2. Неналежне виконання зобов'язання третьою особою не звільняє сторони від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, передбачених частиною третьою статті 193 цього Кодексу.

1. Суб'єктом виконання господарського зобов'язання є зобов'язана сторона, яка звичайной виконує його сама. Але ця сторона може покласти виконання зобов'язання (у цілому або вчастині) на третю особу, що не є стороною у зобов'язанні (передоручити виконання). В умовах реальної економіки таке передоручення досить поширене (підряд на капітальне будівництво із залученням генеральним підрядником субпідрядника і передорученням останньому виконання зобов'язання безпосередньо замовникові). Разом з тим передоручення виконання може бути здійснено і управненою стороною, що не суперечить змісту частини 1коментованої статті. Це можливо, наприклад, у договірних зобов'язаннях щодо поставки товару виробником покупцеві через товарну біржу або іншого посередника. Такий посередникможе як зобов'язана сторона щодо покупця передоручити здійснення поставки на його адресу виробнику і як управнена сторона стосовно останнього передоручити прийняття виконання покупцеві.

Управнена сторона зобов'язана прийняти виконання, запропоноване третьою особою -безпосереднім виконавцем, якщо із закону, господарського договору або характеру зобов'язання не випливає обов'язок сторони виконати зобов'язання особисто. Коли ж такою третьою особою не є безпосередній виконавець, управнена сторона на свій розсуд вирішує: прийняти чи не прийняти виконання зобов'язання.

2. В усіх випадках передоручення виконання зобов'язана сторона не вибуває із зобов'язання і залишається повністю відповідальною перед управненою стороною за виконання,що здійснюється третьою особою. Неналежне виконання зобов'язання цією особою не звільняє сторони від обов'язку виконати зобов'язання у натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом чи договором або управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання.

Стаття 195. Передача (делегування) прав у господарських зобов'язаннях

1. Управнений суб'єкт господарського зобов'язання, якщо інше не передбачено законом, може передати другій стороні, за її згодою, належні йому за законом, статутом чидоговором права на одержання майна від третьої особи з метою вирішення певних питань щодо управління майном або делегувати права для здійснення господарсько-управлінських повноважень. Передачу (делегування) таких прав може бути зумовленопевним строком.

2. Акт передачі прав вважається чинним з дня одержання повідомлення про це зобов'язаною стороною, а акт делегування господарсько-управлінських повноважень іншому суб'єкту - з дня офіційного опублікування цього акта.

3. Передача (делегування) прав тягне за собою обов'язок суб'єкта, який одержав урезультаті такої передачі (делегування) додаткові повноваження, вирішувати відповідне до цих повноважень коло господарських питань та нести відповідальність за наслідки рішень, що ним приймаються.

1. Частина 1 коментованої статті регулює два різні, але пов'язані між собою господарські правовідношення. Перше з них - правовідношення з передачі (делегування) прав управненою стороною (управненим суб'єктом — за текстом статті) другій стороні цього правовідношення безстроково або на певний строк. Об'єктом даного правовідношення є дії з передачі прав, а предметом - відповідні права, що передаються (делегуються). Причому такі права можуть бути двох видів: 1) майнові — права на одержання майна від третьої особи з метою вирішення певних питань щодо управління майном; 2) організаційні (управлінські) - права для здійснення господарсько-управлінських повноважень. Зазначені права належать управ-неній стороні за законом, статутом чи договором, і вона передає їх другій стороні, а остання приймає ці права з метою наступної їх реалізації. Залежно від предмета (характеру прав) і змісту правовідношення воно може бути відповідно майново-господарським чи організаційно-господарським.

Друге правовідношення, врегульоване у частині 1 даної статті, — це зобов'язання між управненою стороною (вона є такою в обох правовідношеннях) і третьою особою (за змістом статті) - зобов'язаною стороною у даному зобов'язанні, яка повинна відповідно передати майно або здійснити певну управлінсько-господарську (організаційну) дію чи утриматися від певної дії.

Зв'язок між цими двома правовідношеннями полягає у тому, що управнена сторона передає (делегує) право прийняти виконання за другим правовідношенням (зобов'язанням) другій стороні першого правовідношення. Тобто, правову норму, закріплену в коментованій статті, можна було б також охарактеризувати як виконання господарського зобов'язання на адресу третьої особи (другої сторони - за текстом статті). Але ж така характеристика була б не зовсім точною, оскільки зазначена норма передбачає саме передачу (делегування) прав у господарських зобов'язаннях.

