2. Історичні етапи розвитку соціологічної науки.

Соціологія як наука розглядає проблеми виникнення, основні етапи розвитку й історичні форми та напрями соціологічної науки. Сьогодні говорять про окрему галузь соціологічного знання, що вивчає етапи розвитку соціологічної думки – історію соціології. Термін „історія соціології” вживають у вузькому та широкому значенні (див. докл. М. Захарченко, В. Погорілий, 1993). Увузькому розумінні історія соціології бере свій початок з середини ХІХ ст., коли О. Конт обґрунтував необхідність виникнення нової науки „соціології”. У широкому розумінні історія соціології охоплює також теоретичні уявлення про суспільство, що передували виникненню соціології, і має назву протосоціологія. Загалом погляди на історію розвитку соціології можна розділити на такіетапи:

-                    Протосоціологія, що включає історію соціологічної думки від античності до виокремлення соціології в окрему науку (від Античності до середини ХІХ ст.).

-                    Виникнення соціології як науки, поява контівської програми перебудови наук про суспільство на „позитивних”, емпірично обґрунтованих засадах (триває до кінця ХІХ ст.).

-              „Класичний” період розвитку соціології(кінець ХІХ – 20–30 роки ХХ ст.), що характеризується гострою кризою натуралістичної соціології, спрямуванням соціологічних теорій на вивчення соціальної дії та взаємодії, розробку методології та методів емпіричного пізнання соціальної реальності. Характерною ознакою цього періоду є інституціоналізація соціології.

-              Новітній, або сучасний, етап розвитку соціології (із 60–70-х років ХХ ст. і донині).

 

3. Протосоціологія

Протосоціологія - це система теоретичних уявлень про суспільство, які передували виникненню соціології як науки. Протосоціологія (протосоціологічне знання) включає різноманітні форми й засоби пізнання соціальних спільностей, їх взаємовідносини, цінності, системи норм і правил регулювання соціальних взаємин між різними групами населення та інші проблеми, відображені в здогадках, ідеях, гіпотезах, концепціях тощо. Цей період включає знання про суспільство Стародавнього світу (античний період), епохи середньовіччя, соціальні знання і дослідження нового часу.

Античний період розвитку протосоціологічних знань. Основною формою відображення та пояснення світу природи і місця в ньому людини була міфологія як перша система світогляду, що по-своєму пояснювала світ та причиново-наслідкові зв’язки. Із розвитком суспільства виникає нова форма соціального знання – епос, що розповідає про майбутнє та відтворює картину народного життя, його ідеали, моральні норми, прагнення народу. Міфологія та епос є позанауковими формами відображення дійсності та інформативним феноменом, необхідним для вирішення суто практичних проблем суспільного життя. З часом вони не могли задовольнити запити нових ранніх типів суспільств, що змінили первісні общини.

Соціально-історичний прогрес породжує нові форми пізнання дійсності та її відтворення в свідомості індивіда й маси. Як наслідок, виникає філософія як первісне систематичне знання та відбувається становлення перших математичних і природничих наук. Міфологію та епос пізніше замінюють історичні хроніки та історія, що давали точніший опис минулих подій. Отже, розвиток суспільного поділу праці, поглиблення її спеціалізації, вдосконалення знарядь трудової діяльності зумовили виникнення елементів наукового знання. Елементи механіки, астрономії, математики розвивалися через практичні потреби суспільства у зв’язку з розвитком землеробства, зрошення, будівництва складних споруд, суднобудування, військової справи, зростанням ролі міст, тощо. Проте процес пізнання соціальних явищ у цей період залишався на низькому рівні.

Перші спроби дослідження суспільних явищ і суспільства, спроби творення соціальних теорій є у працях Демокріта (близько 460 – 370 р. до н.е.), Платона (427 – 347 р. до н.е.), Аристотеля(384 – 322 р. до н.е.) та інших мислителів античності. Їхня творчість присвячена поясненню суті фактів, подій, явищ і процесів соціального порядку. Філософи та історики античності не розглядали суспільство як особливе утворення, що розвивається за власними законами, воно було не суб’єктом, а об’єктом аналізу. При цьому суспільство, держава, індивіди розглядалися лише у контексті загального цілого.

Вивчаючи державу, Аристотель уперше піднімає та частково досліджує проблему способу життя, що значною мірою залежить від пізнання людини. Окрім того, філософ розглядав такі соціологічні категорії, як дозвілля та вільний час. У праці „Метафізика” Аристотель вводить систему класифікації наук на теоретичні (філософія, математика, фізика), практичні (етика,політика) і творчі (прикладні науки, мистецтво та ін.).

