Тема № 6. Загальні положення сімейного законодавства України

Ключові слова: сім'я, подружжя, укладання шлюбу, розірвання шлюбу, заручини, майно подружжя, шлюбний контракт тощо.

Зміст

1. Визначення основних понять сімейного законодавства України.

2. Порядок укладання та розірвання шлюбу. Права подружжя.

3. Взаємні права та обов’язки батьків і дітей;

4. Опіка та піклування в Україні.

1. Основним нормативним документом, що регулює сімейні правовідносини в нашій державі, є Сімейний кодекс України, який був прийнятий Верховною Радою 10 січня 2002 року, а набрав чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України від 16 січня 2003 року.

Сімейний кодекс встановлює порядок та умови одруження; регулює особисті та майнові відносини, які виникають у сім'ї між подружжям, між батьками і дітьми, між іншими членами сім'ї; порядок і умови припинення шлюбу; відносини, які виникають у зв'язку з усиновленням, опікою та піклуванням, патронатом тощо.

Завданнями Кодексу є:

• зміцнення сім'ї як соціального інституту та як союзу конкретних осіб;

• утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї;

• побудова сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки;

• забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.

Структурно кодекс складається з 7 розділів і 292 статей.

Розділ І Кодексу — "Загальні положення" — присвячений питанням сім'ї; захисту сім'ї державою; здійсненню прав і виконанню обов'язків, що виникають із шлюбних та сімейних відносин; захисту сімейних прав та інтересів.

Розділ II визначає порядок і умови укладення шлюбу; особисті немайнові права та обов'язки подружжя; майнові права та обов'язки подружжя; порядок розірвання шлюбу; підстави і порядок визнання шлюбу недійсним.

Розділ III — "Права та обов'язки матері, батька і дитини " — передбачає підстави виникнення прав і обов'язків батьків і дітей; особисті немайнові права та обов'язки батьків і дітей; права батьків і дітей на майно; аліментні обов'язки батьків і дітей.

Розділ IV кодексу висвітлює питання влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування. Такі діти можуть бути усиновленими, над ними може бути встановлена опіка, піклування, патронат.

Розділ V визначає особисті немайнові права та обов'язки інших членів сім'ї та родичів; обов'язок по утриманню інших членів сім'ї та родичів.

Розділ VI присвячений застосуванню Сімейного кодексу України до іноземців та осіб без громадянства, застосуванню законів іноземних держав та міжнародних договорів в Україні.

Розділ VI Кодексу — "Прикінцеві положення" — регулює питання чинності низки "сімейно-правових" актів.

Сімейний кодекс України (далі — СК) в ст. 3 визначає сім'ю первинним і основним осередком суспільства. Її складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина також належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.

Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Права члена сім'ї має також одинока особа.

Особа, яка досягла шлюбного віку, має право на створення сім'ї. Разом з тим сім'ю може створити особа, яка народила дитину, незалежно від віку.

Кожна особа має право на сім'ю. Однак у випадках і в порядку, встановлених законом, особа може бути примусово ізольована від сім'ї. Держава охороняє сім'ю, дитинство, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім'ї. Вона бере під свою охорону кожну дитину, яка позбавлена належного батьківського піклування. При цьому правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття, а малолітньою вважається дитина до досягнення нею 14 років. Неповнолітньою визнається дитина у віці від 14 до 18 років.

Права, що набуває особа у сім'ї, тобто сімейні права, не можуть бути передані іншій особі. Якщо дитина або особа, яка обмежена у дієздатності, не може самостійно здійснювати свої права, ці права здійснюють батьки чи піклувальники. Сімейні обов'язки не можуть бути перекладені на іншу особу. Якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов'язок особистого характеру припиняється у зв'язку з неможливістю його виконання.

Кожен учасник сімейних відносин, який досяг 14 років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права чи інтересу. Суд застосовує способи захисту, встановлені законом або домовленістю (договором) сторін.

Способами захисту сімейних прав та інтересів, зокрема, є

• встановлення правовідношення;

• примусове виконання добровільно не виконаного обов'язку;

• припинення правовідношення, а також його анулювання; припинення дій, які порушують сімейні права;

• відновлення правовідношення, яке існувало до порушення права;

• відшкодування матеріальної та моральної шкоди (ст. 18 СК).

Особа також має право на попереднє звернення за захистом своїх сімейних прав та інтересів до органу опіки та піклування. Рішення органу опіки та піклування є обов'язковим до виконання, якщо протягом 10 днів від часу його винесення заінтересована особа не звернулася за захистом своїх прав або інтересів до суду. Звернення за захистом до органу опіки та піклування не позбавляє особу права на звернення до суду.

