Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Лекції_право.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
16.08.2019
Размер:
697.34 Кб
Скачать

йцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъчсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсукенгшщзхъфывапролджэячс

Конспект лекцій з курсу

«Правознавство»

Тема № 1. Основні поняття законодавства України

/ Лекційне заняття – 3 години,

семінарське заняття – 4 години /

Ключові слова: право, функції права, принципи права, норма права, джерело права, нормативно-правовий акт, система права, галузь права, інститут права, систематизація законодавства тощо.

Зміст

  1. Поняття права, його функції і основні принципи;

  2. Загальна характеристика правових відносин та суб’єктів права;

  3. Поняття, будова та основні види норми права. ЇЇ дія в часі, просторі та по колу осіб;

  4. Суть та види джерел права. Основні способи систематизації нормативно-правових актів в Україні;

  5. Поняття система права та система законодавства України;

  6. Основи теорії держави і права.

1. Право і держава знаходяться у тісному взаємозв'язку. Держава не може здійснювати свою діяльність без того, щоб не надавати своїй волі загальнообов'язкового значення у вигляді правових норм.

Тому право як волевиявлення держави — це система загальнообов'язкових правил фізичної поведінки, встановлених (санкціонованих) державою, які виражають волю домінуючої частини населення соціально неоднорідного суспільства, спрямовані на регулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі й загально-соціальних потреб і забезпечуються у випадку порушення державним примусом.

Право володіє певними ознаками.

Ознаки права — це ті особливі властивості, які відрізняють право від інших правил поведінки: норм моралі, звичаїв, традицій.

До основних ознак права відносять:

  • системність;

  • загальнообов'язковість;

  • формальну визначеність;

  • нормативність;

  • вольовий характер права, тобто відображається воля певної частини суспільства;

  • встановлюється, забезпечується та гарантується державою.

Отже, право складається з правил поведінки (норм) у вигляді прав і обов'язків загальнообов'язкового характеру. Норма права є мірою поведінки, яка регулює конкретні суспільні відносини і розрахована на невизначене коло осіб. Норма права ставить однакові вимоги до свого виконання, незалежно від того, бажає цього особа чи ні. При цьому всі норми права взаємопов'язані між собою і складають систему, яка утворює єдине ціле — право.

Зміст права в загальній формі виражають його принципи. Під принципами слід розуміти основні, керівні начала, які відображають найбільш суттєві риси права.

Розрізняють такі принципи права: загальнолюдські, типологічні, конкретно-історичні, галузеві і міжгалузеві.

Загальнолюдські принципи права — це державно-юридичні ідеали, які зумовлюються певним рівнем всесвітнього розвитку цивілізації, втілюють прогресивні здобутки правової історії людства і вказані у міжнародних нормативно-правових актах.

До них належать, зокрема, такі засади:

  • право повинно закріплювати та захищати основні права людини, міри свободи людей та їхніх об'єднань;

  • юридична (формально-визначена і загальнообов'язкова) рівність однойменних суб'єктів перед державою і законом;

  • вихідним, первинним офіційним джерелом суб'єктивних юридичних прав і обов'язків має бути тільки закон (як акт нормативного волевиявлення вищого представницького органу державної влади або прямого волевиявлення народу (референдум);

  • єдність юридичних прав і обов'язків;

  • поведінка людей, а також їхніх об'єднань повинна регулюватися, як правило, за загально-дозволеною засадою: "дозволено все, крім того, що прямо заборонено законом";

  • закріплення в нормах права процедурних положень щодо здійснення та захисту суб'єктивних юридичних прав і обов'язків людей та інших суб'єктів суспільного життя;

  • правосуддя (розв'язання конфліктів з приводу здійснення прав і обов'язків людьми) здійснюється спеціальними незалежними органами держави — судами та виступає найефективнішою юридичною гарантією прав людини;

  • юридична відповідальність особи може мати місце тільки в разі вчинення нею винного протиправного діяння;

  • презумпція невинності особи (особа вважається невинною доти, доки її вину у вчиненні правопорушення не встановлено судом або іншим компетентним органом держави у визначеному законом порядку).

Типологічні принципи права — це ті його засади, які властиві усім правовим системам певного історичного типу. Наприклад, феодальний тип права базувався на таких принципах: право привілеїв; право застосування сили; наявність церковного права, що мало вищу юридичну силу, тощо.

На сьогодні спостерігається тенденція до наближення типологічних принципів права до загальнолюдських правових засад, до їх злиття в єдині загальнолюдські принципи права.

Право як суспільне явище впливає на суспільні відносини людей, воно має свої чітко визначені функції.

Функції права — це основні напрями його впливу на людину і суспільство (суспільні відносини).

Функції права поділяють на загально-соціальні та спеціальні юридичні (спеціально-соціальні).

До загально-соціальних відносять функції:

  • гуманістичну — здійснення і захист прав людини, народу (нації);

  • організаторсько-управлінську — право суб'єктів на вирішення певних економічних і соціальних проблем;

  • інформаційну (комунікативну) — право інформує людей про волю законодавця;

  • оцінно-орієнтувальну — поведінка людей оцінюється з огляду на закони держави, вказує на допустимі способи та засоби задоволення потреб людини в межах правомірної поведінки;

  • ідеологічно-виховну — право формує у людини певний світогляд, виховує в неї зразки правомірної поведінки;

  • гносеологічну (пізнавальну) — право виступає як джерело знань.

До спеціальних юридичних функцій права відносять регулятивну (статистичну і динамічну) та охоронну.

Регулятивна функція спрямована на врегулювання суспільних відносин способом закріплення бажаної поведінки в галузях чи інститутах права.

Регулятивна статична (закріпляюча) функція проявляється через вплив права на суспільні відносини шляхом їх закріплення в тих чи інших правових інститутах, наприклад, в інституті права власності.

Регулятивна динамічна (творча) забезпечує динамічний розвиток громадянського суспільства. Вона знаходить своє відображення в інститутах трудового, цивільного права, які опосередковують господарські процеси в економіці.

Охоронна (захисна) функція права характеризується владним правовим впливом на особу з метою охорони її прав і свобод, її власності тощо.

2. Правові відносини — це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких виступають як носії юридичних прав і юридичних обов'язків, що забезпечуються державою.

Правовідносини:

  • виникають на основі норм права та юридичних фактів;

  • є видом суспільних відносин фізичних і юридичних осіб;

  • виражаються у взаємних суб'єктивних правах і юридичних обов'язках суб'єктів;

  • учасниками правовідносин можуть бути тільки суб'єкти права, тобто особи, які є праводієздатними;

  • правовідносини забезпечуються (гарантуються) державою.

Розрізняють такі види правовідносин:

  • за галузевою ознакою — державно-правові, сімейно-правові, цивільно-правові, кримінально-правові тощо;

  • за ступенем визначеності суб'єктів — загальні і конкретні;

  • за кількісним складом суб'єктів: прості — виникають між двома суб'єктами; складні — між 3 і більше суб'єктами;

  • залежно від функціонального призначення: регулятивні та охоронні;

  • за характером дії зобов'язального суб'єкта: активні та пасивні;

  • залежно від розподілу прав і обов'язків між сторонами правовідносин: односторонні та двосторонні.

Правовідносини мають складну будову і охоплюють такі елементи:

  • суб'єкти;

  • об'єкти;

  • зміст правовідносин.

Об'єкт правовідносин — це певне особисте або соціальне благо для задоволення і використання якого встановлюються взаємні юридичні права та обов'язки суб'єктів.

Видами об'єктів правовідносин є:

  • матеріальні — фізичний стан людини; фізичні дії уповноваженого суб'єкта; фізичні дії зобов'язального суб'єкта; речі (засоби виробництва, гроші); стан природних об'єктів і явищ;

  • нематеріальні — духовні цінності, морально-психологічний стан людини, певні соціальні властивості об'єднань, спільностей.

Зміст правовідносин характеризується синтезом фактичного і юридичного. Юридичний зміст — це суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин, тобто можливість дій уповноважених суб'єктів і необхідність відповідних дій зобов'язальних суб'єктів. Фактичний зміст — це сама поведінка суб'єктів, їх діяльність, в якій реалізуються суб'єктивні права та юридичні обов'язки сторін.

Зміст суб'єктивного права тлумачить такі можливості як можливість діяти відповідно до свого бажання, можливість вимагати певних дій від інших суб'єктів, зобов'язаних на це, можливість звернутися до компетентного органу чи посадової особи за захистом свого суб'єктивного права.

Отже, суб'єктивне юридичне право — це закріплена в юридичній нормі можливість певної поведінки суб'єкта з метою використання ним певного блага, яка забезпечується юридичними обов'язками інших суб'єктів.

Зміст юридичних обов'язків становлять необхідність здійснення певних дій; необхідність утримання від здійснення дій, що суперечать інтересам інших осіб; необхідність нести юридичну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання передбачених нормою права дій.

Тому юридичний обов'язок — це закріплена в юридичній нормі і забезпечувана державою необхідність певної поведінки суб'єкта для задоволення інтересів уповноважених суб'єктів.

Підставами виникнення, зміни чи припинення правовідносин є юридичні факти.

Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, передбачені гіпотезою правової норми, що викликають виникнення, зміну чи припинення правовідносин.

Такі обставини поділяються на дві групи: дії (обставини), що залежать від волі людини, та події (обставини), що виникають незалежно від волі людини.

Юридичні факти, які є діями, залежно від відповідності їх приписам правових норм поділяються на правомірні та неправомірні. Правомірні поділяються на: а) юридичні акти — така правомірна поведінка, що здійснюється з метою викликання юридичних наслідків (складання людиною заповіту); б) юридичні вчинки — дії, що не мають спеціальної мети викликати юридичні наслідки (знахідка скарбу). Неправомірні — це дії, які суперечать юридичним приписам. Поділяються на винні (злочини) та безвинні, так звані правові аномалії (наприклад, випадки відповідальності без вини власника джерела підвищеної небезпеки).

Крім того, відомі ще такі види юридичних фактів:

  • за юридичними наслідками — правостворюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі;

  • за складом — прості та складні;

  • за характером в триванні часу — одноактні (купівля, продаж речей) та триваючі (перебування в шлюбі);

  • залежно від обґрунтованості життєвих обставин — реальні та уявні (презумпція).

Презумпція — це закріплення у законодавстві припущення про наявність або відсутність юридичних фактів, яке може призвести до виникнення, зміни або припинення правовідносин.

Суб'єкт правовідносин — це. такий суб'єкт суспільного життя, який здатний виступати учасником правовідносин як носій юридичних прав і обов'язків.

Поняття суб'єктів правовідносин і суб'єктів права не завжди збігається: по-перше, правовідносини не єдина форма реалізації норм права; по-друге, малолітні діти, душевнохворі люди, які є суб'єктами права, не можуть бути суб'єктами правовідносин; по-третє, конкретний громадянин завжди є суб'єктом права, але не завжди є учасником правовідносин.

У правовідносинах повинно брати участь не менше двох сторін, хоча учасниками правовідносин може бути необмежене коло осіб. Слід зазначити, що суб'єктами правовідносин можуть бути тільки люди або об'єднання людей.

Суб'єкти правовідносин поділяються на індивідуальні (фізичні особи) і колективні (об'єднання осіб).

Індивідуальними суб'єктами правовідносин є: громадяни, іноземні громадяни; особи без громадянства(апатриди);особи з подвійним громадянством (біпатриди). Індивідуальні суб'єкти правовідносин діють в усіх сферах суспільного життя: політичній, економічній, соціальній, ідеологічній та ін. На території України найбільше коло прав і обов'язків мають її громадяни, права інших осіб обмежені встановленими для них законами, зокрема вони не можуть проходити службу в лавах Збройних Сил України, обіймати окремі посади тощо.

Об'єднуючись, індивідуальні суб'єкти створюють колективні суб'єкти правовідносин, до яких можна віднести партії, спортивні організації, групи виборців, виборчий корпус, колективи підприємств, організації, які можуть бути як недержавними, так і державними.

Спектр недержавних організацій досить значний і різноманітний. Це приватні підприємства і господарські товариства, національні та іноземні фірми і компанії, комерційні банки і підприємницькі асоціації, приватні культурні, освітянські та медичні установи, громадські об'єднання тощо.

З реалізацією завдань і функцій держави пов’язана діяльність державних суб’єктів правовідносин. До них належать державні органи, посадові особи, державні організації, державні установи, державні підприємства. Правовідносини, в яких вони беруть участь мають владно-політичний характер.

Державні і недержавні організації реалізують свої повноваження шляхом видання нормативних та індивідуальних актів, а також через їх виконання і дотримання завдяки матеріальним, організаційним та примусовим заходам. Наприклад, місцеві органи влади і самоврядування організують і забезпечують роботу житлово-комунальних, транспортних, лікувальних структур; органи внутрішніх справ притягають правопорушників до відповідальності; суд постановляє вироки і рішення; ректор вузу, відраховує студента за академічну заборгованість. Саме таким чином суб'єкти правовідносин беруть участь у соціально-політичному житті суспільства та держави.

Деякі з перелічених вище колективних суб'єктів правовідносин, діяльність яких так чи інакше пов'язана з необхідністю брати участь у господарській діяльності, здатні набувати статус юридичної особи.

Юридична особа — це суб'єкт права, якому притаманні такі ознаки:

  • а) організаційна єдність;

  • б) наявність у його розпорядженні відокремленого майнового комплексу;

  • в) право від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав і обов'язків;

  • г) право від свого імені виступати позивачем і відповідачем у суді.

Суб'єктом правовідносин є також держава, яка може вступати в різні правовідносини, зокрема:

  • а) в міжнародно-правові (це відносини з іноземними державами);

  • б) в державно-правові (відносини щодо прийому в громадянство, нагородженню державними відзнаками та нагородами тощо);

  • в) в цивільно-правові (відносини з приводу державної власності з іншими суб'єктами права);

  • г) в процесуально-правові (відносини при винесенні судових рішень і вироків від імені України тощо). Держава може виступати позивачем або відповідачем у суді, хоча і не є юридичною особою.

Суб'єкти права реалізують свої права і обов'язки завдяки наявності у них правосуб'єктності, яка є можливістю й здатністю особи бути суб'єктом правовідносин з усіма правовими наслідками. Правосуб'єктність поряд із нормою права і юридичним фактом є передумовою виникнення правовідносин.

Правосуб'єктність складається з правоздатності, дієздатності і деліктоздатності, разом узятих. Ця категорія має об'єднуючий характер і відображає ситуації, коли правоздатність і дієздатність є невід'ємними одна від одної за часом. У колективних суб'єктів права правоздатність і дієздатність завжди збігаються за часом виникнення і дії.

Правоздатність — це абстрактна здатність суб'єкта права мати суб'єктивні права і юридичні обов'язки. Кожна особа правоздатна від народження і до смерті. Правоздатність притаманна усім учасникам правовідносин, хоча вони не повинні обов'язково реалізовувати усі надані їм права. Правоздатність поділяється на загальну і спеціальну. Загальна правоздатність — це здатність володіти будь-якими з передбачених діючим законодавством правами і обов'язками. Спеціальна правоздатність — це здатність, що пов'язана з певними особливостями суб'єкта, або така, що потребує спеціальних знань (наприклад, правоздатність лікаря, міліціонера, інваліда, дитини тощо). Правоздатність юридичних осіб є завжди спеціаль­ною. Вона виникає з моменту їх державної реєстрації, а в окремих випадках згідно з діючим законодавством про підприємницьку діяльність — з моменту отримання ним» ліцензій на спеціально визначені види діяльності (наприклад, одержання ліцензії на право займатися медичною або юридичною практикою). Правоздатність юридичних осіб припиняється разом з їх ліквідацією і обмежена тими завданнями і правомочностями, які зафіксовані в статутах і положеннях цих юридичних осіб.

Головним змістом правоздатності фізичних осіб є не реальні права учасників правовідносин, а принципова можливість їх мати. Правоздатність людини невід'ємна від особистості, її неможливо відібрати, скасувати або скоротити; вона не залежить від професії, статі, віку, національності, майнового стану та інших життєвих обставин; вона не може нікому передаватися. Правоздатність — це не просто сума будь-яких прав, не кількісне їх відображення, а необхідний і постійно діючий стан особистості, елемент її правового статусу,, передумова її правоволодіння. Правоздатність має загальний і універсальний характер, хоча окремо взята особа не може бути одночасно носієм усіх прав і обов'язків. Отже, правоздатність — це категорія, не Однакова для усіх її учасників, тому що кількість прав і обов'язків в окремих суб'єктів може бути різною.

Дієздатність — це здатність суб'єкта правовідносин своїми діями приймати на себе обов'язки і використовувати свої права. Іншими словами, це можливість реалізовувати правоздатність. Дієздатність залежить від віку і психічного стану особи, тоді як правоздатність не пов'язана з вказаними обставинами. Повна Дієздатність (в головних її рисах) настає за досягненням особою вісімнадцяти років, а в окремих випадках і пізніше (наприклад, з двадцяти одного року особа може обиратися до місцевих органів влади; а з двадцяти п'яти років — призначатися суддею). Не мають дієздатності неповнолітні особи віком до чотирнадцяти років і душевнохворі люди, за них в правовідносинах виступають їх законні представники — батьки або опікуни. Неповнолітні особи віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років самостійно без згоди батьків або опікунів можуть укладати тільки дрібні побутові угоди, розпоряджатися своїм заробітком чи стипендією, реалізовувати авторські права на свої твори, винаходи, раціоналізаторські пропозиції тощо.

Деліктоздатність — це здатність суб'єкта права нести відповідальність за свої протиправні вчинки. Загальна юридична відповідальність громадян настає з шістнадцяти років, а кримінальна відповідальність, за умов скоєння особливо тяжких злочинів, — з~ чотирнадцяти років. Деліктоздатність депутатів та дипломатичних осіб є обмеженою.

Правосуб'єктність фізичних та юридичних осіб втілюється у їх правовому статусі, а правовий статус державних органів і організацій в їх компетенції.

Компетенція — це сукупність прав, обов'язків, повноважень і предметів відання органів держави, посадових осіб і організацій, що визначені конституцією та іншими нормативними актами для вирішення завдань, що стоять перед ними.

