- •Тема № 1. Основні поняття законодавства України
- •Тема №2. Загальні положення конституційного законодавства України
- •Тема № 3. Поняття та основні види юридичної відповідальності в Україні
- •Тема № 4. Кримінальна та адміністративна відповідальність як різновиди юридичної відповідальності в Україні
- •Тема № 6. Загальні положення сімейного законодавства України
Тема № 4. Кримінальна та адміністративна відповідальність як різновиди юридичної відповідальності в Україні
Ключові слова: злочин, кримінальна відповідальність, кримінальна правосуб’єктність, Кримінальний кодекс України, кримінальне покарання, правопорушення, адміністративна відповідальність, адміністративна правосуб’єктність, Кодекс України про адміністративні правопорушення, протокол про скоєння адміністративного проступку, адміністративне покарання тощо.
Зміст
Поняття і мета кримінальної відповідальності.
Поняття і ознаки злочину. Види кримінального покарання.
Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх осіб.
Поняття і види адміністративних правопорушень та стягнень.
Порядок накладання і оскарження адміністративних стягнень (включно з системою органів).
Особливості адміністративної відповідальності неповнолітніх осіб.
1. Кримінальна відповідальність – це обов’язок суб’єкта права дати звіт про свої дії уповноваженим на те державним органам (дізнання, попереднього розслідування, прокуратури, суду), а також притерпіти певні обмеження, страждання, відчути примусову дію кримінального законодавства. Більшість кримінально-правових норм систематизовано та викладено в окремому законі — Кримінальному кодексі України (далі — КК).
Кримінальний кодекс України був прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України 5 квітня 2001 року, а набрав чинності з 1 вересня 2001 року.
Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини й громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам (ст. 1 КК). Для реалізації цього завдання Кримінальний кодекс визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили.
Структурно Кримінальний кодекс складається із Загальної та Особливої частин.
Загальна частина містить 15 розділів, в яких розкриваються поняття:
злочину; суб'єкта злочину, тобто особи, яка підлягає кримінальній відповідальності; вини; співучасті у злочині; повторності, сукупності та рецидиву злочинів; покарання; судимості; примусових заходів медичного характеру;
передбачаються обставини, що виключають злочинність діяння; правові підстави звільнення від кримінальної відповідальності, звільнення від покарання та його відбування; особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх.
В Особливій частині КК (складається з 20 розділів) визначається кримінальна відповідальність за конкретні злочини (наприклад, за умисне вбивство, захоплення заручників, крадіжку, грабіж, шахрайство тощо).
Норми Загальної частини можна зрозуміти лише у зв'язку з Особливою частиною. Загальна та Особлива частини КК взаємопов'язані. Статті Загальної частини є нормативними приписами, що визначають загальні положення злочину. Вони є єдиним цілим і не поділяються на структурні елементи. Статті Особливої частини складаються з двох елементів: диспозиції і санкції. Диспозиція розкриває ознаки конкретного злочинного діяння. Санкція визначає вид та строк покарання, що застосовується у випадку, коли здійснюється діяння, заборонене диспозицією.
Кримінальний закон діє стосовно певних осіб, в певних просторових і часових межах.
Так, особи, які вчинили злочини на території України, підлягають кримінальній відповідальності за КК України.
Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України.
Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його виконавець або хоча б один зі співучасників діяв на території України.
Питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представників іноземних держав та інших громадян, що за законами України і міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, не є підсудні у кримінальних справах судам України, в разі вчинення ними злочину на території України вирішується дипломатичним шляхом.
Громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають у державі, які вчинили злочини за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за КК, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо такі особи, за вчинені злочини зазнали кримінального покарання за межами України, вони не можуть бути притягнені в Україні до кримінальної відповідальності за ці злочини.
Іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають в Україні відповідальності за КК у випадках, передбачених міжнародними договорами або якщо вони вчинили передбачені Кодексом особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України.
Злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння.
Часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності.
Закон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість.
Закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність, не має зворотної дії в часі.
Закон про кримінальну відповідальність, який частково пом'якшує відповідальність, а частково її посилює, має зворотну дію в часі лише у тій частині, яка пом'якшує відповідальність.
2. Згідно зі ст. 11 КК злочином визнається передбачене Кримінальним кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.
Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого КК, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.
Злочин виявляється в суспільно небезпечній поведінці особи — діянні, яке може виражатися в дії або бездіяльності. Злочинна дія — це активна форма поведінки особи (вбивство, крадіжка,); злочинна бездіяльність — це пасивна форма поведінки особи, що пов'язана з не вчиненням дій, які вона могла вчинити в силу закону або взятого на себе зобов'язання (наприклад, ненадання допомоги хворому медичним працівником, що призвело до його смерті). Злочинні думки та наміри особи вчинити злочин, не реалізовані у конкретній суспільно небезпечній дії або бездіяльності, злочином не визнаються. Злочин характеризується такими ознаками, як:
суспільна небезпечність;
протиправність;
винність;
караність.
Суспільна небезпечність — це об'єктивна властивість злочину створювати загрозу спричинення шкоди об'єкту кримінально-правової охорони; це така ознака злочину, яка вказує на його суттєву шкоду для суспільства. Суспільна небезпечність характеризується характером суспільної небезпечності (це якісний показник, що визначається тією або іншою групою суспільних відносин, на які посягає злочин (власність, здоров'я або життя особи та ін.), та ступенем суспільної небезпечності (кількісний показник, який залежить від форми вини, мотиву вчинення злочину, способу його скоєння, обстановки та стадії вчинення злочину, тяжкості злочинних наслідків тощо). Залежності від характеру й ступеня суспільної небезпечності всі передбачені кримінальним законодавством злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.
Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м'яке покарання (наприклад, розголошення комерційної таємниці, невиплата заробітної плати).
Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше п'яти років (наприклад, вбивство через необережність, підміна дитини, вимагання).
Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше десяти років (наприклад, захоплення заручників, терористичний акт).
Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі (наприклад, державна зрада, умисне вбивство двох або більше осіб).
Наступною обов'язковою ознакою злочину є його кримінальна протиправність (протизаконність). Це означає, що конкретне суспільно небезпечне діяння визнається злочином лише в тому випадку, коли воно передбачене як злочин в діючому кримінальному законі. У КК дано вичерпний перелік суспільно небезпечних діянь, і при вирішенні питання про злочинність чи незлочинність діяння не допускається застосування аналогії (ч.4 ст. З КК). Ознака кримінальної протиправності відрізняє злочин від інших правопорушень (адміністративних, дисциплінарних).
Стосовно зазначених ознак злочину слід зауважити, що існують обставини, які виключають суспільну небезпеку і протиправність діяння, тобто виключають злочинність діяння.
Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання через заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони (ст. 36 КК).
Уявною обороною визнаються дії, пов'язані з заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання. Уявна оборона виключає кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду лише у випадках, коли обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення (ст. 37 КК).
Не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи (ст. 38 КК).
Не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності (ст. 39 КК).
Не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками (ст. 40 КК).
Дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, визнається правомірною, якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження. Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка відмовилася виконувати явно злочинний наказ (розпорядження) (ст. 41 КК).
Не є злочином діяння, яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети (ст. 42 КК). Не визнається злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності (ст. 43 КК).
Винність як ознака злочину полягає у наявності в особи відповідного психічного ставлення (свідомості і волі) до вчиненої дії або бездіяльності. Це ставлення може виявлятися у формі умислу (прямого і непрямого) чи необережності (злочинної самовпевненості та злочинної недбалості). Отже, вина є єдиною підставою кримінальної відповідальності за конкретно вчинений злочин. Так, ст. 2 КК наголошує, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Караність означає, що особа за скоєний злочин повинна понести кару відповідно до закону (позбавлення волі, виправні роботи, штраф тощо).
Для того, щоб діяння було визнане злочином, потрібна наявність усіх перерахованих ознак у сукупності. Відсутність хоча б однієї з цих ознак виключає можливість вважати скоєне діяння злочином.
Згідно зі ст. 18 КК суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність.
Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними (ч. 1 ст. 19 КК). Тобто осудність є передумовою вини та ознакою суб'єкта злочину і характеризується таким психічним станом, у якому особа в момент вчинення суспільно небезпечного діяння здатна усвідомлювати свої дії та керувати ними.
Кримінальному закону відоме поняття "обмежена осудність". Обмежено осудною визнається судом особа, яка під час вчинення злочину, через наявний в неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними (ст. 20 КК). Визнання особи обмежено осудною не звільняє її від кримінальної відповідальності. Частина 2 ст. 19 КК наголошує, що не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки.
Отже, неосудність — це неспроможність особи внаслідок розладу психічної діяльності усвідомлювати свої дії або керувати ними в момент вчинення злочину. Вчинення злочину в стані неосудності не тягне кримінальної відповідальності винної особи в зв'язку з відсутністю її вини.
Неосудність має місце за наявності двох критеріїв — медичного та юридичного.
Медичний критерій визначає можливі психічні захворювання:
хронічне психічне захворювання — це психічне захворювання тривалого характеру з тенденцією до наростання хворобливих явищ: шизофренія, параноя, маніакально-депресивний психоз, епілепсія);
тимчасовий розлад психічної діяльності — психічні захворювання, які характеризуються раптовим початком, швидким розвитком, відносно нетривалим протіканням і закінчуються повним одужанням особи: алкогольний психоз, біла гарячка тощо;
недоумство — це хворобливий стан психіки, який характеризується неповноцінністю розумової діяльності: ідіотія, імбецильність, дебільність;
інший хворобливий стан психіки — тяжкі форми психопатій, душевні розлади, аномалії психіки у глухонімих.
Медичний критерій є лише можливим і необхідним джерелом неосудності, який повністю не вирішує встановлення факту неосудності особи.
Юридичний критерій неосудності передбачає наявність двох ознак: інтелектуальної — нездатності особи усвідомлювати свої дії, нерозуміння нею фактичної сторони своєї поведінки, а також вольової — нездатності керувати своїми діями (особа може розуміти суспільно небезпечний характер своїх дій, але не може утриматись від їх вчинення через непереборний хворобливий потяг).
Особа може бути визнана неосудною лише на підставі рішення суду, який враховує при вирішенні таких питань висновок судово-психіатричної експертизи. До неосудної особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру (надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку, госпіталізація до психіатричного закладу зі звичайним наглядом, госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом, госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом).
Частина 3 ст. 19 КК України зазначає, що не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановляння вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню.
Особливе місце в кримінальному законодавстві займає поняття стадій вчинення злочину та співучасті в його вчиненні.
Стадії вчинення злочину — це певні етапи підготовки і здійснення умисного злочину, що розрізняються за характером дій на кожному етапі.
Існують три стадії вчинення злочину: готування, замах і закінчений злочин. Готування до злочину та замах на злочин визнаються незакінченим злочином.
