2.2. Передумови формування екології як науки

2.2.1. Доісторичний етап

Широко представлені в різних місцях земної кулі печерні малюнки стародавньої людини свідчать про обізнаність її про навколишнє середовище, його мешканців, місця їх перебування, способи збирання рослин, полювання на тварин і споживання. Можна зробити висновок, що знання, які у сучасному розумінні є екологічними, були найдавнішими знаннями людини. При перших проявах свідомості первісна людина почала стихійно вивчати й накопичувати відомості про те, де ростуть рослини і де водяться тварини, як їх здобути, як зберегти життя в умовах суворого оточення дикої природи. Постійно спілкуючись із природою, її рослинним світом і тваринним населенням, які представляли матеріальну базу для існування людини, вона розуміла, що все, що її оточує, є не лише джерелом існування, а й невід’ємною частиною природи. Спостерігаючи та визначаючи окремі природні об’єкти, необхідні для повсякденного життя, їхню придатність для різного використання або загрозливість, людина постійно вивчала їх. Поступово у людини формувався погляд на розвиток власних особливостей взаємовідносин із природою, що стало можливим при виникненні та розвитку перших кроків землеробства і тваринництва.

Надзвичайно важливим кроком уперед стало оволодіння вогнем. Підтримувати вогонь навчилися ще наші далекі предки, що жили більше мільйона років тому. Добувати та підтримувати вогонь, переносити його з місця на місце люди навчились принаймні 150 тис. років тому. Позитивним наслідком оволодіння вогнем стала можливість підтримувати бажаний мікроклімат поблизу вогнища, різноманітніше та якісніше харчування, можливість просуватись далі у холодніші райони. З’явились, проте, й перші негативні наслідки: пожежі, суттєве порушення природного кругообігу речовин в екосистемах за рахунок знищення (спалювання) на вогнищі рослинного сухостою та опаду (багаття переважно діяло постійно, для його підтримання навколо збиралось все, що могло горіти).

Випадкові й спонтанні спостереження умов зростання та розвитку рослин, місцеперебувань та способів життя тварин і вплив їх на середовище поступово привели людину до висновку про тісний взаємозв’язок їх спільного існування та взаємного впливу, спрямованого на взаємну підтримку. Так, ще у стародавні часи людина помічала, що в місцях впливу тварин на ґрунт (риття) та надходження посліду у ґрунт

краще ростуть рослини. А в місцях масового розвитку мишей і пацюків їх знищують різні хижі птахи та звірі і тим полегшують життя самої людини. Поступово людина набувала досвіду про складну будову природного оточення, його складові, які зараз визначаються як структурні компоненти чи елементи екосистем.

Палеолітичні суспільства існували значною мірою завдяки полюванню. Знищення великої дичини призвело до масштабної екологічної кризи (Воронцов, 1999), що значно скоротила чисельність людства. Але при переході від палеоліту до мезоліту і далі до неоліту, у ході неолітичної революції, людство освоїло тваринництво та землеробство.

Формування таких угідь, де людина вперше вирощувала необхідні об’єкти для забезпечення свого існування, дало змогу не витрачати зусиль на збір їх у природних умовах, а штучно забезпечувати себе необхідним. Це сприяло ще більшому розширенню обсягів пізнання самої природи. Підбір рослин для культивування, а тварин для вирощування ще більше спонукав людину до виявлення тих умов, що забезпечують успіх. Таким чином, крок за кроком людина оволодівала необхідними знаннями про різні рослини та тварин, їх умови розвитку, характер і об’єкти живлення, їх складні взаємовідносини. Зі створенням умов для вирощування рослин і утримання та розведення тварин людина прагнула хоча б у деяких моментах копіювати (моделювати) найважливіші процеси, які вона спостерігала у природі, та впроваджувати у своє первісне господарство. Спостерігаючи за об’єктами свого первісного господарства, вона поступово оволодівала відомостями про тих рослин і тварин (паразитів і шкідників), які часто перешкоджали одержанню успішних результатів. Це ще більше допомагало усвідомлювати тісні й складні взаємовідносини між різними організмами та спонукало людину до всебічного їх вивчення, напрацювання різних прийомів, щоб позбутися негативного впливу небажаних організмів. Треба зазначити, що в цих прийомах переважали механічні (відлов) та біологічні (використання різних тварин, які значно зменшують кількість шкідливих елементів) методи боротьби з небажаними організмами. Корисних для вирішення цих завдань тварин людина часто оголошувала священними, охороняла їх. Первісне суспільство пізнавало навколишнє природне оточення в усьому різноманітті стосунків із рослинами, тваринами, абіогенними чинниками. Такі відомості накопичувались унаслідок зусиль, здійснюваних у двох головних напрямках: а) добування їжі, б) захист від зовнішніх негативних чинників живого та неживого походження.

У первісному суспільстві стали зароджуватись і поступово розвиватись уявлення про себе та про зовнішнє середовище. Втілювались вони у різних повір’ях, обрядах, переказах. За одним із вірувань, у кожну живу істоту «вкладалась» людська душа. Поступово таке ставлення з’явилось і по відношенню до неживих об’єктів — окремої скелі, пагорба, річки, болота, джерела, сонця, місяця тощо. Сукупність таких уявлень тепер зветься анімізмом (від латинського anima — душа).