Правовий статус особи — це сукупність усіх прав, обов'язків і законних інтересів суб'єктів права. Правовий статус кожної особи є індивідуальним (наприклад, чоловік не може мати відпустки за пологами, а кожна людина має право на власне ім'я). Крім того, слід розрізняти конституційний і спеціальний статус громадян.

Правосуб'єктність визначає становище людини в суспільстві, є умовою і гарантією стабільності його правового статуту.

3. Первинним у нашому суспільстві є поняття соціальної норми. Соціальна норма — це зумовлене об'єктивними закономірностями правило фізичної поведінки (діяльності), яке має загальний характер, виражає волю певної частини або всього суспільства і забезпечується різноманітними засобами соціального впливу.

Іноді під соціальними нормами розуміють правила, що регулюють ставлення людини до людини. До складу цих правил входять мораль, право, корпоративні норми (норми громадських організацій, політичних партій, інших об'єднань громадян), релігійні норми, звичаї (традиції).

Юридичні норми (або норми права) — це загальнообов'язкові, формально визначені в нормативно-правових актах правила поведінки, що встановлені або санкціоновані державою, охороняються і гарантуються нею.

Норми моралі — це правила, що оцінюють і регулюють поведінку людей під кутом зору категорій добра і зла, справедливого і несправедливого, та забезпечуються внутрішньою переконаністю та силою громадської думки.

Корпоративні норми як вид соціальних норм складають правила поведінки, що встановлюються та забезпечуються політичними партіями, громадськими організаціями та іншими громадськими об'єднаннями людей. Ці норми регулюють відносини між членами таких організацій, а також відносини самої організації з іншими організаціями та з державними органами. Корпоративні норми мають деяку схожість з нормами права і моралі. Так, і корпоративні норми, і норми права викладені в письмових актах, прийнятих в офіційно встановленому порядку компетентними органами (державні органи, збори громадських об'єднань, конференції). Але, на відміну від правових, корпоративні норми виражають волю та інтереси тільки членів відповідних організацій і обов'язкові лише для них. Більшість корпоративних норм близькі за змістом і способом охорони до моральних. Але, на відміну від моралі, їм властивий організаційний елемент (визначення структури організації і порядку управління її справами, розміру членських внесків тощо).

Релігійними нормами називаються правила, встановлені різними віросповіданнями і обов'язкові для віруючих. Вони містяться в релігійних книгах (Старий заповіт, Новий заповіт, Коран, Талмуд тощо), в рішеннях зборів віруючих або духовенства (постанови колегій, конференцій), у творах авторитетних релігійних письменників. Цими нормами визначається порядок організації і діяльності релігійних об'єднань, регламентуються відправлення обряду, порядок церковної служби. Ряд релігійних норм має моральний зміст (заповіді).

Правилами поведінки особливого виду є звичаї та традиції. Звичай — соціальна норма, правило поведінки людей, що склалося у процесі співжиття людей у результаті фактичного його застосування впродовж тривалого часу. Звичай виникає разом з людським суспільством і є основною формою соціального регулювання поведінки членів громади за родового ладу. З поділом суспільства на класи і виникненням держави звичай може стати звичаєм правовим, дотримання якого забезпечується державним примусом. До звичаїв відносяться також традиції. Традиції виражають прагнення людей зберегти успадковані від попередніх поколінь форми поведінки; вони виникають в силу поширення будь-якого прикладу, схваленого суспільством. Такою, наприклад, є традиція святкувати в трудовому колективі визначні події в житті його членів (весілля, народження дитини, ювілейні дати тощо). Традиція пов'язана з нормами моралі в тому відношенні, що традиційною стає будь-яка дія, схвалена мораллю, а також в тому, що особи, які нехтують цією традицією, заслуговують морального осуду.

У період формування правової держави, відбувається процес зближення правових і моральних приписів, який знаходить своє відображення в закріпленні загальних моральних вимог у конкретних нормах права.

Так, низка статей Сімейного кодексу України закріплює обов'язок батьків піклуватися про виховання дітей і обов'язок повнолітніх дітей піклуватися про батьків і надавати їм допомогу. Таким чином закон юридично закріплює норму моралі щодо підтримки родинних стосунків.

Моральні критерії беруться до уваги як необхідний компонент тих чи інших юридичних фактів. Так, Кодексом законів про працю України передбачена можливість розірвання трудового договору з ініціативи власника у випадках вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального вчинку, не сумісного з продовженням даної роботи.

Первинним елементом системи права є норма права. Нагадаємо, що норма права (правова норма) — це формально обов'язкове правило фізичної поведінки, яке має загальний характер, встановлюється або санкціонується державою з метою врегулювання суспільних відносин і забезпечується її виховною та примусовою діяльністю.

Правова норма має загальний характер. Це означає, що вона не припиняє свою дію після одноразового застосування, а діє постійно і безперервно. Крім того, норма характеризується персональною неконкретністю адресатів — вона поширює свою дію не на індивідуально визначених, а на будь-яких осіб, які вступають або можуть вступити в правовідносини на її основі.

На відміну від норми права, так званий індивідуальний правовий акт (наприклад, вирок суду за конкретною кримінальною справою), ґрунтуючись на нормі, вирішує той чи інший конкретний випадок, має разове значення, стосується індивідуально визначених осіб. Так, якщо загальний порядок прийому на роботу будь-якої особи є нормою, то наказ власника підприємства про прийом на роботу конкретного громадянина є індивідуальним актом.

Правові норми завжди існують у формально закріпленому вигляді в законах та інших нормативних актах. Тому такі норми, будучи офіційними, загальнообов'язковими приписами державної влади, являють собою формально визначеними правилами. Ця формальна визначеність визначає той факт, що правові норми формулюються у вигляді точних і достатньо деталізованих правил, що сприяє їхньому правильному розумінню і застосуванню.

Елементами правової норми є:

  • гіпотеза;

  • диспозиція;

  • санкція.

Гіпотеза — це елемент внутрішньої структури норми права, що містить умови, за яких настає дія правил поведінки, встановлених у диспозиції норми права. Визначаючи умови застосування прав та обов'язків суб'єктів норми, гіпотеза окреслює межі дії диспозиції.

Диспозиція — це елемент внутрішньої структури норми права, в якому зазначаються права та обов'язки тих чи інших суб'єктів за певних обставин (вказує дозволену, обов'язкову чи заборонену поведінку).

Санкція — це елемент внутрішньої структури норми права, в якому зазначаються заходи державного примусу в разі невиконання, порушення її диспозиції.

Правові норми можна групувати залежно від підстав у різні види.

Так, за суб'єктами правотворчості виділяють норми законодавчого органу, норми глави держави, норми органів державного управління, норми, встановлені громадськими об'єднаннями, трудовими колективами тощо.

Залежності від ступеня абстрактності сформульованого правила поведінки, норми можуть поділятися на абстрактні і казуїстичні. Абстрактна норма регулює конкретний вид відносин в цілому, казуїстична — вид відносин в якійсь конкретній частині, і лише сукупність таких норм здатна врегулювати цей вид відносин в цілому.

Від того, наскільки чітко і визначено вказані в гіпотезі фактичні обставини справи, правові норми можна поділяти на визначені і відносно-визначені. У нормі з визначеною гіпотезою умови її реалізації настільки чіткі, що в кожному випадку застосування норми достатньо лише констатувати їх наявність. У нормі з відносно-визначеною гіпотезою наявність або відсутність умов реалізації норми не є для всіх очевидною та визначається в кожному конкретному випадку компетентним органом.

Наступною підставою класифікації правових норм є ступінь визначеності їх санкцій. Абсолютно-визначені санкції точно вказують, яку міру впливу повинен застосувати орган держави до правопорушника. Такими, зокрема, є правовідновлюючі санкції, які передбачають відновлення правопорядку в тому обсязі, в якому він порушений (примусове стягнення боргу). Відносно-визначені санкції допускають застосування державними органами різних видів або мір правового впливу з врахуванням тяжкості вчиненого проступку, особи правопорушника та інших обставин справи. Переважна більшість каральних санкцій має відносно-визначений характер, що пояснюється необхідністю індивідуалізувати покарання. Вони або містять вказівку на мінімум і максимум покарання (наприклад, від 2 до 5 років позбавлення волі), або вказують на декілька видів покарання, одне з яких може бути застосоване до правопорушника (наприклад, обмеження волі або виправні роботи без позбавлення волі). Останній вид відносно-визначеної санкції нерідко називають альтернативною санкцією.

Наступний вид класифікації — це поділ норм на основні (первинні), які передбачають загальні положення регулювання того чи іншого відношення, і конкретизуючі (похідні) норми, які розвивають, уточнюють вихідні положення, регулюють більш конкретні відносини на основі і в межах загальних норм.

За дією у часі розрізняють норми постійної дії і тимчасові, причому дію останніх може бути обмежено або вказаним у законі строком (наприклад, протягом року), або ж конкретною подією (наприклад, до закінчення військових дій).