Першою стадією злочину є готування. Готуванням до . злочину є підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину (ст. 14 КК). При цьому підшукування припускає будь-який спосіб набуття (наприклад, купівля, викрадення), а пристосування — будь-який спосіб виготовлення знарядь чи засобів вчинення злочину або видозміни, переробки, ремонту предметів для здійснення злочину (наприклад, перероблення мисливської рушниці в обріз).
Засобами вчинення злочину є предмети, документи і пристосування, які полегшують його здійснення. Знаряддя вчинення злочину — це різні предмети, які безпосередньо застосовуються для здійснення злочинних дій (наприклад, ніж для заподіяння тілесних ушкоджень).
Під іншим умисним створенням умов для вчинення злочину розуміють дії, спрямовані на реалізацію злочинного задуму (розробка плану, вивчення місця вчинення злочину, усунення перешкод для здійснення злочину тощо).
Готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності.
Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі (ст. 15 КК).
Розрізняють замах закінчений і незакінчений. Замах на вчинення злочину є закінченим, якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі. Наприклад, особа з метою вбивства стріляла у потерпілого, але від поранення його смерть не настала.
Замах на вчинення злочину є незакінченим, якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця (наприклад, в момент замаху на вбивство у винного відібрали ніж).
Кримінальна відповідальність за готування до злочину і замах на злочин настає за ст. 14 або 15 КК і за тією статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин. Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України (ст. 13 КК).
За моментом закінчення злочини, ознаки яких описані в диспозиції Особливої частини КК, поділяються на матеріальні і формальні. У матеріальних складах злочину моментом його закінчення є реальне заподіяння винним шкідливих наслідків (наприклад, при вбивстві — настання смерті потерпілого). У формальних складах злочинів моментом їх закінчення є вчинення дій, які заборонені диспозицією відповідної статті, незалежно від настання наслідків (наприклад, розбій).
Незакінченому злочину властива так звана добровільна відмова від доведення злочину до кінця.
Добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця (ст. 17 КК). Добровільність полягає у відмові від продовження злочинної діяльності за власною волею особи без фізичного та психічного примусу з боку інших осіб.
Остаточність відмови — це безповоротність прийнятого рішення про припинення попередньої злочинної діяльності, тобто особа відмовляється надалі повертатись до вчинення цього злочину.
Добровільна відмова можлива лише щодо злочину, вчинюваного з прямим умислом. Мотиви відмови можуть бути будь-якими — сором, жалість до потерпілого тощо. Добровільна відмова від вчинення злочину є обставиною, яка звільняє особу від кримінальної відповідальності. Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.
Співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину (ст. 26 КК). Характерними ознаками співучасті є:
участь у злочині двох і більше осіб;
спільність їх діяльності, тобто взаємна обумовленість злочинних дій, єдиний для них злочинний результат, причинний зв'язок між діяннями кожного співучасника і злочинним результатом;
спільність їх умислу.
Залежно від функцій, які мають співучасники, розрізняють виконавця, організатора, підбурювача та пособника.
Виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що згідно із законом не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин.
Організатором є особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Організатором також є особа, яка утворила організовану групу, злочинну організацію чи керувала нею, або особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації.
Підбурювачем є особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину. Пособником є особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, що заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети або іншим чином сприяти приховуванню злочину.
Безперечно, що ні організатор, ні підбурювач, ні пособник безпосередньо не беруть участь в скоєнні злочину, але останній стає можливим саме завдяки зусиллям всіх співучасників. Не обов'язково, щоб у кожному випадку співучасті у скоєнні злочину мали місце всі види співучасників. У скоєнні злочину можуть брати участь, наприклад, організатор і виконавець, підбурювач і виконавець.
Не є співучастю:
не обіцяне заздалегідь переховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, або придбання чи збут таких предметів;
обіцяне до закінчення вчинення злочину неповідомлення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинюваний злочин. Такі особи підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, коли вчинене ними діяння містить ознаки іншого злочину.
За стійкістю організованості співучасників розрізняють такі форми співучасті: співучасть без попередньої змови, співучасть за попередньою змовою, організована група, злочинна організація.
Так, злочин визнається таким, що вчинений групою осіб, якщо у ньому брали участь декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою.
Злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення.
Злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.
Злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він скоєний стійким ієрархічним об'єднанням декількох осіб (три і більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких чи особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.
Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого (ст. 50 КК).
Характерними ознаками кримінального покарання є:
публічний характер (суд приймає рішення про призначення того чи іншого покарання винній особі від імені держави);
покарання передбачене тільки кримінальним законом і застосовується за вчинення особою конкретного злочину;
покарання призначається тільки за вироком суду;
є карою винної особи за вчинений нею злочин;
має суворо особистий характер;
застосування покарання тягне за собою судимість;
є правовою оцінкою вчиненого злочину та особи злочинця.
Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність. До осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі види покарання.
Штраф — це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині Кодексу. Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо не передбачено іншого. У разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у вигляді громадських робіт із відповідним розрахунком (наприклад, десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян) (ст. 53 КК).
Засуджена за тяжкий чи особливо тяжкий злочин особа, яка має військове, спеціальне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, може бути позбавлена за вироком суду цього звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54 КК).
Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене як основне покарання на строк від двох до п'яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років (ст. 55 КК).
Громадські роботи полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Громадські роботи встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин і відбуваються не більш як чотири години на день. Громадські роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби (ст. 56 КК).
