжних країн. Так, у Великобританії, Канаді, Італії, Швейцарії, Турції реєстрацію здійснюють реєстраційні торгові та торгово-промислові палати, в ряді інших країн - спеціальні державні реєстратори, зокрема, у Франції - це торгові суди, у США - секретарі штатів, штатні прокурори або судді, в Росії, як і в Казахстані, - податкові органи (хоча ст. 51 ЦК Росії декларує, що державну реєстрацію суб'єктів господарювання здійснюватимуть органи юстиції).

Окремі види суб'єктів господарювання, що мають особливий статус, реєструються в інших органах за спеціальними процедурами, визначеними законом (див. коментар до ч. 16 коментованої статті).

3. ГК України визначає вичерпний перелік документів, що подаються для державної реєстрації суб'єкта господарювання — юридичної особи:

а) рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу у випадках, передбачених законом. Відповідно до ст. 320 ЦК України власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановленихзаконом. Реалізуючи своє право власності, власник (власники) майна може (можуть) заснувати на його основі суб'єкт господарювання, про що приймається відповідне рішення ним(ними) самим або уповноваженим ним (ними) органом. Таким рішенням є наказ, постанова,розпорядження, рішення, протокол зборів (конференцій) та інші розпорядчі акти, якими відповідно до своїх повноважень власник (власники) майна або уповноважений ним (ними) орган (наприклад, орган, що здійснює управління майном, володіє, користується та розпоряджається ним у межах, визначених власником майна) утворює суб'єкт господарювання;

б) установчі документи, передбачені законом для відповідного виду юридичних осіб. Перелік, вимоги до оформлення установчих документів визначені у статтях 57 та 82 ГК України;

в) рішення Антимонопольного комітету України про згоду на створення, реорганізацію(злиття, приєднання) суб'єктів господарювання у випадках, передбачених законом. Випадки коли потрібне таке рішення, чітко визначені антимонопольним законодавством з метоюнедопущення загрози монополізації економіки України та сприяння розвитку конкурентного середовища у господарському обороті (див. Закон України «Про Антимонопольний комітет України» [58], Закон України «Про захист економічної конкуренції» [282]);

г) документ (документи), що засвідчує сплату засновником (засновниками) внеску до статутного фонду суб'єкта в розмірі, встановленому законом. Для окремих суб'єктів господарювання чинним законодавством встановлюється обов'язкова вимога сплати внеску достатутного фонду засновником (засновниками) до моменту державної реєстрації такихсуб'єктів. Так, Законом України «Про господарські товариства» [90] передбачені чотири випадки, коли вимагається наповнення (часткове) статутного фонду суб'єкта господарюванняще до його державної реєстрації: 1) у відкритому акціонерному товаристві - до дня скликання установчих зборів особи, які підписалися на акції, повинні внести з урахуванням попередніх внесків не менше ЗО % номінальної вартості акцій (ст. 30); 2) у закритому акціонерномутоваристві — коли всі акції акціонерного товариства розподіляються між його засновниками,останні повинні внести до дня скликання установчих зборів не менше 50 % номінальної вартості акцій (ст. 31); 3) у товаристві з обмеженою відповідальністю — до моменту реєстраціїтовариства кожен із засновників зобов'язаний внести до статутного фонду не менше ЗО %вказаного в установчих документах вкладу (ст. 52); 4) у товаристві з додатковою відповідальністю - до моменту реєстрації товариства кожен із засновників зобов'язаний внести достатутного фонду не менше ЗО % вказаного в установчих документах вкладу (ст. 65). Вне-

сення до статутного фонду грошей підтверджується документами, виданими банківською установою, внесення майнових та інших негрошових внесків підтверджується іншими документами (наприклад актами приймання-передачі внеску);

д) реєстраційна картка встановленого зразка. Цей документ є водночас заявою про здійснення державної реєстрації. Саме з реєстраційної картки дані про суб'єкт господарювання вносяться до державного реєстру. Відомості, що містяться в реєстраційній картці, повинні відповідати дійсності, установчим документам та чинному законодавству України. Заявник подає один примірник реєстраційної картки із заповненими відповідними полями, а орган державної реєстрації робить дві її ксерокопії, або, за бажанням заявника, він може самостійно подати три примірники заповнених реєстраційних карток;

є) документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєстрацію. Державна реєстрація суб'єктів господарювання платна. Розмір плати встановлюється Кабінетом Міністрів України. Станом на квітень 2004 року діє постанова КМУ № 740 від 25 травня 1998 р. [396], що встановлює плату за державну реєстрацію (перереєстрацію) суб'єкта господарювання -юридичної особи у розмірі семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (НМДГ), а за прискорену (протягом одного дня) державну реєстрацію суб'єкта — потрійний розмір відповідної плати. Доказом сплати коштів за державну реєстрацію є копія платіжного доручення з банківською відміткою у разі сплати реєстраційного збору у безготівковому порядку (переважно сплачується засновниками - юридичними особами); якщо ж оплата проводиться готівкою через каси установ банків України, то доказом сплати коштів за державну реєстрацію є оригінал квитанції або її ксерокопія.

При створенні відкритих акціонерних товариств у процесі приватизації та/або корпорати-зації в комплекті документів, що подаються для державної реєстрації таких товариств, обов'язково повинен бути поданий звіт про наслідки підписки на акції, затверджений Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, що також документально підтверджує сплату внесків засновника (засновників) такого товариства до статутного фонду суб'єкта господарювання.