2. Частина 2 коментованої статті встановлює строки і порядок набуття чинності актомпередачі прав та актом делегування господарсько-управлінських повноважень. Офіційнимопублікуванням останнього вважається оприлюднення його у відповідних офіційних друкованих виданнях. Акти ненормативного характеру можуть не публікуватися і офіційно оприлюднюються шляхом надіслання їх відповідним органам державної влади, органам місцевого самоврядування, котрі доводять ці акти до відома відповідних суб'єктів (підприємств,установ, організацій), на яких поширюється чинність вказаних актів. У такому разі неопуб-ліковані акти набувають чинності з моменту їх одержання відповідними організаціями, якщоорган, який їх видав, не встановив інший строк набрання ними чинності.

3. Із змісту коментованої статті випливає, що передача (делегування) прав здійснюєтьсяза згодою суб'єкта, якому останні передаються (делегуються). Але ж якщо суб'єкт дав згодуі одержав у результаті такої передачі (делегування) додаткові повноваження, він стає зобов'язаним вирішувати відповідне до них коло господарських питань та нести відповідальність за наслідки рішень, що ним приймаються.

Стаття 196. Виконання господарських зобов'язань, у яких беруть участь кілька управнених або кілька зобов'язаних суб'єктів

1. У разі якщо в господарському зобов'язанні беруть участь кілька управнених абокілька зобов'язаних суб'єктів, кожний з управнених суб'єктів має право вимагати виконання, а кожний із зобов'язаних суб'єктів повинен виконати зобов'язання відповіднодо частки цього суб'єкта, визначеної зобов'язанням.

2. У разі якщо це передбачено законодавством або договором, зобов'язання повинно виконуватися солідарно. При солідарному виконанні господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України, якщо інше не передбачено законом.

1. У господарському зобов'язанні беруть участь дві сторони - управнена і зобов'язана.Але на кожній із сторін може виступати декілька суб'єктів, і тоді це буде зобов 'язання з множинністю осіб. Множинність осіб у зобов'язанні може бути активною (множинність управнених суб'єктів), пасивною (множинність зобов'язаних суб'єктів) або змішаною (коли присутні у множині ті й інші). Коментована стаття, встановлюючи особливості виконання такихзобов'язань, передбачає як загальне правило принцип часткової вимоги і часткового виконання, тобто кожний з управнених суб'єктів має право вимагати виконання, а кожний із зобов'язаних суб'єктів повинен виконати зобов'язання відповідно до частки цього суб'єкта,визначеної зобов'язанням. По мірі виконання суб'єкти, які отримують виконання у своїйчастці або виконують свою частку, із зобов'язання вибувають, а інші учасники залишаютьсядо виконання зобов'язання у повному обсязі.

2. У випадках коли це спеціально передбачено законодавством або договором, застосовується принцип солідарного виконання господарського зобов'язання з множинністю осібвідповідно до положень статей 541—544 Цивільного кодексу України, якщо інше не встановлено законом. Інші принципи виконання господарського зобов'язання з множинністю осіб(субсидіарний тощо) Кодексом не передбачаються.

Стаття 197. Місце виконання господарського зобов'язання

1. Господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем, визначеним законом,господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов'язання.

2. У разі якщо місце виконання зобов'язання не визначено, зобов'язання повинно бути виконано:

за зобов'язаннями, змістом яких є передача прав на будівлю або земельну ділянку, іншого нерухомого майна-за місцезнаходженням будівлі чи земельної ділянки, іншого нерухомого майна;

за грошовими зобов'язаннями - за місцем розташування управненої сторони на и мент виникнення зобов'язання або за новим місцем її розташування за умови, і/, управнена сторона своєчасно повідомила про нього зобов'язану сторону;

за іншими зобов'язаннями - за місцезнаходженням постійно діючого органу управління (місцем проживання) зобов'язаної сторони, якщо інше не передбачено законом,

3. У разі відсутності управненої сторони, ухилення її від прийняття виконання або іншого прострочення нею виконання зобов'язана сторона за грошовим зобов'язанняммає право внести належні з неї гроші або передати за зобов'язанням цінні папери до депозиту нотаріальної контори, яка повідомляє про це управнену сторону. Внесення грошей (цінних паперів) до депозиту нотаріальної контори вважається виконанням зобов'язання.

1. Визначення місця, де господарське зобов 'язання повинно бути виконане, у ряді випадківмає важливе значення і виступає істотною умовою зобов'язання. Від цього, зокрема, залежить, на яку сторону будуть покладені витрати з доставки у визначене місце товару і котра ізсторін на цей час несе ризик його випадкової загибелі або псування. Належне місце виконання господарського зобов 'язання є однією з необхідних умов виконання його належним чином.

Згідно з коментованою статтею місце виконання господарського зобов'язання визначається законом, господарським договором або змістом зобов'язання. Господарський договір, зокрема, може визначити місце виконання зобов'язання шляхом посилання в ньому на одну з базових умов, визначених Міжнародними правилами інтерпретації комерційних термінів - Правилами Інкотермс [13] (див. Указ Президента України «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів» від 4 жовтня 1994 р. [147]). Щодо визначення місця виконання зобов'язання змістом останнього, то, наприклад, концесійне зобов'язання за Законом України «Про концесії» [311] не може бути виконане в іншому місці, ніж за місцезнаходженням об'єкта концесії.

