Глава 23 визнання суб'єкта підприємництва банкрутом

Стаття 209. Неспроможність суб'єкта підприємництва

1. У разі нездатності суб'єкта підприємництва після настання встановленого строкувиконати свої грошові зобов'язання перед іншими особами, територіальною громадоюабо державою інакше як через відновлення його платоспроможності цей суб'єкт(боржник) відповідно до частини четвертої статті 205 цього Кодексу визнається неспроможним.

2. Нездатність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів інакше як через застосування визначеної судом ліквідаційної процедури вважається банкрутством.

3. Суб'єктом банкрутства (далі - банкрутом) може бути лише суб'єкт підприємницькоїдіяльності. Не можуть бути визнані банкрутом казенні підприємства, а також відокремлені структурні підрозділи господарської організації.

4. Щодо банкрутства державних комерційних підприємств законом передбачаютьсядодаткові вимоги та гарантії права власності Українського народу.

1. До легальних складових поняття неспроможності частина, що коментується, поряд з абзацом 2 статті 1 та частиною 3 статті 6 Закону України «Про відновлення платоспроможностіборжника або визнання його банкрутом» [71] відносить:

- нездатність суб'єкта підприємництва виконати грошові зобов'язання перед своїмикредиторами;

• невиконання зазначених грошових зобов'язань протягом визначеного часу - трьох місяців після встановленого для їх погашення строку;

• неможливість відновлення платоспроможності боржника.

Положення даної частини відсилають до частини 4 статті 205 ГК, у якій вказується, що у разі неспроможності боржника через недостатність його майна задовольнити вимоги кредиторів він може бути оголошений за рішенням суду банкрутом.

Названа у частині 1 коментованої статті ознака неспроможності та ознака недостатності майна боржника для задоволення вимог кредиторів, що міститься у частині 4 статгі 205 ГК, становлять у своїй сукупності ознаки банкрутства.

Нормою частини 4 статті 205 ГК у наше законодавство введено критерій неоплатності. Наявність такого критерію поряд з критерієм неплатоспроможності означає, що у провадженні у справі про банкрутство має бути доведено не тільки факт припинення платежів, а й те, що вартість майна боржника є меншою, ніж величина кредиторської заборгованості. Це може призвести до ускладнення процедури визнання боржника банкрутом.

2. У сучасному національному законодавстві поняття банкрутства вперше введене Законом України «Про банкрутство» [61^і].

Відповідно до частини 2 статті, що коментується, та статті 1 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» банкрутством є визнаний господарським судом юридичний факт неспроможності суб'єкта підприємницької діяльності задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Стосовно ознак банкрутства див. коментар до частини 1 цієї статті.

3. Частина 3 коментованої статті містить загальні положення щодо суб'єктів банкрутства.Коло осіб, що підпадають під дію законодавства про банкрутство, вичерпно визначено положеннями Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Крім суб'єктів підприємницької діяльності, до осіб, на яких поширюється названий Закон, належать:

— юридичні особи, які діють у формі споживчого товариства, благодійного чи іншого фонду (ч. 1 ст. 52 ГК, ч. 4 ст. 5 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», ч. 1 ст. 5 Закону України «Про споживчу кооперацію» [452], ст. 1Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» [62]);

- юридичні особи - підприємства, що є об'єктами права державної власності, які не підлягають приватизації, у частині санації чи ліквідації після виключення їх у встановленому порядку з переліку таких об'єктів (ч. 5 ст. 5 Закону «Про відновлення платоспроможностіборжника або визнання його банкрутом»).

Стосовно осіб, які не підпадають під дію законодавства про банкрутство, див. коментар до частин 3, 4 статті 214 цього Кодексу.

4. Додаткові вимоги та гарантії права власності Українського народу при здійсненні процедур банкрутства стосовно державних комерційних підприємств та підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, передбачаються, зокрема, положеннями Закону України «Про відновлення платоспроможностіборжника або визнання його банкрутом» щодо: організації державним органом влади з питань банкрутства проведення експертизи фінансового становища таких підприємств при підготовці справи про банкрутство до розгляду або під час її розгляду господарським судом уразі призначення судом експертизи та надання відповідного доручення цьому органу (абз. 8ч. 2 ст. 2 Закону); надання державним органом з питань банкрутства господарському судупропозицій щодо кандидатури арбітражного керуючого для зазначених вище підприємств,стосовно яких порушено справу про банкрутство, та в інших випадках, передбачених згаданим Законом (абз. 2 ч. 2 ст. 2); погодження керуючим санацією плану санації з органом,уповноваженим управляти державним майном, Стосовно підприємств-боржників, у майніяких частка державної власності перевищує п'ятдесят відсотків (абз. 5 ч. 5 ст. 18 Закону);проведення продажу частини майна боржника - державного підприємства у процедурі санації відповідно до законодавчих актів з питань приватизації, з урахуванням особливостей, передбачених згаданим Законом (абз. 2 ч. 2 ст. 20); встановлення спеціальних правил, що регулюють процедури банкрутства окремих категорій боржників (розділ VI Закону) тощо.

Стаття 210. Кредитори неплатоспроможних боржників

1. Кредиторами неплатоспроможних боржників є суб'єкти, зазначені в частині першій статті 209 цього Кодексу, які мають підтверджені відповідно до законодавства вимоги до боржника щодо грошових зобов'язань, включаючи кредиторів, вимоги якихповністю або частково забезпечені заставою. Правами кредиторів щодо неплатоспроможних боржників користуються також визначені законом органи справляння податків,зборів (обов'язкових платежів).

2. У разі якщо до одного боржника мають грошові вимоги одночасно два або більшекредиторів, вони утворюють збори (комітет) кредиторів відповідно до вимог закону.

1. До кредиторів частина, що коментується, а також абзац 6 статті 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» відносять юридичних або фізичних осіб, які мають у законодавчо встановленому порядку підтверджені ви-

моги щодо грошових зобов'язань до боржника, включаючи зобов'язання стосовно виплати заборгованості по заробітній платі працівникам боржника.

