1. Основними напрямами економічної політики, що визначаються державою, є:

структурно-галузева політика, спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного господарства, удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення. Складовими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;

інвестиційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за ним;

амортизаційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-техно-логічній основі;

політика інституційних перетворень, спрямована на формування раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності і господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб'єктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур;

цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін;

антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб'єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими, насамперед, у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально орієнтованої економіки;

бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціоналізацію формування доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності дер-

жавних інвестицій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі національного доходу;

Податкова політика, спрямована на забезпечення економічно обгрунтованого податкового навантаження на суб'єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб'єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх доходів;

грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення народного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб'єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки;

валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют, стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне використання;

зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою відносин суб'єктів господарювання з іноземними суб'єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника.

2. Держава здійснює екологічну політику, що забезпечує раціональне використання таповноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення.

3. У соціально-економічній сфері держава здійснює соціальну політику захисту правспоживачів, політику заробітної плати і доходів населення, політику зайнятості, політику соціального захисту та соціального забезпечення.

1, Поряд із закріпленням форм реалізації економічної політики попередньою статтею Кодексу, коментована стаття дає визначення економічної політики шляхом характеристикиосновних її напрямів або видів. Таке визначення зумовлюється потребою уніфікувати, привести до певної одноманітності застосування у законодавстві відповідної термінології, пов'язаної з виробленням та реалізацією економічної політики держави. Зокрема, наведені вцій статті визначення мають використовуватися в процесі державного прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України, передбачених відповіднимЗаконом [27], при формулюванні засад внутрішньої і зовнішньої політики, а також конкретних положень законодавчих актів. Разом з тим вони забезпечують можливість більш чіткогорозуміння заходів державного впливу на господарські відносини, а отже, більш усвідомленого здійснення своїх прав та обов'язків учасниками цих відносин.

У коментованій статті основними напрямами, за якими визначається економічна політика держави, названо: структурно-галузеву, інвестиційну, амортизаційну політику, політику ін-ституційних перетворень, цінову, антимонопольно-конкурентну, бюджетну, податкову, грошово-кредитну, валютну, зовнішньоекономічну політику. Це загальна диференціація основних видів економічної політики, яка не виключає деталізації кожного з вказаних напрямів за більш конкретними сферами. Зокрема, у складі структурно-галузевої політики названо такі сфери, як промислова політика, аграрна, будівельна тощо, стосовно яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу. Вказані заходи зумовлюються загальним цільовим спрямуванням відповідного напряму економічної політики, яке зазначено в цій статті.

2. Зважаючи на те, що господарська діяльність безпосередньо пов'язана з використаннямприродних ресурсів, у процесі якого має місце негативний вплив на довколишнє середовище, у частині другій цієї статті встановлено, що держава повинна здійснювати також екологічну політику. Зміст вказаної політики визначається необхідністю забезпечити раціональневикористання суб'єктами господарювання природних ресурсів та їх повноцінне відтворення, а також необхідністю створення безпечних умов життєдіяльності населення. Дані положення грунтуються на загальних засадах конституційного ладу, згідно з якими людина, їїжиття і здоров'я визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Держава відповідаєперед людиною за свою діяльність (ст. З Конституції). Забезпечення екологічної безпеки іпідтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобиль-

ської катастрофи, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави (ст. 16 Конституції). Реалізація екологічної політики має гарантувати конституційне право кожного на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50 Конституції).

3. Оскільки господарювання не є самоціллю, а підпорядковується задоволенню різноманітних, перш за все соціально-економічних, потреб людини, частиною третьою коментованої статті встановлено, що держава повинна здійснювати відповідну політику в соціально-економічній сфері. Йдеться про соціальну політику захисту прав споживачів (консюме-ризм), політику заробітної плати і доходів населення, політику зайнятості, політику соціального захисту та соціального забезпечення. Здійснення названих видів політики у соціально-економічній сфері також випливає із засад конституційного ладу України: визначення її як соціальної держави, вимоги забезпечення державою соціальної спрямованості економіки, а також ряду основоположних прав і свобод громадян, закріплених Конституцією України. Серед них право кожного на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23 Конституції), право на працю (ст. 43), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48), інші соціальні права. Тим, хто працює, Конституцією надано також право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44) та право на участь громадян у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів (ст. 36).