2. Частина 2 коментованої статті встановлює місце виконання певних видів господарських зобов'язань у тих випадках, коли місце виконання для них не визначено законом, господарським договором або змістом зобов'язання. Причому під місцезнаходженням постійнодіючого органу управління (місцем проживання) зобов'язаної сторони мається на увазі місцедержавної реєстрації вказаної сторони як суб'єкта господарської діяльності відповідно достатті 58 Кодексу.

3. Виконання господарського зобов'язання шляхом внесення зобов'язаною стороною належних з неї грошей або цінних паперів до депозиту державної чи приватної нотаріальноїконтори за місцем виконання зобов'язання вважається належним його виконанням у випадках, визначених частиною 3 коментованої статті. Таке виконання регулюється такожглавою 13 Закону України «Про нотаріат» [338] і здійснюється відповідно до Інструкції пропорядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 18 червня 1994 р. [153]

Стаття 198. Виконання грошових зобов'язань

1. Платежі за грошовими зобов'язаннями, що виникають у господарських відносинах, здійснюються у безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо іншене встановлено законом.

2. Грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені іпідлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземнійвалюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розра-

хунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

3. Відсотки за грошовими зобов'язаннями учасників господарських відносин застосовуються у випадках, розмірах та порядку, визначених законом або договором.

1. Виконання грошових зобов'язань суб'єктами господарювання та іншими учасникамигосподарських відносин здійснюється шляхом платежів у безготівковій формі або готівкоючерез установи банків, якщо інше не встановлено законом. Порядок розрахунків у безготівковій формі регулюється Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній

валюті [135], затвердженою постановою Правління Нацбанку України від 29 березня 2001 р. %тівкові розрахунки здійснюються відповідно до Положення про ведення касових операцій

у національній валюті в Україні, затвердженого постановою Правління Нацбанку України

від 19 лютого 2001 р. [178] (див. також коментар до ст. 342).

2. Частина 2 коментованої статті встановлює валюту господарських зобов'язань, у томучислі валюту їх виконання, якою, за загальним правилом, є національна грошова одиниця —гривня. Випадки, умови і порядок застосування іноземної валюти як платіжного засобу вгосподарських зобов'язаннях встановлені Законом України «Про Національний банк України» [332], декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» [444], Інструкцією про порядок організації та здійснення валютно-обмінних операцій на території України [155] та Правилами здійснення операцій на міжбанків-ському валютному ринку України [253], затвердженими відповідними постановами Правління Нацбанку України, та іншими нормативно-правовими актами.

3. Нарахування і сплата відсотків у грошових зобов'язаннях учасників господарських відносин найчастіше здійснюється як плата за користування чужими грошовими коштами(ст. 536 Цивільного кодексу України), у тому числі кредитами банківських установ (див. коментар до ст. 345—347 ГК). Відсотки можуть також набувати форми господарських санкцій(ч. 6 ст. 231 ГК). Розміри відсотків та порядок їх нарахування і сплати визначаються відповідним законом або договором.

Стаття 199. Забезпечення виконання господарських зобов'язань

1. Виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав тавідповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим Кодексом таіншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені закономабо такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу.

До відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.

2. Зобов'язання суб'єктів господарювання, які належать до державного сектора економіки, можуть бути забезпечені державною гарантією у випадках та у спосіб, передбачених законом.

1. Заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, спрямованими, зокрема, на забезпечення виконання господарських зобов'язань, згідно з Кодексом є: визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних, оперативно-господарських та адміністративно-господарських санкцій тощо (див. коментар до ст. 20 та відповідних статей розділу V цього Кодексу).

За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу. Це передбачені главою 49 Цивільного кодексу неустойка, порука, га-

рантія, застава, завдаток, притримання, а також факторинг (див. коментар до ст. 350), акредитив (пар. З гл. 74 Цивільного кодексу, розд. VIII Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Нацбанку України від 29 березня 2001 р. [150]), передоплата, аванс тощо. До відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу.

Специфічним видом забезпечення виконання податкового зобов'язання (організаційно-господарського за аналогією) є податкова застава (див. Закон України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» [403]).

2. У частині 2 коментованої статті йдеться про можливість забезпечення державною гарантією зобов'язання суб'єктів господарювання, які належать до державного сектора економіки. Умови і порядок такого забезпечення передбачені окремими законодавчими, а також підзаконними нормативними актами. Так, казенне підприємство одержує кредити для виконання статутних завдань під гарантію органу, до сфери управління якого воно входить (ч. 6 ст. 77 ГК). Держава в особі Кабінету Міністрів України виступає гарантом за зобов'язаннями державних замовників (ч. 2 ст. 183 ГК).