Кредиторами неплатоспроможного боржника за грошовими зобов 'язаннями є:

• територіальна громада або держава;

• органи державної податкової служби та інші державні органи, що здійснюють контрольза правильністю та своєчасністю справляння обов'язкових платежів;

• фізичні особи, громадяни-підприємці, господарські організації та інші учасники майнового обігу.

Частиною, що коментується, також передбачено такий вид кредиторів, як заставні кредитори, вимоги яких повністю або частково забезпечені заставою, та інші кредитори, вимоги котрих заставою не забезпечені.

Крім того, стаття 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» поділяє кредиторів на конкурсних та поточних. До конкурсних кредиторів належать ті, вимоги яких до боржника виникли до порушення провадження у справі про банкрутство та вимоги яких не забезпечені заставою майна боржника. До них належать також кредитори, вимоги яких до боржника виникли внаслідок правонаступництва за умови виникнення таких вимог до порушення провадження у справі про банкрутство. До поточних кредиторів відносяться ті, вимоги яких до боржника виникли після порушення провадження у справі про банкрутство.

2. Інтереси кредиторів у провадженні справ про банкрутство представляють колегіальні органи кредиторів — збори (комітет) кредиторів, створені відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Ці органи утворюються, якщо до одного боржника мають грошові вимоги два або більше кредиторів.

Порядок утворення, скликання зборів (комітету) кредиторів, організація та проведення засідань останніх, їх компетенція, порядок прийняття рішень цими органами тощо визначаються статтею 16 та іншими статтями Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Стаття 211. Заходи щодо запобігання банкрутству суб'єктів підприємництва

1. Засновники (учасники) суб'єкта підприємництва, власник майна, органи державноївлади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, умежах своїх повноважень зобов'язані вживати своєчасних заходів щодо запобіганняйого банкрутству.

2. Власники майна державного (комунального) або приватного підприємства, засновники (учасники) суб'єкта підприємництва, що виявився неплатоспроможним боржником, кредитори та інші особи в межах заходів щодо запобігання банкрутству вказаногосуб'єкта можуть подати йому фінансову допомогу в розмірі, достатньому для погашення його зобов'язань перед кредиторами, включаючи зобов'язання щодо сплати податків, зборів (обов'язкових платежів), та відновлення платоспроможності цього суб'єкта(досудова санація).

3. Подання фінансової допомоги боржнику передбачає його обов'язок взяти на себевідповідні зобов'язання перед особами, які подали допомогу, в порядку, встановленому законом.

4. Досудова санація державних підприємств здійснюється за рахунок бюджетнихкоштів, обсяг яких встановлюється законом про Державний бюджет України. Умовипроведення досудової санації державних підприємств за рахунок інших джерел фінансування погоджуються з органом, наділеним господарською компетенцією щодо боржника, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

1. Правовій регламентації заходів щодо запобігання банкрутству боржника та позасудо-вих процедур присвячена також стаття 3 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Заходи щодо запобігання банкрутству боржника не належать до судових процедур банкрутства та можуть бути здійснені до подання заяви про порушення справи про банкрутство.

Норма, що коментується, як і частина 1 статті 3 Закону України «Про відновлення плато-

спроможності боржника або визнання його банкрутом», містить загальні положення щодо І обов'язку засновників (учасників) боржника, власника його майна, органів державної влади І та органів місцевого самоврядування, які наділені господарською компетенцією, у межах І своїх повноважень вживати своєчасних заходів для запобігання банкрутству боржника. До І таких заходів можуть бути віднесені прийняття рішення зазначеними вище особами щодо реорганізації боржника, продажу частини його майна, перепрофілювання та закриття збит- І кових виробництв, зміни системи управління боржником тощо.

2. До заходів, що здійснюються у досудовому порядку та спрямовані на фінансове оздоровлення боржника, належить надання фінансової допомоги для погашення зобов'язань суб'єкта підприємництва перед його кредиторами та здійснення реорганізаційних, організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, пра- во-вих заходів у межах досудової санації (ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»).

Частина, що коментується, а також частина 2 статті 3 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» до осіб, які можуть здійснювати заходи з відновлення платоспроможності боржника, відносять: осіб, зобов'язаних вживати зазначених заходів, та осіб, на яких такий обов'язок не покладається. До них належать будь-які особи, у тому числі — кредитори боржника.

3. Частина 3 коментованої статті поширює свою дію на усіх осіб, котрі надають фінансовудопомогу боржнику для погашення його зобов'язань перед кредиторами, і встановлює, щоугода про фінансову допомогу повинна містити положення щодо прийняття боржником якфінансових зобов'язань, так і зобов'язань іншого характеру на користь осіб, які надали йомуфінансову допомогу.

Надання фінансової допомоги кредиторами та іншими особами, на яких не покладається обов'язок із надання зазначеної допомоги боржнику, обов'язково потребує згоди останнього на прийняття такої допомоги.

4. Проведення досудової санації державних підприємств регламентується Порядком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 березня 2000 р. [245]. Згідно зцим документом досудова санація — це система заходів щодо відновлення платоспроможності державного підприємства — боржника, які здійснюються органом, уповноваженимуправляти державним майном боржника, з метою запобігання його банкрутству до порушення провадження у справі про банкрутство .

Для проведення досудової санації державних підприємств залучаються бюджетні кошти, якщо відповідні положення щодо цього містяться в Законі України «Про Державний бюджет України». Якщо досудова санація проводиться за рахунок інших джерел фінансування, її умови у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, мають бути погоджені з відповідним органом, до компетенції якого входить вирішення таких питань.

Стаття 212. Процедури, що застосовуються до неплатоспроможного боржника

1. У випадках, передбачених законом, щодо неплатоспроможного боржника застосовуються такі процедури:

розпорядження майном боржника;

мирова угода;

санація (відновлення платоспроможності) боржника;

ліквідація банкрута.

2. Санація боржника або ліквідація банкрута здійснюється з дотриманням вимогантимонопольно-конкурентного законодавства.

3. З дня винесення ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство реорганізація юридичної особи - боржника власником (уповноваженим ним органом), атакож передача майна боржника в статутний фонд допускаються лише у випадках тапорядку, передбачених законом.