Покарання у вигляді виправних робіт встановлюється на строк від шести місяців до двох років і відбувається за місцем роботи засудженого. Із суми заробітку засудженого до виправних робіт провадиться відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків. Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли 16 років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування (ст. 57 КК). Покарання у вигляді службового обмеження застосовується до засуджених військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової служби, на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених КК, а також у випадках, коли суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість обмеження волі чи позбавлення волі на строк не більше двох років призначити службове обмеження на той самий строк (ст. 58 КК).
Покарання у вигляді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються. Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини (ст. 59 КК).
Арешт — це тримання засудженого в умовах ізоляції, що встановлюється на строк від одного до шести місяців. Військовослужбовці відбувають арешт на гауптвахті. Арешт не застосовується до осіб віком до 16 років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до 7 років (ст. 60 КК).
Обмеження волі — це тримання особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці. Обмеження волі встановлюється на строк від одного до п'яти років. Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до 14 років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів І і II групи (ст. 61 КК).
Покарання у вигляді тримання в дисциплінарному батальйоні призначається військовослужбовцям строкової служби на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених КК, а також якщо суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не більше двох років триманням у дисциплінарному батальйоні на той самий строк (ст. 62 КК).
Позбавлення волі — це ізоляція засудженого та поміщення його на певний строк до кримінально-виконавчої установи. Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п'ятнадцяти років (ст. 63 КК).
Довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк. Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановления вироку (ст. 64 КК).
Відповідно до ст. 52 КК покарання поділяються на основні, додаткові та змішані, що можуть бути як основними, так і додатковими.
Основними покараннями є громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.
Додатковими покараннями є позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна.
Штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю можуть застосовуватися як основні, так і як додаткові покарання.
Так, за один злочин може бути призначено лише одне основне покарання. До основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань у випадках та порядку, передбачених Кодексом.
При призначенні покарання суд повинен враховувати обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Так, згідно зі ст. 66 КК обставинами, які пом'якшують покарання, визнаються:
з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;
добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;
вчинення злочину неповнолітнім;
вчинення злочину жінкою в стані вагітності;
вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;
вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;
вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, спричиненого неправомірними або аморальними діями потерпілого;
вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;
виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених Кримінальним кодексом.
Цей перелік не є вичерпним. При призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом'якшують, й обставини, не зазначені в ст. 66 КК.
Обставинами, які обтяжують покарання, визнаються (ст. 67 КК):
вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;
вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою;
вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;
вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпівшим службового або громадського обов'язку;
тяжкі наслідки, завдані злочином;
вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;
вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;
вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;
вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством;
вчинення злочину з особливою жорстокістю;
вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;
вчинення злочину загально-небезпечним способом;
вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп'яніння або у стані, спричиненому вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.
Перелік обставин, які обтяжують покарання, є вичерпним.
3. Згідно з ст. 22 КК кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років.
Особи, що вчинили злочини у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише за умисне вбивство, умисне тяжке тілесне ушкодження, умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, диверсію, бандитизм, терористичний акт, захоплення заручників, зґвалтування, крадіжку, грабіж, розбій, вимагання, умисне знищення або пошкодження майна та низку інших.
До неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі основні види покарань (ст. 98 КК):
штраф;
громадські роботи;
виправні роботи;
арешт;
позбавлення волі на певний строк.
До неповнолітніх можуть бути застосовані додаткові покарання у вигляді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
Штраф застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний дохід, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення. Громадські роботи можуть бути призначені неповнолітньому у віці від 16 до 18 років на строк від тридцяти до ста двадцяти годин і полягають у виконанні неповнолітнім робіт у вільний від навчання чи основної роботи час. Виправні роботи призначаються неповнолітньому у віці від 16 до 18 років за місцем роботи на строк від двох місяців до одного року.
Арешт полягає у триманні неповнолітнього, який на момент постановления вироку досяг 16 років, в умовах ізоляції у спеціально пристосованих установах на строк від 15 до 45 діб.
Покарання у вигляді позбавлення волі особам, які не досягли до вчинення злочину 18-річного віку, не може бути призначене на строк більше 10 років, а у певних випадках, передбачених КК, більше 15 років. Неповнолітні, засуджені до покарання у вигляді позбавлення волі, відбувають його у спеціальних виховних установах. Позбавлення волі не може бути призначене неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості. При призначенні покарання неповнолітньому суд повинен враховувати умови його життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього.
Зауважимо, що при призначенні покарання, відповідно до ст. 66 КК, вчинення злочину неповнолітнім є обставиною, яка пом'якшує відповідальність.
Неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У таких випадках суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру (ст. 97 КК).
У разі ухилення неповнолітнього, що вчинив злочин, від застосування до нього примусових заходів виховного характеру, ці заходи скасовуються і він притягається до кримінальної відповідальності.
4. Адміністративне право — це галузь права, норми якої регулюють суспільні відносини у сфері державного управління, тобто суспільні відносини, які виникають в процесі організації і здійснення органами держави виконавчої і розпорядчої діяльності. Тому предметом регулювання адміністративного права є суспільні відносини, які виникають у процесі здійснення управлінської діяльності в державі, тобто державного управління.
Державне управління — це певний вид діяльності органів держави, що має виконавчий і розпорядчий характер, та полягає у регулюванні суспільних відносин в економічній, адміністративно-політичній і соціально-культурній сферах через застосування державно-владних повноважень.
Суб'єктами державного управління є органи виконавчої влади, а об'єктами управління — сфери та галузі суспільного життя, на які спрямований організуючий вплив держави.