Під дією норм права за колом осіб вони поділяються на загальні (стосуються або всіх громадян, або всіх органів і організацій, всіх юридичних осіб), спеціальні, які розповсюджують свою дію на чітко визначене коло осіб, органів, організацій (наприклад, на пенсіонерів, студентів) і норми, що стосуються конкретного суб'єкта права (наприклад, Генерального прокурора України).

Важливе значення має поділ правових норм за характером диспозиції на уповноважуючі, зобов'язуючі і забороняючі. Уповноважуючі норми визначають правомочність громадян та інших учасників суспільних відносин, встановлені в законі можливості діяти певним чином. Зобов'язуючі норми покладають на суб'єктів права зобов'язання вчиняти певні позитивні дії. Це передбачена законом необхідність активної поведінки. Забороняючі норми встановлюють обов'язок утримуватися від недозволених дій.

За сферою територіальної дії норми права поділяють на загальні (поширюються на територію всієї держави) і місцеві.

4. Під формою права розуміють спосіб виразу та закріплення правових норм. Форму права по-іншому називають джерелом права, що означає офіційне найменування правових норм. Посадові особи зобов'язані приймати рішення на основі правових джерел. Форми права завжди пов'язані з правотворчою діяльністю держави, її органів.

Отже, форма (джерело) права — це державно-офіційні способи виразу і закріплення його норм, надання загальним правилам загальнообов'язкового, юридичного значення.

Поняття форми права невіддільне від поняття юридичної норми. Коли мова йде про форму права, мається на увазі той чи інший спосіб існування норм права. Форма права завжди є носієм правової норми. Крім того, форма права вважається формою зовнішнього виразу правових норм, звернення до якої дає уявлення про діючі у цей момент державно-обов'язкові правила.

До зовнішніх форм (джерел) права відносять:

  • правовий звичай;

  • правовий (судовий чи адміністративний) прецедент;

  • нормативно-правовий договір;

  • нормативно-правовий акт.

Інколи зовнішньою формою права вважають релігійно-правові норми та міжнародно-правові акти.

Правовий звичай — це санкціоноване державою звичаєве правило поведінки загального характеру. Правовий звичай походить від простого звичаю, який стає правовим тоді, коли його закріплює (санкціонує) держава. Він полягає у визнанні державою та в наданні захисту тим чи іншим нормам, які давно склалися в даному суспільстві або в даній місцевості, в даній сфері відносин.

Та постає питання: чи є звичай як такий "законом", обов'язковою нормою поведінки фізичної особи? Зрозуміло, що в кожному суспільстві існує багато звичаїв, які не є частиною його права. Не скинути капелюха перед дамою не є порушенням жодної норми права; це не має ніякого правового значення, крім того, що це дозволено законом. Звідси очевидно, що звичай є законом лише в тому випадку, коли він належить до категорії звичаїв, "визнаних" як закони тією чи іншою правовою системою. Тобто звичай, санкціонований державою, стає обов'язковим для виконання — він і є правовим.

Правовий прецедент — це рішення компетентного органу держави (судового, адміністративного) за конкретною справою, якому надається формальна обов'язковість при вирішенні всіх наступних аналогічних справ.

Різницю між нормативно-правовим актом (наприклад, законом) і прецедентом ми можемо побачити в таких простих неюридичних прикладах. Один батько перед відвіданням церкви каже своєму синові: "Кожний чоловік або хлопчик, входячи до церкви, мусить скидати свого капелюха". Інший, увійшовши до церкви й знявши капелюха, каже: "Дивись: ось так треба поводитися в таких випадках". Якщо в першому випадку ми маємо справу із загальнообов'язковою нормою поведінки, то в другому — з прецедентом.

Судовий прецедент має широке значення в англосаксонських країнах (в Англії, США, Канаді, Австралії). У цих країнах судді в законодавчому порядку наділені правотворчою функцією. Певною мірою суддя має право вирішувати ту чи іншу справу не на підставі конкретної норми закону, а на власний розсуд.

В Україні правовий прецедент як джерело права не застосовується.

Нормативно-правовий договір — об'єктивоване, формально обов'язкове правило поведінки загального характеру, яке встановлене за взаємною домовленістю кількох суб'єктів і забезпечується державою (наприклад, договір про утворення федерації; у трудовому праві — укладення колективного договору). Основною формою права є нормативно-правовий акт. Нормативно-правовий акт — це письмовий документ компетентного органу держави (а також органу місцевого самоврядування), в якому закріплено забезпечуване нею формально обов'язкове правило поведінки загального характеру. Нормативні акти спрямовані на встановлення, зміну або скасування правових норм.

Нормативно-правовий акт є основною формою права в Україні, оскільки саме ця форма права найчастіше формулює зміст прав та обов'язків, оперативно змінює чи скасовує правову норму у зв'язку зі змінами в державі, дає можливість здійснювати систематизацію норм і полегшити користування ними.

Від нормативно-правових актів слід відрізняти такі акти, які містять конкретні рішення з того чи іншого питання (наприклад, рішення про надання жилого приміщення — видача ордера, рішення суду про відшкодування збитків), вони називаються індивідуальними, приймаються на основі правових норм і мають силу тільки для конкретного випадку.

Нормативно-правовий акт є результатом діяльності компетентних суб'єктів держави, яку називають правотворчістю.

Правотворчість — це форма державної діяльності, спрямована на створення правових норм, а також на їх наступне вдосконалення, зміну чи скасування. Це спеціальний процес створення і розвитку діючого права. Головним для правотворчості є вироблення і затвердження нових правових норм. У цьому, в першу чергу, проявляється призначення даної форми державної діяльності. Інші форми правотворчості (скасування та зміна діючих норм, вдосконалення їх редакції) мають допоміжне значення для створення чітко вираженої та внутрішньо узгодженої системи юридичних норм.

Розрізняють наступні види правотворчості:

  • за суб'єктами: правотворчість державних органів (наприклад, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України), правотворчість громадських об'єднань, які держава уповноважує на встановлення правових норм, правотворчість народу (населення країни) — референдум;

  • за способом формування правових норм: санкціонування правил поведінки, що існували раніше, встановлення правових норм.

Правотворчість охоплює три етапи:

  1. Підготовчий передбачає здійснення підготовки проекту нормативно-правового акта: а) прийняття рішення про необхідність розробки проекту; б) визначення проектантів; в) підготовка проекту;

г) обговорення тексту проекту; ґ) узгодження проекту із зацікавленими організаціями і посадовими особами; д) доопрацювання проекту;

  1. Видання (прийняття) нормативно-правового акта: а) внесення проекту в правотворчий орган або посадовій особі для обговорення; б) обговорення проекту у правотворчому органі; в) прийняття нормативно-правового акта і процедура його підписання; г) можливість права відкладного вето для законів;

  2. Введення нормативно-правового акта в дію: а) обнародування (опублікування); б) доведення до виконавців іншим способом.

Систематизація нормативно-правових актів — це діяльність по зведенню нормативно-правових актів в цілісний комплекс, тобто це діяльність, спрямована на вдосконалення і впорядкування законодавства. У процесі систематизації порівнюються і аналізуються видані в різний час чинні нормативно-правові акти. У результаті виявляються правові норми, які мають протиріччя в змісті, неповнота в регулюванні окремих правових інститутів, виявляються застарілі норми, дія яких перекрита актами, виданими пізніше.

Отже, систематизація законодавства здійснюється з метою:

  • встановлення та усунення дефектів законодавства;

  • підвищення ефективності законодавства;

  • забезпечення зручності користування ним, полегшення відшукання юридичної норми, яка підлягає застосуванню чи реалізації;

  • сприяння вивченню законодавства, а також його дослідженню.

Формами систематизації законодавства є інкорпорація і кодифікація. Інкорпорація — це спосіб систематизації законодавства, який полягає в об'єднанні за певним критерієм групи нормативно-правових актів в одному збірнику. Інкорпорація проводиться державними органами. Її мета — підтримка законодавства в стані, яким буде забезпечена можливість вільно орієнтуватися в нормативному матеріалі, правильно його розуміти і застосовувати.

Простим прикладом інкорпорації є внесення в першопочатковий текст акта всіх наступних офіційних змін. Доповнення, зміни включаються в текст опрацьованого акта лише в тому випадку, якщо в акті, який виданий пізніше, дається нова редакція відповідних статей і пунктів. Офіційно скасовані статті і пункти не наводяться. Отже, результатом інкорпорації є зовнішнє опрацювання чинного законодавства. Інкорпорація за юридичним значенням буває офіційною, напівофіційною, неофіційною. Офіційна інкорпорація — це впорядкування компетентними органами чинних правових норм у збірниках нормативно-правових актів. У свою чергу, офіційна інкорпорація поділяється на хронологічну, предметну, суб'єктну. При хронологічній інкорпорації упорядкування нормативно-правових актів здійснюється за часом їх опублікування і набуття законної сили. У хронологічній інкорпорації кожний нормативно-правовий акт має порядковий номер, зазначається його назва, рік, місяць, день видання, а також номер статті. При суб'єктній .інкорпорації упорядкування правових актів здійснюється за суб'єктом їх прийняття (наприклад, Збірник указів Президента України). Систематична інкорпорація — це упорядкування нормативно-правових актів за галузями права, інститутами, сферами державної діяльності. Отже, офіційний характер мають зібрання, які готуються, видаються за дорученням компетентного правотворчого органу, затверджуються, внаслідок чого стають офіційним джерелом законодавства. Напівофіційними називають зібрання, підготовлені та опубліковані за дорученням компетентного правотворчого органу, але не затверджені цим органом. Неофіційна інкорпорація — це зовнішнє опрацювання законодавчих актів організаціями чи окремими громадянами (навчальними закладами, вченими, практиками) без спеціальних повноважень правотворчих органів. Неофіційна інкорпорація обслуговує специфічні потреби установ, організацій, окремих спеціалістів. Це можуть бути збірники житлового законодавства, законодавства з питань охорони здоров'я тощо. За обсягом виділяють генеральну (загальну), галузеву, міжгалузеву, спеціальну (за окремими інститутами однієї галузі законодавства) інкорпорацію.