1. До неплатоспроможного боржника у межах провадження у справі про банкрутство можуть застосовуватися чотири судові процедури:

1) процедура розпорядження майном боржника, що, як правило, передує усім іншим су-

довим процедурам банкрутства. Вона застосовується до неплатоспроможного боржника протягом визначеного у законі строку або до настання визначених у законі обставин. Змістом цієї процедури є система передбачених законодавством заходів щодо нагляду та контролю за управлінням справами та розпорядженням майном боржника, спрямованих на збереження активів боржника, їх ефективне використання та виявлення у попередньому порядку фінансового становища боржника, а також можливостей відновлення його платоспроможності, що здійснюються розпорядником майна боржника (аб. 10, 11 ст. 1, ч. 1, 7 ст. 13 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»);

2. мирова угода, як судова процедура банкрутства, може бути застосована як до боржника, так і до банкрута на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство і являє собоюособливий спосіб припинення провадження у справі про банкрутство (ч. 2 ст. 35, ч. 1 ст. 37Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»).Відповідно до статті 1 та частини 1 статті 35 Закону «Про відновлення платоспроможностіборжника або визнання його банкрутом» мирова угода розуміється як письмова домовленість між боржником та кредитором (групою кредиторів) про відстрочку та (або) розстрочкуплатежів та прощення боргів;

3. санація є судовою процедурою банкрутства, що застосовується до неплатоспроможного боржника протягом встановленого законом часу за наявності законодавчо визначенихпідстав її проведення. Судова процедура санації спрямована на запобігання визнанню життєздатного боржника банкрутом і на повне або часткове задоволення вимог кредиторів. Данапроцедура здійснюється на основі затвердженого господарським судом плану санації боржника, що містить певну систему фінансово-економічних, правових, технічних та інших заходів оздоровлення фінансово-господарського стану боржника з передачею повноважень із керівництва боржником керуючому санацією (ст. 1, ч. 1 ст. 4, ч. 1-3 ст. 17, ст. 18 Закону «Провідновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»);

4. ліквідаційна процедура застосовується тільки у випадках визнання боржника банкрутом і є припиненням діяльності суб'єкта господарської діяльності з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів у порядку, визначеному Законом«Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (ст. 1).

Фактичною підставою для застосування цієї процедури є визнана господарським судом нездатність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів (ч. 5, 6 ст. 21 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»).

Ліквідація як судова процедура банкрутства проводиться у межах встановленого законом строку ліквідатором або спеціальним органом — ліквідаційною комісією (ч. 2 ст. 22, ст. 24,25 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»).

2. Як і частина 2 статті 4 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржникаабо визнання його банкрутом», частина 2 статті, що коментується, містить положення стосовно здійснення таких процедур банкрутства, як санація та ліквідація, з дотриманням вимогантимонопольно-конкурентного законодавства.

3. Частина 3 коментованої статті спрямована на забезпечення збереження майна боржника, якому законом надається можливість відновлення його платоспроможності та задоволення вимог кредиторів. Вказана частина містить положення, якими власник майна боржникаабо уповноважений ним орган з дня винесення ухвали про порушення провадження у справіпро банкрутство обмежується щодо прийняття рішень, які у звичайних умовах входять до їхкомпетенції. У такому разі може йтися про обмеження їх правосуб'єктності.

Стаття 213. Майнові активи неплатоспроможного боржника

1. З метою врегулювання заборгованості неплатоспроможного боржника у процедурах, зазначених у статті 212 цього Кодексу, використовуються майнові активи, які належать йому на підставі речових та зобов'язальних прав, а також права інтелектуальноївласності.

2. До складу ліквідаційної маси включаються також майнові активи осіб, які відпо-

відають за зобов'язаннями неплатоспроможного боржника відповідно до закону або установчих документів боржника.

1. Для реалізації процедур банкрутства в цілях відновлення платоспроможності боржника, погашення його зобов'язань перед кредиторами використовуються його майнові активи,до яких відносять майно та майнові права, що належать неплатоспроможному боржнику направі власності або праві господарського відання (ч. 1 ст. 26 ГК).

Майнові активи можуть належати боржнику на підставі речових прав, зобов'язальних прав, а також права інтелектуальної власності.

2. Визначення ліквідаційної маси, її склад, порядок формування та реалізації об'єктів ліквідаційної маси встановлені розділом III «Ліквідаційна процедура» Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також положеннями ГК,зокрема, частиною 7 статті 157.

З метою формування ліквідаційної маси здійснюються певні доповнення до неї, до яких частина 2 статті 213 ГК відносить майнові активи осіб, які відповідають за зобов'язаннями неплатоспроможного боржника відповідно до закону або установчих документів. До таких майнових активів можуть належати: майно боржника, що знаходиться у третіх осіб; майно, отримане у результаті визнання недійсними угод боржника; майно, отримане внаслідок застосування субсидіарної відповідальності.

Стаття 214. Державна політика з питань банкрутства

1. Державну політику щодо запобігання банкрутству, забезпечення умов реалізаціїпроцедур відновлення платоспроможності суб'єкта підприємництва або визнання йогобанкрутом щодо державних підприємств та підприємств, у статутному фонді якихчастка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, а також суб'єктів підприємництва інших форм власності у випадках, передбачених законом, здійснює органдержавної влади з питань банкрутства.

2. Орган державної влади з питань банкрутства сприяє створенню організаційних,економічних та інших умов, необхідних для реалізації процедур відновлення платоспроможності суб'єктів підприємництва - боржників або визнання їх банкрутами.Повноваження органу державної влади з питань банкрутства визначаються законом.

3. Процедури щодо неплатоспроможних боржників, передбачені цим Кодексом, не застосовуються до казенних підприємств. До державних підприємств, які відповідно дозакону не підлягають приватизації, вказані процедури застосовуються в частині санаціїчи ліквідації лише після виключення їх у встановленому порядку з переліку об'єктів, щоне підлягають приватизації.

4. У випадках, передбачених законом, не застосовуються процедури банкрутства щодо комунальних підприємств.