2. Шлюб — це сімейний союз чоловіка і жінки, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Характерними ознаками шлюбу є:

• шлюб — захищений державою союз чоловіка та жінки, який ґрунтується на моногамному зв'язку;

• шлюб — це вільний союз;

• шлюб — рівноправний союз (жінка та чоловік рівні між собою як щодо особистих прав — право на прізвище, місце проживання, вибір професії, так і щодо майна, яке нажите спільно під час шлюбу); метою шлюбу є створення сім'ї, народження та виховання дітей, взаємна матеріальна і моральна підтримка її членів;

• шлюб укладається з додержанням встановлених державою певних правил (наприклад, реєстрація шлюбу державним органом реєстрації актів цивільного стану).

Для вступу у шлюб законодавство передбачає низку умов. Для укладення шлюбу необхідна згода осіб, які одружуються, і досягнення ними шлюбного віку. Шлюбний вік, згідно з ст. 22 СК, встановлюється у 18 років для чоловіків і в 17 років для жінок. При цьому за заявою особи, яка досягла 14 років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам (ч.2 ст. 23 СК).

Особи, які одружуються, мають бути взаємно обізнані про стан здоров'я один одного.

Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, вважаються зарученими. При цьому заручини не створюють обов'язку вступу до шлюбу.

Шлюб укладається в державних органах реєстрації актів цивільного стану. Та закон не забороняє релігійного обряду шлюбу, але і не надає йому правового значення.

Особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям, може бути укладено шлюбний договір (ст. 92 СК). Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов'язки. Шлюбним договором можуть бути визначені майнові права та обов'язки подружжя як батьків. При цьому шлюбний договір не може: регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми; зменшувати обсяг прав дитини, які встановлені Сімейним кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

Шлюбний договір укладається у письмовій формі та нотаріально посвідчується.

На укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо його стороною є неповнолітня особа, потрібна письмова згода її батьків (піклувальника), засвідчена нотаріусом. Якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу. Якщо шлюбний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення. Умови шлюбного договору можуть бути змінені подружжям. Угода про зміну шлюбного договору нотаріально посвідчується.

Подружжя має право на відмову від шлюбного договору. Тоді права та обов'язки, встановлені шлюбним договором, припиняються в день подання до нотаріуса заяви про відмову від нього.

На вимогу одного з подружжя шлюбний договір може бути розірваний за рішенням суду з підстав, що мають істотне значення, зокрема в разі неможливості його виконання.

Шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду.

Шлюб може бути визнаний недійсним за наявності таких підстав:

• в разі порушення умов і порядку укладення шлюбу (відсутність взаємної згоди, недосягнення шлюбного віку, наявність перешкод для укладення шлюбу);

• в разі реєстрації шлюбу без наміру створити сім'ю (фіктивний шлюб).

Відповідно до ст. 39 СК недійсним є шлюб:

• зареєстрований з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі;

• зареєстрований між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом і сестрою;

• зареєстрований з особою, яка визнана недієздатною.

За заявою заінтересованої особи орган державної реєстрації актів цивільного стану анулює актовий запис про шлюб, зареєстрований із зазначеними особами.

Шлюб визнається недійсним за рішенням суду, якщо він був зареєстрований без вільної згоди жінки або чоловіка. Згода особи не вважається вільною тоді, коли в момент реєстрації шлюбу вона страждала тяжким психічним розладом, перебувала у стані алкогольного, наркотичного, токсичного сп'яніння, в результаті чого не усвідомлювала сповна значення своїх дій і (або) не могла керувати ними, або якщо шлюб було зареєстровано в результаті фізичного чи психічного насильства.

Шлюб визнається недійсним за рішенням суду у разі його фіктивності. Шлюб є фіктивним, якщо його укладено жінкою та чоловіком або одним із них без наміру створення сім'ї та набуття прав та обов'язків подружжя (ч.2 ст. 40 СК).

Шлюб може бути визнаний недійсним за рішенням суду, якщо він був зареєстрований (ст. 41 СК):

• між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною, якщо до укладення такого шлюбу не було скасовано усиновлення;

• між двоюрідними братом та сестрою; між тіткою, дядьком та племінником, племінницею;

• з особою, яка приховала свою тяжку хворобу або хворобу, небезпечну для другого з подружжя і (або) їхніх нащадків;

• з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано права на шлюб.

