3. „Розуміюча соціологія” м. Вебера

„Розуміюча соціологія” М. Вебера (1864–1920). Найважливіше місце в німецькій соціології належить Максу Веберу. Найвідомішими його працями є „Об’єктивність соціально-наукового і соціально-політичного пізнання” (1904), „Протестантська етика та дух капіталізму” (1905), „Психофізика індустріальної праці” (1908). Вебер надавав великої уваги питанням обґрунтування категоріального апарату соціології, розробці понять соціальної дії, соціальної структури, раціоналізації, панування, влади тощо. Розглядаючи соціологію як універсальний, міждисциплінарний метод вивчення суспільства, Вебер цікавився передусім тим суб’єктивним змістом, який люди надають своїм вчинкам, коли діють разом (співвідносять свої дії з діями інших). Саме тому свою концепцію автор називав „розуміючою соціологією”.

Об’єктом соціології, за Вебером, у широкому розумінні, є соціальна дія. Сама ж соціальна дія – це дія, яка згідно з намірами дійової особи орієнтована на дії інших людей, співвідноситься з їхньою поведінкою. Отже, соціальна дія передбачає суб’єктивну мотивацію індивіда (чи групи) та орієнтацію на іншого (інших), що є очікуванням і без чого соціальна дія неможлива. М. Вебер на основі аналізу мотиваційного підґрунтя людських дій визначив чотири типи соціальної дії (див. рис 1.5):

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. Типи соціальної дії за М.Вебером

 

-        Традиційна дія – система автоматичних реакцій на звичні подразники відповідно до засвоєної в минулому установки та набутого соціального досвіду. Така дія не завжди осмислена індивідом та становить більшу частину повсякденної людської поведінки.

-        Афективна дія – перебуває на межі „усвідомленого”, виникає зазвичай як реакція на несподівані, незвичайні подразники та зумовлена актуальними афектами й почуттями людини.

-        Ціннісно-раціональна дія індивіда зумовлена свідомою та плановою орієнтацією не на досягнення певної мети, передусім на власні переконання, обов’язок тощо.

-        Цілераціональна дія – побудована на свідомому виборі, прорахунку всіх можливих наслідків дії та засобів її досягнення. Це ідеальний тип соціальної дії, з яким співвідносяться усі інші типи.

М. Вебер розмістив типи соціальної дії в порядку зростання раціональності, тому що розглядав раціональність як тенденцію історичного процесу. Шляхом цього процесу раціоналізується спосіб ведення господарства, відбуваються кардинальні зміни в науці, культурі. Усе це супроводжується зростанням ролі науки, що є показовим прикладом втілення раціональності. На думку М. Вебера, процес раціональності – це результат поєднання багатьох історичних факторів, що визначили розвиток Європи за  останні 300-400 років. Завдяки цьому на певній території зустрілося декілька феноменів, що мали раціональну основу:

– антична наука, особливо математика, доповнена в епоху Відродження експериментом, що був внутрішньопоязаним із технікою;

–  раціональне римське право, яке отримало свій розвиток в епоху середньовіччя;

–  раціональний спосіб ведення господарства.

Фактором, що синтезує усі елементи, є протестантизм (протестантство), який створив світоглядні передумови для впровадження в економіку досягнень науки і перетворення останньої в безпосередню продуктивну силу. Економічний успіх у протестантській етиці здобув релігійне визнання. Усі ці погляди М. Вебер виклав у своїй праці „Протестантська етика та дух капіталізму”, яка ввійшла у золотий фонд світової соціологічної літератури.  За своїм змістом веберівська теорія капіталізму, яка, на відміну марксового розуміння капіталізму як системи об’єктивних економічних законів (буття визначає свідомість), звертає увагу на суб’єктивний момент, зокрема співвідношення між конфесійною належністю і господарським статусом.

Вебер здійснив дослідження східних релігійних учень (конфуціанства, даосизму, індуїзму, буддизму, ісламу та іудаїзму) та християнства, зокрема протестантизму, щодо їхнього соціального спрямування та відповідності інтересам певних суспільних класів. Вивчаючи капіталізм як форму економічного раціоналізму, що передбачає прибуток та раціональне планування, вчений емпірично довів взаємозалежність між господарчим статусом та конфесійною належністю. Вебер дійшов висновку, що саме протестанти виявляють специфічну схильність до економічного раціоналізму, тоді як послідовники католицизму та інших конфесій такої схильності не виявляють. Ціннісне ж ядро протестантської культури становлять норми та приписи аскетичного характеру, які вимагають строгого раціонального контролю за способом життя і відмови від гедоністичної (від грец. gēdonē – веселощі, задоволення, насолода) життєвої поведінки.

У концепції Вебера поряд з теорією соціальної дії розроблено проблематику влади. Вчений аналізує мотиви підпорядкування людей на основі того, що їм притаманна певна доля раціональності, та визначає три типи панування та підпорядкування:

-        Традиційне панування – зумовлене вірою у священність історичних порядків, влади та освячене традицією. У його основі лежить традиційна дія. Чистим типом такого панування є патріархальне панування, що за своєю структурою подібне до сім’ї.

-        Легальне панування – це ненасильницьке панування людини над іншими. Таке панування можливе тоді, коли підлеглі бачать розумні підстави того, що над ними панують. У державах з таким типом панування підпорядковуються не особистості, а прийнятим законам, яких дотримуються не лише підлеглі, а й управлінці. При такому пануванні саме закони визначають, хто, кому і яким чином підпорядковується. Таке панування має раціонально-формальний характер, та відносини між владою та підлеглими будуються за аналогією відносин у межах не сім’ї, а організації. В основі такого панування лежить цілераціональна дія. Чистим типом легального панування є веберівська бюрократія.

-        Харизматичне панування – передбачає захоплення особистістю лідера, віру в його особливі якості (магічні здібності, дар пророкування тощо). Вебер розглядає харизму (від грец.сharisma – подарунок, благодать) як велику революційну силу, що існує в традиційному суспільстві та здатна внести зміни в його структуру. Харизматичний тип легітимного панування є прямою протилежністю традиційному пануванню.

Традиційне та легальне панування є консервативними й рутинними, а харизматичне панування є інноваційним за своєю природою. Ці три „чисті типи панування” не вичерпують усієї багатоманітності політичних відносин, однак фіксують суттєві тенденції їхнього розвитку, зокрема тенденції раціоналізації та формалізації. У реальній практиці влади мають поєднуються традиційне, легальне та харизматичне типи панування.

Макс Вебер своїми працями відстоював ідеал наукової об’єктивності соціологічного знання. На його думку, соціологія має бути надкласовою, надпартійною, об’єктивною, корисною для всіх наукою. За М. Вебером, наука соціологія як вихідний пункт своїх досліджень мусить брати соціальну поведінку індивідів або групи індивідів.