Стаття 200. Банківська гарантія забезпечення виконання господарських зобов'язань

1. Гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання господарських зобов'язань шляхом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією (банківська гарантія) про задоволення вимогуправненої сторони у розмірі повної грошової суми, зазначеної у письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов'язана сторона) не виконає вказане у ньому певне зобов'язання, або настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні.

2. Зобов'язання за банківською гарантією виконується лише на письмову вимогууправненої сторони.

3. Гарант має право висунути управненій стороні лише ті претензії, висунення якихдопускається гарантійним листом. Зобов'язана сторона не має права висунути гарантузаперечення, які вона могла б висунути управненій стороні, якщо її договір з гарантомне містить зобов'язання гаранта внести до гарантійного листа застереження щодо висунення таких заперечень.

4. До відносин банківської гарантії в частині, не врегульованій цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.

1. Банківська гарантія є засобом забезпечення виконання господарського зобов'язання іодночасно окремим договірним зобов'язанням (на платній, як правило, основі) між гарантом ізобов'язаною стороною основного зобов'язання, щодо якого воно виступає як додаткове. Усилу цього гарантійне зобов'язання підпорядковується нормам цього Кодексу та інших законів щодо господарських договорів з урахуванням особливостей такого зобов'язання, однієюз яких є те, що воно підлягає виконанню на користь третьої особи — управненої сторониосновного зобов'язання (ст. 636 Цивільного кодексу).

2. Надання гарантій є одним з видів фінансових послуг і здійснюється відповідно до Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»[490]. Гарантами можуть виступати фінансові установи, які відповідно до закону надаютьтакі послуги і внесені до відповідного реєстру в установленому порядку (банки, кредитніспілки, страхові компанії, інвестиційні фонди і компанії тощо). Незалежно від того, яка самефінансова установа надала гарантію, остання згідно з частиною 1 коментованої статті маєназву банківської гарантії.

3. У разі якщо зобов'язана сторона не виконає свої обов'язки за основним зобов'язанням,вказані у письмовому підтвердженні (гарантійному листі), або настануть інші умови, передбачені у ньому, управнена сторона вправі звернутися до гаранта з письмовою вимогою провиконання зобов'язання за банківською гарантією відповідно до порядку, встановленогоГосподарським процесуальним кодексом щодо пред'явлення претензій. При цьому гарантмає право висунути управненій стороні зустрічні вимоги, але лише ті, висунення яких допус-

кається гарантійним листом. Зобов'язана сторона за основним зобов'язанням у разі наявності заперечень щодо вимог управненої сторони може висунути ці заперечення гаранту, але тільки за умови, що її договір з гарантом містить зобов'язання останнього внести до гарантійного листа застереження щодо висунення таких заперечень.

4. До відносин банківської гарантії у частині, не врегульованій Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України, зокрема параграфа 4 глави 49 (див. також п. 5 коментарю до ст. 175 ГК).

Стаття 201. Загальногосподарські (публічні) гарантії виконання зобов'язань

1.3 метою нейтралізації несприятливих наслідків від економічних злочинів законом може бути передбачено обов'язок комерційних банків, страховиків, акціонерних товариств та інших суб'єктів господарювання, які залучають кошти або цінні папери громадян і юридичних осіб, передавати частину своїх коштів для формування єдиного страхового фонду публічної застави.

1. Коментована стаття спрямована на забезпечення захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб, які вкладають свої кошти або цінні папери у банківські, фінансові, страхові, інвестиційні чи інші подібні організації або акціонерні товариства тощо, а також на покриття відповідних майнових ризиків цих організацій і товариств шляхом формування за рахунок їх страхових платежів (внесків) єдиного страхового фонду публічної застави. Створення такого страхового фонду потребує запровадження страхування (бажано обов'язкового) діяльності із залучення грошових коштів або цінних паперів. Можливість прийняття відповідного закону передбачена у цій статті.

Стаття 202. Загальні умови припинення господарських зобов'язань

1. Господарське зобов'язання припиняється: виконанням, проведеним належнимчином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання; у разіпоєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; черезнеможливість виконання та в інших випадках, передбачених цим Кодексом або іншимизаконами.

2. Господарське зобов'язання припиняється також у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду.