5. Щодо окремих категорій суб'єктів підприємництва законом можуть бути визначеніособливості регулювання відносин, пов'язаних з банкрутством.

6. Відносини, пов'язані з банкрутством, учасниками яких є іноземні кредитори, регулюються законодавством України з урахуванням відповідних положень міжнароднихдоговорів, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

1. Проведення державної політики щодо запобігання банкрутству та забезпечення умов реалізації відновлення платоспроможності боржника, визнання боржника банкрутом покладено на Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України (п. 3,4 Положення про Міністерство економіки України, затверджене Указом Президента України від 23 жовтня 2000 р. [322]), яким для реалізації своїх повноважень у цій сфері заснована державна госпрозрахункова установа — Агентство з питань банкрутства (див. Положення про державну госгь розрахункову установу Агентство з питань банкрутства, затверджене наказом Мінекономіки від 6 червня 2000 р. [181]) і створена система територіальних органів Мінекономіки, якими є регіональні (обласні) управління з питань банкрутства (див. Типове положення про регіональне (обласне) управління з питань банкрутства Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції, затверджене наказом Мінекономіки від 5 грудня 2000 р. [278]).

Слід зауважити, що компетенція зазначених органів не обмежується лише колом державних підприємств - вона поширюється на суб'єктів підприємництва та інших форм власності.

Крім того, з метою забезпечення координації дій центральних та місцевих органів виконавчої влади, пов'язаних із запобіганням банкрутству та виробленням єдиної політики держави у цій сфері, сформована комісія з питань неплатоспроможності (див. Положення про комісію з питань неплатоспроможності, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 12 вересня 2001 р. № 1181 [484]).

2. Серед функцій органу державної влади з питань банкрутства — державної госпрозрахункової установи Агентство з питань банкрутства — окреслюються функції, спрямовані на створення організаційних, економічних та інших умов, необхідних для реалізації процедур банкрутства, та функції, що мають на меті відновлення платоспроможності боржника.

Для здійснення першої функції орган державної влади з питань банкрутства зобов'язаний: пропонувати господарському суду кандидатури арбітражних керуючих у випадках, визначених Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»; організовувати систему підготовки арбітражних керуючих; здійснювати ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство, тощо.

Для реалізації другої функції орган державної влади з питань банкрутства повинен організовувати проведення експертизи фінансового становища державних підприємств і підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25 відсотків, при підготовці справи про банкрутство до розгляду або під час її розгляду господарським судом у разі призначення судом експертизи та надання відповідного доручення тощо.

Повноваження органу державної влади з питань банкрутства не обмежуються лише тими, що визначені у статті 2 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Крім зазначених повноважень, цей орган здійснює й інші повноваження, передбачені як нормами Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», так й іншими нормативними актами, зокрема Положенням про державну госпрозрахункову установу Агентство з питань банкрутства.

3. Положення частини 3 коментованої статті, а також норми Закону «Про відновленняплатоспроможності боржника або визнання його банкрутом» окреслюють коло осіб, на якихне поширюється законодавство про банкрутство.

До таких осіб належать (за Законом «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»):

• структурні підрозділи юридичних осіб: філії, представництва, відділення тощо (абз. 1ст. 1 Закону);

• казенні підприємства (ч. 5 ст. 5 Закону);

• державні підприємства, майно яких не підлягає приватизації, у частині санації чи ліквідації, якщо вони не виключені з переліку об'єктів, що не підлягають приватизації (ч. 5 ст. 5Закону);

• фізичні особи та утворення, які не є суб'єктами підприємницької діяльності, за винятком, встановленим статтею 5 Закону.

4. Частина 4 коментованої статті, а також частина 8 статті 5 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» доповнює перелік, наведений вище - у коментарі до частини 3 даної статті, підприємствами, які є об'єктами права комунальної власності, якщо стосовно них виключно на пленарному засіданні відповідної радиорганів місцевого самоврядування прийнято рішення щодо цього.

5. Частина 5 статті, що коментується, і положення Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (ч. 2, 3 ст. 5, розд. VI) та ЗаконУкраїни «Про банки та банківську діяльність» враховують специфіку окремих категорійборжників, що мають особливий статус при застосуванні до них процедур банкрутства. Дотаких суб'єктів належать містоутворюючі підприємства, особливо небезпечні підприємства,сільськогосподарські підприємства, професійні учасники ринку цінних паперів, страховики,громадяни-підприємці тощо.

Особливості здійснення процедур банкрутства передбачені щодо кожного названого вище суб'єкта.

Вказані особливості полягають: у встановленні спеціальних строків проведення процедур банкрутства, розширенні кола учасників таких процедур та їх повноважень у названих про-1 цедурах; в особливостях продажу майна зазначених боржників тощо.

6. Поряд з частиною 9 статті 5 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», частина, що коментується, містить положення про І те, що законодавство України про банкрутство має застосовуватись також до відносин, учас- І никами яких є кредитори - іноземні особи, якщо інше не передбачено міжнародними догово-рами. Це означає, що у сфері відносин банкрутства, де боржниками є резиденти, за іноземни- І ми кредиторами закріплюється безумовний національний режим. Як іноземні, так і націо- І нальні кредитори мають рівні права та обов'язки у зазначених відносинах.

Стаття 215. Відповідальність за порушення законодавства про банкрутство

1. У випадках, передбачених законом, суб'єкт підприємництва - боржник, його заснов- Іники (учасники), власник майна, а також інші особи несуть юридичну відповідальністьза порушення вимог законодавства про банкрутство, зокрема фіктивне банкрутство,приховування банкрутства або умисне доведення до банкрутства.

2. Фіктивним банкрутством визнається завідомо неправдива заява суб'єкта підпри-ємництва до суду про нездатність виконати зобов'язання перед кредиторами та державою. Встановивши факт фіктивного банкрутства, тобто фактичну платоспроможністьборжника, суд відмовляє боржникові у задоволенні заяви про визнання банкрутом і застосовує санкції, передбачені законом.