Кодифікація законодавства — це спосіб систематизації законодавства, який полягає у змістовній переробці, погодженні та об'єднанні певної групи юридичних норм, пов'язаної спільним предметом регулювання, в єдиному нормативно-правовому акті. Така систематизація завжди має офіційний (правотворчий) характер. Кодифікація є найдосконалішою формою систематизації. У даному випадку одночасно відбувається вдосконалення правового регулювання і створення компактного акта — кодексу, закону, положення, статуту.

Розрізняють такі види кодифікації:

  • за обсягом — галузева, міжгалузева, спеціальна;

  • за формою вираження — основи законодавства, кодекс, статут, закон, положення та ін. Кодекс — це єдиний, внутрішньо узгоджений за змістом і юридично цілісний нормативно-правовий акт. Він складається із Загальної та Особливої частин. Загальна частина містить єдині для всієї галузі законодавства принципи і положення, Особлива — норми, які регулюють конкретні види, сторони суспільних відносин, що становлять предмет регулювання цієї галузі законодавства.

У сучасному законодавстві України існують: Бюджетний кодекс, Водний кодекс, Господарський процесуальний кодекс, Земельний кодекс, Кодекс про адміністративні правопорушення, Кримінальний кодекс, Лісовий кодекс, Митний кодекс, Сімейний кодекс, Цивільний кодекс, Цивільний процесуальний кодекс та ін.

Положення, статути — це кодифікаційні акти, в яких визначається статус певного виду державних організацій і органів.

Одним із способів систематизації законодавства, в процесі якого декілька актів об'єднуються в одному документі, є консолідація. При консолідації новий акт повністю замінює об'єднані, оскільки заново приймається компетентним правотворчим органом і має власні офіційні реквізити: назву, дату прийняття, номер і підпис посадової особи. Особливістю ж такого способу систематизації законодавства є те, що зміст правового регулювання суспільних відносин не змінюється. Усі нормативні положення раніше прийнятих актів об'єднуються у новому без змін. Як правило, здійснюється їх редакційна правка, усуваються суперечності, повтори. Консолідація досить широко використовується в правотворчій діяльності з метою впорядкування нормативних актів з питань оподаткування, адміністративної відповідальності, всюди, де можна звести воєдино десятки розрізнених нормативних приписів без зміни їх змісту.

5. Система права — це внутрішня форма права, що має об'єктивний характер своєї побудови, який відображається в єдності та узгодженості всіх норм, диференційованих за правовими галузями, підгалузями, інститутами і нормами права (сукупність всіх юридичних норм). Інакше кажучи, система права — це сукупність галузей діючого в державі права, а також його структура і внутрішня організація.

До основних ознак системи права слід віднести:

  • розподіл всієї сукупності норм права на взаємозв'язані між собою складові елементи;

  • правові комплекси, галузі, підгалузі, інститути права;

  • єдність і узгодженість між собою норм права, що складають систему права;

  • об'єктивний характер побудови системи права.

Отже, для держави право функціонує як єдина, юридично цілісна, внутрішньо узгоджена система загальнообов'язкових правил поведінки. Важливим елементом такої внутрішньої узгодженості є структура права.

  • Структуру права як внутрішню організацію елементів системи права можна розглядати по-різному. Наприклад, як:

  • приватне право (регулює відносини між громадянами і юридичними особами; між юридичними особами) і публічне право (регулює відносини між громадянами і юридичними особами з одного боку і державою з другого боку);

  • об'єктивне право (як система загальнообов'язкових правил фізичної поведінки) і суб'єктивне право (як закріплену в юридичних нормах можливість певної поведінки особи);

  • матеріальне і процесуальне право та ін.

Основними структурними елементами системи права є:

  • норма права;

  • інститут права;

  • галузь права.

Не може існувати юридична норма, яка б не входила до певного інституту і до певної галузі права. Норми права можуть об’єднуватися в інститути та галузі права.

Інститут права — це система юридичних норм, які регулюють певну групу однорідних суспільних відносин. Інститут права здійснює комплексний вплив на поведінку фізичних та юридичних осіб у різних сферах суспільного життя. Однією з основних ознак інституту права є тривалість його існування. За певних умов стабільний інститут права може оформитися у підгалузь або галузь права, як це сталося, наприклад, з авторським правом, правом соціального захисту.

Серед інститутів розрізняють галузеві, міжгалузеві та комплексні. До галузевих інститутів права відносять інститути громадянства, права на спадщину тощо. Кожний з них має власний предмет, метод регулювання та правовий режим. До складу міжгалузевих інститутів права входять норми різних галузей права. Так, інститут юридичної відповідальності за хуліганство включає норми адміністративного і кримінального права. До комплексних інститутів права входять менші обсягом інститути (інститут права власності складається з інститутів державної, приватної та комунальної власності).

Крім того, залежно від підстав правові інститути поділяються:

  • за галузями права — адміністративні, державні, кримінальні, цивільні тощо;

  • залежно від виконуваної ролі — предметні і функціональні;

  • залежно від регулюючих відносин — матеріальні і процесуальні;

  • залежно від закріплення загальних понять, принципів, завдань чи спеціальних зобов'язань — загальні і спеціальні;

  • за спрямованістю дії — регулятивні (інститут депутатського запиту) і правоохоронні (інститут зобов'язань, пов'язаних із заподіянням шкоди) тощо.

Галузь права — це система юридичних норм, які регулюють певну сферу суспільних відносин специфічним методом правового регулювання.

Головні критерії поділу права на галузі — предмет і метод правового регулювання. Предмет правового регулювання — це сукупність суспільних відносин, які врегульовані правом. Поняття предмету правового регулювання дає знання про те, що саме регулюється правом. Метод правового регулювання — специфічний спосіб владного впливу держави на суспільні відносини, який здійснюється за допомогою правових норм та інших юридичних засобів. Поняття методу правового регулювання дає відповідь на питання, яким способом держава вчиняє нормативний вплив на суспільні відносини.

За предметом і методом правового регулювання виділяють такі галузі права: профільні (фундаментальні), інші основні, комплексні.

Профільні галузі права утворюють основну частину системи права (конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне право, а також відповідні галузі процесуального права — цивільно та кримінально-процесуальне право).

До інших основних галузей права належать трудове, сімейне, фінансове, земельне, водне, лісове право, право соціального захисту тощо. Комплексні галузі права регулюють суспільні відносини, що стосуються цілих сфер державного і громадського життя. Такими галузями визнаються банківське, господарське, житлове, екологічне, морське, податкове право.

Особливе місце посідає міжнародне право. Воно не входить до системи права будь-якої держави, але справляє на неї відповідний вплив.

Отже, система права характеризується відповідною сукупністю правових норм, що об'єднуються в інститути та галузі права. Так у системі права України виділяють такі основні галузі права.

Державне (конституційне) право — галузь права, яка визначає основи державного і суспільного ладу та найважливіші принципи державної політики, національно-державний устрій і систему та функції органів державної влади, права та обов'язки фізичних та юридичних осіб тощо. Джерелом конституційного права, а також всіх інших галузей права, є Конституція України. Вона є базовим документом для всієї правової системи держави. Основне призначення Конституції — визначення ролі держави відповідно до демократичних правових цінностей.

Адміністративне право — галузь права, яка регулює суспільні відносини, що складаються в процесі здійснення державного управління. Головними джерелами адміністративного права є Конституція України, відповідні закони України, укази Президента України, постанови уряду, акти центральних органів виконавчої влади, Кодекс України про адміністративні право­порушення. Норми адміністративного права встановлюють: правила створення, реорганізації, ліквідації органів виконавчої влади, повноваження цих органів та їх посадових і службових осіб; права та обов'язки підприємств, установ, організацій, громадян у сфері державного управління; адміністративно-правові санкції до порушників відповідних правил. Система адміністративного права складається із загальної та особливої частин. До загальної — належать норми, що мають регулятивне значення для всіх сфер державного управління: суб'єкти державного управління, система його органів, акти управління, загальні засади адміністративної відповідальності тощо. Особлива частина містить норми, якими регулюються суспільні відносини в окремих галузях державного управління: економіки, оборони, забезпечення законності та охорони громадського порядку тощо.

