3. Етнометодологія.

У 60-ті роки ХХ ст. розробляється різновид феноменологічної соціології, започаткований Гарольдом Гарфінкелем. У його основній праці „Дослідження з етнометодології” (1967) представлено оригінальну соціологічну концепцію щодо поширення методів соціальної антропології та етнографії на всі суспільні науки. Провідним напрямом соціологічних досліджень Гарфінкеля стала проблема „раціонального опису практичних дій як поточної практичної реалізації”. З погляду етнометодології соціологія покликана вивчати всі аспекти повсякденного соціального життя та екстраординарні явища, виступаючи при цьому досить важливою сферою повсякденної діяльності людей. Згодом ідеї Ганфінкеля розробляли його однодумці А. Сікурель, С. Уолгар та ін.

Етнометодологи наголошують на принциповій відмінності між повсякденним і науковим знанням. Науку вони розглядають насамперед у комунікативному контексті, зосереджуючись на вивченні особливостей спілкування як у повсякденному житті, так і у наукових співтовариствах.

4. Постмодернізм

Постмодернізм як науковий напрям досліджень з’являється наприкінці ХХ ст. на тлі вивчення поглядів на подальші зміни і трансформацію наявної соціальної системи. Ключовою проблемою цього напряму є аналіз і полеміка навколо самого терміна „постмодерн”. Зокрема, розглядають взаємозв’язок і відмінність таких понять як „постсучасність”, „постмодернізм” та „постмодерністська соціальна теорія”. Термін „постсучасність” визначає історичну епоху, яка є наступною після епохи сучасності. „Постмодернізм” відображає зміни у творах культури. „Постмодерністська соціальна теорія” розглядає спосіб мислення, що є відмінним від модерністської соціальної теорії. Отже, постмодерн включає нову історичну епоху, нові твори культури та новий тип теоретизування соціального світу. Кожен із цих аспектів передбачає наявність змін, які вже не можна охарактеризувати терміном „модерн” та потребують нового аналізу й способу вивчення.

Постмодернізм, або постмодерне суспільство, багато соціологів розуміють як щось нове, радикальне за своїм змістом, що йде на зміну старого. Постмодернізм – це наслідки індустріалізації (модернізму), змінені й трансформовані у розвиток нових, більш вдосконалених інформаційних технологій, які за своїм призначенням мають слугувати людям, подоланню соціальних проблем. Постмодернізм – це поява нових зразків культури (зокрема й контркультури) у багатьох сферах людського життя. З іншого боку, модерністська соціальна теорія прагнула до універсального, позаісторичного, раціонального обґрунтування аналізу та критики суспільства. Постмодерністське мислення відкидає ці положення та схиляється до релятивізму, ірраціоналізму та нігілізму.

Одним із поміркованих соціальних постмодерністських теоретиків є Фредерік Джеймсон.

Джеймсон розглядає як позитивні, так і негативні риси постсучасного суспільства – одночасно прогрес та катастрофу. Образ постсучасного суспільства, на його думку, включає чотири основні елементи:

1. Суспільство постмодерну характеризується поверховістю. Постмодерністські твори культури характеризуються неглибокими образами та не містять глибокого аналізу фундаментальних значень.

2. Постмодернізм характеризується послабленням емоцій чи афектів. Оскільки постмодерний світ і люди в ньому розпалися на частини, то залишився лише „безпричинний та безликий” афект.

3. Втрата історичності. Історики не мають можливості взнати істину про минуле, вони створюють „попурі” про минуле, що містять сукупність ідей, які можуть бути суперечливими.

4. Суспільство постмодерну пов’язане з новими технологіями. Замість виробничих технологій, надається перевага відтворювальним технологіям, зокрема електронним засобам.

Загалом Джеймсон пропонує образ постмодерну, в якому люди пливуть за течією та не здатні осягнути багатонаціональної капіталістичної системи чи розвитку культури, в якій вони живуть. На думку вченого, центральною проблемою сьогодні постає втрата людиною здатності визначити своє місце в сучасному світі, що утворює „гіперпростір”.

Автором радикальної постмодерністської соціальної теорії є Жан Бодрійяр (1929–2007). Для ранніх робіт вченого характерна модерністська і марксистська орієнтація, спрямована на критику суспільства споживання. У своїй праці „Дзеркало виробництва” (1973–1975) вчений дійшов висновку, що марксистський підхід є дзеркальним відображенням консервативної політичної економії. Положення марксистського підходу, наповненого консервативними поняттями, такими як „праця” і „вартість”, не відповідає вимогам сучасного світу, що потребує нової, більш раціональної орієнтації. Вчений висунув ідею символічного обміну як альтернативи економічному обміну та його повного заперечення. Символічний обмін включає неперервний цикл придбання і відшкодування, віддачі та отримання. Поняття символічного обміну передбачало політичну програму, спрямовану на створення суспільства, якому був би притаманний такий обмін.

Одним із основоположників постмодернізму є Ентоні Ґіденс. Найвідоміші його праці – „Устрій суспільства. Схема теорії структурації” (1984), „Класова структура суспільств, що розвиваються” (1973), „Наслідки модерності” (1988). Новим інструментом соціального пізнання в сучасному суспільстві має стати, на його думку, „теорія структурації”. Основним поняттям цієї теорії є визначення суб’єкта дії (соціального агента), що розглядається як складний соціальний феномен.

Ще одним критерієм класифікації суспільств є контроль над ресурсами, які вчений поділяє на алокативні (матеріальні засоби виробництва, природні ресурси, матеріальні блага) таавторитарні (позаекономічні засоби примусу, що забезпечують панування одних людей над іншими). Для будь-якого суспільства притаманна „структурна асиметрія ресурсів”, що зумовлюєвідносини „панування – підпорядкування”. У традиційних суспільствах  значної ваги набуває контроль над авторитарними ресурсами. Тут контроль над матеріальними засобами виробництва є недостатньо важливим, натомість структурація у капіталістичному суспільстві здійснюється саме на підставі контролю над алокативними ресурсами.

У центрі дослідницького інтересу Ґіденса є соціальне знання. Саме він звертає увагу на те, що знання визначає соціальні відносини, а не просто дзеркально відображає об’єктивну реальність. Зміни соціальної структури, що породжені зростанням рефлексивності дії, приводять до того, що в сучасному суспільстві соціально-наукові знання про дію та її оточення є надбанням учасників цієї дії. Таке знання не є монопольним, воно поділяється практично всіма учасниками взаємодії та постає важливим елементом структури соціальної дії.

У межах постмодерністського напряму перебувають і погляди видатного французького соціолога та етнографа сучасності П’єра Бурдьє (1930–2001), автора праць „Соціологія політики” (1968), „Ремесло соціолога” (1968), „Соціологія символічних форм” (1970), „Відповіді” (1992) та ін. Погляди на соціальну реальність П. Бурдьє в сучасній соціології окреслюють як теорію „соціального простору і культурного капіталу”.

Фізичний простір тісно пов’язаний із соціальним простором та є його зовнішнім відображенням. Соціальний простір окреслює розміщення соціальних суб’єктів у реальному просторі.