4. Процедура державної реєстрації суб'єктів господарювання - громадян, які мають намірвести підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, однакова для всіх суб'єктів — фізичних осіб (у тому числі іноземців та осіб без громадянства). Для державної реєстрації суб'єктів — фізичних осіб передбачено спрощену процедуру та скорочений вичерпний перелік документів, що подаються до органу державної реєстрації заявником, а саме:

а) реєстраційна картка встановленого зразка (відрізняється від картки, що подається длядержавної реєстрації юридичних осіб), яка є водночас заявою про державну реєстрацію. Уразі необхідності реєструючий орган надає безкоштовну допомогу заявникові в заповненніреєстраційної картки;

б) копія довідки про присвоєння ідентифікаційного номера фізичній особі — платнику податків та інших обов'язкових платежів - довідка видається органами державної податковоїслужби за місцем проживання або місцем праці особи. До реєструючого органу подаєтьсяксерокопія такої довідки;

в) документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію (державна реєстраціясуб'єктів господарювання платна). Розмір плати встановлюється КМУ. Станом на квітень2004 року діє постанова КМУ № 740 від 25 травня 1998 p., що встановлює такі розміри плати: за державну реєстрацію (перереєстрацію) суб'єкта - фізичної особи — 1,5 НМДГ; за прискорену (протягом одного дня) державну реєстрацію суб'єкта — потрійний розмір відповідної плати. Оплата проводиться готівкою через каси установ банків України, доказом сплатикоштів за державну реєстрацію є оригінал квитанції або її ксерокопія.

5. Документи, що подаються для державної реєстрації суб'єкта господарювання, маютьвідповідати дійсності (бути достовірними) і не містити положень, що суперечать чинномузаконодавству України. Невиконання цих вимог є підставою для відмови в проведенні державної реєстрації суб'єкта. Відповідальність за недостовірність та невідповідність такихдокументів законодавству несе власник (власники, засновник/засновники) або уповноважені ним (ними) органи, які подають документи для державної реєстрації суб'єкта господарювання.

6. Строк, державші реестращі суб' ектатогаодартовання - не більше десяти днів з дня по-

дання повного комплекту документів, що передбачений нормами ГК України. На жаль, у Кодексі не уточнюється, яких саме днів - робочих чи календарних (з урахуванням неробочих та святкових днів), що може призвести до неоднозначного тлумачення та застосування на практиці цієї норми, а також відсутнє положення про прискорену державну реєстрацію протягом скороченого часу. З урахуванням того, що КМУ має прийняти нове положення про порядок державної реєстрації суб'єктів господарювання, треба сподіватися, що в цьому підзаконно-му нормативному акті будуть зроблені відповідні уточнення.

Після перевірки наведених у документах відомостей (на предмет їх законності та достовірності) та комплектності пакета документів орган державної реєстрації фіксує дату надходження документів. Протягом вищевказаного строку з дня надходження документів він зобов'язаний внести дані з реєстраційної картки до державного реєстру суб'єктів господарювання (зробити відповідний запис — провести державну реєстрацію) та видати такому суб'єкту свідоцтво про державну реєстрацію встановленого зразка.

7. Зареєстровані суб'єкти господарювання ідентифікуються в господарському обороті задопомогою кодів, за якими вони включені до державного реєстру. Такий код обов'язково зазначається на печатках і штампах суб'єкта господарювання та дозволяє усім зацікавленимособам оперативно отримати необхідні загальнодоступні відомості з державного реєстру. Цедозволяє уникати плутанини з індивідуалізацією суб'єктів господарювання (наприклад, якщо у суб'єктів — фізичних осіб тотожні прізвища, імена та по батькові, їх можна розрізнитиза допомогою ідентифікаційних кодів).

8. Усі суб'єкти господарювання після їх державної реєстрації повинні стати на податковий облік в органах державної податкової служби. Порядок взяття суб'єкта господарюванняна податковий облік регламентується відомчими нормативними актами Державної податкової адміністрації України (ДПА). Підставою для взяття суб'єкта господарювання на облік уподаткових органах є свідоцтво про державну реєстрацію. Після взяття суб'єкта на податковий облік він може відкривати необхідні йому для господарювання банківські рахунки. Свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта господарювання та копія документа, що підтверджує взяття його на облік в органі державної податкової служби, є підставою для відкриттярахунків у будь-яких банках в установленому порядку (порядок відкриття рахунків регламентується відомчими нормативними актами Національного банку України (НБУ).

9. Одним з принципів державної реєстрації суб'єктів господарювання є принцип публічності, який за своєю суттю ототожнюється з принципами прозорості державної реєстрації.Він виявляється в тому, що відомості про державну реєстрацію всіх суб'єктів господарювання включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення.Усі відомості з такого реєстру повинні бути публічними, тобто відкритими, прозорими, загальнодоступними — кожна особа, яка бажає з ними ознайомитися, повинна мати можливістьзробити це і одержати з реєстру необхідні данні. Єдиний державний реєстр суб'єктів господарювання є частиною інформаційного ресурсу України. Він має бути доступним за допомогою засобів технічної комунікації (насамперед — за допомогою INTERNET). Відомостей, щомістять державну таємницю, єдиний державний реєстр суб'єктів господарювання не містить, тому він і є відкритим.