Захистові прав споживачів присвячено положення статей 20 та 39 ГК, у статті 69 цього Кодексу встановлено вимоги до підприємств щодо їх соціальної діяльності, а стаття 19 передбачає здійснення державою контролю і нагляду за господарською діяльністю, зокрема, у сфері виробництва і праці, споживання, цін тощо. Таким чином, даний Кодекс не лише проголошує необхідність здійснення зазначених видів політики в соціально-економічній сфері, а й закріплює певні загальні законодавчі вимоги щодо здійснення цієї політики.

Стаття 11. Прогнозування та планування економічного і соціального розвитку

1. Здійснення державою економічної стратегії і тактики у сфері господарюванняспрямовується на створення економічних, організаційних та правових умов, за якихсуб'єкти господарювання враховують у своїй діяльності показники прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку.

2. Законом визначаються принципи державного прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України, система прогнозних і програмних документів, вимоги до їх змісту, а також загальний порядок розроблення, затвердження тавиконання прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку,повноваження та відповідальність органів державної влади і органів місцевого самоврядування у цих питаннях.

3. Основними формами державного планування господарської діяльності є Державна програма економічного та соціального розвитку України, Державний бюджет України, а також інші державні програми з питань економічного і соціального розвитку, порядок розробки, завдання та реалізація яких визначаються законом про державні програми.

4. Органи влади Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади таоргани місцевого самоврядування відповідно до Конституції України розробляють ізатверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповіднихадміністративно-територіальних одиниць та здійснюють планування економічного ісоціального розвитку цих одиниць.

5. Суб'єктам господарювання, які не враховують суспільні інтереси, відображені впрограмних документах економічного і соціального розвитку, не можуть надаватися передбачені законом пільги та переваги у здійсненні господарської діяльності.

1. Норми даної статті справляють ціннісно-орієнтаційний правовий вплив на результати діяльності всіх суб'єктів господарювання. У них закріплюється спрямованність правового регулювання на створення необхідних умов, які стимулювали б суб'єктів господарювання до врахування в їх діяльності показників прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку.

Найвірогідніше, що найбільший економічний ефект від створення умов, про які йдеться у пункті 1 даної статті, можна отримати від державних і комунальних підприємств, а також від великих підприємств будь-якого виду власності та організаційно-правової форми. Перші, здійснюючи свою основну діяльність, зобов 'язані виконувати загальногосподарські задачі досягнення макроекономічного ефекту в масштабах регіону України чи держави в цілому. Другі ж, при відсутності позитивного зобов'язання їх до виконання загальногосподарських задач, маючи значні масштаби виробничих і ринкових операцій, можуть істотно впливати на макроекономічну ситуацію, беручи участь у реалізації програм економічного і соціального розвитку. Подолати (перебороти) їх індиферентність до показників прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку можливо саме завдяки створенню умов для прибуткового функціонування їх капіталу.

Під економічними умовами слід розуміти майнову вигоду від залучення до організації державних програм, одержання матеріальних благ внаслідок користування на пільгових умовах фінансовими, трудовими, інтелектуальними, земельними і природними ресурсами на ринку даних ресурсів тощо. Під організаційними - надання управлінських технологій, послуг економічного менеджменту, інформаційних засобів прогнозування успішності того або іншого бізнесу в обмін на добровільно взяті підприємствами зобов'язання відносно залучення до організації і реалізації державних програм. Під правовими — надання сприятливого юридичного режиму для здійснення тієї чи іншої господарської діяльності.

2. Сутність наведених у пункті 2 коментованої статті принципів державного прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України співвідноситься зголовним принципом інституціональної політики: доцільно все, що працює на ефективну національну економічну стратегію і не суперечить законодавству.