3. До відносин щодо припинення господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

1. Частина 1 коментованої статті містить перелік загальних умов (способів, випадків) припинення господарських зобов'язань, кожна з яких докладно регламентується у наступнихстаттях Кодексу. Зазначені умови є загальними для всіх видів господарських зобов'язаньнезалежно від підстав їх виникнення, суб'єктного складу і змісту. Наведений перелік не маєвичерпного характеру і може бути доповнений за рахунок інших випадків, передбачених Кодексом або іншими законами, зокрема тими, що стосуються окремих видів господарськихзобов'язань. Так, зобов'язання може бути припинено переданням відступного (ст. 600 Цивільного кодексу). Згідно зі статтею 15 Закону України «Цро концесії» [311] дія концесійного договору (а відповідно — і концесійного зобов'язання) припиняється у разі закінченнястроку, на який його було укладено. Господарське зобов'язання може бути припинено такожу результаті односторонньої відмови від виконання свого зобов'язання управненою стороною у разі невиконання другою стороною своїх обов'язків, обумовлених змістом зобов'язання, або при застосуванні інших оперативно-господарських санкцій, які вправі передбачитисторони у господарських договорах на випадок порушення зобов'язання будь-якою із сторінвідповідно до статті 236 Кодексу.

2. Припинення господарського зобов'язання найчастіше обумовлюється волевиявленнямобох його сторін, як це має місце при належному виконанні, прийнятому управненою стороною, або при припиненні зобов'язання за згодою сторін. Волевиявлення однієї із сторін мо-

же слугувати підставою припинення зобов'язання у випадках, зокрема, зарахування зустріч-1 ної однорідної вимоги або розірвання зобов'язання. З підстав, не залежних від волі сторін, і зобов'язання припиняється; наприклад, у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі, через неможливість виконання та в деяких інших випадках.

3. Правило частини 3 коментованої статті означає, що норми Цивільного кодексу мають j застосовуватися до тих правовідносин щодо припинення господарських зобов'язань, стосовно яких у Господарському кодексі відсутнє адекватне правове регулювання (докладніше І див. п. 5 коментарю до ст. 175).

Стаття 203. Припинення господарського зобов'язання виконанням або заражу- І ванним

1. Господарське зобов'язання, всі умови якого виконано належним чином, припи- Іняється, якщо виконання прийнято управненою стороною.

2. У разі якщо зобов'язана сторона належним чином виконала одне з двох або кіль- ікох зобов'язань, щодо яких вона мала право вибору (альтернативне зобов'язання),господарське зобов'язання припиняється виконанням.

3. Господарське зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної ви- Імоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони.

4. Господарське зобов'язання може бути припинено зарахуванням страхового зо- [бов'язання, якщо інше не випливає з закону або змісту основного чи страхового зобов'язання.

5. Не допускається зарахування вимог, щодо яких за заявою другої сторони нале-жить застосувати строк позовної давності і строк цей минув, а також в інших випадках,передбачених законом.

1. Виконання господарського зобов'язання є основним способом (умовою) його припи- Інення, адже саме зобов'язання встановлюється з метою його виконання. Припиняє зобов'язання належне виконання (ч. 1 ст. 193 ГК), якщо воно прийнято управненою стороною.

2. Альтернативним визнається одне з двох або декількох зобов'язань, щодо яких зобо- Ів'язана сторона має право вибору. Належне виконання цією стороною будь-якого за її вибо- іром з альтернативних зобов'язань припиняє господарське зобов'язання виконанням. Управ- інена сторона не може відмовитись від прийняття альтернативного зобов'язання за мотивомнеправильного, на її думку, вибору зобов'язаної сторони. Так, організаційно-господарське Ізобов'язання, що випливає з рішення компетентного органу Антимонопольного комітету ІУкраїни про примусовий поділ суб'єкта господарювання - монопольного утворення, вико- Інується шляхом реорганізації цього суб'єкта на його розсуд (за його вибором) за умови усу- Інення його монопольного (домінуючого) становища на ринку.

3. Господарське зобов'язання може бути припинено зарахуванням зустрічної однорідної Івимоги. Зустрічними вважаються дві або більше вимог, коли управненою стороною в одній І(одних) з них є зобов'язана сторона у другій вимозі (других вимогах) і, навпаки. Тобто не ви-ключаються випадки пред'явлення до зарахування не однієї вимоги, а усіх, які існують. При- Ічому при нерівності зустрічних вимог після зарахування більша за розміром вимога продов- |жує існувати у частині, в якій вона перебільшує меншу вимогу (в частині, не покритій за-рахуванням). Вимоги, що пред'являються до зарахування, повинні бути однорідними, тобто Імати однорідний предмет, найчастіше гроші. І, як випливає із коментованої частини даної Істатті, зустрічною однорідною вимогою, що зараховується, може бути лише та, строк якої на- [став або строк котрої не зазначений чи визначений моментом витребування. Зарахування ^fздійснюється за заявою будь-якої однієї сторони зобов'язання, але друга сторона у разі незгоди із зарахуванням може його оскаржити у судовому порядку.

У банківській практиці здійснення зарахування взаємної заборгованості у розрахунках між суб'єктами господарювання регламентується розділом IX Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті [150].