10. Принцип загальновідомості державної реєстрації суб'єкта господарювання є своєрідною новелою в українському законодавстві. Він означає, що відомості про державну реєстрацію такого суб'єкта повинні бути опубліковані в офіційних друкованих засобах масовоїінформації. У ГК України вперше визначено перелік видань і сама необхідність опублікування відомостей про державну реєстрацію суб'єктів господарювання та про внесення змін доних органом, що реєструє таких суб'єктів, у спеціальному додатку до газети центральнихорганів виконавчої влади «Урядовий кур'єр» та/або в офіційному друкованому виданні органу державної влади або органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб'єктапротягом десяти днів з моменту державної реєстрації суб'єкта господарювання (внесеннязмін до відомостей державної реєстрації) в порядку, встановленому КМУ. В силу принципузагальновідомості будь-яка особа вважається обізнаною про внесення відомостей про суб'єкта господарювання до єдиного державного реєстру (про внесення змін до таких відомостей), що позбавляє її можливості посилатися на незнання наявних в реєстрі відомостей.

11. У ГК України вперше наводиться вичерпний перелік підстав для відмови в державній

реєстрації суб'єкта господарювання. Вмотивована письмова відмова в державній реєстрації І надається заявнику в трьох випадках:

• порушення встановленого законом порядку створення суб'єкта господарювання (органдержавної реєстрації здійснює первинний моніторинг законності створення такого суб'єкта);

• недостовірність документів, поданих для державної реєстрації суб'єкта господарювання;

• невідповідність вимогам чинного законодавства України документів, поданих для державної реєстрації суб'єкта господарювання.

Кодексом прямо заборонена (не допускається) відмова в державній реєстрації суб'єкта господарювання з інших мотивів та підстав.

12. Однією з гарантій захисту прав та законних інтересів усіх суб'єктів та осіб є гарантоване Конституцією України та Законом України «Про судоустрій України» [460] право на судовий захист. Відповідно до статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється \на всі правовідносини, що виникають у державі. Є таке право (право на судовий захист) у зацікавленої особи у разі відмови в державній реєстрації суб'єкта господарювання - таку від-1мову може бути оскаржено в судовому порядку (порядок встановлено цивільно-процесуальним та господарсько-процесуальним законодавством України).

13. Державна реєстрація суб'єкта господарювання пов'язана з його легітимацією. Томудіяльність суб'єкта, що підлягає обов'язковій державній реєстрації, але не зареєстрований,визнається законом нелегітимною, такою, що здійснюється за межами правового поля Ук-раїни, суперечить вимогам суспільного господарського порядку та прямо забороняється нормами ГК України. Кодексом передбачено відповідальність за здійснення незареєстрованим {суб'єктом господарювання господарської діяльності — всі доходи, одержані таким суб'єктом,є протизаконними, у зв'язку з чим вони стягуються до Державного бюджету України в уста- іновленому законом порядку.

14. ГК України встановлює вичерпний перелік підстав для проведення перереєстраціїсуб'єкта господарювання, а саме:

а) зміна форми власності, на якій засновано даний суб'єкт;

б) зміна організаційної форми господарювання;

в) зміна найменування.

У той же час у нормах Кодексу не встановлено строк, протягом якого суб'єкт, у котрого відбулися такі зміни, повинен звернутися до органів державної реєстрації для проведення І перереєстрації. Сама ж перереєстрація здійснюється в порядку, аналогічному процедурі первинної державної реєстрації суб'єкта господарювання.

15. Скасування (припинення) державної реєстрації суб'єкта господарювання може проводитися з двох підстав:

а) у добровільному порядку з власної ініціативи суб'єкта - на підставі його особистої заяви;

б) у примусовому порядку на підставі рішення суду у випадках:

• визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документівсуб'єкта;

• здійснення суб'єктом діяльності, що суперечить закону чи установчим документам;

• в інших випадках, передбачених законом.

Позов про визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів може бути поданий державним органом, що згідно з чинним законодавством здійснює контроль за діяльністю суб'єктів господарювання, прокурором, органом, що здійснює державну реєстрацію, а також будь-якою особою, яка вважає порушеними свої права чи охоронювані законом інтереси у зв'язку із створенням (державною реєстрацією) відповідного суб'єкта господарювання. Підставами для визнання недійсними рішень про створення суб'єкта господарювання чи його установчих документів можуть бути, зокрема, вчинені при оформленні таких документів порушення чинного законодавства, які позбавляють їх юридичної сили; невідповідність фактичним обставинам вміщених в установчих документах відомостей щодо виду суб'єкта господарювання та форми власності, на якій він заснований, Обов'язок доведення обставин, пов'язаних із здійсненням діяльності, що суперечить закону чи установчим документам, покладається на позивача, яким може бути орган, що відповідно до чинного законодавства здійснює контроль за діяльністю суб'єкта господарювання, прокурор. Суд може приймати рішення про скасування (припинення) державної реєстрації суб'єк-'

та господарювання і в інших випадках, передбачених законом, зокрема у разі визнання такого суб'єкта банкрутом на підставі спеціального закону.

Скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання позбавляє його можливості продовжувати господарювання — його господарська діяльність припиняється з цього моменту. Скасування державної реєстрації визначається ГК України як підстава для здійснення заходів щодо ліквідації суб'єкта господарювання (призначення ліквідаційної комісії, задоволення претензій кредиторів, стягнення дебіторської заборгованості, публікація повідомлення про ліквідацію суб'єкта тощо).