Саме анімізм, крім іншого, був головною складовою язичницьких вірувань. Тогочасні люди згідно з таким світоглядом уважали, що всі природні істоти, що їх оточували, жили в «людський» спосіб: народжувались, відчували своє оточення, розуміли, спілкувались, мали певні бажання, відчували біль, сум, радість тощо. Отже, в основі світосприйняття первісного суспільства лежав культ Природи як найвищий сенс існування людини, найсильніший дух довкілля, найголовніший суддя та істина. Звідси — й бережливе, точніше сказати, раціонально-дбайливе ставлення до природного оточення. Під впливом такого світогляду з’явились різні табу — безкомпромісні заборони якоїсь дії чи бездіяльності та навіть висловлювання стосовно певних тварин, рослин чи інших об’єктів. На порушників чекала жорстока кара — смерть або, як уважали, найжахливіша хвороба. Таке ставлення до живого середовища не могло не змінюватись упродовж багатьох тисячоліть, але, частково втілене у художні образи народної творчості, збереглося в деяких деталях і до сьогодення.

Набутий досвід переконував людей у тому, що коли, наприклад, у певний ліс ніколи не заходити та ніяк не турбувати його природних мешканців, то полювання навколо нього буде багатшим і стабільнішим. Накладаючи табу на такі території, оголошуючи їх «святими» та недоторканними, люди підсвідомо перетворювали їх на місця, які за своєю сутністю наближались до сучасних заповідників. Такі «народні заповідники», або «святі урочища», подекуди збереглись аж до ХХ століття. Деякі з них були настільки вдало розташовані, що виявилось цілком доречним і розумним збереження їх і в наш час як офіційних, науково обґрунтованих заповідників.

Але не слід вважати, що відносини доісторичних людей з довкіллям були безхмарними. Землеробство та тваринництво сприяли росту чисельності людства, призводили до витіснення, знищення від проривних компонентів екосистем. Наслідком надмірного випасу худоби неолітичних скотарів стало утворення таких пустель, як Сахара. Надмірне застосування деревини призвело до загибелі лісів, а з ними — й цивілізації на острові Пасхи. Але у той час людство не було глобальним, і подібні екологічні катастрофи були локальними.

Досвід попередніх тисячоліть вивів людство на той рівень, коли воно змогло реалізувати свої знання у землеробстві, обумовив принципово нову поведінку людей у природному середовищі. Вирощування врожаю вимагало значно більших знань про вплив чинників довкілля на рослини на всіх фазах їх розвитку. Саме ця специфіка нової для того часу праці змусила людину цілком свідомо здобувати, накопичувати та передавати наступним поколінням знання екологічного змісту.

Найперші спроби вирощування рослин (початком вважають 10—12 тис. років до нашої ери) називають примітивним, або паличним, землеробством. Останньою назвою воно завдячує найпершому хліборобському знаряддю — палиці, що мала довжину 1,2—1,6 м і була загострена з одного кінця. Певна річ, таким пристосуванням можна було пушити лише ґрунт, що не був задернений (міцно скріплений коренями різних, переважно багаторічних злаків). Такі умови склались по берегах великих річок, де під час повені відкладався намул, що легко піддавався обробці палицею. Ця обставина, а також наявність води та тепла обумовили місця найдавнішого землеробства: стародавні Єгипет, Месопотамія, Індія, Південно-Східна Азія, Китай.

Після винаходу знарядь, що дозволяли рубати деревину, землеробство просунулось північніше — у лісову зону. Чи не найперше у світі це сталось у розташуванні Трипільської культури (на захід від приблизної лінії Переяслав-Хмельницький — Кіровоград, у теперішніх межах України, Молдови, частково Румунії, крім Карпат і болотистого Полісся). Система землеробства, що тут склалась, зветься тепер підсічно-вогневою. На певній площі корчували ліс (рубали, або «підсікали», розриті корені, поки дерево не впаде). Коли дерева висихали, їх спалювали, попіл розсипали по звільненій території. На цій площі висівали переважно зернові культури. Після двох-трьох років вирощування рослин урожайність на цьому місці падала через виснаженість ґрунту та забур’яненість. Тому переходили на нове поле, яке тим часом готували у зазначений вище спосіб.

З опануванням степу, на відміну від підсічно-вогневої, поширилась переложна система землеробства. Степову цілину розорювали, вирощували культурні рослини протягом 10—12 років, а потім, коли ґрунт виснажувався та долали бур’яни, переходили на іншу ділянку. Згодом повертались на попередні поля, ті, що «відпочили». Такий тип землеробства зберігався у деяких районах Євразії аж до ХХ століття.

Своєрідний і тривалий вплив на природу степу пов’язаний з улаштуванням могил-курганів у скіфські та інші часи. Їх не насипали, а вимощували дерном на зразок єгипетських пірамід. Для видобування необхідної кількості дерну для однієї могили його знімали на площі до 100—150 га. Якщо припустити, що товщина кусків дерну була 10 см, то для того, щоб відновився такий шар чорнозему, потрібно 1—2 (3) тис. років, а коли зважити на втрати від ерозії — ще більше.