У період античності було проведено перші соціальні дослідження з використанням спостереження, опитування та анкетування для збору інформації. Виникнення таких досліджень було зумовлене потребами соціальної практики, зокрема обчислення матеріальних, виробничих ресурсів тощо. У Вавилоні та Стародавньому Єгипті математичні знання були відомі уже в 2000 р. до н.е. Проводились переписи населення, у різних країнах з появою державності здійснювалась реєстрація населення. У деяких державах такі переписи проводили регулярно серед різних вікових, майнових та етнічних груп населення. Статистичні матеріали мали настільки велике практичне значення для держав, що за імператора Августа Октавіана (63 р. до н.е.–14 р. н.е.) було складено офіційний збірник „Breviarium imperii” з різноманітним статистичним матеріалом для потреб державної діяльності. Аналіз перших емпіричних соціальних досліджень в історії Стародавнього світу, особливо в античній Греції та Римі, вказує на певну залежність її розвитку від математичного знання того часу.

Важливі принципи соціального пізнання в цей час розвивалися в межах історичної науки, оскільки її об’єктом були людина, суспільство та соціальні факти. Заслугою істориків античності є систематичний опис та письмова фіксація історичних подій і соціальних фактів, визначення критеріїв їхньої достовірності та істинності. Саме історики розглядали проблему вивчення соціальних фактів, використання аналізу документів, методів спостереження, опитування, окреслили принципи систематизації та класифікації емпіричного матеріалу, їхнього відбору та узагальнення.

Антична історія містить матеріали про механізми державного управління, зокрема вміле використання принципів управління натовпом, масою, а також методів маніпулювання, про знання соціальної психології та її врахування в державній діяльності, військовій справі тощо. При цьому широко використовувалися традиції, соціальні цінності, престиж, авторитет для забезпечення функціонування соціальних інститутів з їхніми нормативами, санкціями та регулятивною діяльністю. Суспільні потреби класового суспільства породжують нові форми їхнього відображення, зумовлюють появу досконаліших форм налізу соціальних проблем та методів їхнього розв’язання. Здійснюється спеціалізація розумової діяльності, що призводить до виникнення нових форм суспільної свідомості – політичної, правової, філософської тощо.

Протосоціологічні погляди епохи середньовіччя. Розпад античного суспільства, падіння Західної Римської імперії, формування нової системи феодальних відносин, нового світосприйняття і способу життя спричинили суттєві соціально-політичні зміни, що потребували теоретичного пояснення. Головним джерелом знань про людину, суспільні відносини, природу стала релігія, що витіснила науку. Феодалізм призвів до занепаду економіки, політики, культури, гальмування розвитку соціокультурного та науково-пізнавального процесів.

Значний внесок у розвиток пізнання людини, суспільства, науки зробили представники середньовічного ренесансного гуманізму. Гуманізм (від лат. humanus (homo) – людина, humus – земля) – це система поглядів в історії людства, яка визначає цінність людини як особистості, її права на свободу, розвиток, щастя та прояв здібностей. Гуманізм проголошує принципи рівності, свободи і справедливості.

Гуманізм епохи Відродження мав яскраво виражену соціальну орієнтацію на людину з її інтересами, потребами та цінностями. Найвідомішими представниками гуманізму епохи Відродження були Аліг’єрі Данте (1265–1321), Франческо Петрарка (1304–1374), Леонардо Бруні (1370–1444), Валла Лоренцо (1405 чи 1407–1457) та ін. Представники цієї епохи займалися пошукомгармонії між природою та людиною, висували ідею всебічного розвитку людини, проповідували культ знання, освіти, духовності та праці. Вони використовували здебільшого принципи опису та аналізу соціальних явищ, які були притаманні мислителям античності. Поступово створювалися нові умови для розвитку соціального пізнання і прогресу культури.

Культурологічні проблеми античності змінювались новими проблемами, зокрема вивчення суті держави, форм державного управління, політики та політичних відносин. Загальні проблеми суспільства відтісняють вивчення проблем особистості. З’являються концепції утопічного соціалізму, в основі яких лежать комунітарні принципи організації суспільства, основоположниками яких є Т. Мор і Т. Кампанелла. Англійський філософ Томас Мор (1478–1535) у своїй праці „Утопія” визначає основною причиною пороків буржуазної держави приватну власність, що зумовлює суперечності інтересів особи та суспільства. При цьому ідеальне суспільство має ґрунтуватися на суспільній власності та обов’язковій праці всіх його членів. Італійський філософ Томмазо  Кампанелла (1568–1639) визначив астральну залежність розвитку людського суспільства та здатності людини впливати на суспільне життя.

В епоху пізнього середньовіччя практикували переписи населення та емпіричні дослідження, які мали вузько обмежений характер. У науці поряд із традиційними проблемами буття поступово формувалися концепції соціальної філософії, державного і приватного права, переглядалися релігійні доктрини походження людини та суспільства. Ці проблеми піднімали Н. Макіавеллі(1469–1527), Ж. Боден (1530–1596) та Г. Гроцій (1583–1645). Італійський історик Нікколо Макіавеллі у своїй праці „Правитель” (1513) розглядав природу людини, що є однаковою у всіх суспільствах і народах. Він відтворив античні ідеї про виникнення держави та кругообіг форм правління. У ХVІІ ст. Гуго Гроцій започатковує концепції природного права та суспільного договору.