16. Спеціальні правила державної реєстрації окремих організаційних форм господарювання встановлюються законодавством України, зокрема, спеціальним законодавством регламентується державна реєстрація банків, страхових компаній, засобів масової інформації,об'єднань громадян, бірж, житлово-будівельних, гаражних, садових, городницьких кооперативів, вищих навчальних закладів тощо.

17. Господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, та інші суб'єкти, зазначені в пункті 1 частини 2 статті 55 ГК України, мають право відкриватисвої відокремлені підрозділи без створення юридичної особи та наділяти їх господарськоюкомпетенцією. Утворюються такі структурні одиниці у вигляді філій, представництв, відділень або в інших формах для здійснення господарської діяльності за межами розташуванняюридичної особи - така потреба виникає при розширенні обсягів господарювання. Ці структурні одиниці визнаються ГК України (п. З ч. 2 ст. 55) як суб'єкти господарювання, що непідлягають державній реєстрації. Суб'єкт господарювання, що відкриває такі структурніодиниці, лише повідомляє орган державної реєстрації за своїм місцем знаходження про їхутворення. Таке повідомлення здійснюється шляхом внесення суб'єктом господарюваннядодаткової інформації про утворені структурні одиниці (назва, дата, підстави відкриття, місце знаходження) до своєї реєстраційної картки, звідки такі відомості потрапляють до єдиного державного реєстру суб'єктів господарювання. Особливості правового статусу структурних одиниць регламентуються статтею 132 ГК України.

18. Держана реєстрація суб'єктів господарювання - складна процедура, з нею пов'язанітакож спеціальні процедури державної реєстрації змін та доповнень до установчих докумен- •тів, державної реєстрації зміни суб'єктом господарювання місцезнаходження або місця проживання, процедура видачі дубліката свідоцтва про державну реєстрацію такого суб'єкта,процедура скасування державної реєстрації. Усі особливості процедур державної реєстраціїсуб'єктів господарювання регламентуються спеціальним положенням про порядок державної реєстрації суб'єктів, що розробляється та затверджується Кабінетом Міністрів Українивідповідно до його конституційних повноважень.

У зв'язку з прийняттям 15 травня 2003 р. нового спеціального Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» № 755-IV [115], що набирає чинності з 1 липня 2004 p., суттєво змінюються: процедура державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, система реєструючих органів, вимоги до оформлення та комплектації документів, які подаються для державної реєстрації.

Стаття 59. Припинення діяльності суб'єкта господарювання

1. Припинення діяльності суб'єкта господарювання здійснюється шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації-за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб - засновниківсуб'єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених цимКодексом, - за рішенням суду.

2. У разі злиття суб'єктів господарювання усі майнові права та обов'язки кожного зних переходять до суб'єкта господарювання, що утворений внаслідок злиття.

3. У разі приєднання одного або кількох суб'єктів господарювання до іншого суб'єктагосподарювання до цього останнього переходять усі майнові права та обов'язки приєднаних суб'єктів господарювання.

4. У разі поділу суб'єкта господарювання усі його майнові права і обов'язки переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках до кожного з нових суб'єктівгосподарювання, що утворені внаслідок цього поділу. У разі виділення одного або кіль-

кох нових суб'єктів господарювання до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках майнові права і обов'язки реорганізованого суб'єкта.

5. У разі перетворення одного суб'єкта господарювання в інший до новоутвореногосуб'єкта господарювання переходять усі майнові права і обов'язки попереднього суб'єктагосподарювання.

6. Суб'єкт господарювання ліквідується:

за ініціативою осіб, зазначених у частині першій цієї статті;

у зв'язку із закінченням строку, на який він створювався, чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено;

у разі визнання його в установленому порядку банкрутом, крім випадків, передбачених законом;

у разі скасування його державної реєстрації у випадках, передбачених законом.

7. Скасування державної реєстрації позбавляє суб'єкта господарювання статусуюридичної особи і є підставою для вилучення його з державного реєстру. Суб'єкт господарювання вважається ліквідованим з дня внесення до державного реєстру записупро припинення його діяльності. Такий запис вноситься після затвердження ліквідаційного балансу відповідно до вимог цього Кодексу.

8. Оголошення про реорганізацію чи ліквідацію господарської організації або припинення діяльності індивідуального підприємця підлягає опублікуванню реєструючиморганом у спеціальному додатку до газети «Урядовий кур'єр» та/або офіційному друкованому виданні органу державної влади або органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб'єкта господарювання протягом десяти днів з дня припинення діяльності суб'єкта господарювання.

1. Незважаючи на те, що в тексті статті 59 йдеться про «припинення діяльності» суб'єкта господарювання, точніше говорити про припинення не «діяльності», а власне — самого суб'єкта господарювання як такого. У практиці можливі випадки, коли з тих чи інших причин на якийсь період суб'єкт господарювання змушений згортати, припиняти свою діяльність, не здійснювати її (перебувати в простої), але при цьому існування суб'єкта не припиняється. Він продовжує залишатися в правовому полі як існуючий суб'єкт господарювання з усіма правовими наслідками, які випливають звідси. У даній статті, однак, мається на увазі або остаточне припинення будь- якої діяльності якогось суб'єкта господарювання, або припинення його функціонування в конкретній організаційно-правовій формі з заміною на нову. У першому випадку матиме місце ліквідація суб'єкта господарювання, у другому - реорганізація. В обох випадках «припинення суб'єкта господарювання» суб'єкт, що припиняється, більше не існуватиме. У зв'язку з ліквідацією суб'єкта припиниться і його діяльність, у зв'язку ж із реорганізацією вона триватиме, але вже не в колишній (яка існувала до реорганізації), а в новій організаційно-правовій формі суб'єкта господарювання.