Розірвання шлюбу, смерть дружини або чоловіка не є перешкодою для визнання шлюбу недійсним.

Право на звернення до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним мають дружина або чоловік, інші особи, права яких порушені у зв'язку з реєстрацією шлюбу, батьки, опікун, піклувальник дитини, опікун недієздатної особи, орган опіки та піклування, якщо захисту потребують права та інтереси дитини або осіб, які визнані недієздатними чи обмежені у дієздатності.

Недійсний шлюб не є підставою для виникнення у осіб, між якими він був зареєстрований, прав та обов'язків подружжя. Але якщо особа не знала і не могла знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, вона має право на поділ майна, набутого у недійсному шлюбі, як спільної сумісної власності подружжя; проживання у житловому приміщенні, в яке вона поселилася у зв'язку з недійсним шлюбом; аліменти; прізвище, яке вона обрала при реєстрації (ст. 46 СК).

За новим кодексом шлюб може бути визнаний неукладеним. Так, шлюб, зареєстрований у відсутності нареченої та (або) нареченого, вважається неукладеним. Запис про такий шлюб у державному органі реєстрації актів цивільного стану анулюється за рішенням суду за заявою заінтересованої особи, а також за заявою прокурора (ст. 48 СК).

Сімейний кодекс України передбачає, що шлюб між подружжям може бути припинений внаслідок (ст. 104):

• смерті або оголошення в судовому порядку померлим одного з подружжя;

• розірвання шлюбу шляхом розлучення: за заявою одного з подружжя або їх обох в органах реєстрації актів цивільного стану; в судовому порядку.

Одночасно законом передбачено, що чоловік не має права без згоди дружини порушувати справу про розірвання шлюбу під час вагітності дружини і впродовж одного року після народження дитини. Однак чоловік, дружина мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу:

• протягом вагітності дружини, якщо батьківство зачатої дитини визнане іншою особою;

• до досягнення дитиною одного року, якщо батьківство щодо неї визнане іншою особою або за рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини виключено з актового запису про народження дитини (ст. 110 СК).

За заявою заінтересованої особи розірвання шлюбу може бути визнане судом фіктивним, якщо буде встановлено, що жінка та чоловік продовжували проживати однією сім'єю і не мали наміру припинити шлюбні відносини.

Ст. 109 СК встановлює, що подружжя, яке має дітей, має право подати до суду заяву про розірвання шлюбу разом із письмовим договором про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання заяви. До закінчення цього строку дружина і чоловік мають право відкликати заяву про розірвання шлюбу.

Слід зауважити, що при розгляді справи про розірвання шлюбу суд з'ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

У разі розірвання шлюбу державним органом реєстрації актів цивільного стану шлюб припиняється у день винесення ним відповідної постанови.

У разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу. Розірвання шлюбу, здійснене за рішенням суду, має бути зареєстроване в державному органі реєстрації актів цивільного стану за заявою колишньої дружини або чоловіка.

Сімейний кодекс встановлює значний обсяг особистих немайнових прав та обов'язків подружжя.

Так, закріплюється право на материнство та право на батьківство. Небажання чоловіка мати дитину (відмова дружини від народження дитини) або нездатність його (її) до зачаття дитини (до народження дитини) може бути причиною розірвання шлюбу. Позбавлення жінки (чоловіка) здійснення репродуктивної функції у зв'язку з виконанням нею (ним) конституційних, службових, трудових обов'язків або в результаті протиправної поведінки щодо неї (нього) є підставою для відшкодування завданої їй (йому) моральної шкоди.

Вагітній дружині мають бути створені в сім'ї умови для збереження її здоров'я та народження здорової дитини.

Дружині-матері мають бути створені в сім'ї умови для поєднання материнства із здійсненням нею інших прав та обов'язків.

Дружина та чоловік мають рівне право:

• на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань (ст. 51 СК);

• на фізичний та духовний розвиток, на здобуття освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов для праці та відпочинку (ст. 52 СК);

• на обрання прізвища одного з них як їхнього спільного прізвища або приєднання до свого прізвища другого з подружжя (ст. 53 СК).

Дружина, чоловік мають право розподілити між собою обов'язки в сім'ї. Усі найважливіші питання життя сім'ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності. До того ж, дружина та чоловік зобов'язані спільно піклуватися про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім'ї. Дружина та чоловік зобов'язані спільно дбати про матеріальне забезпечення сім'ї.

Дружина та чоловік мають право на вибір місця свого проживання. Дружина та чоловік мають право вживати заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин.

Кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, в тому числі примушування до статевого зв'язку за допомогою фізичного або психічного насильства є порушенням права дружини, чоловіка на особисту свободу і може мати наслідки, встановлені законом (ст. 56 СК).

Новий Сімейний кодекс чітко розмежовує право особистої приватної власності дружини та чоловіка, право спільної сумісної власності подружжя, права та обов'язки щодо утримання.

Так, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є (ст. 57 СК):

• майно, набуте нею/ним до шлюбу;

• майно, набуте нею/ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

• майно, набуте нею/ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй/йому особисто.

Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть коли вони придбані за рахунок спільних коштів подружжя. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона/ він одержали за особисті заслуги; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй/йому належала, а також як відшкодування завданої їй/йому моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не має з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (ст. 60 СК). Об'єктами права спільної сумісної власності подружжя є будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту; зарплата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу; гонорар, виграш, які були одержані за договором, укладеним в інтересах сім'ї; речі для професійних занять, придбані за час шлюбу для одного з подружжя (ст. 61 СК).

Дружина, чоловік повинні матеріально підтримувати один одного. Право на утримання (аліменти) має той із подружжя, який є непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, за умови, що другий із подружжя може надавати матеріальну допомогу. Непрацездатним вважається той із подружжя, який досяг пенсійного віку або є інвалідом І, II чи III групи. Один із подружжя є таким, що потребує матеріальної допомоги, якщо зарплата, пенсія, доходи від використання його майна, інші доходи не забезпечують йому прожиткового мінімуму. Права на утримання не має той із подружжя, хто негідно поводився у шлюбних відносинах, а також той, хто став непрацездатним у зв'язку із вчиненням ним умисного злочину. Утримання одному з подружжя надається другим із подружжя у натуральній або грошовій формі за їх згодою. При цьому подружжя має право укласти договір про надання утримання одному з них, у якому визначаються умови, розмір та строки виплати аліментів.

Кодексом також регулюються питання утримання дружини під час вагітності та у разі проживання з нею дитини, а також утримання чоловіка у разі проживання з ним дитини; утримання того з подружжя, з ким проживає дитина - інвалід; витрат на лікування одного з подружжя; утримання жінки або чоловіка, які не перебувають між собою у шлюбі.

3. Взаємні права та обов'язки батьків і дітей базуються на походженні дітей, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану.

Дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя. Це визначається на підставі Свідоцтва про шлюб і документа закладу охорони здоров'я про народження дружиною дитини. Дружина та чоловік мають право подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану спільну заяву про невизнання чоловіка батьком дитини. Якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров'я про народження нею дитини, а від батька:

• за заявою матері та батька дитини;

• за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини;

• за рішенням суду.

Мати та батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою (ст. 141 СК). Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини. Аналогічно цьому, діти мають рівні права та обов'язки щодо батьків, незалежно від того, чи перебували їхні батьки у шлюбі між собою.

Мати, батько дитини, які перебувають у шлюбі, а також мати, яка не перебуває у шлюбі, зобов'язані забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я.

Батьки зобов'язані невідкладно, але не пізніше одного місяця від дня народження дитини, зареєструвати народження дитини в державному органі реєстрації актів цивільного стану (ст. 144 СК).

Згідно зі ст. 145 СК прізвище дитини визначається за прізвищем батьків. Якщо мати й батько мають різні прізвища, прізвище дитини визначається за їхньою згодою. Вони також можуть присвоїти дитині подвійне прізвище, утворене шляхом з'єднання їхніх прізвищ. Ім'я дитини визначається за згодою батьків, а ім'я дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, у разі відсутності добровільного визнання батьківства, визначається матір'ю дитини. По батькові дитини визначається за іменем батька, а по батькові дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, за умови, що батьківство щодо дитини не визнано, визначається за іменем особи, яку мати дитини назвала її батьком.

Батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав і свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Вони також повинні піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний і моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя (ст. 150 СК).

Згідно зі ст. 151 СК батьки мають право:

• на особисте виховання дитини;

• залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фізичним і юридичним особам;

• обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства;

• на самозахист своєї дитини, повнолітніх дочки та сина;

• на звернення до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законні представники.

Слід зауважити, що неповнолітні батьки мають такі самі права та обов'язки щодо дитини, як і повнолітні батьки, і можуть їх здійснювати самостійно.

Дитина в свою чергу має право: звертатися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій; звертатися за захистом своїх прав та інтересів безпосередньо до суду, якщо вона досягла 14 років.