3. Умисним банкрутством визнається стійка неплатоспроможність суб'єкта підприємництва, викликана цілеспрямованими діями власника майна або посадової особисуб'єкта підприємництва, якщо це завдало істотної матеріальної шкоди інтересам держави, суспільства або інтересам кредиторів, що охороняються законом.

4. Приховування банкрутства, фіктивне банкрутство або умисне доведення до банкрутства, а також неправомірні дії у процедурах неплатоспроможності, пов'язані з розпорядженням майном боржника, що завдали істотної шкоди інтересам кредиторів та держави,тягнуть за собою кримінальну відповідальність винних осіб відповідно до закону.

1. Частина 1 коментованої статті містить загальні положення щодо юридичної відповідальності за порушення законодавства про банкрутство.

До осіб, на яких може поширюватися відповідальність за порушення законодавства про банкрутство, належать: боржник, його засновники (учасники), власник майна боржника, а також інші особи, до котрих можуть бути віднесені арбітражний керуючий, кредитори тощо.

2. Фіктивним банкрутством у розумінні частини 2 статті, що коментується, є зверненняборжника до господарського суду із завідомо неправдивою заявою про порушення справипро банкрутство, якщо у боржника є достатньо майна для задоволення вимог кредиторів уповному обсязі і відсутні певні обставини, за настання яких у майбутньому може виникнутинедостатність майна боржника для задоволення вимог усіх його кредиторів.

У разі встановлення факту фіктивного банкрутства боржник несе відповідальність за шкоду, заподіяну кредиторам поданням такої заяви, відповідно до норм законодавства України.

Поняття фіктивного банкрутства, сформульоване у частині 2 статті, що коментується, відрізняється від аналогічного поняття, яке міститься у статті 218 Кримінального кодексу України. Згідно з ним фіктивне банкрутство кваліфікується як злочин, що тягне за собою кримінальну відповідальність.

3. Під умисним банкрутством частина 3 коментованої статті розуміє стійку неплатоспроможність боржника, що настала з вини певних осіб.

Осіб, діями яких викликана зазначена неплатоспроможність боржника, об'єднує така основа ознака, як використання ними права давати обов'язкові для боржника вказівки та можливість іншим чином визначати дії боржника (див., наприклад, коментар до ч. 7 ст. 126 ГК). Такі дії власника майна боржника або посадових осіб суб'єкта підприємництва кваліфікуються як умисне банкрутство, якщо вони завдали істотної матеріальної шкоди інтересам держави, суспільства або інтересам кредиторів.

4. Особи, дії яких кваліфікуються судом як фіктивне банкрутство, доведення до банкрутства, приховування стійкої фінансової неспроможності, незаконні дії у разі банкрутства, відповідно до вимог статей 218—221 Кримінального кодексу України можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності.

Р О з Д і л V

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПРАВОПОРУШЕННЯ У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Гл а в а 24

ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ УЧАСНИКІВ ГОСПОДАРСЬКИХ ВІДНОСИН

Стаття 216. Господарсько-правова відповідальність учасників господарських відносин

1. Учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальністьза правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

2. Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законнихінтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечуватиправопорядок у сфері господарювання.

3. Господарсько-правова відповідальність базується на принципах, згідно з якими:потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;

сплата штрафних санкцій за порушення зобов'язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов'язань у натурі;

у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції.

1. Одним з основних принципів господарських відносин, який виник із звичаїв діловогообороту, є належне виконання зобов'язань відповідно до умов договору та чинного законодавства.

На жаль, не всі суб'єкти господарювання дотримуються цього принципу, що призводить до конфліктів та суперечностей між підприємствами, організаціями, державними та іншими органами стосовно їх прав та обов'язків.

Частина таких конфліктів вирішується за допомогою правового механізму досудового врегулювання, який довів ефективність не тільки за минулих часів, а й у період переходу до ринкових відносин, інші передаються на вирішення господарських судів.

Коментована глава визначає можливі наслідки порушення учасниками господарських відносин взятих на себе обов'язків, процедуру досудового врегулювання, загальні підстави та межі застосування господарсько-правової відповідальності, окремі види якої передбачені наступними главами Кодексу.

Коментованою статтею визначено способи застосування, мету та принципи господарсько-правової відповідальності.

2. Метою застосування господарсько-правової відповідальності визначено захист прав ізаконних інтересів громадян, організацій та держави і забезпечення таким чином правопорядку у сфері господарювання.

3. Частина 3 коментованої статті закріплює принципи, на яких базується господарськім правова відповідальність. Згідно з ними:

а) учасники господарських відносин вправі застосовувати або вимагати застосуваннянезалежно від застереження про це у договорі, такої загальної санкції, як стягнення збитків, а Ітакож відповідальності виробника (продавця) за випуск (продаж) недоброякісної продукції, І

Зазначене положення означає, по-перше, що потерпілий від господарського правопору- [ шення у будь-якому разі вправі вимагати поновлення своєї порушеної майнової сфери, що і досягається відшкодуванням збитків; по-друге, відповідальність виробника (продавця) продукції, внаслідок її важливої суспільно-економічної значущості через широке коло публіч-1 них договорів, повинна застосовуватися незалежно від окремого застереження про це у кон-Я кретному договорі. Тим більше, що публічні договори часто укладаються в усній формі або І шляхом здійснення конклюдентних дій;

б) виконання зобов'язання в натурі (реальне виконання) не звільняє боржника від здійс-1нення передбачених договором обов'язків без згоди його контрагента, навіть за умови спла-1ти штрафних санкцій та відшкодування збитків.

Керуючись цим принципом, слід мати на увазі, що не виключаються випадки, коли при | повному невиконанні зобов'язання в натурі та стягненні внаслідок цього штрафних санкцій і І збитків понесені кредитором витрати повністю компенсуються сплаченими боржником су-1 мами; законодавством може бути встановлено звільнення боржника в такому разі від вико-1 нання зобов'язання в натурі. Наприклад, якщо перевізник повністю відшкодував вартість І втраченого вантажу, він не зобов'язаний виконувати договір перевезення в натурі;

в) третій принцип можна визначити як принцип імперативності відповідальності вироб- [ника (продавця) продукції. Він введений в інтересах покупців (споживачів) продукції і спря-1мований на захист їх інтересів у господарських відносинах з виробниками (продавцями). За-1значене в ньому правило унеможливлює уникнення учасником господарських відносин явідповідальності за випуск (продаж) недоброякісної продукції шляхом внесення відповідно-1го застереження до договору, оскільки воно вважатиметься недійсним як таке, що супе-1речить частині 3 коментованої статті.