Припинення суб'єктів господарювання може здійснюватися в добровільному і примусовому порядку відповідно до рішення власника або уповноважених ним осіб, засновників суб'єкта господарювання або їхніх правонаступників, а у випадках, передбачених даним Кодексом, — за рішенням суду. Стосовно суб'єктів господарювання різних організаційно-правових форм «уповноваженими особами» на прийняття рішень про їх припинення будуть, наприклад, для державних підприємств - міністерства, відомства; для казенних підприємств - Кабінет Міністрів України. (До речі, для названих видів суб'єктів господарювання ці ж органи компетентні приймати рішення про їх припинення і в ролі засновників.) Для суб'єктів колективної форми власності - це загальні збори в господарських товариствах, кооперативах, колективних підприємствах. Для приватного підприємства — фізична особа як власник майна і вона ж як засновник.

Припинення суб'єктів господарювання у формі реорганізації, відповідно до закону, може здійснюватися чотирма шляхами: злиття, приєднання, розділу і перетворення.

Головна відмінність двох способів припинення суб'єктів господарювання (шляхом їх ліквідації або реорганізації) полягає в юридичних наслідках факту припинення їх існування, у наявності або відсутності правонаступництва. Якщо в результаті ліквідації суб'єкта господарювання суб'єктивні права й обов'язки, які належали йому до цього, перестають існувати, припиняються на майбутнє, то у зв'язку з реорганізацією вони, так би мовити, успадковують-

ся - настає повне (універсальне) правонаступництво. Суб'єктивні права й обов'язки суб'єктів, що припинили своє існування, стають правами й обов'язками нових чи оновлених (як у випадку з «приєднанням») утворень, що продовжують свою господарську діяльність, як правило, на зміненій за обсягом майновій базі.

2. У випадку злиття два або декілька суб'єктів господарювання припиняють своє існування, а всі майнові права й обов'язки кожного з них стають правами й обов'язками нового(єдиного) суб'єкта, який виник на майновій базі утворених внаслідок злиття суб'єктів. Організаційно-правова форма новоутвореного суб'єкта може відрізнятися від колишніх формсуб'єктів господарювання, які злилися.

3. При приєднанні також припиняють своє існування один або декілька суб'єктів господарювання з тією відмінністю від злиття, що всі їх майнові права й обов'язки стають правами йобов'язками не нового суб'єкта господарювання, а того, що раніше вже існував і який продовжує функціонувати в колишній організаційно-правовій формі як правонаступник суб'єктів,утворених внаслідок приєднання. При цьому майнова база правонаступників як при злитті,так і при приєднанні суб'єктів господарювання змінюється на розмір активів і пасивів право-попередників. Активи і пасиви суб'єктів господарювання, які припинили своє існування впроцесі реорганізації, переходять до правонаступників за передаточним балансом у порядкусаме універсального правонаступництва. Законодавчо такий порядок підтверджується викладеними в статті вказівками на те, що будь-які форми реорганізації суб'єктів господарювання (пов'язані з їх припиненням: злиття, приєднання, поділ, перетворення) супроводжуютьсяпереходом усіх майнових прав і обов'язків. Звідси випливає, що правонаступник суб'єктівгосподарювання, які утворені внаслідок злиття або приєднання, вправі стягувати з усіх їх дебіторів заборгованість, вимагати виконання від контрагентів цих суб'єктів зобов'язань задоговорами або іншими угодами. З іншого боку, той же правонаступник зобов'язаний цілкомвиконати всі зобов'язання за угодами, укладеними правопопередниками, розплатитися у повному обсязі за їх боргами з третіми особами, незалежно від того, чи досить для цього майна,що перейшло до нього, чи воно не покриває усіх вимог кредиторів.

Чинне законодавство не регламентує порядку проведення реорганізації суб'єктів господарювання шляхом злиття і приєднання. Лише для акціонерних товариств в Україні Положенням про порядок реєстрації випуску акцій та інформації про їх емісію під час реорганізації товариств від ЗО грудня 1998 р. [208] визначено порядок їх злиття і поділу. З урахуванням конкретних особливостей він може використовуватися (застосовуватися за аналогією) у випадках реорганізації шляхом злиття або приєднання суб'єктів господарювання інших організаційно-правових форм. У той же час злиття, як і приєднання суб'єктів господарювання, є окремими випадками економічної концентрації, оскільки в результаті цього можуть збільшитися капітал, фінансова міць підприємства, можливе укрупнення суб'єкта підприємництва. У ринковій економіці «приєднання» може розцінюватися як одна з форм «поглинення конкурента». Тим самим не виключається вплив на монополізацію ринків конкретних товарів і послуг, територій, обмеження конкуренції. Тому однією з умов здійснення злиття і приєднання суб'єктів господарювання є згода органів Антимонопольного комітету України (п. З ст. 20 Закону України «Про Антимонопольний комітет України» [58]).

4. Поділ означає припинення одного суб'єкта господарювання й утворення на його майновій базі двох чи декількох нових суб'єктів з передачею кожному з них за роздільним актом(балансом) у відповідних частинах усіх майнових прав і обов'язків суб'єкта, що реорганізується.