Саме про такі принципи йдеться, наприклад, у статті 2 Закону України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» [98]: це принципи цілісності, об'єктивності, науковості, гласності, самостійності, рівності, дотримання загальнодержавних інтересів. Такі принципи орієнтують на створення умов для збільшення числа потенційних учасників реалізації довгострокових, середньострокових і короткострокових програм регіонального, загальногосподарського, національного і навіть наднаціонального масштабів.

До цього слід додати, що в сучасних умовах при розробленні програм економічного і соціального розвитку важливим є врахування вимог забезпечення сталого економічного розвитку, розроблених і рекомендованих ООН. Багатьма державами позитивно сприймаються ці вимоги, і вони отримують відображення в їх стратегічних рішеннях. Тому можна передбачити, що названі вимоги в подальшому знайдуть конкретний відбиток у законодавстві України.

Безумовно, при подальшому вдосконаленні законодавства знайдуть закріплення загальний порядок розроблення, затвердження та виконання прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку, повноваження та відповідальність органів державної влади і органів місцевого самоврядування з цих питань.

3. Форми державного планування господарської діяльності досить конкретно визначені участині 3 даної статті, що в принципі не потребує якихось коментувань. Інша справа, щоне всі ці форми мають достатнє законодавче забезпечення. Якщо, наприклад, щорічні державні бюджети України складаються на основі норм чинного Бюджетного кодексу, то інші форми державного планування поки що не мають достатньої законодавчої бази. Лише в подальшому можна очікувати розробки і прийняття таких законів, як закон про державні програмиекономічного і соціального розвитку України і закон про цільові державні програми.

4. Стаття закріплює принципове положення про компетенцію органів влади АвтономноїРеспубліки Крим, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування впитаннях розробки і затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку. Очевидний зв'язок даного положення зі статтею 18 Закону України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» [98], якамає назву «Повноваження Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державнихадміністрацій та органів місцевого самоврядування щодо державного прогнозування та роз-

роблення програм економічного і соціального розвитку». Тому нормами цієї статті і слід керуватися.

5. Стаття передбачає не загальний, а саме пільговий режим надання фінансових, трудових, інтелектуальних, земельних і природних ресурсів (на ринку даних ресурсів) тим суб'єктам господарювання, які враховують суспільні інтереси, відображені в програмних документах. Мета цієї норми очевидна — подолати байдужість суб'єктів, що господарюють, до врахування суспільних інтересів.

Слід звернути увагу на те, що позитивні зобов'язання суб'єктів господарювання щодо врахування ними суспільних інтересів, відображених у програмних документах економічного і соціального розвитку (за винятком державних і комунальних підприємств), відсутні. При цьому показники прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку є лише орієнтиром для розроблення суб'єктами підприємницької діяльності власних прогнозів, планів, бізнес-планів та інших документів, що сприяють досягненню приватного інтересу. Тому для створення умов, зазначених у пункті 1 даної статті, при здійсненні державою економічної стратегії і тактики у сфері господарювання як державній, так і територіально-господарській системі не знадобляться додаткові повноваження. Однак за неналежних економічних, організаційних і правових умов не може бути гарантованим те, що показники прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку будуть затребувані.

Стаття 12. Засоби державного регулювання господарської діяльності

1. Держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних таінших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітнізасоби і механізми регулювання господарської діяльності.

2. Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання є:

державне замовлення, державне завдання;

ліцензування, патентування і квотування;

сертифікація та стандартизація;

застосування нормативів та лімітів;

регулювання цін і тарифів;

надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

3. Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державногорегулювання господарської діяльності визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку. Встановлення таскасування пільг і перевагу господарській діяльності окремих категорій суб'єктів господарювання здійснюються відповідно до цього Кодексу та інших законів.

4. Обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а також перелік видівдіяльності, в яких забороняється підприємництво, встановлюються Конституцією України та законом.

1. Правова регламентація господарської діяльності в наш час - у період переходу до соціально орієнтованої ринкової економіки - повинна спрямовуватись на закріплення в законодавстві економічно і морально обґрунтованих принципів її функціонування в умовах конкуренції.