Стаття 217. Господарські санкції як правовий засіб відповідальності у сфері гос-подарювання

1. Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сферігосподарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливіекономічні та/або правові наслідки.

2. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: від- Ішкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.

3. Крім зазначених у частині другій цієї статті господарських санкцій, до суб'єктів гос- іподарювання за порушення ними правил здійснення господарської діяльності застосо-1вуються адміністративно-господарські санкції.

4. Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціати-вою учасників господарських відносин, а адміністративно-господарські санкції - уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

1. Загальновідомий термін «санкція» походить від латинського - sanctio: найсуворіша постанова. У статті наведено поняття господарських санкцій як заходів впливу, що застосовуються до учасника господарських правовідносин, який вчинив правопорушення.

Поняття господарських санкцій та їх виділення в окрему самостійну групу є новелою у законодавстві і охоплює широке коло заходів, перелік та порядок здійснення яких встановлено наступними статтями цього розділу Кодексу і спеціальними законами.

2. Залежно від економічного та правового результату, на який вони спрямовані, законодавство розрізняє такі види господарських санкцій:

а) відшкодування збитків, що має на меті поновлення порушеної матеріальної сфери потерпілого від господарського правопорушення.

Традиційно для українського законодавства збитки включають реальну шкоду, тобто понесені потерпілим витрати, втрату або пошкодження майна та неотриманий прибуток. Проте

Господарський кодекс, на відміну від Цивільного (ч. 2 ст. 22), не передбачає можливості стягнення витрат, які мають бути понесені потерпілим. Неотриманий прибуток визначається як доходи, котрі міг би отримати потерпілий за звичайних умов, якщо його право не було б порушено;

б) стягнення штрафних санкцій, що є своєрідним покаранням за допущене правопорушення.

Розмір штрафних санкцій визначається у твердій сумі або у відсотках до вартості продукції, робіт, послуг і передбачається, переважно, договором. Разом з тим спеціальне законодавство, що регулює окремі види зобов'язань, може імперативно встановлювати розмір штрафів за певні порушення. Так, наприклад, транспортними статутами передбачені розміри штрафів за прострочення доставки вантажів, які не можуть бути змінені за згодою сторін. Штраф, на відміну від пені, нараховується та стягується одноразово;

в) оперативно-господарські санкції, що виконують запобіжну функцію і мають на метіприпинення порушення виконання господарських обов'язків та недопущення або мінімізацію їх негативних наслідків.

Цей вид санкцій є легальним способом самозахисту, який має бути спрямований виключно на припинення правопорушення та відповідати характеру останнього. Безпідставне застосування оперативно-господарських санкцій може тягти відповідальність особи, що недобросовісно користується наданим правом.

3. Адміністративно-господарські санкції покликані охороняти та впорядковувати правовідносини суб'єктів господарювання з органами державної влади та місцевого самоврядування. При застосуванні даних санкцій використовуються владні й адміністративно-розпорядчі функції відповідних державних органів, а стягнення з порушників проводиться не накористь їх контрагентів, а до державного бюджету чи до бюджетів органів місцевого самоврядування.

4. Частиною 4 даної статті встановлено загальне правило, згідно з яким одна частина господарських санкцій (штрафні санкції, відшкодування збитків, оперативно-господарські санкції) застосовується за ініціативою учасників господарських відносин, а друга (адміністративно-господарські санкції) — уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

Стаття 218. Підстави господарсько-правової відповідальності

1. Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

2. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарськоїдіяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом абодоговором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несегосподарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайнихі невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.

1. Під правопорушенням, яке є підставою для господарсько-правової відповідальності,слід розуміти порушення учасником господарських відносин норм законів (підзаконнихнормативних актів), що регулюють господарські відносини, або порушення умов договорупри виконанні взятих на себе зобов'язань.

При цьому підставою для притягнення до адміністративно-господарської відповідальності може бути порушення норм і правил здійснення господарської діяльності, встановлених лише нормативними актами, а не договором.

2. Пунктом 2 цієї статті встановлене загальне правило, згідно з яким учасник господар-

ських відносин відповідає за вчинене ним господарське правопорушення, якщо не доведе, що ним вжито усіх заходів для його недопущення.

Якщо зобов'язання не має особистого характеру, до його виконання боржник може залучити третю особу. Підставою покладення виконання на таку особу може бути договір зобов'язаної особи із субпідрядником, постачальником, перевізником тощо. При цьому відповідальність перед кредитором несе сам боржник, якщо договором не передбачена відповідальність безпосереднього виконавця. Пряма відповідальність перед покупцем за неякіс-ність продукції, що постачається, може бути передбачена, наприклад, безпосередньо для третьої особи - виробника. У такому разі претензії та позови мають заявлятися виробникові.

Подіями, що звільняють від господарсько-правової відповідальності, є обставини непереборної сили, які ще називають «форс-мажорними» обставинами. Це - обставини, що не залежать від волі учасників господарського зобов'язання, мають надзвичайний та невідворотний характер.

Єдиного поняття або вичерпного переліку таких обставин чинне законодавство не містить.

Перелік можливих форс-мажорних обставин наведено у Законі України «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах» [344], постанові НКРЕ «Про затвердження Правил користування електричною енергією» [47], Правилах користування тепловою енергією, затверджених спільним наказом Міненерго України та Держбуду України від 28 жовтня 1999 р. [259] та багатьох інших.

Вони можуть бути поділені на дві групи:

1. природні стихійні явища (пожежа, землетрус, різкі зміни температури, паводок, замерзання моря, закриття морських проток, інші стихійні лиха);

2. окремі обставини суспільного життя (воєнні дії, блокада, страйк, аварії, епідемії, заборонні акти органів державної влади та управління про оголошення карантину, заборонив'їзду до країни, здійснення торговельних операцій з окремими країнами тощо).