Для державного управління властиві такі риси:
діяльність для реалізації завдань та функцій держави;
воно здійснюється спеціально створеними для цього державними органами та посадовими особами;
державні органи та посадові особи діють за дорученням держави, від її імені і мають державно-владні повноваження;
форми та методи роботи управлінських органів регламентуються законом.
Державне управління регламентується нормами адміністративного права, яке закріплює організацію, повноваження і порядок діяльності органів виконавчої влади, механізм функціонування державної служби, форми взаємодії цих органів з громадянами тощо.
Отже, сукупність правових норм, що регулюють державне управління, утворює галузь адміністративного права. Тобто адміністративне право регулює суспільні відносини, що виникають, змінюються та припиняються у сфері державного управління. Суспільні відносини, передбачені нормами адміністративного права, в яких сторони наділені певними правами та обов'язками, є адміністративно-правовими відносинами, а також предметом адміністративного права.
Суб'єктами адміністративного права, тобто учасниками (сторонами) адміністративно-правових відносин, можуть бути органи державного управління (Кабінет Міністрів України, міністерства), державні службовці та громадяни.
Адміністративно-правові відносини характеризуються двома моментами: одним з обов'язкових їх учасників є орган державного управління; цей орган має право в межах своєї компетенції, вимагати відповідної поведінки від інших учасників адміністративно-правових відносин.
Для виникнення адміністративних правовідносин не вимагається обов'язкової згоди обох сторін.
Отже, норми адміністративного права регулюють процес створення, реорганізації, ліквідації органів виконавчої влади; встановлюють повноваження цих органів та їх посадових осіб; визначають права та обов'язки підприємств, установ, організацій, а також громадян у сфері державного управління; передбачають дію адміністративно-правових санкцій за вчинення адміністративного правопорушення.
Основними джерелами адміністративного права є Конституція України, відповідні закони України, укази Президента, постанови Кабінету Міністрів України, акти міністерств. Найважливішим з них є Кодекс України про адміністративні правопорушення.
Кодекс України про адміністративні правопорушення був прийнятий
7 грудня 1984 року і на сьогодні діє з цілим комплексом змін і доповнень. Завданням Кодексу є охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Конституції і законів України, поваги до прав, честі та гідності інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов'язків, відповідальності перед суспільством (ст. 1 КпАП).
Структурно кодекс складається із 5 розділів та 33 глав.
У Розділі І — "Загальні положення " — викладені завдання законодавства про адміністративні правопорушення; повноваження державних органів щодо прийняття рішень, за порушення яких передбачається адміністративна відповідальність; запобігання адміністративним правопорушенням.
Розділ II — "Адміністративне правопорушення і адміністративна відповідальність " — складається із загальної та особливої частин та займає центральне місце відносно інших розділів.
У Загальній частині розкривається зміст понять адміністративного правопорушення, адміністративної відповідальності, крайньої необхідності, необхідної оборони, визначаються особливості відповідальності неповнолітніх, військовослужбовців, іноземних громадян, умови звільнення від адміністративної відповідальності, передбачаються види адміністративних стягнень та порядок їх накладення, а також обставини, що пом'якшують або обтяжують відповідальність за адміністративні правопорушення.
Особлива частина складається з 11 глав, кожна з яких є окремим інститутом, що регулює певну групу суспільних відносин у межах галузі адміністративного права (наприклад, адміністративні правопорушення в галузі охорони праці і здоров'я населення; в галузі торгівлі і фінансів; в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам'яток історії та культури; в галузі стандартизації, якості продукції, метрології та сертифікації; а також адміністративні правопорушення, що посягають на власність, на громадський порядок і громадську безпеку, на встановлений порядок управління тощо).
Розділ III присвячений визначенню компетенції органів, уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення,
Розділ IV висвітлює питання провадження у справах про адміністративні правопорушення, зокрема:
порядок складання протоколу про адміністративні правопорушення;
застосування адміністративного затримання, порядок проведення особистого огляду, огляду речей, вилучення речей та документів. Слід зауважити, що адміністративне затримання — це захід адміністративно-правового припинення та забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення. Адміністративне затримання провадиться органами внутрішніх справ (при вчиненні дрібного хуліганства, порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів та ін.), прикордонними військами при порушенні прикордонного режиму, старшою у місці розташування охоронюваного об'єкта посадовою особою воєнізованої охорони, посадовими особами військової інспекції безпеки дорожнього руху;
визначення учасників провадження у справах про адміністративні правопорушення (особа, яка притягується до адміністративної відповідальності, потерпілий, законні представники, захисник, свідок, експерт, перекладач);
порядок розгляду справ про адміністративні правопорушення;
оскарження й опротестування постанови у справі про адміністративне правопорушення.
Розділ V — "Виконання постанов про накладення адміністративних стягнень " — регулює порядок виконання постанови, відтермінування виконання постанови, припинення виконання постанови, а також порядок провадження щодо виконання постанов відносно кожного виду адміністративного стягнення, що передбачені чинним законодавством про адміністративні правопорушення (зокрема провадження щодо виконання постанови про винесення попередження, провадження щодо виконання постанови про накладення штрафу тощо).
Отож, КпАп регулює відносини щодо скоєння адміністративного проступку, під яким розуміють протиправну, винну (умисну або необережну) дію чи бездіяльність, що посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління, за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.
Отже, основними ознаками адміністративного правопорушення є:
протиправність;
винність;
караність.
Протиправність означає, що правопорушення є дією або бездіяльністю, що заборонена адміністративним законодавством.