Мати батько та дитина мають право на безперешкодне спілкуванні зокрема, якщо хтось із них перебуває у надзвичайній ситуації (лікарні, місці затримання та позбавлення волі тощо). Здійснення батьками своїх прав і виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.

Місце проживання дитини, яка не досягла 10 років, визначається за згодою батьків, а яка досягла 10 років, визначається за спільною згодою батьків і самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла 14 років, визначається нею самою.

Щодо майнових прав батьків і дітей, то ст. 173 СК встановлюй принцип роздільності майна батьків і дітей. Батьки та діти зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна.

Майно придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку та виховання дитини (одяг, іграшки, книги, музичні інструменти тощо) є власністю дитини.

Майно набуте батьками та дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної - власності (ст. 175 СК).

Управління майном малолітньої дитини здійснюють батьки. Вони зобов'язані вислухати думку дитини щодо способів управління її майном. Після припинення управління батьки зобов'язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього.

Кодексом передбачено обов'язок матері, батька утримувати дитину до досягнення нею повноліття. За домовленістю між батьками дитини той з них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь в її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій: сумі. При визначенні розміру аліментів суд враховує: стан здоров'я та матеріальний стан дитини; стан здоров'я та матеріальний стан платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; інші обставини, що мають істотне значення. Розмір аліментів на одну дитину за жодних обставин не може бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Якщо стягуються аліменти на двох і більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на їх утримання, яка стягуватиметься до досягнення найстаршою дитиною повноліття. Батьки можуть бути звільнені від обов'язку утримувати дитину, якщо дохід дитини набагато перевищує дохід кожного з них і забезпечує повністю її потреби.

Крім того, ст. 198 СК передбачений обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку та сина, які потребують матеріальної допомоги, якщо батьки можуть таку матеріальну допомогу надавати. Якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утримувати їх до досягнення 23 років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу. Право на утримання припиняється у разі припинення навчання. Суд визначає розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) платника аліментів.

У свою чергу повнолітні діти зобов'язані утримувати своїх батьків. Повнолітні дочка, син також зобов'язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу. Вони мають право звернутися за захистом прав та інтересів непрацездатних, немічних батьків як їх законні представники, без спеціальних на те повноважень. Якщо повнолітні діти не піклуються про своїх непрацездатних, немічних батьків, з них за рішенням суду можуть бути стягнені кошти на покриття витрат, пов'язаних із наданням такого піклування (ст. 172 СК).

4. Питання опіки та піклування відноситься як до сімейного, так і цивільного права, тому що особисті немайнові та майнові відносини громадян з організаціями та між собою регулюються та охороняються як сімейним, так і цивільним законодавством.

Для того, щоб громадянин мав змогу вступити на захист своїх порушених особистих та майнових прав, він повинен володіти цивільною дієздатністю, тобто здатністю своїми діями набувати цивільних прав та приймати на себе обов'язки.

Для того, щоб особа мала здатність здійснювати юридичне значимі дії та нести за неправомірні вчинки відповідальність, вона повинна повністю усвідомлювати свої дії та бути здатною ними керувати. Тому наявність дієздатності у особи залежить від віку та стану її здоров'я.

Здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав та створювати для себе цивільні обов'язки виникає у повному обсязі з досягненням повноліття, тобто по досягненню вісімнадцятирічного віку.

Оскільки законодавство України в окремих випадках дозволяє вступ до шлюбу до досягнення шлюбного віку, то особи в цьому випадку набувають дієздатності в повному обсязі з часу вступу до шлюбу.

Ті громадяни, які в змозі своїми діями набувати цивільні права та нести обов'язки, є дієздатними, отже, вони самі і без сторонньої допомоги в змозі ставати на захист своїх прав та інтересів.

У випадках, коли громадяни з тих чи інших причин (неповноліття, хвороба, похилий вік) не мають можливості самостійно захищати свої права та виконувати обов'язки, над ними встановлюється опіка чи піклування, і тоді їх інтереси відстоюють опікуни чи піклувальники.

Під встановленням опіки чи піклування слід вбачати призначення опікуна чи піклувальника для захисту (охорони) прав та інтересів особи, яка не має можливості повністю або частково самостійно здійснювати ці функції.

Згідно норм СКУ опіка та піклування встановлюється для виховання неповнолітніх дітей, які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьків батьківських прав, хвороби батьків або з інших причин лишилися без батьківського піклування, а також для захисту особистих і майнових прав та інтересів цих дітей.