4. Зарахування страхового зобов'язання як підстава припинення господарського зобов'язання можливе відповідно до умов наявної гарантії страхової організації (ст. 200 ГК)

або договору страхування (ст. 354 ГК), предметом гарантії чи страхування яких виступає виконання даного господарського зобов'язання. Винятки з цього можуть бути обумовлені законом або змістом основного чи страхового зобов'язання.

5. Стаття 602 Цивільного кодексу не допускає зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності. На відміну від цього, щодо господарських зобов'язань частина 5 коментованої статті передбачає можливість зарахування вимоги, строк позовної давності якої минув, у разі відсутності заяви другої сторони про застосування такого строку. Не допускається зарахування зустрічних і страхових вимог також і в інших випадках, передбачених законом.

Стаття 204. Припинення господарського зобов'язання за згодою сторін чи у разі поєднання його сторін в одній особі

1. Господарське зобов'язання може бути припинено за згодою сторін, зокрема угодою про заміну одного зобов'язання іншим між тими самими сторонами, якщо така заміна не суперечить обов'язковому акту, на підставі якого виникло попереднє зобов'язання.

2. Господарське зобов'язання припиняється у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі. Зобов'язання виникає знову, якщо це поєднання припиняється.

1. Згода сторін про припинення господарського зобов'язання може бути реалізована шляхом укладення мирової угоди, прощення (списання) боргу, укладення угоди про заміну даного зобов'язання іншим між тими самими сторонами (новацією) або іншим шляхом, не забороненим законодавством. Оскільки для припинення зобов'язання за цією підставою повинномати місце волевиявлення обох сторін, воно набуває форму господарського договору і підпорядковується загальному порядку укладення таких договорів (ст. 181 Кодексу). Інший порядок оформлення згоди про припинення господарського зобов'язання може бути встановлений законодавством (див., наприклад, положення Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [71] щодо мирової угоди та прощенняборгу).

2. Поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі може виникнути внаслідокреорганізації (злиття, приєднання, перетворення тощо) суб'єктів господарювання або ліквідації одного з підпорядкованих, асоційованих (ст. 126) чи іншим відповідним чином пов'язаних між собою учасників господарських відносин. Господарське зобов'язання, що було міжними, при цьому припиняється, але воно виникає знову, якщо припиняється таке поєднання.

Стаття 205. Припинення господарського зобов'язання у разі неможливості виконання

1. Господарське зобов'язання припиняється неможливістю виконання у разі виникнення обставин, за які жодна з його сторін не відповідає, якщо інше не передбачено законом.

2. У разі неможливості виконання зобов'язання повністю або частково зобов'язанасторона з метою запобігання невигідним для сторін майновим та іншим наслідкам повинна негайно повідомити про це управнену сторону, яка має вжити необхідних заходівщодо зменшення зазначених наслідків. Таке повідомлення не звільняє зобов'язану сторону від відповідальності за невиконання зобов'язання відповідно до вимог закону.

3. Господарське зобов'язання припиняється неможливістю виконання у разі ліквідації суб'єкта господарювання, якщо не допускається правонаступництво за цим зобов'язанням.

4. У разі неспроможності суб'єкта господарювання через недостатність його майназадовольнити вимоги кредиторів він може бути оголошений за рішенням суду банкрутом. Умови, порядок та наслідки оголошення суб'єктів господарювання банкрутамивстановлюються цим Кодексом та іншими законами. Ліквідація суб'єкта господарювання - банкрута є підставою припинення зобов'язань за його участі.

1. Неможливість виконання визначається фактичними обставинами і змістом конкретного зобов'язання. Вона, як правило, обумовлена причинами об'єктивного характеру - загибель

індивідуально визначеного майна, дія непереборної сили, неможливість вирішення певним чином науково-технічної проблеми тощо. Разом з тим причини неможливості виконання можуть бути й суб'єктивного характеру (наприклад, нераціональне господарювання суб'єкта, що призвело до його банкрутства).

Частина 1 коментованої статті має на увазі неможливість виконання саме з об'єктивних причин, які знаходяться поза межами контролю сторін. Припинення зобов'язання неможливістю виконання у цих випадках слугує підставою застосування до правовідносин сторін правил щодо обов'язку повернення набутого чи збереженого майна без достатньої правово підстави (гл. 83 Цивільного кодексу).

Якщо неможливість виконання обумовлена обставинами, за які відповідає будь-яка із сторін, то на цю сторону покладаються витрати та інші негативні наслідки неможливості виконання, що виникла. При цьому зобов'язання не припиняється, а трансформується: замість виконання настає реалізація заходів відповідальності, передбачених даним зобов'язанням або законом (відшкодування збитків, застосування штрафних чи інших санкцій).