Винність визначається психічним ставленням особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків. За цією ознакою адміністративне правопорушення може бути вчинене умисно або з необережності. Адміністративне правопорушення визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх настання (прямий умисел) або свідомо допускала настання цих наслідків (непрямий умисел). Адміністративне правопорушення визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення (протиправна самовпевненість) або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити (протиправна недбалість).
Караність адміністративного проступку означає, що до особи .за вчинення адміністративного правопорушення може бути застосований захід державного примусу. Проте ст. 22 КпАП України передбачена можливість звільнення від адміністративної відповідальності. Так, при малозначності вчиненого адміністративного правопорушення орган (посадова особа), уповноважений вирішувати справу, може звільнити порушника від адміністративної відповідальності і обмежитись усним зауваженням.
Складовими елементами адміністративного правопорушення є об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона.
Об'єктом адміністративного правопорушення виступають суспільні відносини, охорона яких забезпечується застосуванням адміністративних стягнень. Залежно від того, що є об'єктом посягання, адміністративні правопорушення поділяються на різні види, наприклад, правопорушення проти особи, прав і свобод громадян; порушення проти власності; порушення на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв'язку; правопорушення в галузі охорони навколишнього середовища тощо.
Залежно від того, що є об'єктом посягання, адміністративні правопорушення поділяються на різні види, перелік яких містить Особлива частина Кодексу про адміністративні правопорушення. У КпАП передбачено такі види правопорушень:
адміністративне правопорушення у галузі охорони праці й здоров'я населення;
адміністративне правопорушення у галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам'яток історії та культури;
адміністративне правопорушення, що посягає на власність;
адміністративне правопорушення у промисловості, будівництві та в галузі використання електричної і теплової енергії;
адміністративне правопорушення у сільському господарстві;
порушення ветеринарно-санітарних правил;
адміністративне правопорушення на транспорті, у галузі шляхового господарства і зв'язку;
адміністративне правопорушення у галузі житлових прав громадян, житлово-комунального господарства та благоустрою;
адміністративне правопорушення у галузі торгівлі, фінансів і кустарно-ремісних промислів;
адміністративне правопорушення у галузі стандартизації, якості продукції та метрології;
адміністративне правопорушення, що посягає на громадський порядок і громадську безпеку;
адміністративне правопорушення, що посягає на встановлений порядок управління.
Об'єктивна сторона адміністративного правопорушення характеризується зовнішнім його виявом, тобто дією (дрібне хуліганство) або бездіяльністю (ненадання транспортних засобів працівникам міліції та медичним працівникам), настанням протиправних наслідків та причинним зв'язком між ними (останні не завжди є обов'язковими).
Суб'єктом адміністративного правопорушення є фізичні особи — громадяни, посадові особи, іноземці, особи без громадянства. Адміністративній відповідальності підлягають осудні особи, що досягай на момент вчинення адміністративного правопорушення 16-річного віку. Військовослужбовці і призвані на військові збори військовозобов'язані, а також особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ у разі скоєння адміністративного правопорушення несуть відповідальність за дисциплінарними статутами (за винятком окремих правопорушень, наприклад за порушення правил полювання, митних правил та ряд інших, за вчинення яких вони притягуються до адміністративної відповідальності на загальних підставах).
Суб'єктивна сторона адміністративного правопорушення характеризується виною особи у формі умислу чи необережності.
Зазначені ознаки адміністративного правопорушення містяться у нормах Кодексу про адміністративні правопорушення, при вчиненні особою проступку фіксуються у відповідному протоколі, а також встановлюються під час розгляду справи про адміністративне правопорушення уповноваженим на те органом (посадовою особою).
Щодо громадян і службових осіб, які вчинили адміністративні правопорушення, КпАП України передбачено застосування адміністративних стягнень.
Адміністративне стягнення — це міра відповідальності, що застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами (ст. 23 КпАП України).
За вчинення адміністративних правопорушень можуть застосовуватись такі адміністративні стягнення (ст. 24 КпАП України):
Попередження — це письмове, офіційне застереження громадянина про скоєне ним адміністративне правопорушення, яке здійснюється уповноваженою посадовою особою. Цей вид адміністративного стягнення застосовується за малозначні адміністративні проступки за наявності обставин, що пом'якшують відповідальність. Обставинами, що пом'якшують відповідальність за адміністративні правопорушення, визнаються (ст. 34 КпАП): щире розкаяння винного; відвернення винним шкідливих наслідків правопорушення, добровільне відшкодування збитків або усунення завданої шкоди; вчинення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання або при збігу тяжких обставин чи сімейних обставин; вчинення правопорушення неповнолітнім; вчинення правопорушення вагітною жінкою або жінкою, яка має дитину віком до одного року.
Штраф — грошове стягнення, що накладається на громадян і посадових осіб за адміністративні правопорушення судами та іншими органами адміністративної юрисдикції. Постанова відповідного органу про накладення адміністративного штрафу є обов'язковою до виконання. У разі її невиконання впродовж встановленого терміну штраф стягується у примусовому порядку.
Оплатне вилучення предмета, який був знаряддям скоєння або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, полягає в його примусовому вилученні за рішенням суду і наступній реалізації з передачею вирученої суми і колишньому власникові з вирахуванням витрат для реалізації вилученого предмету.
Конфіскація предмета, який став знаряддям скоєння чи безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, полягає в примусовій безоплатній передачі цього предмета у власність держави за рішенням суду. Конфіскованим може бути лише предмет, що знаходиться в приватній власності порушника, якщо інше не передбачене законами України. Конфіскація вогнепальної зброї, інших знарядь полювання і бойових припасів не може застосовуватись до осіб, для яких полювання є основним джерелом існування.