Цивільне право — це сукупність юридичних норм, які регулюють майнові та пов'язані з ними особисті немайнові відносини. Основним джерелом цивільного права, крім законів, є Цивільний кодекс України. Систему цивільного права становлять загальна та особлива частини. Загальна частина цивільного права складається з норм про суб'єкти, об'єкти цивільного права, угоди, представництво і довіреність, позовну давність. Особлива частина регулює спеціальні суспільні відносини та складається з таких інститутів: право власності, речові права, зобов'язальне право, авторське право, право на винахід та інші результати творчості, що використовуються у виробництві, спадкове право, правоздатність іноземних громадян та юридичних осіб.

Сімейне право — сукупність юридичних норм, які регулюють суспільні відносини, які виникають внаслідок укладення шлюбу і належності людини до сім'ї. Сімейне право регулює відносини: між подружжям щодо порядку та умов укладання шлюбу, особистих і майнових відносин між ним, порядку та умов припинення шлюбу; між батьками та дітьми, іншими родичами; відносини, що виникають у зв'язку з усиновленням, опікою і піклуванням тощо. Головне джерело сімейного права — Сімейний кодекс України.

Господарське право — галузь права, якою регулюються відносини у сфері організації та здійснення господарської діяльності, що пов'язана з виготовленням і реалізацією продукції, виконанням робіт, наданням послуг для задоволення потреб окремих споживачів та суспільних потреб. Основним джерелом господарського права виступає Господарський кодекс України.

Фінансове право — це галузь права, що регулює суспільні відносини у сфері фінансової діяльності держави. Фінансове право містить загальну та особливу частину. У загальну частину фінансового права входять норми, що закріплюють загальні принципи, правові форми і методи фінансової діяльності держави; систему державних органів, що здійснюють фінансову діяльність, їх компетенцію, правовий статус; зміст, форми і метод фінансового контролю тощо. Особлива частина фінансового права складається з норм, які регулюють суспільні відносини у сфері державного бюджету, позабюджетних державних і муніципальних фондів, державних і місцевих податків та інших обов'язкових платежів, державного кредиту, державного страхування, грошового обігу і валютного регулювання тощо.

Земельне право — галузь права, якою регулюються суспільні відносини щодо власності на землю, державного управління земельним фондом, використання та охорони землі як природного ресурсу і засобу виробництва, охорони прав і законних інтересів суб'єктів земельних відносин. До загальної частини земельного права України належать такі інститути: джерела земельного права, земельно-правові норми та земельно-правові відносини, право власності на землю, правові форми використання земель, управління земельним фондом, правова охорона земель, юридична відпо­відальність за порушення земельного законодавства. Особлива частина земельного права містить такі інститути: правовий режим земель сільськогосподарського призначення, правовий режим земель фермерських господарств, правовий режим земель житлової та громадської забудови, правовий режим земель історико-культурного призначення тощо.

Трудове право — це галузь права, яка регулює суспільні відносини щодо праці між власником або уповноваженим ним органом і працівником. Головним джерелом трудового права є Кодекс законів України про працю. Систему трудового права становлять загальна та особлива частини. Загальна частина містить положення щодо предмету, методів, принципів, джерел, суб'єктів трудового права, тут також визначаються правовідносини у сфері трудового права, закріплюється правове регулювання працевлаштування громадян. Особлива частина містить норми стосовно трудового договору, робочого часу і часу відпочинку, зарплати, внутрішнього трудового розпорядку на підприємстві, в установі, організації, дисциплінарної та матеріальної відповідальності працівників, охорони праці, вирішення трудових спорів тощо.

Цивільно-процесуальне право — галузь права, яка регулює суспільні відносини щодо порядку здійснення судочинства в цивільних справах і виконання судових рішень. Джерелом цивільно-процесуального права є Цивільний процесуальний кодекс України.

Кримінальне право — це сукупність юридичних норм, які охороняють суспільні відносини від суспільно небезпечних посягань (злочинів). Основне джерело кримінального права — Кримінальний кодекс України. Систему кримінального права становлять загальна і особлива частини. Загальна частина визначає завдання кримінального права, підстави кримінальної відповідальності, межі чинності кримінального закону в часі, просторі, дає визначення поняттю, системі покарання тощо. Особлива частина складається з норм, що визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами, і встановлюють конкретні міри покарання, що застосовуються до осіб, які вчинили злочини.

Кримінально-процесуальне право — це сукупність юридичних норм, які регулюють суспільні відносини щодо порядку провадження у кримінальних справах (їх порушення, попереднього розслідування, судового розгляду, виконання вироків). Основним джерелом кримінально-процесуального права є Кримінально-процесуальний кодекс України тощо.

Законодавство — це сукупність всіх нормативно-правових актів, що видаються уповноваженими правотворчими органами в межах їх компетенції та на основі закону. Тобто законодавство — це система всіх нормативно-правових актів, що діють у державі.

В науці термін "законодавство" вживається в кількох значеннях:

  • як система законів України. Визначальною складовою цієї системи є Конституція України. Усі інші закони приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. Складовою частиною законодавства є і міжнародні договори, ратифіковані законом чи постановою Верховної Ради України;

  • як система законів та інших нормативно-правових актів, що приймаються Верховною Радою України, вищими органами виконавчої влади міністерствами, місцевими радами та місцевими державними адміністраціями. Ці акти конкретизують відповідні закони і не повинні їм суперечити (постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України).

Нормативно-правові акти є неоднозначними з огляду на їх формальну обов'язковість, зокрема тому, що вони приймаються різними органами. Ця властивість актів відображається поняттям юридична сила.

За юридичною силою розрізняють такі види нормативно-правових актів:

  • закон;

  • підзаконний акт.

6. Виходячи із змісту і значення загальної теорії держави і права в цілому, її слід охарактеризувати як науку методологічну, найбільш абстрактну, вступну, узагальнюючу, інтегративну, базову. Всі ці якості теорії держави і права дають підстави вважати її найбільш фундаментальною юридичною наукою, що й визначає її провідне місце в системі вчення про державу і право.

Аналіз співвідношення загальної теорії держави і права з іншими юридичними науками свідчить про їхній нерозривний зв'язок. Це питання є важливою частиною більш широкої проблеми, що має загальносуспільний характер, про співвідношення теорії і практики.. Теорія держави і права не може існувати без спеціальних наук, які вивчають юридичну практику, без узагальнення їх матеріалів. Саме аналіз і узагальнення цих матеріалів яв­ляють собою базу для формування загальнотеоретичних висновків, в тому числі нових понять і закономірностей, а також для перевірки відсутності відставання від практики тих положень загальної теорії, які нею формулюються.

Вивчення загальної теорії держави, на нашу думку, необхідно з основних етапів розвитку первісного суспільства. Первісне суспільство охоплює період від виникнення на землі людини (приблизно два мільйони років тому) до утворення держави (п'ять тисяч років тому), класового суспільства. Воно проходить у своєму розвитку три етапи:

  • ранній етап — праобщина (стадія становлення);

  • середній етап — родова община (стадія зрілості);

  • пізній етап — протоселянська община (стадія розкладання).

Залежно від способів господарювання вирізняють два головних періоди в розвитку первісного суспільства:

  • період збиральної (присвоювальної) економіки, коли люди отримували готові продукти від природи шляхом полювання, збирання плодів, рибної ловлі;

  • період виробничої економіки, коли людство переходить до землеробства, тваринництва, металообробки, керамічного виробництва тощо.

Первісне суспільство (як і будь-яке суспільство) було певним чином організоване. Його структуру становили сім'ї, роди (20 — 30 чоловік), фратрії (кілька родів), племена, союзи племен. Родова община — це колектив людей, об'єднаних кровнородинними зв'язками, спільністю майна і праці. Спільна праця породжувала спільну власність. У спільній власності первісної общини були певна територія, знаряддя праці, житло, а вироблені продукти розподілялися порівну між її членами. Відсутність додаткового продукту унеможливлювала використання чужої праці. Рівність соціального становища обумовлювала єдність інтересів і згуртованість членів роду.

Первісному суспільству були притаманні і владні інститути, органи управління. Влада — це здатність і можливість впливати на поведінку, діяльність людей за допомогою різних засобів — волі, авторитету, насильства тощо. Соціальна влада при первіснообщинному ладі існувала у формі потестарної влади (лат. роtestus — влада, могутність) і не знала майнових, кастових, станових, класових відмінностей і державно-політичних форм. її джерелом і носієм була вся община, а способом реалізації — первісне самоврядування.

Управління в первісному суспільстві здійснювалося: загальними зборами дорослих членів роду (воїнів), які вирішували питання життєдіяльності роду і водночас виступали своєрідною судовою інстанцією, розглядали справи про релігійні злочини, вбивства серед членів роду, спори між окремими особами; старійшинами (радами старійшин), влада яких ґрунтувалась на їх авторитеті, шануванні, досвіді, мудрості; воєнними вождями (радами воєнних вождів). Така структура самоврядування дозволяла використовувати більш доцільний інститут прийняття рішень залежно від стану суспільства. Так, під час стоянок (осілого способу життя) значну частину управлінських функцій брали на себе загальні збори; рухомий стан суспільства потребував оперативного вирішення питань радами старійшин, а воєнно-похідний — основним суб'єктом управління робив воєнного вождя. Потестарна влада не мала спеціальних примусових установ, але здатна була до ефективного примушування за порушення існуючого порядку і правил поведінки. Рід забезпечував захист своїх членів від зовнішніх ворогів за допомогою воєнної сили і звичаю кровної помсти. Крім воєнної, потестарна влада первісного суспільства виконувала функцію перерозподілу суспільного продукту; організуючу функцію (поступове введення ієрархічної системи управління); контрольну (контроль за ресурсами, обміном, торгівлею) тощо.