2. Повідомлення зобов'язаної сторони про неможливість виконання зобов'язання (ч. 2ст. 205) з метою надання йому у разі необхідності доказу має бути оформлено письмово, запідписом уповноваженої особи. Таке повідомлення подається негайно після виникнення обставин, що обумовлюють неможливість виконання, або після того, як ці обставини сталивідомі зобов'язаній стороні. Остання звільняється від відповідальності за невиконання зобов'язання, якщо неможливість виконання обумовлена об'єктивними причинами. При наявності інших причин повідомлення не звільняє зобов'язану сторону від відповідальності заневиконання зобов'язання. Але у цих випадках повідомлення може вплинути на визначеннярозміру такої відповідальності, особливо тоді, коли управненою стороною після його отримання не вжито необхідних заходів щодо зменшення негативних наслідків.

3. Ліквідація суб'єкта господарювання - сторони у господарському зобов'язанні, за загальним правилом, не припиняє дію цього зобов'язання, оскільки права та обов'язки ліквідованогосуб'єкта, обумовлені зобов'язанням, переходять до його правонаступника. Але зобов'язанняприпиняється неможливістю виконання у разі ліквідації суб'єкта, якщо правонаступництво зацим зобов'язанням забороняється законом або суперечить змісту зобов'язання.

4. Ліквідація суб'єкта господарювання у порядку банкрутства здійснюється відповідно доглави 23 Кодексу та Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника абовизнання його банкрутом» [71]. Така ліквідація суб'єкта не передбачає правонаступництва іє підставою припинення зобов'язань за його участю.

Стаття 206. Розірвання господарського зобов'язання

1. Господарське зобов'язання може бути розірвано сторонами відповідно до правил, встановлених статтею 188 цього Кодексу.

2. Державний контракт підлягає розірванню у разі зміни або скасування державногозамовлення, яким передбачено припинення дії контракту, з моменту, коли про це сталовідомо сторонам зобов'язання. Йаслідки розірвання державного контракту для йогосторін визначаються відповідно до закону.

1. Господарське зобов'язання, як майново-господарське, так і організаційно-господарське, може бути розірвано сторонами відповідно до правил, встановлених статтею 188 Кодексу щодо зміни та розірвання господарських договорів. Ці правила повинні застосовуватися також і до недоговірних зобов'язань з урахуванням особливостей їх змісту, форми ісуб'єктного складу.

2. Згідно із Законом України «Про поставки продукції для державних потреб» [408] зарішенням Кабінету Міністрів України державний замовник може вносити необхідні зміни додержавного контракту або припиняти його дію згідно із законодавством. У таких випадкахзамовник відшкодовує виконавцю державного замовлення завдані йому збитки, включаючиочікуваний і неодержаний прибуток. У разі відмови замовника від закупівлі продукції, щовиготовлена за державним контрактом, виконавець реалізує її на свій розсуд, а замовник від-

шкодовує виконавцю додаткові витрати, пов'язані з реалізацією, а в разі неможливості реалізації продукції — завдані йому збитки, у тому числі очікуваний і неодержаний прибуток. У сучасний період фактична дія вказаного Закону обмежена. У більшості галузей державне замовлення на поставку товарів, виконання робіт, надання послуг для задоволення державних потреб реалізується у формі державних закупівель відповідно до Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» [141].

Стаття 207. Недійсність господарського зобов'язання

1. Господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції(спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідногооргану державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

2. Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права тазаконні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такіумови типових договорів і договорів приєднання, що:

виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків;

допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов;

вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

3. Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністюабо в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщоза змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

1. Господарське зобов'язання повністю або у частині може бути визнано судом недійсним на вимогу однієї із сторін або відповідного органу державної влади. Вичерпний перелік підстав визнання зобов'язання недійсним у судовому порядку наведений у нормі, що коментується. До них належать випадки коли:

1. зобов 'язання не відповідає вимогам закону. Під останніми розуміються вимоги, що стосуються як змісту зобов'язання, так і його форми (щодо вимог до форми господарського договору див. коментар до ч. 1 ст. 181). Але в разі недодержання сторонами вимог стосовно формизобов'язання останнє, в силу дії загального положення статті 218 Цивільного кодексу, можебути визнано недійсним лише у випадках коли це прямо передбачено у законі. Так, недодержання вимоги щодо встановленої форми договору комерційної концесії тягне недійсність договору (ст. 367 ГК). У судовій практиці трапляються випадки визнання зобов'язання недійсним також, якщо воно не відповідає вимогам підзаконного нормативного акта. Така практикасуперечить частині 1 коментованої статті, яка сформульована однозначно і не передбачаєрозширеного тлумачення. У разі необхідності інше правило встановлюється безпосередньо узаконі. Так, зовнішньоекономічний договір може бути визнаний недійсним, якщо він не відповідає вимогам не тільки законів, а й міжнародних договорів (ст. 382);