Боржник повинен підтвердити наявність таких обставин відповідними засобами доказування (довідками державних органів, метеорологічних служб, медичних установ тощо) та довести, що зазначені обставини спричинили невиконання зобов'язань.

Перелічені обставини звільняють боржника від відповідальності за допущене ним порушення, тільки якщо вони мають ознаки надзвичайності і невідворотності та причинно обумовили невиконання зобов'язань.

Не є непереборною силою вказані у частині 2 даної статті несприятливі фактори господарського життя, а також інші виробничі труднощі і технічна складність прийнятих до виконання зобов'язань. Можливість існування таких обставин — звичайний підприємницький ризик, який несе боржник.

Разом з тим наступна стаття Кодексу надає можливість учасникам господарських відносин за взаємною згодою встановлювати додаткові, порівняно із законодавством, підстави звільнення від відповідальності.

Для правильного застосування норми, що коментується, слід уважно аналізувати ознаки та характер подій, на які посилаються сторони, щоб не допустити безпідставного звільнення від відповідальності.

Так, Договором між Членами Оптового ринку електричної енергії України від 15 листопада 1996 p., серед інших, як обставини надзвичайної та непереборної сили зазначено: «вибух; вина чи невиконання станцією своїх зобов'язань». Вказані обставини, безумовно, можуть слугувати звільненню від відповідальності, якщо це передбачено договором між сторонами, але віднесення їх до непереборної сили видається неправомірним, оскільки вибух може бути наслідком порушень правил безпеки або інших належних умов експлуатації, а невиконання станцією, тобто контрагентом за договором, своїх обов'язків — це підприємницький ризик, а не надзвичайна сила.

Норми коментованої статті кореспондуються з відповідними нормами цивільного законодавства, присвяченого регулюванню відповідальності суб'єктів цивільного обігу, зокрема статтею 617 Цивільного кодексу України.

Стаття 219. Межі господарсько-правової відповідальності. Зменшення розміру та звільнення від відповідальності

1. За невиконання або неналежне виконання господарських зобов'язань чи порушення правил здійснення господарської діяльності правопорушник відповідає належнимйому на праві власності або закріпленим за ним на праві господарського відання чиоперативного управління майном, якщо інше не передбачено цим Кодексом та іншимизаконами.

2. Засновники суб'єкта господарювання не відповідають за зобов'язаннями цьогосуб'єкта, крім випадків, передбачених законом або установчими документами про створення даного суб'єкта.

3. Якщо правопорушенню сприяли неправомірні дії (бездіяльність) другої сторонизобов'язання, суд має право зменшити розмір відповідальності або звільнити відповідача від відповідальності.

4. Сторони зобов'язання можуть передбачити певні обставини, які через надзвичайний характер цих обставин є підставою для звільнення їх від господарської відповідальності у випадку порушення зобов'язання через дані обставини, а також порядокзасвідчення факту виникнення таких обставин.

1. Однією з необхідних умов здійснення господарської діяльності є деліктоздатність учасника господарських відносин, тобто здатність самостійно відповідати за взятими на себе зобов'язаннями, яка забезпечується наявністю у нього відокремленого майна на праві власності, господарського відання або оперативного управління. Визначені у статтях 136, 137 ГКпоняття та межі здійснення таких речових прав, як право господарського відання та оперативного управління, дають підстави вважати, що стягнення на вказане майно при застосуваннігосподарсько-правових санкцій звертається у такому ж порядку, як і на майно, що знаходиться на праві власності. Власник, котрий наділяє суб'єкта підприємницької діяльності майномна праві господарського відання чи суб'єкта господарювання - майном на праві оперативногоуправління, не вправі встановлювати будь-яких обмежень на стягнення цього майна при застосуванні до зазначених суб'єктів заходів господарсько-правової відповідальності.

2. Частиною 2 коментованої статті встановлено розмежування відповідальності суб'єктагосподарських відносин і його засновників. Це є позитивним моментом, оскільки раніше законодавством, зокрема Законом України «Про підприємства в Україні» [382], зазначене питання не було чітко врегульовано стосовно приватних підприємств. А це на практиці спричиняло виникнення спорів, пов'язаних із стягненням коштів або майна з власників приватнихпідприємств за боргами самого підприємства як юридичної особи.

У більшості випадків засновники суб'єктів господарювання несуть відповідальність за боргами створеної ними юридичної особи, обмежену їх внеском до статутного фонду. Відповідальність засновників усім належним їм майном законодавчо передбачена для таких видів господарських товариств, як повні та командитні.

Підвищена відповідальність засновників (повна або субсидіарна) може бути передбачена також за їх згодою в установчих документах при створенні або у період діяльності інших видів господарських товариств.

Крім того, засновник може бути зобов'язаний сплатити борги створеного ним підприємства за власний рахунок, якщо не виконає вимоги Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [71] стосовно ліквідації підприємства виключно через судову процедуру банкрутства за наявності ознак його неплатоспроможності.

3. Частина 3 коментованої статті встановлює загальне правило, згідно з яким відповідачможе бути звільнений судом від відповідальності або її розмір може бути зменшено, якщовиникненню цього правопорушення сприяли неправомірні дії (бездіяльність) другої сторонизобов'язання. З огляду на загальні підстави застосування господарсько-правової відповідальності, суд має з'ясувати, чи є такі дії (бездіяльність) дійсно неправомірними.

4. Надання права сторонам господарських відносин на диспозитивних підставах визначати у договорі додаткові, порівняно із встановленими у законі, підстави звільнення від господарсько-правової відповідальності, а також засвідчення факту виникнення цих підстав відповідає загальному принципу свободи договору. Але слід мати на увазі, що дане положення

поширюється тільки на господарські санкції і не може бути застосоване до адміністративно-господарських санкцій, оскільки останні забезпечують захист інтересів держави в особі органів державної влади та місцевого самоврядування, а не окремих суб'єктів господарювання.

