7. Вітчизняна соціологія

● Основи української соціології. Другий період розвитку соціологічної думки в Україні можна назвати періодом становлення академічної соціології. Вважається, що українська соціологія зародилася у 80-х роках ХІХ ст. і була основана на концепціях основоположників наукової соціології – О. Конта, Г. Спенсера та інших. Ознакою тогочасної української соціології було національне самовизначення. Соціологічні погляди українських мислителів були тісно пов’язані з боротьбою всіх верств населення за національне визволення, поширення української мови, культури та ґрунтувалися на аналізі соціокультурних, соціально-політичних та економічних проблем. Нову генерацію вчених-суспільствознавців того часу представляли С. Подолинський, М. Драгоманов, М. Ковалевський, І. Франко, Б. Кістяківський, М. Грушевський та ін.

Економіст, соціолог Сергій Подолинський (1850–1891) розглядав суспільне життя, що побудоване за законом боротьби за існування. У своїй праці „Ремесла і фабрики на Україні” він описував особливості становища різних груп у суспільстві, причини соціальної диференціації та соціальної мобільності. Одним із вимірів  соціальної стратифікації учений вважав належність до національності, а основну причину соціальної нерівності вбачав у додатковій вартості, у несправедливостях організації праці, у тому, що безпосередній виробник працює не на себе, а на свого господаря.

Проблеми українського суспільства, історичного поступу України активно розробляв Михайло Драгоманов (1841–1895). Учений визначав соціологію як науку про діяльність людини в суспільстві. Розглядав предмет, методи соціологічного пізнання, закономірності соціальної еволюції, особливості державного устрою та структури суспільств. У центрі його світогляду стояло не політичне життя суспільства, а щастя народних мас, що можливе, як він твердо був переконаний, лише за високого рівня культури.

Плюралістичний підхід до вивчення суспільства у своїй соціологічній концепції застосовував Максим Ковалевський (1851–1916). На його думку, соціологія при вивченні суспільства має опиратися на аналіз соціальних чинників і елементів, що необхідні для підтримання порядку суспільства, його розвитку та прогресу. Розглядаючи місце соціології в системі наук, учений дотримувався класифікації наук Конта та визначав психологію як галузь вивчення соціології.

Філософ, письменник Іван Франко (1846–1916) у своїх працях  „Мислі о еволюції в історії людськості”(1881), „Що таке поступ?”(1903) поряд із теоретичними проблемами становлення суспільства, прав і свобод людини торкався і проблематики емпіричної соціології. У громадсько-федеративному суспільному устрої І. Франко вбачав основу свободи особи і громади, об’єднання громад та народів, визначаючи свободу та автономію громад як одиниць суспільного життя. Також вивчав проблеми та причини еміграції зокрема проблему еміграції селян до Північної Америки, Бразилії, Румунії, Угорщини. Основними її причинами він вважав подрібнення земельних наділів і загальну бідність селян. Полемізував із К. Марксом, бо вбачав у його теорії наступ на свободу, права людини.

Дослідженнями на зламі філософії, соціології та права займався Богдан Кістяківський (1868–1920). Його основна праця „Соціальні науки і право. Нариси з методології соціальних наук і загальної теорії права” присвячена теорії пізнання, що мусить перетворити соціологію на точну науку. Вчений розвинув соціологічний підхід до права та розглядав доцільність його вивчення у контексті соціальних відносин, конфліктів та інтересів. Вважав, що організація правової держави залежить від самодіяльності народних мас. Без активного ставлення до правового порядку і державних інтересів, що виходить із самого народу, існування правової держави не можливе. Природним принципом людських взаємин, на думку вченого, є принцип індивідуалізму. Звернення до індивідуалізму в теоретичному плані у концепції Кістяківського є необхідним для наукового пояснення соціального життя. Він переконаний, що соціальність невіддільна від індивідуальності та свободи особи в суспільстві.  Говорить про „ідеальний тип” держави як своєрідний теоретичний взірець, який має втілитись у відповідних соціальних ідеалах та конкретних механізмах суспільного життя. В основі „ідеального типу” держави мають бути такі її характеристики, як соціальна справедливість та правовий характер.

Видатний історик, політичний діяч, соціолог Михайло Грушевський (1866–1934) розглядав соціологію як стратегічну перспективу молодої нації. Вивчав історію України, виникнення, розвиток та становлення української державності, залежність соціального прогресу від біологічних, економічних та соціальних факторів. Під час еміграції у 1919 році створив у Відні перше українське соціологічне об’єднання – Український соціологічний інститут. Започаткував соціологічні дослідження з української тематики. В одному з розділів праці „Курс генетичної соціології” (1921) М. Грушевський застосовує генетичний метод для реконструкції походження суспільства на українському етнографічному матеріалі. Вчений науково довів самобутність та автентичність українського народу.