2. зобов 'язання вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Така мета може бути різною: ухилення від сплати податків, незаконне вивезення закордон валютних коштів, матеріальних чи культурних цінностей, заподіяння руйнівних матеріальних збитків конкуренту тощо, але вона має бути свідомою, умисною. Визначення мети зобов'язання такою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, здійснюється судом;

3. зобов 'язання укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним зних господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності). Під зазначеною компетенцією розуміється сукупність господарських прав та обов'язків, які має суб'єкт господарю-

вання чи інший учасник господарських відносин (див. коментар до ст. 55). Щодо цього по- І няття господарської компетенції можна розглядати як синонім поняттю господарської пра-восуб'єктності, яка має спеціальний господарський характер. Зміст вказаної компетенції (спеціальної правосуб'єктності) конкретного учасника господарських відносин складають його права та обов'язки, встановлені законодавством та установчими документами (статутом, засновницьким договором, положенням). Якщо суб'єкт господарювання вступив у зобов'язальне правовідношення і при цьому вийшов за межі своїх цілей і завдань, встановлених установчими документами, то таке зобов'язання може бути визнано недійсним. Недійсним визнається також зобов'язання суб'єкта організаційних повноважень (п. 1 коментарю до ст. 176), укладене ним з порушенням меж його господарської компетенції, передбаченої законом, положенням або засновницьким договором.

2. Підстави визнання зобов'язання недійсним, наведені у частині 1 коментованої статті,стосуються так званих оспорюваних зобов'язань. Останні презумуються як дійсні, але їх дійсність може бути оспорена однією із сторін або відповідним органом державної влади у суді.Суд, встановивши наявність однієї з таких підстав, може визнати зобов'язання недійснимповністю або у частині.

На відміну від цього, коментована частина 2 даної статті регламентує визнання недійсною нікчемної умови господарського зобов'язання. Нікчемними вважаються ті зобов'язання або їх окремі умови, недійсність яких встановлена законом. Вони є недійсними в силу закону з моменту укладення; і тому визнання їх недійсними судом не потребується (ст. 215 Цивільного кодексу). Тобто у цьому разі презумується недійсність зобов'язання, і разом з тим існує можливість визнання його дійсним у судовому порядку.

3. Недійсними в силу закону визнаються нікчемні умови господарських зобов'язань, якісамостійно або у поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушують права та законні інтереси їх сторін чи третіх осіб. У частині 2 коментованої статті встановлено перелік нікчемних умов типових договорів і договорів приєднання, тобто тих, де сторона не може відступати від змісту договору або наполягати на зміні його змісту (ч. 4 ст. 179 ГК). Недійсністьнікчемних умов господарських зобов'язань встановлюється безпосередньо законом чи упорядку, ним визначеному. Так, щодо публічних зобов'язань Кабінет Міністрів України може у передбачених законом випадках видавати правила, обов'язкові для сторін такого зобов'язання, у тому числі щодо встановлення або регулювання цін. Умови публічного зобов'язання, що не відповідають цим правилам чи встановленим цінам, є недійсними (ч. Зст. 178 ГК). Визнається нікчемною і недійсною угода щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинена з недодержанням встановленої законом письмової форми (ст. 547 Цивільного кодексу) тощо.

Визнання господарського зобов'язання недійсним за рішенням суду є однією з підстав (умов) його припинення (ч. 2 ст. 202 ГК). Зобов'язання припиняється повністю або у частині з дня набрання рішенням суду законної сили. Причому недійсним воно вважається з моменту його виникнення. Якщо ж за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним з моменту його виникнення і припиняється на майбутнє. Викладене стосується також зобов'язань або їх окремих умов, які визнаються недійсними не тільки за рішенням суду, а й у силу закону як нікчемні.

Стаття 208. Наслідки визнання господарського зобов'язання недійсним

1. Якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою,яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру вобох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави зарішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разінаявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

2. У разі визнання недійсним зобов'язання з інших підстав кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повер-

нути одержане в натурі — відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом.

Коментована стаття встановлює два види наслідків визнання господарського зобов'язання недійсним. Частина 1 стосується зобов'язань, визнаних недійсними як такі, що вчинені з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Щодо таких зобов'язань передбачено застосування заходів конфіскаційного характеру, а в разі наявності зазначеної мети лише в однієї із сторін щодо другої сторони застосовується одностороння реституція (відновлення становища, яке існувало до виникнення зобов'язання; див. коментар до ст. 20). Частина 2 стосується зобов'язань, визнаних недійсними з усіх інших підстав, у тому числі з підстав їх нікчемності в силу закону. В цих випадках для сторін зобов'язання передбачено наслідок у формі двосторонньої реституції. За неможливості повернення одержаного в натурі вартість його відшкодовується грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом, за цінами, які діють на момент відшкодування.