Через простоту економічної і соціальної організації первісного суспільства публічна влада ще не потребувала особливого апарату управління і примушування, відокремлених від суспільства.

Сама Держава виникає внаслідок розкладання первісно-суспільного устрою, поступового відокремлення від суспільства верстви вождів та наближених до них, зосередження в них управлінських функцій, ресурсів влади і соціальних привілеїв. Як свідчить історична наука, перші держави утворились наприкінці IV — початку III тисячоліття до нової ери на берегах Нілу, в долині Тигру і Євфрату, пізніше — в Індії, Китаї, у VIII — VI столітті — в Стародавній Греції.

Економічною передумовою формування держави став перехід людства від добувної економіки до нового способу господарювання — виробничої економіки.

Удосконалення знарядь праці в процесі так званої неолітичної революції (період пізнього неоліту) сприяло розвитку нових форм землеробства, виникненню окремого роду занять — кочового скотарства (перший суспільний розподіл праці). В ході по­дальшого розвитку суспільства були відкриті метали, що стимулювало промислову, ремісничу діяльність (другий суспільний розподіл праці). Спеціалізація видів трудової діяльності привела до зростання ефективності і продуктивності праці. Виробництво додаткового продукту створило сприятливі умови для регулярного товарообміну, яким спочатку займалися самі виробники, а з часом з'явилися професійні торгівці (третій суспільний розподіл праці). З цього моменту об'єктивно стає можливим утримання ве­ликої групи людей, які виконують суспільнозначущі функції і не беруть безпосередньої участі в матеріальному виробництві (організатори виробництва, працівники інформаційних систем, систем контролю тощо). Управлінська праця поступово набуває са­мостійного значення.

Ускладнення економічних відносин обумовило соціальну диференціацію, майнове розшарування населення.

Родова община роздрібнюється на патріархальні сім'ї, які вже виступають власниками знарядь і продуктів праці. Колективна власність трансформується в групову, а потім — у сімейну.

Кровнородинні зв'язки заміняються сусідськими. Виникають округи, волості, які не співпадають з родоплемінними одиницями. Однією з перших форм територіального об'єднання людей стає місто-держава.

Перехід від родового ладу до держави прискорювався і завоюваннями одних народів іншими. Воєнна організація племен, яка спочатку захищала їх інтереси, починає шукати і завойовувати кращі території, вести загарбницькі війни. Це привело до зміцнювання влади воєнних вождів. Тип соціальної влади, який існував на пізньому етапі розвитку первіснообщинного ладу, дістав у літературі назву «вождівство» («chiefdom» — лат. «chief» - керівник, «dom» - панування Вождівство складалося з групи общинних поселень, підпорядкованих центральному найбільшому, у якому жив правитель (вождь)2. Вождь організовував контроль за перерозподілом власності, таких важливих ресурсів, як земля і вода, здійснював релігійні, воєнні, судові і нормотворчі функції. Для реалізації функцій вождя створюється підпорядкований йому «апарат управління» з поділом аристократії на управлінську, воєнну, жрецьку. Проглядається тенденція до сакралізації персони верховного правителя, а рядові общинники все більше відчужуються від управління. Затвердження єдиноначальності вождя суперечило суверенітету колективу. Виникає конфлікт громадських і особистих інтересів: ще зберігаються органи общинного самоврядування (загальні збори, ради старійшин), які спираються на кровнородинні зв'язки і мононорми («общинне право»), і водночас виокремлюються вожді, які на­магаються створити воєнну, корпоративну організацію і підтримувати дисципліну з допомогою воєнних наказів («командне право»). Така вождистсько-корпоративна організація влади мала більш ефективні засоби примушування і насильства і здатна була за умов збільшення спільностей (союзи племен, етнічні групи, народності) і ускладнення соціальних відносин забезпечити єдиний порядок у суспільстві, його нормальне функціонування.

Вождівство стало першим кроком у напрямку формування нової організації влади — держави з особливим, відокремленим від суспільства апаратом управління і примушування, побудованим, в основному, на єдиноначальних засадах.

Формування держави в народів світу йшло різними шляхами. Східний («азіатський») шлях характерний для Єгипту, Вави-лону, деяких країн Африки, Південної Америки, Океанії. Тут зберігались основні економічні і соціальні структури первісного ладу (земельна община, колективна власність, відсутність класів як груп людей, що розрізняються засобами виробництва). Первинні держави — це, як правило, абсолютні, деспотичні монархії. Іноді вони виникають у зонах поливного землеробства, що потребувало проведення значних громадських робіт (будівництво, експлуатація, захист іригаційних систем і т. ін.) і обумовлювало необхідність існування самостійної публічної влади, групи посадових осіб, які виконують адміністративні функції («общинні чиновники»). Апарат держави формувався з органів управління родоплемінних об'єднань, а політичне панування було засноване на відправленні громадської функції, громадської посади. Основними факторами виникнення держав, заснованих на «азіатському» способі виробництва, були: необхідність забезпечення земельними угіддями, водою, іригаційними спорудами та іншим вільних хліборобів-общинників; об'єднання для цього значної кількості людей і територій, здійснення єдиного, централізованого керівництва суспільством.

Виникнення античної державності (Стародавня Греція, Стародавній Рим). Основними факторами державотворення були: послідовний розклад родової організації влади, перехід від колективної до приватної власності на землю, засоби виробництва, рабів, класовий розподіл населення. Саме так виникла держава Афіни. Це відбулося внаслідок двох політичних революцій — реформи Солона 594 року до нової ери (введена цензова конституція, майновий принцип доступу до управління суспільними справами) та реформи Клісфена 509 року до нової ери (через які відбувався територіальний розподіл населення, виникали різноманітні соціальні групи, ускладнювалися стосунки між ними). З'являються законодавчі та виконавчі органи, поліція, юстиція, військові контингенти, тобто складний державний апарат рабовласницької держави.

У Стародавньому Римі процес формування держави ускладнювався боротьбою плебеїв (прийшлого населення) з римською родовою аристократією проти патриціанської винятковості та привілеїв. На певний час у Римі були встановлені самоврядні порядки: рівноправність вільних громадян, можливість бути кожному водночас воїном і землевласником та інші. Але наприкінці II тисячоліття до нової ери загострюються внутрішні суперечності, які стимулюють розклад родоплемінного ладу і утворення держави.

Виникнення державності у більшості народів Західної і Східної Європи. У ході розкладу первісних відносин виникає ранньофеодальна держава, яка характеризується феодальним землеволодінням, васальною службою, становою організацією суспільства, роздрібненістю суверенної влади. Так, історія Польщі свідчить про те, що виникнення кріпосництва і феодальних стосунків відбувалося тут суто економічним шляхом, без проміжних ланок. Аналогічні процеси мали місце в Київській Русі. Головною формою державного впорядкування у східно-слов'янських племен були князівства. Спочатку — племінні угруповання, на чолі яких стояли військові вожді — князі, що об'єднувалися у вій­ськові союзи, пізніше поряд з племінними утворювалися і територіальні князівства — «землі». Виникнення франкської держави було прискорене завоюваннями варварами значних територій Римської імперії, що одразу показало неспроможність органів влади родоплемінного ладу забезпечити панування і управління на нових територіях і привело до формування держави ранньофеодального типу. Політична специфіка даної форми державності була наслідком поєднання структур влади, успадкованих від Римської імперії, з християнством і укладом життя германських племен.

Держава виникає як особлива територіальна, політична і структурна організація суспільства. Вона відрізняється від соціальної організації первісного ладу за такими ознаками. Держава має свою територію, окреслену кордонами. На єдиному територіальному просторі здійснюється господарське і політичне життя. Населення об'єднується і поділяється за територіальним принципом ( територіальними общинами, волостями, графствами, іншими адміністративно-територіальними одиницями). Постійне населення даної території підтримує стійкий зв'язок з державою у вигляді підданства чи громадянства і користується її захистом як всередині, так і за межами країни. Органи держави мають територіальні межі здійснення своїх повноважень; управляють певними територіями.

Первіснообщинний лад мав у своїй основі сукупність сімейних общин, об'єднаних кровнородинними зв'язками.

Держава характеризується наявністю публічної політичної влади, яка не співпадає з суспільством.

У суспільстві виокремлюється верства населення, яка не виробляє матеріальних чи духовних благ, а тільки займається управлінськими справами і наділяється для цього владними повноваженнями. З ускладненням суспільних функцій відбувається кількісне зростання професійних управлінців, влада набуває інституціолізованого характеру, тобто здійснюється за допомогою окремих органів і установ (інститут монарха, інститут наміс­ника, канцелярія, відомство громадських робіт, контролюючі органи і т. ін.). Як самостійні виокремлюються органи примушування («військо», «дружина», поліція, суд). Необхідність захисту і охорони державних кордонів потребувала формування армії. Складається нова ієрархічна структура — апарат держави, первинна бюрократія. Публічна влада концентрується в містах, де проживають всі члени бюрократичного апарату, і розширює сферу своєї діяльності (нові інформаційні функції, організація будівельних робіт, управління іригаційними спорудами тощо).

