Розділ 4

Калліроя вернулась у відведену їй кімнату, а Діонісій був гли­боко вражений її вродою, хоч і намагався це приховати. Як людина добре вихована і добропорядна, він, щоб не стати посміховиськом челяді і щоб друзі не назвали його хлопчаком, боровся зі своїм почуттям протягом усього вечора, впевнений, що ніхто нічого не помітив. Але зрадив себе саме цією мовчазністю.

Вибравши найкращих наїдків, він поклав їх на таріль і сказав:

— Занесіть чужоземці. Але не кажіть, що це від пана, скажіть: від Діонісія.

Бенкет затягнувся допізна. Діонісій знав, що не зможе засну­ти і через те хотів провести цей час у товаристві друзів. Він від­пустив гостей аж під ранок, та навіть і тоді не зміг заснути. Дум­кою він був у храмі Афродіти і згадував побачену там Каллірою: її обличчя, коси і як вона обернулась, і як поглянула на нього, ЇЇ голос, і рухи, і слова, її сльози пекли його, наче вогнем.

Почуття і розум завзято боролися в його душі. Опанований пристрастю, він намагався чинити їй опір і часом, отямлюючись на мить, говорив сам до себе: "Діонісію! Невже не соромно тобі вки­датися в молодечі дурощі? Всі знають тебе як найчеснішу й най-славетнішу людину в усій Іонії, тебе поважають і сатрапи, і царі, і міста. Один раз ти побачив жінку і вже запалав любов'ю. Та й за­кохався в час скорботи, коли ще не очистив себе перед духом бідолашної небіжчиці. То для того ти приїхав на село, щоб у жа­лобі святкувати весілля? Хіба личить тобі одружуватися з раби­нею, яка, можливо, належить іншому? Ти ж навіть не маєш купчої!"

Але на поєдинок з добрими намірами Діонісія став сам Ерот, який вважав розсудливість особистою образою і через те ще дужче роздмухував любовне полум'я у його душі.

Не стерпівши мук самотності, Діонісій викликав до себе Лео-ну. Той зразу догадався, про що буде мова, але удавав із себе нетямущого. Начебто стурбований, він запитав:

— Чому ти не спиш, пане? Чи не охопила тебе знову туга за померлою дружиною?

— Охопила, але не за померлою. У мене, Леоно, немає ніяких таємниць перед тобою, бо знаю твою вірність і відданість мені. Що мені робити з тобою, Леоно! Ти винуватець моєї біди. Ти вніс

у мій дім, чи пак у мою душу вогонь. Мене тривожить таємничість, якою оповита ця жінка. Ти кажеш, що купив її у торговця, про якого нічого не знаєш: ні звідки він приїхав, ні куди поїхав. Казка це чи бувальщина? Хто, подумай, будучи власником такої кра­суні, продав би її за один талант, у той час, як вона варта царського маєтку? Здається мені, то було якесь божество. Ану згадай усі події: кого ти бачив? З ким говорив? Скажи-но щиру правду. Судно ти бачив?

— Не бачив, пане, а тільки чув про нього.

— Отож-то й є! Це, мабуть, появилася в людському образі одна з німф або нереїд. Адже боги теж бувають підвладні все­могутній долі і спілкуються з людьми. Поети та історики розпо­відають нам про такі випадки.

І Діонісій почав змальовувати Леоні незвичайні прикмети Ка-ллірої і доводити, що вона створена не для смертного. Та Леона, який бажав догодити своєму пану, промовив:

— Ну що ж, не будемо сушити собі голову, хто вона така. Якщо хочеш, я приведу її сюди, а ти не думай про те, що тебе може спіткати невдача.

— Цього я не можу зробити,— відповів Діонісій,— поки не дізнаюся, хто вона і звідки. Завтра довідаємося від неї всю правду. Але щоб вона не подумала, ніби я хочу вчинити над нею насиль­ство, я запрошу її не до себе, а туди, де вперше її побачив, Нехай наша розмова відбудеться перед статуєю Афродіти.