Значний вплив на розвиток суспільної думки того часу мали погляди історика, політолога й соціолога В’ячеслава Липинського (1882–1931), що виклав свої ідеї у трактаті „Листи до братів-хліборобів” (1926). Липинський розробляв „соціологію українського суспільства” та назвав власну соціологічну концепцію „клясократією”, що має поєднати унікальні економічні, політичні та соціальні структури нашого суспільства у логічній послідовності. Вчений розглядав поняття „клас” як сукупність осіб, що наділені однією суспільною функцією та поділяв соціальні класи українського суспільства на органічні й неорганічні. Органічні соціальні класи пов’язані з історією, економікою України та землею, зважаючи на те, що вона є аграрною державою. Найдоцільнішою формою правління для органічних класів є монархія. Липинський критикував демократію за те, що її використовують з метою послаблення дисципліни і порядку в державі, що спричиняє її занепад. Визнаючи неминучість та доцільність соціальних змін, учений зазначав, що тільки аристократія зі своїм консерватизмом здатна забезпечити неперервність соціального життя. Саме консерватизм є уособленням авторитету, дисципліни, правопорядку та політичної культури в державі.

Першим фаховим українським соціологом був Микита Шаповал (1882–1932), який займався розробкою загальної соціологічної теорії. Під час еміграції у Празі в 1924 році він очолив Український соціологічний інститут (у Празі установа мала назву Український інститут громадознавства), що після від’їзду Грушевського на Батьківщину перебазувався з Відня. Керував інститутом до 1932 року. Згідно із задумом М. Шаповала Український соціологічний інститут у Празі мав охопити у своїй програмі усі проблеми тогочасної соціології: царину загальнотеоретичних студій суспільства, конкретно-описове вивчення окремих національних суспільств (соціографія) і вивчення практичних суспільних проблем (соціотехніка, або політика). Він є автором першого українського підручника з соціології – „Загальна соціологія”, в якому розкрито фундаментальні засади будови суспільства, його структуру, класифіковано соціальні спільності (скупчення). Також висвітлюються рушійні сили суспільного процесу (соціальні чинники). Вперше в українській соціології учений вводить поняття „українське суспільство” і стверджує, що воно сформується тільки тоді, коли буде створено українські політичні партії, українські профспілки, школи, кооперативні спілки як підвалини господарської самостійності.

Великий вплив на становлення національної самосвідомості мали погляди Дмитра Донцова (1883–1973). У праці „Дух нашої давнини” (1943) він виклав власну соціологічну концепцію українського суспільства та української історії. Вивчав українську еліту як творчу меншину, що має складатися з традиційної аристократії. Лише еліта здатна, на думку вченого, творити державу. В основі побудови суспільства повинна лежати ієрархія верств, на вершині якої розміщена провідна верства людей, що мають важливі духовні та психологічні якості. Національна еліта мусить бути фанатично налаштована на розбудову державності. Проблема України  полягає у відсутності справжніх провідників, осіб, здатних до управління та розбудови держави.

30–50 – ті роки ХХ ст. охоплюють період занепаду української соціології. На науку здійснюють значний вплив сталінські „теоретичні” положення. Висловлюються сумніви щодо існування соціології як науки, її було проголошено псевдонаукою, що є несумісною та ворожою марксизму. Сталін „скасував” соціологію поряд з такими науками, як генетика, психологія, кібернетика та ін. Вивчення соціальних явищ і процесів відбувалось лише на теоретичному рівні у сфері філософського пізнання.

 Відродження соціології відбулось у 60-х роках із настанням „хрущовської відлиги”. В Інституті філософії АН СРСР було відкрито перший соціологічний підрозділ. Проводилися соціологічні дослідження з різноманітної проблематики. Найчастіше велися дослідження з метою вивчення умов життя людей, залежності способу життя від соціально-побутових та соціально-демографічних факторів, проблем шлюбу та сім’ї. У цей період значного розвитку набула заводська соціологія, що зосереджувалася навколо питань, пов’язаних із розробкою планів соціального розвитку підприємств, регіонів, галузей, з емпіричним дослідженням соціально-трудових відносин. Цьому сприяв і розгляд соціологічної служби на підприємстві як важливого структурного елемента в системі соціального управління. Діапазон досліджуваних і вирішуваних проблем українськими соціологами був широкий: від аналізу результатів дії організаційно-технічних нововведень до питань, пов’язаних із професійною орієнтацією і добором кадрів, їхньою плинністю та адаптацією до виробничого середовища (К. Грищенко, С. Вовканич, Л. Олесневич, В. Оссовський, А. Ручка, М. Сакада, Л. Сохань, Є. Суїменко та ін.).