Управління ж у родовій общині ще не відокремлювалося від суспільства, рішення приймалися і виконувалися членами роду добровільно, не було спеціальних засобів і апарату примушування. Для утримання державних чиновників, армії, поліції, фінансування загально соціальних функцій держави необхідні матеріальні засоби.

Спочатку це був додатковий продукт, у подальшому суспільство перейшло до регулярного збору данини, а ще пізніше — до введення і сплати податків. Податки — це безоплатні, постійні платежі на користь держави (казни). Платежі існували як у натуральній, так і в грошовій формі. Для збору податків утворюється розгалужена система державних органів.

Характеризуючи державу, філософи і юристи сходяться на тому, що вона є необхідною формою організації розвиненого суспільства, без якої неможливе виконання завдань, що стоять перед ним. Погляди на державу, на характеристику ЇЇ сутності, головних рис і призначення досить різні у представників того чи іншого наукового напрямку. Велика група науковців виходила при визначенні поняття «держава» з формально-логічних позицій. Л. Дюгі вважав державою будь-яке суспільство, де існує диференціація між тими, хто править, і тими, ким правлять, у вигляді політичної влади; Г. Шершеневич визначав її як єднання людей у межах однієї території під загальною владою; Ф. Хайєк характеризує державу як організацію, що її свідомо створюють люди, які проживають разом з метою однакового управління; Б. Баді та П. Бірн-баум розглядали державу як добре організовану машину влади разом з чиновниками і збройними силами, що її обслуговують.

Як похідне від права явище оцінювали державу Г. Кельзен, І. Кант, Г. Еллінек. Г. Кельзен характеризував її як персоніфікацію правопорядку, І. Кант — як об'єднання великої кількості людей, які підпорядковуються правовим законам, Г. Еллінек — як цільову єдність людей, які мають властивості юридичних суб'єктів і є носіями права.

Гегель розглядав державу як вищу і найдосконалішу форму суспільного життя. Підкреслюючи її моральну спрямованість, він характеризував її як дійсність моральної ідеї. М. Коркунов визначав державу як об'єднання вільних людей, де мирний порядок забезпечується встановленням монополії державних органів на здійснення примусу, — отже, наголошував на її примусовому характері. На ту саму обставину вказує Дж. Ролз, який вважає, що держава повинна здійснювати остаточну владу і примус на певній території.

У найбільш концентрованій формі вказівка на примусовий характер держави сформульована у вченні марксизму-ленінізму. Ця риса держави розглядається ним як похідна від її класової природи, хоча К. Маркс, Ф. Енгельс і В. Ленін визнавали також необхідність захисту державою і певних загальносуспільних інтересів. Характерними для цієї теорії, в основі якої лежала ідея класової диктатури, було визначення держави як машини для підтримання панування одного класу над іншим (В. Ленін) або машини для придушення одного класу іншим (Ф. Енгельс).

Незважаючи на різноманітність підходів до визначення держави, в науковій літературі традиційно склався погляд на неї як на суспільне явище, до структури якої входить кілька побічних і кілька головних елементів. На перше місце серед них висуваються територія, населення і публічна влада. Саме їх наявність, за класичними юридичними поглядами, відрізняє державу від додержавних та інших існуючих нарівні з нею суспільних утворень. Відомий на заході правовий словник Фішера характеризує державу як таку спільноту, в основі якої лежить територія, народ і державна влада. Дійсно, держава є територіальним утворенням. Вона здійснює управління на обмеженій державними кордонами території, яка відіграє об'єднувальну щодо населення роль. Цією ознакою позначається її відмінність як від організації родового суспільства, яке формувалося на основі об'єднання за кровнородинними ознаками, так і від ідеологічних, виховних, етнічних та інших формувань, кожне з яких утворюється за спеціальними ознаками.

Як територіальне утворення, що склалося шляхом адміністративно-територіального поділу на окремі територіальні одиниці — області, губернії, краї, кантони, штати, округи, провінції тощо, держава є самоорганізованою спільнотою.

Населення, яке мешкає в межах державної території, має свої певні особливості. Більшість населення пов'язана з державою стійкими відносинами громадянства. На відміну від іноземних громадян або осіб без громадянства, які теж можуть проживати на території держави, громадянин держави має найширший правовий статус і найбільш стійкі правові зв'язки з державою. Він також має права і повинен виконувати всі обов'язки, передбачені законодавством держави, тоді як інші мешканці позбавляються деяких з них (права обирати і бути обраним, обов'язку нести військову службу та ін.).

Основним елементом держави є, безумовно, політична влада. Інші ознаки держави здебільшого пов'язані з тими чи тими проявами державної влади. Найважливішою з них є здатність видавати закони й інші правові акти, які являють собою прояв безумовної загальнообов'язковості державної волі. Ця здатність водночас виступає як засіб самообмеження держави і забезпечення її невтручання в здійснення людиною своїх прав і свобод, впливу на їх поведінку, а через неї на суспільні відносини.

Похідною ознакою держави є наявність в ній чиновництва і формування військових контингентів — армії й поліції. Держава має у своїй власності певні необхідні для технічного забезпечення своєї діяльності засоби (озброєння, будівлі, транспорт, в'язниці і т. ін.). Для фінансового забезпечення своєї діяльності вона встановлює бюджет, систему податків, робить у разі необхідності внутрішні й зовнішні займи. Кожна держава має свої власні символи, якими є державні герб і прапор.

Держава є багатоаспектним явищем. Саме це відбивають і наведені вище її різноманітні визначення. Держава виступає в трьох головних аспектах: 1) як організація всього суспільства; 2) як організація певних класів або прошарків чи інших груп людей; 3) як апарат влади. Два перших аспекти мають функціональний, а третій— механізменний характер.

Як організація всього суспільства держава виступає у внутрішніх та зовнішніх відносинах в інтересах всього населення країни, яке вона повинна репрезентувати і обслуговувати. Саме від імені держави приймаються ті рішення, які, маючи загальнообов'язковий характер, спрямовані на реалізацію і захист прав всіх громадян, на проведення соціальної політики як загальносуспільної політики. Як загальносуспільна організація держава сприяє роботі засобів зв'язку, боротьбі з порушниками законності, зі злочинністю, охороні громадського порядку. Вона є організатором усіх спільних справ — громадських робіт, охорони природи, пам'ятників культури, історичних цінностей, здійснює оборону країни від можливих зовнішніх нападів. Як представник всього суспільства держава може виступати в ролі арбітра між ворогуючими угрупованнями, пом'якшувати та узгоджувати різні соціальні, національні, мовні конфлікти, сприяти досягненню соціальних компромісів.

Цей аспект діяльності держави є основним і найзначущішим. Разом з цим, держава, що діє в умовах суспільства, яке є соціально диференційованим, спирається на ті чи інші соціальні сили, на певну соціальну базу. Йдеться про певні класи, прошарки, державну або партійну бюрократію, номенклатуру. У зв'язку з цим держава може поєднувати захист інтересів всього суспільства з діями на їх користь. Інтереси суспільства у певних випадках набувають пріоритету при вирішенні загальнонаціональних справ. Соціальна база держави може бути менш або більш широкою. Держава може бути провідником інтересів одного або кількох класів, меншості або більшості населення. Це завжди позначається на змісті її діяльності, державній політиці, спрямованій на захист певних соціальних інтересів. У сучасній науці йдеться і про можливість фактичної належності влади в державі елітам — економічній, політичній, науково-технічній. Залежно від того, кому саме належить влада, держава може забезпечувати пріоритетну роль державної, приватної, суспільної власності або ж визнавати рівноправність усіх їх форм, може створювати все­народну або цензову демократію, забезпечувати пільги тим чи іншим прошаркам населення тощо.

Узята в механізменному аспекті держава організована як певний апарат влади, який має складну структуру. Цей апарат являє собою розвинену систему відокремлених від суспільства державних органів, які здійснюють владу переважно через професійних службовців. Апарат влади виступає як основний важіль управління суспільством, його реформування. Різні структури цього механізму мають різне функціональне призначення, взаємодіють між собою. У демократичній державі саме державний апарат повинен бути каналом здійснення народовладдя. У складі апарату існують органи первинного і вторинного народного представництва. Органи первинного народного представництва утворюються безпосередньо шляхом народного голосування. Потім вони обирають органи вторинного представництва. В Україні органами первинного представництва населення є Верховна Рада і Президент України, а вторинного — Кабінет Міністрів, система судів, Генеральний прокурор.

Вказані три аспекти діяльності держави і його головні ознаки повинні стати основою для її розгорнутого визначення. Держава є організацією політичної влади, що існує на певній соціальній базі, виступає як офіційний представник усього суспільства і забезпечує за допомогою спеціального апарату реалізацію своєї політики.

Окремо слід наголосити на тому, що в умовах демократичного суспільства держава завжди є правовою організацією. Вона діє в межах права, яке має пріоритет над державою.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]