Протосоціологія нового часу. Інтенсивний процес розвитку знань про людину та суспільство припадає на ХVІІ – ХVІІІ ст. Використовуються спеціалізовані методи соціальних досліджень, постають питання щодо застосування математичних методів з метою соціального пізнання та розвитку соціальних процесів. Науковий пошук нового часу спрямований на пошук законів і закономірностей життя суспільства. Проблеми визначення методів і принципів пізнання розглядали у цей період Рене Декарт (1596–1650), Бенедикт Спіноза (1632–1677) та ін., які аналізували соціально-економічні та політичні фактори розвитку соціального пізнання і знання в нових історичних умовах.

Поступово виникає нова соціальна парадигма, пов’язана з натуралістичним розумінням світу природи та людини. Натуралізм при вивченні суспільних проблем орієнтував дослідників на вияв природничих основ життя людини і суспільства. Ці питання розробляли англійські філософи Томас Гоббс (1588–1679) та Джон  Локк (1632–1704). Соціологічна концепція суспільства Т. Гоббса викладена у його праці „Левіафан” у теорії „природного права і суспільного договору”. На його думку, поняття „суспільство”, „держава” і „уряд” є тотожними і виражають державну волю, тобто волю суспільства.

Першим соціологом нового часу можна вважати французького історика та соціолога Шарля Луї Монтеск’є (1689–1755). Він не окреслив соціології як окремої науки, не визначив її структури, функцій та принципів, проте фактично заклав основи нового напряму в суспільствознавстві. Монтеск’є у праці „Дух законів” (1748) виклав соціологічну теорію суспільства, де обґрунтовує об’єктивний характер законів розвитку природи та людської історії, окреслює взаємозв’язок природного і соціального (природи і суспільства), намагається пояснити різноманітність форм соціального, державного та політичного устрою  різних народів.

Визначне місце серед французьких просвітителів займає Жан-Жак Руссо (1712– 1778). Вивчаючи проблеми соціальної нерівності, він визначає, що вона зумовлена нерівномірним розподілом майна та знарядь праці. Цілісність людини, на думку вченого, була зруйнована поділом праці та майновою нерівністю.

Класик німецької філософії Георг Вільгельм Фрідріх Геґель (1770–1831) розглядає громадянське суспільство як сферу приватного життя громадян. Воно містить систему інтересів приватних осіб, класів, різноманітних груп та інститутів, взаємодія між якими регулюється за допомогою права. В історії людства філософ окреслює три головні епохи: східну, античну й гурманську. Зміна історичних епох є об’єктивним, закономірним, поступальним процесом розвитку людства.

Важливим моментом у розвитку пізнання суспільства та його закономірностей був поступ в економічних знаннях. У ХVІІ ст. з’являється нова наука – класична політична економія. Її найвідоміші представники – Вільям Петті (1623–1687), Адам Сміт (1723–1790), Давид Рікардо (1772–1823). Наука піднімається на новий щабель свого розвитку, відбувається поєднання емпіричного та теоретичного рівнів знання. Поряд із суто економічними процесами інтенсивно вивчаються демографічні процеси та економічні соціальні закономірності. Дослідження масових соціальних фактів дає можливість визначати взаємозалежності та зв’язки. Широко використовується математика при проведенні соціальних досліджень, що зумовлює формування нових галузей соціального знання, таких як демографія та соціальна статистика. Зокрема, спробу емпіричного дослідження соціальних явищ здійснив Василь Татищев (1686–1750), який зібрав значний фактичний матеріал за допомогою спеціально складеної анкети з метою вивчення проблем історії, держави, економіки, географії, культури, релігії тощо. Анкетні опитування проводив і російський ученийМихайло Ломоносов (1711–1765) для вивчення адміністративного, територіального поділу, стану і розвитку промислового виробництва, видів праці та ін.

Наявність різноманітного матеріалу, нагромадженого філософією, історією та соціальною практикою, зумовило появу у ХVІІІ ст. так званої „філософії історії”. Цей термін уперше вживає Вольтер для вивчення людської історії та культури. Філософія історії не є механічним поєднанням принципів пізнання філософії та історії. Вона розвивається як частина філософії на основі вивчення історії розвитку суспільства. В історико-соціологічному контексті філософію історії можна розглядати як з’єднувальну ланку між філософією та соціологією. Поступове розростання в межах філософії соціальної проблематики приводить до відокремлення гуманітарного знання від філософського. Отже, суспільствознавство за межами філософії розділилось на специфічні галузі знання, зокрема на соціологічну. Потреби в різноманітній соціальній інформації зумовлюють пошук шляхів і засобів її отримання та появу нових галузей соціального знання.Класична соціологія ХІХ ст. – поч. ХХ ст.