Світовий досвід показує, що на саморегульований механізм ринку не можна повністю покладатися. Він сам по собі не може забезпечити здорових суспільних відносин і не гарантує довгострокової економічної стабільності. Держава повинна всіляко підтримувати малий і середній бізнес, забезпечувати громадське взаємопорозуміння у справах справедливого розподілу прибутків, використовуючи такі засоби, під впливом яких посилюється мотиваційне значення тих чи інших цілей господарської діяльності.

2. У процесі виробництва проявляються приватні інтереси, інтереси товаровиробників,суспільства і держави, трудових колективів, споживачів. Виникає потреба в їх узгодженні.Для цього необхідно використовувати правові регулятори таким чином, щоб, з одного боку,не допустити зниження підприємницької активності, надмірних податків, що регламентують

якість вироблюваної продукції, а з іншого — досягти додержання норм, що регламентують якість виробленої продукції, природокористування тощо. Виходячи з цього правовими регуляторами виробничого процесу виступають інститут державного замовлення, системи стандартизації, сертифікації, забезпечення єдності вимірювань, правові норми захисту навколишнього середовища, ліцензування і квотування господарської діяльності, регулювання цін і тарифів, надання дотацій, цільових інновацій та субсидій.

Визначають основні засоби регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання такі законодавчі акти, як закони України «Про поставки продукції для державних потреб» [408], «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» [141], «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [318], «Про стандартизацію» [454], «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» [372], «Про зовнішньоекономічну діяльність» [293]. Чималу роль виконують й Декрет Кабінету Міністрів України від 12 січня 1993 р. «Про квотування і ліцензування експорту товарів» [303], і постанова Кабінету Міністрів від 23 грудня 1992 р. «Про регулювання цін» (є чинним об'явлене нею Тимчасове положення про державне регулювання цін і тарифів) [437].

3. Коментована стаття встановлює, що умови, обсяги, сфера та порядок застосуванняокремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються Кодексом, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку, які розробляються у відповідності з Законом від 23 березня 2000 р. «Про державнепрогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» [98].

Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб'єктів господарювання здійснюється відповідно до Кодексу та інших законів. Зокрема, тут йдеться про Закон України «Про інноваційну діяльність» [296]. Цей закон визначає правові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлює форми стимулювання державою інноваційних процесів і спрямований на підтримку розвитку економіки інноваційним шляхом. Згідно з ним державну підтримку одержують суб'єкти господарювання всіх форм власності, що реалізують в Україні інноваційні проекти.

Державою підтримується і мале та середнє підприємництво, яке не набуло ще достатнього розвитку в нашій державі порівняно з країнами з розвинутою ринковою економікою, де воно має значну питому вагу, сприяє підвищенню зайнятості населення та його життєвого рівня. Правові засади державної підтримки суб'єктів малого підприємництва незалежно від форми власності визначає Закон України «Про державну підтримку малого підприємництва» [111]. Він прийнятий з метою сприяння позитивним зрушенням в економіці та створення умов для більш успішного впровадження ринкових реформ в Україні.

4. Здійснення підприємницької діяльності суб'єктами такої діяльності не повинно завдавати шкоди іншим громадянам та навколишньому природному середовищу. За Конституцією України використання будь-ким своєї власності не може завдавати шкоди правам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі(ст. 41). Конкретизовано ці конституційні засади у згаданому вище Законі «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», який, як уже зазначалося, по-перше, визначаєпевні види господарської діяльності, на здійснення яких потрібно мати дозвіл-ліцензію, апо-друге, встановлює обмеження у здійсненні підприємницької діяльності.

Так, діяльність, пов'язана з виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками з будь-якою метою, проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз може здійснюватись тільки державними підприємствами та організаціями. Виключно державними підприємствами і об'єднаннями зв'язку, наприклад, здійснюється діяльність, пов'язана з технічним обслуговуванням та експлуатацією первинних мереж (крім місцевих) та супутникових систем телефонного зв'язку в мережах зв'язку загального користування (за деякими винятками).

Стаття 13. Державне замовлення, державне завдання