Тема 5. Сучасні соціологічні теорії

1. Структурний функціоналізм.

2. Феноменологічна соціологія.

3. Етнометодологія.

4. Постмодернізм.

5. Теорія соціального обміну.

6. Символічний інтеракціонізм.

7. Вітчизняна соціологія.

 

Сучасні соціологічні теорії об’єднують широке коло різноспрямованих і різнобічних теорій і концепцій, які охоплюють новітні здобутки соціологів із врахуванням тих змін, які відбулися в аналізі суспільних процесів за останні 50-60 років. Звернемо увагу лише на окремі теорії і концепції, інші розглянемо у кожному з наступних  розділів.

1. Структурний функціоналізм.

Основоположником структурного функціоналізму є американський соціолог Толкот Парсонс (1902–1979). У працях „Структура соціальної дії” (1937), „Соціальна система” (1951), „Соціальна система та еволюція теорії дії” (1977) він розкрив основні теоретико-методологічні принципи структурного функціоналізму, який, на думку вченого, має аналізувати, з одного боку, структурні складові та зв’язки соціальної системи, з іншого – динамічні функціональні особливості, процеси, які їй притаманні та забезпечують її зв’язок із соціальним середовищем.

Т. Парсонс активно розробляв теорію систем, яка покликана пояснити можливість збереження впорядкованого стану в системах. Учений розглядає можливість існування відкритої системи, що підтримує порядок завдяки процесам обміну з зовнішнім середовищем. Суспільство як система, для того, щоб існувати, повинно відповідати чотирьом вимогам. Ці вимоги позначаються яксхема AGIL – за першими літерами англійських слів, що відтворюють їхні назви: adaptation  (пристосування), goal (ціль), integration (інтеграція), latency (підтримання взірців). Системи соціальних дій є, за Парсонсом, відкритими системами і покликані відповідати таким функціональним умовам:

1)      адаптація – вміння суспільства  пристосовуватись до свого оточення;

2)      цілепокладання – кожне суспільство має визначати цілі та засоби для їхнього досягнення з мобілізацією усіх наявних ресурсів;

3)      інтеграція – кожне суспільство повинне підтримувати єдність, внутрішню координацію частин. Соціальна система є не просто механічною сукупністю індивідів – вона контролює дії індивіда в системі, забезпечує задоволення його потреб і не допускає можливих відхилень у поведінці;

4)      латентність – це прагнення суспільства як соціальної системи до стану рівноваги.

На рівні суспільства функцію адаптації здійснює економіка, функцію цілепокладання – політика, функцію інтеграції – право і культура, латентну функцію – інститути соціалізації, сім’я, школа, церква тощо.

У своїй концепції Парсонс надає перевагу терміну „дія” перед терміном „поведінка”. Учений розробив модель дії, яку називає „одиничним актом”. Ця модель відображає узагальнену модель будь-якої дії людини та містить такі елементи: дійову особу, ситуацію та орієнтацію особи на ситуацію. Дійова особа (актор) – людина, яка має певні цілі, їй притаманне прагнення діяти та визначати способи досягнення цілей. Ситуативне оточення (ситуація) – змінні та незмінні фактори оточення, з якими співвіднесена соціальна дія і від яких вона залежить. Ситуативне оточення містить соціальні, культурні та фізичні фактори, що зумовлюють дію та обмежують сферу вибору. Дія залежить від символічних механізмів регуляції (мови, цінностей) та нормативності (прийнятих у суспільстві норм та цінностей). Орієнтація на ситуацію передбачає очікування осіб від майбутньої взаємодії.

Формалізована система соціальної дії містить чотири підсистеми: біологічну, культурну, особистісну і соціальну. Всі вони однаковою мірою впливають на дію, перевага одній з них надається ситуативно. Пропоновані загальні системи диференціюються, утворюючи підсистеми, які повинні виконувати конкретні функціональні обов’язки.

Особистість Парсонс розглядає як систему, що містить сукупність норм поведінки притаманних суспільству, які індивід засвоює у процесі навчання і виховання відповідно до власних індивідуальних здібностей. З погляду функціонального підходу особистісний рівень дій – це система певних мотиваційних орієнтацій поведінки. Відповідно вчений виділяє катектичну орієнтацію (визначення окремих аспектів ситуації з погляду інтересів дійової особи) та оцінювальну орієнтацію (вибір між альтернативними об’єктами ситуації). Ці різновиди мотиваційної орієнтації підпорядковані на особистісному рівні одній меті – сподіванню на майбутню зміну ситуації. Це сподівання може мати пасивний характер, коли дійова особа лише передбачає розвиток подій, і може бути активним, коли майбутня зміна ситуації досягається шляхом втручання у її розвиток і дія набуває цілеспрямованого характеру.

За Т. Парсонсом, система, яка набула рівноваги, – стійка, внутрішньогармонійна. Ідеї Т. Парсонса мали великий вплив на розуміння соціальних процесів у 50-60-х роках ХХ століття. Однак альтернативою структурному функціоналізму слід розглядати сучасну теорію конфлікту. Прихильники структурного функціоналізму розглядали конфлікти як аномалію, патологію, вбачали у них руйнівну силу, дисфункцію, яка порушує нормальний стан соціальної рівноваги.