Незважаючи на те, що в нормі, яка коментується, буквально йдеться про перехід прав і обов'язків поділеного суб'єкта до нових суб'єктів господарювання лише «у відповідних частинах», не слід думати, що тут передбачається обмежене, а не універсальне правонаступництво. Діє загальний принцип реорганізації: кожний новоутворений в результаті поділу суб'єкт господарювання несе відповідальність за виконання зобов'язань, що перейшли до нього, у повному обсязі, а не в межах тієї частини активів, що перейшли до нього разом з частиною зобов'язань.

Обсяг прав і обов'язків кожного з новоутворених у результаті поділу суб'єктів господарювання фіксується в роздільному акті (балансі). При цьому зовсім не обов'язково перехід обов'язків має відбуватися пропорційно переданому майну. Співвідношення переданих ак-

тивів і пасивів законодавством не регламентується. Доцільність такого співвідношення визначається власником майна або іншою особою, уповноваженою до затвердження роздільного акта (балансу).

У роздільному балансі визначається, які структурні підрозділи суб'єкта господарювання передаються кожному з новоутворених. У ньому також перелічуються всі договори, зобов'язання, позики і кредити банків із зазначенням, за ким закріплюється їх виконання, у якому обсязі переходять права й обов'язки за угодами, відповідальність за виконання виробничих та інших завдань.

Моментом переходу прав і обов'язків до суб'єктів господарювання — правонаступників у результаті реорганізації вважається дата підписання передаточного чи роздільного балансу, якщо інше не визначено законом або рішенням про реорганізацію.

Реорганізація шляхом поділу може бути як добровільною, так і примусовою. Зловживання суб'єктом господарювання монопольним становищем на ринку надає право антимоно-польному органу звернутися до суду з вимогою щодо його примусового поділу (ст. 53 Закону України «Про захист економічної конкуренції» [282]).

Чинні в Україні законодавчі акти не регламентують послідовність дій при поділі суб'єктів господарювання. У даний час порядок поділу встановлено підзаконними нормативними актами лише для деяких видів суб'єктів: для державних підприємств і для підприємств, об'єднань, господарських товариств, у статутному фонді яких частка держави складає 75 і більше відсотків (Положення про порядок поділу підприємств і об'єднань та відокремлення від них структурних підрозділів і одиниць від 20 квітня 1994 р. [202]); для акціонерних товариств-згадуваним вище Положенням про порядок реєстрації випуску акцій та інформації про їх емісію під час реорганізації товариств [208].

У частині 4 статті, що коментується, поряд з поділом, називається і така форма реорганізації, як «виділення одного або кількох нових суб'єктів господарювання». Однак у результаті такого виділення припинення суб'єкта господарювання не відбувається. Реорганізований суб'єкт господарювання продовжує свою діяльність нарівні з новими, що виділилися з нього. З цієї причини названа норма не відповідає змісту статті 59, присвяченої припиненню діяльності суб'єкта господарювання, і тому підлягає виключенню.

5. Перетворення одного суб'єкта господарювання в інший означає зміну форми власностіна майно і/або організаційно-правову форму суб'єкта, що продовжує функціонувати з колишнім обсягом майнових прав, обов'язків і зобов'язань.

6. Ліквідація означає такий спосіб припинення суб'єкта господарювання, при якому намайбутнє неможливі будь-яка його діяльність та існування і який пов'язаний з ліквідацієюйого справ і майна, відсутністю правонаступника.

Ініціатори і підстави для добровільної та примусової ліквідації суб'єкта господарювання наводяться у частині 6 коментованої статті. Додаткових пояснень, мабуть, потребує лише остання підстава, що передбачає «скасування його [суб'єкта господарювання.- Авт.] державної реєстрації у випадках, передбачених законом». Законодавство України відносить до таких випадків, зокрема, рішення суду (господарського суду) про скасування державної реєстрації або про визнання недійсними його установчих документів. Крім того, здійснення організацією діяльності, що суперечить установчим документам, відповідно до чинного законодавства України є підставою для скасування державної реєстрації. У свою чергу, таке скасування припиняє підприємницьку діяльність і є підставою для здійснення заходів для ліквідації колективного суб'єкта господарювання і виключення його з ЄДРПОУ.

Організація ліквідується також при невиконанні рішення про тимчасову заборону (призупинення), обмеження або припинення діяльності (наприклад, у разі порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища). При цьому ліквідація здійснюється після скасування в судовому порядку державної реєстрації суб'єкта підприємництва за позовом державного органу, який прийняв рішення про призупинення, обмеження, припинення діяльності суб'єкта. Комерційна організація може бути ліквідована, крім випадків, викладених вище, також за рішенням господарського суду в разі визнання її банкрутом і відсутності — після задоволення вимог кредиторів — майна, необхідного для її функціонування відповідно до чинного законодавства. За рішенням суду організація ліквідується й у разі систематичного здійснення діяльності, що суперечить цілям, визначеним її установчими доку-

ментами, забороненої законодавством чи без належного дозволу (ліцензії), а також у зв'язку з кількаразовим грубим порушенням законодавчих приписів.