Опіка та піклування встановлюються також для захисту особистих і майнових прав та інтересів повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права та виконувати свої обов'язки.

Органами опіки та піклування є державні адміністрації районів, районів міст Києва та Севастополя, виконавчі комітети міських чи районний у містах, сільських, селищних Рад народних депутатів.

Опіка і піклування встановлюється державною адміністрацією районів, районів міст Києва та Севастополя, виконавчими комітетами міських чи районних у містах, сільських, селищних Рад народних депутатів.

Безпосереднє ведення справ по опіці і піклуванню покладається на відповідні відділи і управління місцевої державної адміністрації районів, районів міст Києва та Севастополя виконавчих комітетів міських чи районних у містах Рад народних депутатів: щодо осіб, які не досягай 18 років, щодо осіб, визнаних судом недієздатними внаслідок душевної хвороби або недоумства; щодо осіб, визнаних судом обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами; щодо дієздатних осіб, які потребують піклування за станом здоров'я.

У селищах та селах справами опіки та піклування безпосередньо займаються виконавчі комітети селищних та сільських Рад народних депутатів.

Органи опіки та піклування в своїй діяльності керуються законами України, постановами та розпорядженнями Кабінету Міністрів України, правилами опіки та піклування в Україні, наказами та інструкціями відповідних міністерств, рішеннями місцевих Рад та їх виконавчих комітетів і іншими нормативними актами, які мають відношення до діяльності органів опіки та піклування.

Органи опіки та піклування при здійсненні своїх функцій приймають відповідні рішення. Для допомоги в роботі при органах опіки та піклування утворюються опікунські ради.

Опікунські ради створюються при виконкомах районних, міських, сільських та селищних Рад народних депутатів на час їх повноважень та мають нарадчі функції.

До опікунської ради входять депутати, представники закладів освіти, охорони здоров'я, соціального захисту населення.

Опікунська рада попередньо розглядає питання про: влаштування неповнолітніх, які за станом здоров'я потребують догляду та не можуть захищати свої права та інтереси; встановлення опіки над неповнолітніми у віці до 15 років, які лишилися без батьківського піклування, і над повнолітніми особами, які визнані судом недієздатними внаслідок душевної хвороби або недоумства; встановлення піклування над неповнолітніми у віці від 15 до 18 років, над громадянами, які визнані судом обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами, а також над особами, які за станом здоров'я не можуть самостійно захищати свої права; встановлення опіки над майном підопічної особи; розподілі майна, яке належить неповнолітньому, і встановленню над ним опіки; повернення належного неповнолітнім або недієздатним особам майна, яким незаконно заволоділи родичі або сторонні особи, відшкодування шкоди, заподіяної цими особами; стан утримання та виховання неповнолітніх в сім'ях опікунів (піклувальників) і виконання останніми покладених на них обов'язків як опікунів (піклувальників); позбавлення батьків або усиновителів, які ведуть аморальний спосіб життя та негативно впливають на виховання неповнолітніх, прав на виховання;

відібрання неповнолітнього у батьків, якщо подальше перебування дитини в сім'ї загрожує її життю, здоров'ю, правильному моральному вихованню; скасування акту усиновлення (удочеріння); повернення батькам дітей особами, які утримували їх у себе без законних на те підстав.

Крім того, на своїх засіданнях опікунські ради розглядають та заслуховують:

• інформацію членів опікунської ради про результати обстеження стану утримання, виховання, оздоровлення та медичного обслуговування підопічних у сім'ях опікунів (піклувальників), усиновителів, в державних закладах, куди вони влаштовані; про збереження та охорону належного підопічним майна; витрачання опікунами пенсій, державної допомоги, аліментів, які отримують підопічні, прибутку від їх майна та грошових внесків;

• звіти опікунів (піклувальників) про виконання покладених на них обов'язків по відношенню до підопічних;

• звіти керівників шкіл, шкіл-інтернатів, дошкільних дитячих закладів, будинків-інтернатів, вищих та середніх спеціальних учбових закладів, різних відомств та профтехучилищ про стан утримання, виховання та захисту прав і інтересів неповнолітніх, які лишилися без батьківського піклування, надання їм пільг, передбачених законодавством;

• звіти керівників підприємств, установ і організацій, де працюють неповнолітні, які лишилися без батьківського піклування, про дотримання трудового законодавства.

Відповідно до норм СКУ України керівництво органами опіки та піклування і контроль за їх діяльністю здійснюється обласними, Київською та Севастопольською міською державною адміністрацією та виконавчими комітетами Рад народних депутатів.