● Соціологія в незалежній Україні. Сприятливими для розвитку соціології стали 80 – ті роки, коли вона відновила статус самостійної науки у колишньому СРСР. До 1990 року в Україні не було окремої соціологічної установи, жодного факультету соціології в університетах, і лише із здобуттям незалежності у 1991 році в Києві було відкрито Інститут соціології Національної Академії Наук України, в стінах якого з 1997 року видається визнаний міжнародною соціологічної спільнотою соціологічний часопис „Соціологія: теорія, методи, маркетинг” (головні редактори –В. Ворона, Є. Головаха). У 1990 році українські соціологи об’єдналися у  Соціологічну асоціацію України (САУ). З 2007 року обрано нове керівництво Асоціації, президентом якої є ректор Харківського національного університету ім. В. Каразіна, соціолог за фахом, В. Бакіров. Головною метою САУ є сприяння підвищенню рівня соціологічних досліджень в Україні, захист професійних інтересів соціологів, поширення соціологічних знань.

За часи незалежності України відкриваються перші соціологічні факультети та кафедри соціології в Києві, Харкові, Одесі, Львові, Дніпропетровську, Донецьку з підготовки професійних соціологів. Зокрема, у 1990 році було створено перший в Україні соціологічний факультет у стінах Харківського університету. У Львівському національному університеті імені І. Франка кафедру соціології було створено у 1990 р. на економічному факультеті (перший завідувач А. Хоронжий), а перший випуск соціологів датовано 1995 роком.

Сьогодні українська соціологія викристалізовує власну теоретичну базу та активно інтегрується у світову соціологічну науку. Активно вивчаються проблеми, що належать до сфери дослідження політичної, електоральної соціології, економічної соціології, соціології культури та етносоціології, соціології праці, соціології освіти та соціології науки, а також інших напрямів соціологічного пізнання.

Сучасні українська соціологія перебуває на шляху подальшого розвитку, що вимагає від соціологів більшої відповідальності за результати власних досліджень (передусім емпіричних, що стосуються вивчення громадської думки населення, реалізації моніторингових і маркетингових досліджень),  вдосконалення фахового рівня, створення підручників і навчальних посібників, які б відповідали міжнародним стандартам і вимогам якісних змін в освітньому просторі.

 

Теорія макроструктуралізму. Звертає увагу на ширший контекст соціального обміну у міжособових взаємодіях, результатом якого є утворення соціальних структур. Основоположником цієї теорії є австро-американський соціолог Пітер  Майкл Блау (1918 р.н.), автор  відомої книги „Обмін і влада у соціальному житті” (1964). Процес міжособової взаємодії розглядає на чотирьох рівнях:

– на рівні міжособистісного обміну;

– на рівні диференціації статусу і влади;

– на рівні узаконення (легітимації) та організації;

– на рівні опозиції та змін.

Перші два рівні репрезентують соціальний обмін на мікрорівні, два інші – на макрорівні соціальних відносин.

Мікрорівневий аналіз залучення соціального обміну П. Блау розпочинає з аналізу простої елементарної взаємодії. На його думку, людина тяжіє до групи, коли відчуває, що групові відносини передбачають більше винагород, ніж перебування окремо з власним інтересом. Однак, щоб бути прийнятим у бажану групу, суб’єкти повинні запропонувати членам групи винагороду, причім таку, яку в змозі підтвердити. Якщо інші члени групи отримають винагороду, яку очікували, значить відносини всередині групи будуть нормалізовані. Особливим випадком є конкуренція або надмірна соціальна диференціація, які з’являються тоді, коли багато людей активно прагнуть запропонувати винагороду. На ранніх етапах формування групи така конкуренція у боротьбі за загальне визнання є тестом, який виявляє потенційних лідерів. У результаті, хто володіє найбільшими можливостями винагороди, стає лідером і група диференціюється. Винагороди, якими обмінюються суб’єкти, можуть бути внутрішніми (наприклад, любов, повага, визнання, вдячність) і зовнішніми (гроші, фізична праця). Якщо сторони не однаковою мірою себе винагороджують, тоді є нерівність, тобто всередині групи з’являються різні рівні влади. Одна з ознак влади – це підкорення, коли „суб’єкт пропонує себе у кредит”. Зрештою перший рівень елементарної взаємодії трансформується у  наступний, другий рівень відносин, коли суб’єкти, які більшою мірою здатні до винагород, стають лідерами і група диференціюється.

Лекція 6: Кількісна і якісна парадигми в соціології. Кількісні методи збору соціологічної інформації

План

1. Кількісна та якісна парадигми в соціології. Історична взаємодія кількісних та якісних підходів.

2. Аналіз документів та контент-аналіз. Прийоми якісно-кількісного аналізу документів.

3. Соціологічне спостереження та його особливості.

4. Соціологічний експеримент.

5. Тестові методики.

6. Соціометричні методики.