7. Після скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання він втрачає статусюридичної особи і надалі не може брати участь у відносинах товарно-грошового обігу, бутипозивачем або відповідачем у суді. Однак ліквідованим (таким, що перестав існувати) такийсуб'єкт вважається з дня внесення до державного реєстру суб'єктів господарювання записупро припинення його діяльності. Такий запис вноситься до реєстру після затвердження ліквідаційного балансу власником або органом, який призначив ліквідаційну комісію.

8. До офіційних друкованих органів державної влади, в яких підлягає опублікуванню оголошення про реорганізацію чи ліквідацію господарської організації або припинення діяльності індивідуального підприємця, крім названої у частині 8 коментованої статті газети «Урядовий кур'єр», належить газета Верховної Ради України «Голос України». У органів місцевогосамоврядування за місцем перебування суб'єкта господарювання для цих цілей служать друковані видання відповідної обласної ради.

Стаття 60. Загальний порядок ліквідації суб'єкта господарювання

1. Ліквідація суб'єкта господарювання здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником (власниками) майна суб'єкта господарювання чи його fix) представниками (органами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворення не передбачений цим Кодексом. Ліквідацію суб'єкта господарювання може бути такожпокладено на орган управління суб'єкта, що ліквідується.

2. Орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію суб'єкта господарювання,встановлює порядок та визначає строки проведення ліквідації, а також строк для заявипретензій кредиторами, що не може бути меншим, ніж два місяці з дня оголошення проліквідацію.

3. Ліквідаційна комісія або інший орган, який проводить ліквідацію суб'єкта господарювання, вміщує в друкованих органах, зазначених у частині десятій статті 58 цього Кодексу, повідомлення про його ліквідацію та про порядок і строки заяви кредиторамипретензій, а явних (відомих) кредиторів повідомляє персонально у письмовій формі увстановлені цим Кодексом чи спеціальним законом строки.

4. Одночасно ліквідаційна комісія вживає необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості суб'єкта господарювання, який ліквідується, та виявленнявимог кредиторів, з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію суб'єктагосподарювання.

5. Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб'єкта господарювання, який ліквідується, і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквідаційного балансу повинні бути перевірені у встановленому законодавством порядку.

1. Викладений у статті, що коментується, загальний порядок ліквідації (незважаючи на те, що в назві статті буквально сказано «суб'єкта господарювання», усе-таки застосовний не до всіх видів суб'єктів господарювання) зорієнтований на господарські організації - юридичні особи і не відноситься до ліквідації таких видів суб'єктів, як індивідуальні підприємці (фізичні особи) і структурні підрозділи юридичних осіб (у т. ч. філії, представництва).

Спеціальним органом, який проводить ліквідацію, є ліквідаційна комісія, що має особливий статус і тільки їй властиві повноваження. З моменту призначення ліквідаційної комісії до неї переходять усі повноваження по управлінню справами суб'єкта господарювання. Вона утворюється засновниками суб'єкта господарювання, його представниками або правонаступниками (як передбачено статутом), а у разі банкрутства- господарським судом. В останньому випадку процес ліквідації здійснюється не за загальним порядком, а за так званою ліквідаційною процедурою, передбаченою розділом III (ст. 22-34) Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у редакції від 30 червня 1999 р. [71]

Згаданим Законом введено додаткову регламентацію вимог до ліквідаційної комісії, що створюється господарським судом у разі визнання суб'єкта підприємництва банкрутом і відкриття

ліквідаційної процедури. Відповідно до статей 24 і 25 названого Закону ліквідатор повинен призначатися за спеціальною процедурою, яка передбачена для призначення керуючого санацією. Господарський суд вправі призначити ліквідатором особу, яка здійснювала повноваження розпорядника майна або/і керуючого санацією. В обов'язковому порядку до складу ліквідаційної комісії мають бути включені представники кредиторів, фінансових органів (при ліквідації державного підприємства або підприємства, у статутному фонді якого державна частка становить понад 25 %, - і представник державного органу з питань банкрутства), а за необхідності - також представники державного органу у справах нагляду за страховою діяльністю, Антимонополь-ного комітету України, органу місцевого самоврядування.

2. Власник, суд, господарський суд або орган, уповноважений створювати підприємство,який прийняв рішення про його ліквідацію, визначає порядок і строк її проведення, а такожстрок для заяви претензій кредиторів до підприємства, що ліквідується, який не може бутименше двох місяців з моменту оголошення про ліквідацію.

3. Інформація про початок ліквідації суб'єкта господарювання, порядок і строки заявикредиторами претензій до нього публікується ліквідаційною комісією (ліквідатором) в офіційних друкованих органах (див. коментар до ч. 8 ст. 59 цього Кодексу).

4. Законом не визначаються «необхідні» способи виявлення і стягнення дебіторської заборгованості ліквідованого суб'єкта господарювання і вимог кредиторів до нього. Тому ліквідаційна комісія повинна застосовувати для цього всілякі розумні способи і методи, що забезпечують реальний результат пошуку і виявлення кредиторів і боржників.

5. Ліквідаційна комісія після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторам складає проміжний ліквідаційний баланс, що містить відомості про склад майна ліквідованогосуб'єкта господарювання, перелік пред'явлених кредиторами вимог, а також результати їхрозгляду.

Проміжний ліквідаційний баланс затверджується учасниками суб'єкта господарювання або органом, який прийняв рішення про ліквідацію суб'єкта господарювання.

Після завершення розрахунків з кредиторами ліквідаційна комісія складає ліквідаційний баланс, що затверджується учасниками суб'єкта господарювання або органом, який прийняв рішення про ліквідацію суб'єкта господарювання.