Позбавлення спеціального права, наданого конкретному громадянину (права керування транспортними засобами, права полювання), застосовується на строк до 3-х років за грубе або систематичне порушення порядку користування цим правом. Позбавлення права керування засобами транспорту не може застосовуватись до осіб, які користуються цими засобами у зв'язку з інвалідністю, за винятком випадків керування в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння, а також у разі невиконання вимоги працівника міліції про зупинку транспортного засобу, залишення на порушення вимог встановлених правил місця дорожньо-транспортної пригоди, учасниками якої вони є, ухилення від огляду на наявність алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння. Позбавлення права полювання не може застосовуватись до осіб, для яких полювання є основним джерелом існування.
Виправні роботи застосовуються на строк до двох місяців з відбуванням їх за місцем постійної роботи особи, що вчинила адміністративне правопорушення, і з відрахуванням до 20% її заробітку в доход держави. Виправні роботи призначаються районним (міським) судом.
Адміністративний арешт застосовується тільки судом у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до 15 діб (наприклад, за дрібне хуліганство, вияв неповаги до суду тощо). Арештовані утримуються у спеціальних приймальниках або в ізоляторах тимчасового затримання при органі внутрішніх справ, але окремо від ув'язнених. Правопорушник повинен сплатити вартість свого утримання, харчування та охорони. Особи, що відбувають адміністративний арешт, використовуються на фізичних роботах згідно з договорами, які орган внутрішніх справ укладає з підприємствами. Адміністративний арешт не може застосовуватися до вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до 12 років, до осіб, які не досягай 18 років, до інвалідів І і II груп.
Слід зауважити, що оплатне вилучення та конфіскація предметів можуть застосовуватись як основні, так і додаткові адміністративні стягнення. Інші адміністративні стягнення можуть застосовуватися тільки як основні.
За одне адміністративне правопорушення може бути накладене основне або основне і додаткове стягнення.
5. Система органів, уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, визначена в Кодексі про адміністративні правопорушення. Ці органи можна поділити на колегіальні, тобто ті, що розглядають справи колегіально, і одноособові, де справи розглядаються одноосібно уповноваженими службовими особами.
До першої групи належать адміністративні комісії при міськрайвиконкомах, комісії в справах неповнолітніх, виконкоми селищних та сільських рад. Друга група органів численніша. До неї входять органи внутрішніх справ (міліція), органи державного пожежного нагляду, органи залізничного транспорту, органи морського транспорту, органи річкового транспорту, органи повітряного транспорту, органи держгіртехнагляду, органи держатомнагляду, митні органи, органи Міністерства оборони, органи, які здійснюють державний пробірний нагляд, органи пенсійного фонду України та фонду соціального страхування, органи державної статистики. Від імені цих органів справи про адміністративні правопорушення розглядають уповноважені на це службові особи: начальники, заступники, державні інспектори, інспектори-ревізори.
Порядок притягнення до адміністративної відповідальності передбачає визначену законом процедуру. Першочерговим у порядку притягнення особи до адміністративної відповідальності є встановлення факту порушення передбачених Кодексом про адміністративні правопорушення правил і фіксація цього факту в протоколі.
Правом складати протокол про адміністративне правопорушення наділене широке коло осіб. Такими є уповноважені на те службові особи відповідних державних органів: органів внутрішніх справ, виконавчого комітету міської Ради, органів Міністерства екології та природних ресурсів України, органів державного санітарного нагляду та ін.
Про скоєне правопорушення складається протокол, в якому мають бути зазначені: дата та місце його складання; дані про особу, яка склала протокол; місце, час скоєння і суть правопорушення; нормативний акт, який передбачає відповідальність за це правопорушення; інші матеріали, необхідні для вирішення справи. Протокол підписується особою, яка його склала, порушником, а за наявності свідків і потерпілих — й цими особами. Протокол не складається у випадках, коли відповідно до законодавства адміністративний штраф накладається та стягується, а попередження фіксується на місці скоєння правопорушення. За сплачений штраф порушникові видається довідка (квитанція) встановленого зразка. Протокол пред'являється уповноваженому органу (посадовій особі), яка розглядає справу про адміністративне порушення.
Справа розглядається в присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. У разі її відсутності справа може бути розглянута лише у випадках, коли є дані про своєчасне оповіщення цієї особи про місце і час розгляду справи. Законодавство передбачає випадки, коли присутність особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, є обов'язковою. Справа розглядається відкрито. На цій стадії провадження орган (посадова особа) повинен з'ясувати: чи було скоєно адміністративне правопорушення; чи винна дана особа в його скоєнні; чи підлягає вона адміністративній відповідальності; чи є обставини, що пом'якшують або збільшують провину; чи мала місце матеріальна шкода; чи є підстави для передачі матеріалів справи на розгляд громадських організацій, трудового колективу; інші обставини, які б мали значення для правильного вирішення справи.
Розглядаючи справу про адміністративні порушення, орган (посадова особа) видає постанову в справі. Постанова у справі оголошується після закінчення розгляду справи, її копія протягом трьох днів видається чи надсилається особі, якій винесено постанову. Постанова може бути оскаржена протягом десяти днів від дня її винесення.
Належно оформлений протокол та інші матеріали надсилаються органові (службовій особі), який уповноважений розглядати справу про адміністративне правопорушення. До порушника можуть застосовуватись заходи впливу: адміністративне затримання, особистий огляд, огляд речей і вилучення речей та документів.
