4. Вітчизняна протосоціологія.

Вітчизняна протосоціологія. Протосоціологічний період розвитку соціологічної думки в Україні охоплює хронологічний проміжок від стародавніх часів Київської Русі до середини ХІХ ст.

Цей період має кілька етапів, що характеризуються певними якісними особливостями розвитку протосоціологічного знання під впливам економічних, соціальних, політичних, ідеологічних та парадигмальних факторів:

-        Протосоціологія епохи становлення, розвитку та розпаду Київської Русі (праісторія, Київська держава, княжа доба, Литовсько-польський період – V- кінець ХV ст.);

-        Протосоціологічне знання козацької доби (від початків козацтва до зруйнування Січі - кінець ХV ст. – третя чверть ХVІІІ ст.);

-        Протосоціологія доби відродження України (кінець ХVІІІ ст. – середина ХІХ ст..).

Це найзагальніші етапи, які можна розбивати залежно від дослідницьких завдань на окремі стадії та підетапи.

Становлення української соціології бере свій початок з часів княжої доби (ІХ–ХІІІ ст.) та пов’язане з особливістю буття українського народу та формуванням державності. Перші соціологічні погляди, спрямовані на пояснення соціальних фактів, подій, явищ та процесів, містяться в письмових документах Київської Русі. Система соціального знання того часу була ще не диференційованою та містила мало елементів наукового знання. Київський князь Володимир Мономах у „Повчанні дітям” розглядає особливості соціального устрою, соціального порядку та громадянського миру.

За часів Київської Русі існував своєрідний культ знання, надзвичайно високо цінувалося „книжництво”, освіченість. Слід зазначити, що на цьому етапі відбувалося, так би мовити, первинне нагромадження інформаційного знання, його репродукція, а не творіння (оскільки ще не було відповідних умов). Але й за таких обставин Русь дала шедеври історико-літописного, світського та релігійного характеру – твори, без яких наші знання історії, культури, побуту, звичаїв, норм, вірувань, соціальної психології, етики тих часів були б гранично обмежені.

Значного розвитку в Київській Русі набуло історичне знання. В цей період відомі були візантійські хроніки Григорія Амартола, Синкела, „Хроніка” Іоанна Малали, „Олександрія” (оповідь про життя Олександра Македонського) тощо. Вони стали своєрідною школою для руських історіографів. У багатьох монастирях Києва, Чернігова, Переяслава, Пскова, Новгорода та інших велися щорічні записи подій, що відбувалися в житті країни чи регіону (хроніки, оповіді, бувальщини, легенди). Найвідомішими історичними документами такого типу є літописи, що містять багатий матеріал, констатуючий не лише історичні факти, але й їх коментарі, матеріали спостережень, оцінки, характеристики історичних особливостей та ін.

У Києво-Печерському монастирі на основі таких записів, оповідей учасників подій, грецьких хронік, стародавніх переказів був написаний літопис монахом Нестором „Повісті минулих літ”. Цей історичний документ (закінчений 1113 р.) доніс до наших часів не лише фактографічний матеріал, а й відбиток духовного життя епохи, її ментальність, ідеологію державної єдності, осудження міжусобиць, ідеї єдності руського народу.

Поневолення українського народу в ХІІІ ст. та його залежність від Литви і Польщі у ХІV ст. вплинули на соціально-економічне становище, політичний та духовний розвиток українського суспільства. Соціальні процеси, зміни та проблеми відтворювалися спочатку на рівні масової свідомості, почуттів, емоцій, а далі осмислювалися на раціональному рівні та трансформувались в ідеї, теорії, концепції аналізу соціальної дійсності. Саме за таких умов виникло козацтво як соціальний феномен, із яким пов’язані перші переписи населення та формування реєстрів. Епоха козаччини істотно вплинула на всі сторони життєдіяльності українського епосу і становить цікавий об’єкт для соціологічних досліджень різноманітних процесів і явищ цього періоду української історії.

Наприкінці ХVІ ст. Іван Вишенський (нар. між 1545–1550 рр. – помер у 20-х роках ХVІІ ст.) обґрунтував проблеми свободи, рівності, соціальної справедливості як основу життєдіяльності українського народу. Аналіз творчої спадщини Вишенського засвідчує глибоке знання тих масових процесів, які пов’язані з особливостями сприймання інформації соціальними групами та індивідами. Це своєрідні першооснови та витоки майбутніх концепцій соціального спілкування та інших комунікативних процесів.