Щодо достовірності та повноти ліквідаційного балансу, які «повинні бути перевірені у встановленому законом порядку», слід зазначити, що на сьогоднішній день такий порядок визначений лише для господарських товариств. Згідно із статтею 20 Закону України «Про господарські товариства» [90] достовірність і повнота ліквідаційного балансу мають бути підтверджені аудитором (аудиторською фірмою), за винятком товариств з річним господарським оборотом, меншим ніж двісті п'ятдесят неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Стаття 61. Порядок розрахунків з кредиторами у разі ліквідації суб'єкта господарювання

1. Претензії кредиторів до суб'єкта господарювання, що ліквідується, задовольняютьсяз майна цього суб'єкта, якщо інше не передбачено цим Кодексом та іншими законами.

2. Черговість та порядок задоволення вимог кредиторів визначаються відповідно дозакону.

3. Претензії, що не задоволені через відсутність майна суб'єкта господарювання,претензії, які не визнані ліквідаційною комісією, якщо їх заявники у місячний строк після одержання повідомлення про повне або часткове відхилення претензії не звернуться до суду з відповідним позовом, а також претензії, у задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено, вважаються погашеними.

4. Майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, використовується за вказівкою власника.

1. Частина перша статті 61 ГК України встановлює загальне правило, відповідно до якого претензії кредиторів до суб'єкта господарювання, що ліквідується, задовольняються з майна цього суб'єкта. Ця норма кореспондує з положеннями статті 55 ГК, згідно з якою суб'єкт господарювання наділяється відокремленим майном і несе відповідальність за своїми зо-бов'заннями в межах цього майна, за винятком випадків, зазначених у законодавстві. Особливості правового статусу деяких суб'єктів господарювання обумовлюють можливість задо-

волення претензій кредиторів за рахунок майна не тільки цих суб'єктів, а й їх засновників. Наприклад, відповідно до статті 124 ГК у разі недостатності у повного товариства майна для задоволення вимог кредиторів у повному обсязі його учасники солідарно відповідають за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, на яке може бути звернено стягнення. Це правило поширюється і на повних учасників командитного товариства (ст. 135 ГК). Через недостатність майна товариства з додатковою відповідальністю його засновники несуть суб-сидіарну відповідальність перед кредиторами своїм майном у розмірі, що встановлюється статутом товариства (ст. 151 ГК).

До майна суб'єктів господарювання, за рахунок якого здійснюється задоволення вимог кредиторів, відносяться речі, предмети матеріального світу, щодо яких можуть виникнути цивільні права та обов'язки, сукупність речей, грошові кошти, а також майнові права та обов'язки. Як правило, спочатку для задоволення претензій кредиторів використовуються наявні у суб'єкта господарювання грошові кошти. У разі недостатності грошових коштів для задоволення вимог кредиторів ліквідаційна комісія здійснює продаж майна. Отримані від продажу майна кошти спрямовуються на погашення боргів.

2. Порядок задоволення вимог кредиторів визначається залежно від того, у який спосібздійснюється ліквідація суб'єкта господарювання. Якщо майна юридичної особи недостатньо для задоволення вимог кредиторів, то ліквідація здійснюється в порядку, встановленомуЗаконом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [71]. Ним же встановлено й черговість задоволення кредиторських вимог. В іншихвипадках порядок задоволення вимог кредиторів визначається ліквідаційною комісією з урахуванням вимог закону.

Якщо процедуру банкрутства не було порушено, то ліквідаційна комісія після спливу строку для пред'явлення вимог кредиторів складає проміжний ліквідаційний баланс, який містить відомості про склад майна суб'єкта господарювання, що ліквідується, перелік пред'явлених кредиторами вимог та результати їх розгляду. Виплати грошових сум кредиторами проводяться з дотриманням черговості, встановленої статтею 112 ЦК відповідно до проміжного балансу, починаючи з дня його затвердження, за винятком кредиторів четвертої черги, виплати яким провадяться зі спливом місяця з дня затвердження проміжного балансу. Слід наголосити, що у разі відмови ліквідаційної комісії задовольнити вимоги кредитора або у разі ухилення від їх розгляду кредитор має право звернутися до суду з відповідним позовом протягом одного місяця з дня отримання повідомлення про повну або часткову відмову у визнанні його вимог.

3. Під час ліквідації суб'єкта господарювання ліквідаційна комісія задовольняє претензіїкредиторів з дотриманням такої черговості:

1. у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншими ушкодженнями здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою та іншим способом;

2. у другу чергу задовольняються вимоги працівників, пов'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання його інтелектуальної творчої діяльності;

3. у третю чергу задовольняються вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів);

4. у четверту чергу — всі інші вимоги.

Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредитору цієї черги.

Якщо кредитор не скористався наданим законом правом оскаржити повну або часткову відмову ліквідаційної комісії у визнанні його претензій або якщо такий позов був залишений судом без задоволення, вимоги кредитора вважаються погашеними. Те саме стосується й претензій кредиторів, що залишилися не задоволеними внаслідок недостатності майна суб'єкта господарювання.

4. Після завершення розрахунків з кредиторами складається ліквідаційний баланс, якийзатверджується учасниками суб'єкта господарювання або органом, що призначив ліквідаційну комісію.

Майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, використовується за вказівкою власника або розподіляється між учасниками суб'єкта господарювання відповідно до установчих документів.