Справа про адміністративне правопорушення розглядається, як правило, за місцем його вчинення. Може також в окремих випадках розглядатись за місцем проживання порушника або за місцем обліку транспортних засобів, коли йдеться про правопорушення водіями правил дорожнього руху.
Особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, користується певними правами, зокрема: правом знайомитись з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання, користуватись юридичною допомогою адвоката, оскаржити постанову по справі та ін.
Постанова підлягає обов'язковому виконанню з моменту її винесення. Для виконання постанови про накладання адміністративного стягнення у вигляді штрафу дається 15 днів. Після закінчення цього строку постанова підлягає примусовому виконанню.
6. За загальним правилом, адміністративна відповідальність настає з 16 років. При цьому ст. 33 КпАП наголошує — обставиною, що пом'якшує відповідальність за адміністративне правопорушення, визнається вчинення правопорушення неповнолітнім.
До особи, яка скоїла адміністративне правопорушення у віці від 16 до 18 років, замість накладення адміністративних стягнень, застосовуються заходи впливу, передбачені ст. 241 КпАП:
зобов'язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого;
застереження;
догана або сувора догана;
передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання.
Але згідно з ч.2 ст. 13 КпАП неповнолітній віком від 16 до 18 років підлягає адміністративній відповідальності на загальних підставах у разі вчинення наступних адміністративних правопорушень:
незаконні виробництво, придбання, зберігання, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах (ст. 44 КпАП);
дрібне розкрадання державного або колективного майна (ст. 51 КпАП);
порушення водіями правил експлуатації транспортних засобів, правил користування ременями безпеки або мотошоломами (ст. 121 КпАП);
експлуатація водіями транспортних засобів, номери агрегатів яких не відповідають записам у реєстраційних документах (ст. 1211 КпАП);
перевищення водіями транспортних засобів швидкості руху, невиконання сигналів регулювання дорожнього руху, порушення правил перевезення людей та інших правил дорожнього руху (ст. 122 КпАП);
участь водіїв мотоциклів та інших транспортних засобів у групових пересуванні, зупинці чи стоянці (ст. 1221 КпАП);
невиконання водіями вимог про зупинку, залишення місця дорожньо-транспортної пригоди (ст. 1222 КпАП );
перешкоджання проведенню огляду транспортних засобів (ст. 1223 КпАП);
порушення водіями транспортних засобів правил проїзду залізничних переїздів (ст. 123 КпАП);
порушення водіями правил дорожнього руху, що спричинило пошкодження транспортних засобів, вантажів, шляхів, шляхових споруд чи іншого майна (ст. 124 КпАП);
ненадання транспортних засобів працівникам міліції та медичним працівникам (ст. 1241 КпАП);
керування транспортними засобами особами, які не мають права керування або водіями, які не мають при собі чи не пред'явили для перевірки відповідних документів (ст. 126 КпАП);
порушення правил дорожнього руху пішоходами, велосипедистами, водіями та іншими особами (ст. 127 КпАП);
керування транспортними засобами особами, які перебувають у стані сп'яніння (ч. 1, ч.2 ст. 130 КпАП);
дрібне хуліганство (ст. 173 КпАП);
стрільба з вогнепальної, холодної, метальної чи пневматичної зброї в населених пунктах і в не відведених для цього місцях або з порушенням установленого порядку (ст. 174 КпАП);
злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовця чи образа їх (ст. 185 КпАП);
порушення порядку придбання, зберігання, передачі іншим особам або продажу вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї (ст. 190 КпАП);
порушення правил зберігання, носіння або перевезення вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї і бойових припасів (ст. 191 КпАП);
порушення строків реєстрації (перереєстрації) вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї і правил взяття її на облік (ст. 192 КпАП);
ухилення від реалізації вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї і бойових припасів (ст. 193 КпАП);
порушення працівниками торговельних підприємств (організацій) порядку продажу вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї і бойових припасів (ст. 194 КпАП);
порушення працівниками підприємств, установ, організацій правил зберігання або перевезення вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї і бойових припасів (ст. 195 КпАП).
При вчиненні неповнолітнім адміністративного правопорушення уповноваженою посадовою особою складається протокол, який є основним документом для притягнення до адміністративної відповідальності.
Протокол підписується особою, яка його склала, неповнолітнім, який вчинив адміністративне правопорушення. Якщо неповнолітній відмовився від підпису протоколу, про це робиться відмітка. Неповнолітній має право дати пояснення до протоколу, зауваження щодо його змісту, а також викласти мотиви, чому відмовляється від підпису протоколу. Якщо протокол неповнолітній не підписав і відмовився дати пояснення щодо причин відмови, його відмова повинна бути підтверджена підписами понятих.
Складений протокол про адміністративне правопорушення неповнолітнього скеровується на розгляд посадовим особам, які мають право його розглядати і виносити своє рішення, або в суд.
Справа про адміністративне правопорушення розглядається в присутності неповнолітнього та його законних представників (батьків, усиновлювачів, піклувальників). Справа розглядається в 15-денний строк з дня отримання судом чи посадовою особою протоколу про адміністративне правопорушення. Однак низка справ(наприклад, незаконні виробництво, придбання, зберігання, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах, дрібне хуліганство) розглядається протягом доби; справи про дрібне розкрадання державного або колективного майна — у 5-денний строк, сп'яніння — на початку роботи, впродовж робочого дня чи при його закінченні.