Розділ 9

Так скаржилась гірко небога. А Ферон, діждавшись півночі, спрямував свій корабель до гробниці, і той беззвучно підплив, ледь чутно торкаючись веслами поверхні моря. Ферон перший вийшов.на берег і сказав своїм підручним, хто що має робити. Чотирьох послав вартувати з наказом вбити кожного, хто під­ходив би до цього місця. Якщо ж не зможуть з ним упоратись, то хай подадуть умовний знак: наближається чужий. Сам з чотирма іншими рушив до гробниці. Решта (всіх розбійників було шіст­надцять чоловік) мали залишитись біля корабля, тримаючи на­поготові весла, щоб на випадок чогось непередбаченого швидко відчалити, захопивши спільників.

Коли розбійники взялись за ломи й почали пробивати отвір у гробницю, Каллірою охопили різні почуття: страх і радість, від­чай і здивування, надія і невпевненість: "Що це за грюк? — ду­мала вона. — Невже по мене нещасну прийшла якась мара, що, як кажуть люди, з'являється до покійників? А може, це голос по­кійників, які мене кличугь у потойбічний світ? Ні, мабуть, скоріше всього це розкрадачі гробниць. Отже, на мене чигає ще одне лихо. А проте багатство мертвому непотрібне".

Поки вона так розмірковувала, один грабіжник всунув голову в отвір і почав влізати в склеп. Калліроя кинулась до нього як до рятівника, але той, до смерті переляканий, вискочив із склепу і, тремтячи від страху, гукнув товаришам:

— Тікаймо звідси! Там сидить якась мара. Вона стереже гроб­ницю і не пускає всередину.

Ферон почав глузувати з нього, обізвав боягузом, трупом, мерт­вішим за покійну, потім звелів залізти в гробницю іншому. Коли ж усі відмовились, Ферон сам поповз, тримаючи перед собою меч. Калліроя, налякана блиском заліза, забилась у куток і почала благати тремтячим голосом:

— Змилуйся наді мною, хто зглянеться над нещасною, якої не пожаліли ні чоловік, ні батьки! Не вбивай тої, яку врятував.

Ферон тепер зовсім осмілів і, будучи людиною метикованою, збагнув у чому справа. Він думав, що ж його робити. Спершу хотів убити жінку, щоб вона часом не завадила їм доконати цю справу, але потім зміркував, що з неї теж можна мати неабиякий зиск. "Можна і її,— сказав він сам до себе,— вважати однією з кош­товностей цієї гробниці: тут є вдосталь срібла, вдосталь золота, •Іле найцінніше з усього — краса цієї жінки".

Отож він узяв Каллірою за руку і вивів з гробниці. Покли­кавши одного з помічників, Ферон сказав:

— Ось тобі мара, якої ти злякався. Чудовий з тебе розбійник, що злякався жінки! Постережи-но її. Я хочу вернути її батькам. А ми тим часом заберемо сховані всередині коштовності, оскіль­ки вже й покійниця не охороняє їх.

Розділ 10

Коли розбійники наповнили судно здобиччю, Ферон наказав партовому відвести Каллірою вбік, а потім влаштував нараду, аби Ішрішити, що робити з дівчиною. Думки виявились різні і навіть протилежні. Той, хто виступив першим, сказав:

— Прийшли ми по одну здобич, а Доля дарує нам іншу, далеко кращу. Скористуймося нагодою уникнути ризику. По-моєму, по-чоронні дари слід залишити на місці, а Каллірою повернути чоло-пікові й батькові, їм просто скажемо, що причалили сюди, риба-\ячи, а коли почули людський голос, відкрили гробницю, щоб вря­тувати замуровану там людину. А жінку змусимо підтвердити, що 11,<; правда. Зробить вона це охоче, з вдячності до нас за те, що ми її врятували. Чи уявляєте, як зрадіє вся Сіцілія? Які одержимо нагороди! Заодно зробимо добрий вчинок перед людьми і вико­наємо священний обов'язок перед богами!

Він ще не встиг доказати, як інший перебив його:

— Ні до чого нам твоя філософія. Адже ми пограбували гроб­ницю, то навіщо вдавати з себе чесних. Чому ми маємо щадити жінку, якої навіть власний чоловік не пожалів, а вбив? Тільки тому, що вона не зробила нам жодної кривди? Це правда, але нона може заподіяти нам чимало лиха. Насамперед, якщо повер­немо її рідним, то хтозна, якої думки вони будуть про те, що ста-м>ся. Та й чи повірять вони, що ми опинилися біля гробниці зов-( • і м випадково. Навіть якщо нам пробачать вдячні родичі цієї жінки, то ні влада, ні сам народ не пощадять осквернителів могил, які назуть із собою викрадені з гробниці скарби. Можливо, хтось із вас скаже, що за цю жінку можна вторгувати чималі гроші, бо її красаварта цілого багатства. Спробуйте-но продати її. Це справа небез­печна. Золото німе, та й срібло не скаже, звідки воно у нас взялося. Про них можна вигадати будь-яку казку. А от як бути із здобиччю, що має вуха й очі, у якої є язик? До того ж врода Каллірої просто неймовірна, отже, з нею нікуди не сховаєшся. Хіба хто повірить, поглянувши на неї, у нашу вигадку, ніби вона рабиня? Отже, краще вбиймо її на місці, аніж тягати за собою власного обвинувача.

Одні розбійники підтримали першу пропозицію, інші — другу. Але Ферон не приєднався ні до однієї з них.

— Ти наражаєш нас на небезпеку, — сказав він, — а ти по­збавляєш нас зиску. Скоріше я продам цю жінку, ніж уб'ю. Поки ми будемо її продавати, вона буде мовчати із страху, а продана нехай обвинувачує нас, — ми одразу ж дременемо подалі. Тож сідаймо в корабель, та швидше гайда звідси. Бо вже світає.