Вагомий вплив на розвиток вітчизняної протосоціології мали соціально-політичні погляди та концепції основоположників і професорів Києво-Могилянської академії (у 1615 р. розпочала свою діяльність школа, яка ввійшла в історію як Київська братська школа, родоначальниця Києво-Могилянської академії). Києво-Могилянська академія довгий час була єдиним вищим загальноосвітнім навчальним закладом України, Східної Європи, всього православного світу. Основана на принципах гуманізму й просвітництва, Академія не лише навчала молодь, а й поширювала освіту, знання: її вихованці відкривали школи, фундували бібліотеки, сприяли розвитку культури, мистецтва, літератури, музики, театру. Академічні наставники та професори свято вірили в те, що освічений розум справляє благотворний вплив на характер і вчинки людини, долю суспільства.

Найбільше значення Києво-Могилянської академії для розвитку соціокультурних процесів в Україні полягає у впливі її на розвиток шкіл і письменності серед населення, на поширення елементів наукового знання в Україні, освоєння культурно-історичного й наукового знання Заходу, встановлення культурних і наукових зв’язків з країнами Західної Європи. Величезна роль Академії у збереженні і популяризації в масах народних звичаїв, традицій, у формуванні національних духовних цінностей, у подальшому зростанні братств, розвитку світського письменства (прози, віршування) тощо. Істотне значення її найбільш відчутне в розвитку української філософської, політичної, соціальної думки.

Глибоке знання науково-культурної спадщини Європи та її соціально-історичного досвіду сприяло розвитку новітніх напрямів у розробці важливих соціально-політичних та філософських проблем. В еволюції проблематики, що розроблялася в Києво-Могилянській академії, помітна тенденція поступового переходу від теософських, абстрактно-теоретичних досліджень до раціональних і гуманістичних, орієнтованих на вирішення певних соціальних проблем, на пошуки нових підходів і рішень. Це проявилось в розробці соціальних, етичних, політичних, соціально-психологічних та інших питань.

Працюючи в Києво-Могилянській академії, Феофан Прокопович (1681-1736) одним з перших в Україні розробив концепцію суспільного договору та природного права. В працях „Слово о власти и чести цар ской”, „Духовний регламент” та інших розробляє ск5ладну концептуальну систему, намагаючись поєднати принципи божественного походження влади з принципами суспільного договору.

Георгій Кониський (1715-1795) з 1728 р. навчався у Києво-Могилянській академії, потім працював тут професором, читав курси філософії, фізики, етики, риторики (1747-1751), з 1751 р. був її ректором. Відомий як вчений, письменник та релігійний діяч. Науковий доробок Кониського свідчить про істотний прогрес у розвитку соціального і філософського знання у ХVІІІ ст. У праці „Моральна філософія, або етика” вчений намагається показати активний характер людської діяльності і поведінки, які визначаються „свободою волі” людини. Кониський вперше у вітчизняній науковій літературі дає глибокий аналіз механізмів людської діяльності, який досить близький до сучасного розуміння цієї проблеми.

Соціологічні ідеї та погляди наявні у працях українського філософа та письменника Григорія Сковороди (1722–1794). На його думку, найважливішою наукою має стати наука про людину та її життя. Смислом людського буття є праця як передумова щасливого життя людини. Сковорода розглядає проблеми соціальної нерівності, в основі якої лежить природне походження людини.

ХVІІІ ст. ознаменувалось дослідженням фольклору, етнографії, історії, що стало основою розвитку соціального знання. Значний внесок у розвиток вчення про людину, суспільство, освіту мали представники Кирило-Мефодіївського братства (1845–1846), які розвивали ідеї свободи, соціальної рівності та потреби перебудови українського суспільства.  До найактивніших членів братства, окрім В. Бєлозерського, М. Гулака, Т. Шевченка, П. Куліша, належав історик Микола Костомаров (1817–1885), який зробив великий внесок у з’ясування витоків української нації та етапів історії України, що було викладено в „Книзі буття українського народу” (1847). Важливими для соціологічної думки є погляди вченого на історію як результат діяльності не окремих визначних осіб, а широких верств населення, що виражали та захищали власні інтереси. Зокрема, певні етнографічні та етнопсихологічні спостереження Костомарова стали основою подальших наукових пошуків українських соціологів.

Протосоціологічний період розвитку української соціології тривав до ХІХ ст., до моменту виникнення соціології як самостійної науки. У цей час було розглянуто низку соціальних питань і проблем суспільного життя, закладено основи вивчення соціальних явищ, процесів та суспільства як цілісної соціальної системи. Особливу увагу на цьому етапі розвитку соціологічного знання було присвячено дослідженню проблем соціальної нерівності, місця людини в суспільстві, її щастя, що зумовлено особливостями розвитку українського суспільства. Завдяки науці й просвіті буденні, соціально-психологічні й художні уявлення про суспільство поступово переходять на рівень теоретичного знання і матеріалізуються в більш чітких ідеях і концепціях, набувають форми ідеологічного знання.