Розділ 7

Одержавши царевого листа, Мітрідат оторопів. Він не міг збаг­нути причини наклепу. Аж тут Гігін, який саме вернувся з Мі-лета, повідомив, що наробили слуги. Отже, зраджений власним листом, Мітрідат ладен був не їхати в Персію з остраху, що роз­гніваний цар повірить обмовам, а радше захопити Мілет, умерт­вити Діонісія, призвідця цієї халепи, і, віднявши у нього Каллі-рою, відколотись від перської держави.

"Навіщо поспішаєш, — говорив сам до себе він, — віддавати свою волю в руки деспота? Можливо, ти, залишаючись на місці, переможеш? Адже цар далеко звідси, а його полководці нікудишні.

Якби він навіть тебе скинув, то нічого гіршого не зможеш за­знати. В такому випадку ти не зрадиш двох найбільших ціннос­тей — кохання і влади. Поволодарювавши, не страшно й загор­нутися в саван, та й смерть з Калліроєю солодка".

В той час як він так розмірковував і готувався у подорож до столиці, прийшла звістка, що Діонісій вже виїхав з Мілета, взяв­ши з собою Каллірою. Це повідомлення засмутило Мітрідата ще дужче, ніж наказ царя з'явитися на суд. Оплакавши гірко свою долю, він сказав у думці: "Тепер мені нема чого тут залишатися. Підвела мене Доля. Проте, сподіваюся, цар пересвідчиться, що я ні в чому не винен. Та коли навіть мені доведеться загинути, то принаймні я ще раз побачу Каллірою. На судовому розгляді Херей і Поліхарм виступлять не тільки як мої захисники, але і як свідки".

Тим-то Мітрідат наказав своєму почтові супроводити його. Він виїхав з Карії в бадьорому настрої, не почуваючи за собою будь-якої вини. Через те його проводжали не зі сльозами на очах, а на­путнім бенкетом і жертвами за успішне завершення подорожі.

Таку пишну валку відправив Ерот із Карії, а другу, ще пиш­нішу, з Іонії. Пишнота іонійської була навіть яскравішою і вели­чавішою. Бо перед нею бігла чутка, яка повідомляла всіх, що їде Калліроя, жінка з гучним ім'ям, незрівнянне чудо природи:

Мов Артеміда на вигляд або золота Афродіта⁷⁷.

Ще більшої слави їй додала чутка про майбутній суд. Цілі міста Ішходили назустріч, вулиці запруджував народ, який збігався, щоб подивитись на Каллірою. І всі визнали, що вона ще врод­ливіша, ніж про неї розповідають.

Діонісій, якого називали щасливчиком, сумував: його лякало власне щастя. Як людина освічена він обмірковував непостій­ність Ерота. Через те і поети, і скульптори вручають йому як атрибути лук і вогонь — речі найлегші і нестійкі. Спливли на пам'ять давні розповіді про мінливість прекрасних жінок. Все лякало Діонісія. Всюди він бачив суперників, не тільки у тому, кого позиває до суду, а й у самому судді. Отож він уже шкодував, що необачно звірився Фарнакові, в той час як "була тут змога милу щиро любити"⁷⁸.

Адже пильнувати Каллірою вдома в Мілеті — одне, а зовсім інше охороняти її від усієї Азії. Однак він не відкрив дружині, чого вони їдуть у столицю, сказав тільки, що цар буцімто бажає порадитися з ним у справах Іонії.

У Каллірої теж було сумно на душі, їй не хотілося залишати бере-І in грецького моря: доки вона бачиламілетську гавань, їй здавалося, що й Сіракузи десь близько; крім того, велику розраду приносив їй нагробний пам'ятник Хереєві, який височів на горбі над морем.