Стаття 220. Прострочення боржника

1. Боржник, який прострочив виконання господарського зобов'язання, відповідаєперед кредитором (кредиторами) за збитки, завдані простроченням, і за неможливістьвиконання, що випадково виникла після прострочення.

2. Якщо внаслідок прострочення боржника виконання втратило інтерес для кредитора,він має право відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.

3. Боржник не вважається таким, що прострочив виконання зобов'язання, поки вононе може бути виконано внаслідок прострочення кредитора.

1. Господарське правопорушення у вигляді прострочення виконання зобов'язання можемати місце як у зобов'язаннях з визначеним строком виконання, так і в зобов'язаннях без визначеного строку виконання.

У першому випадку боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не виконав зобов'язання або не приступив до його виконання у строк, встановлений договором чи законом.

У другому випадку прострочення має місце, якщо боржник не виконав зобов'язання протягом семиденного строку від дня отримання вимоги кредитора щодо виконання (див. ст. 530 ЦК).

Прострочення виконання надає право кредитору:

а) застосувати до боржника оперативно-господарські санкції, передбачені статтею 236ГК, як-то: відмовитись в односторонньому порядку від виконання своїх зобов'язань; відмовити в оплаті простроченого зобов'язання; відмовитись від прийняття простроченого зобов'язання тощо. Перелік оперативно-господарських санкцій, встановлених згаданою статтею, не є вичерпним;

б) вимагати відшкодування збитків, завданих простроченням, розмір яких повинен доводитись кредитором;

в) вимагати сплати штрафних санкцій, якщо вони передбачені договором або законом.

2. При застосуванні такої санкції, як відмова від прийняття виконання, інтерес для кредитора у виконанні має бути дійсно втраченим. У протилежному випадку кредитор повиненприйняти виконання, застосувавши за порушення зобов'язання інші санкції. При розглядіпов'язаних з цим спорів суд повинен з'ясовувати дійсні обставини, не беручи до уваги як достатню підставу лише твердження кредитора про втрату інтересу. Так, якщо внаслідокпрострочення виконання підрядником замовник відмовляється від прийняття робіт, а сам утой же час укладає з іншим підрядником договір на виконання аналогічних робіт, відмова відприйняття простроченого виконання, на наш погляд, неприпустима.

Спеціальними законами можуть бути встановлені винятки із загального правила. Так, відповідно до статті 117 Статуту залізниць України [268] відправник або одержувач має право вважати вантаж втраченим і вимагати відшкодування за втрату, якщо останній не було видано одержувачу на його вимогу протягом ЗО діб з моменту спливу терміну доставки, а в разі перевезення вантажу в прямому змішаному сполученні - після закінчення двох місяців з дня приймання його до перевезення.

Якщо вантаж прибув після зазначених термінів, одержувач зобов'язаний прийняти його і повернути суму, отриману від залізниці за втрату вантажу. В разі коли останній прибув у частково пошкодженому стані, вказана сума зменшується з урахуванням збитків, визначених у порядку, встановленому статтею 114 Статуту залізниць України.

3. Виходячи із загальних умов виконання зобов'язань та необхідності своєчасного виконання зустрічного зобов'язання як умови для надання можливості контрагенту належно виконати свій обов'язок частиною 3 коментованої статті встановлено: прострочення боржникане настає, якщо воно обумовлено простроченням кредитора.

Стаття 221. Прострочення кредитора

1. Кредитор вважається таким, що прострочив виконання господарського зобов'язання, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не виконав дій, що передбачені законом, іншими правовими актами, або випливають із змісту зобов'язання, до вчинення яких боржник не міг виконати свого зобов'язання перед кредитором.

2. Прострочення кредитора дає боржникові право на відшкодування завданих простроченням збитків, якщо кредитор не доведе, що прострочення не спричинено умисноабо через необережність його самого або тих осіб, на яких за законом чи дорученнямкредитора було покладено прийняття виконання. Після закінчення прострочення кредитора боржник відповідає за виконання на загальних підставах.

3. У разі якщо кредитор не виконав дій, зазначених у частині першій цієї статті, за погодженням сторін допускається відстрочення виконання на строк прострочення кредитора.

1. Факт прострочення кредитора має бути доведений боржником шляхом надання доказівйого спроможності виконати зобов'язання в установлений строк, звернення до кредитора зпропозицією прийняти виконання, бездіяльності останнього, яка спричинила неможливістьвиконання зобов'язання боржником.

2. По суті, частина 2 статті, що коментується, встановлює виняток із загального правилапро те, що господарсько-правова відповідальність настає незалежно від вини правопорушника. Отже, при доведенні факту прострочення кредитора останній може бути звільнений відвідповідальності у вигляді відшкодування збитків за умови, що доведе відсутність своєї вини у будь-якій формі (умислу чи необережності), а також відсутність вини осіб, яким він доручив прийняття виконання чи котрі повинні були це зробити в силу закону. Тягар доказування відсутності вини несе в даному разі кредитор.

3. Частина 3 коментованої статті надає право сторонам за взаємною згодою змінити (подовжити) строк виконання зобов'язання боржником на строк прострочення кредитора. Зазначена норма має загальний характер, оскільки можливість за погодженням сторін змінитиумови договору, в тому числі строк виконання взаємних зобов'язань, випливає з принципусвободи договору, закріпленого у статті 627 Цивільного кодексу України.

Стаття 222. Досудовий порядок реалізації господарсько-правової відповідальності

1. Учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензії чизвернення до суду.

2. У разі необхідності відшкодування збитків або застосування інших санкцій суб'єктгосподарювання чи інша юридична особа - учасник господарських відносин, чиї праваабо законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав або інтересів має право звернутися до нього з письмовою претензією, якщо інше не встановлено законом.

3. У претензії зазначаються:

повне найменування і поштові реквізити заявника претензії та особи (осіб), якій претензія пред'являється;

дата пред'явлення і номер претензії;

обставини, на підставі яких пред'явлено претензію;

докази, що підтверджують ці обставини;

вимоги заявника з посиланням на нормативні акти;

сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає грошовій оцінці;

платіжні реквізити заявника претензії;

перелік документів, що додаються до претензії.