Розділ 1

У той час, як усі вирушили з царем на війну проти єгиптян, Херей не дістав такого наказу, бо не був підданий царя і взагалі виявився на той час у Вавілоні чи не єдиною вільною людиною. Він не тямився з радощів, сподіваючись, що і Калліроя залишить­ся в місті. Наступного дня Херей підійшов до царського палацу, щоб зустрітися з дружиною. Побачивши, що палац зачинений і численні охоронці пильнують доступ до воріт, він почав нишпо­рити по всьому місту і безугавно, немов навіжений, питав свого друга Поліхарма:

— Де поділася Калліроя? Що сталося з нею? Не вирушила ж во­на на війну!

Не знайшовши ніде Каллірої, Херей вирішив розшукати свого суперника в коханні Діонісія. З цією метою він пішов до будинку, в якому той жив. Звідти ніби випадково вийшов якийсь чолов'яга і сказав Херею те, що йому доручили сказати. Справа в тому, що підступний Діонісій, бажаючи одібрати в Херея будь-яку надію на повернення Каллірої і відняти охоту чекати рішення суду, за­лишив у Вавілоні цього чоловіка, який мав набрехати Херею, начебто перський цар, потребуючи союзників, послав Діонісія збирати військо проти єгиптян, а щоб той чесно й запопадливо виконав доручення, — віддав йому Каллірою.

Херей відразу повірив словам цього чоловіка, бо людина в біді легко стає жертвою обману. Розірвавши на собі одяг і розкуйов­дивши волосся, він бив себе в груди, вигукуючи раз по раз:

— Віроломний і ненависний, негостинний і облудний Ваві­лоне, схожий на свого "безстороннього" суддю. Я готувався до суду, певний, що моя промова переконає суддів, бо правда на моєму боці. Тим часом мене судили заочно, і Діонісій виграв спра­ву, не випустивши пари з вуст. Проте перемога не принесе йому ніякої користі, бо Калліроя не зможе жити, розлучена з живим

Хереєм. Один раз Діонісій уже обдурив її, збрехавши, буцімто я помер. Але чого я, власне, вагаюсь? Чому не заколю себе перед палацом і не оббризкаю своєю кров'ю двері судді? Хай перси дізнаються, як цар вершив тут свій суд!

Поліхарм, який бачив, що Хереїв розпач безмежний і його неможливо втішити, так озвався до нього:

— Друже! Колись я тебе вгамовував і не раз перешкоджав тобі вмерти, але тепер ти, на мою думку, ухвалив правильне рі­шення. Зараз я далекий від того, щоб спинити твою руку, мало того, я ладен умерти разом з тобою. Поміркуймо тільки над тим, як саме; зважмо, як буде найкраще. Той спосіб, який ти замиш­ляєш, звичайно, дасться цареві взнаки і вкриє його соромом, але це буде невелика кара порівняно з тим, що ми від нього витерпіли. На мою думку, смерть, на яку ми зважилися, слід використати як помсту тиранові. Було б чудово, аби ми завдали йому відчутної шкоди і примусили покаятись за лиходійство. Ми залишили б май­бутнім поколінням славну оповідь про те, як двоє греків помсти-лися цареві за заподіяну кривду і вмерли, як личить мужам.

— Але ж яку шкоду,— дивувався Херей,— можемо ми, самот­ні й бідні чужоземці, завдати володарю стількох народів, в розпо­рядженні якого небачена сила? Його охороняє подвійна сторожа, і, коли ми навіть вб'ємо кого-небудь з його оточення або спалимо що-небудь, то все одно він не відчує втрати.

— Ти мав би рацію, — пояснив Поліхарм, — якби не було війни. Але ходять чутки: Єгипет збунтувався, Фінікія захоплена, Сірія зазнає наскоків. Війна зустріне царя ще до того, як він перейде Євфрат. Таким чином, ми з тобою не самі: союзників у нас стіль­ки, скільки їх мають єгиптяни, стільки ж маємо зброї, грошей, трієр. Ще не скінчив він цих слів, як Херей скрикнув: — Гайда! Мерщій їдьмо на війну! Я доможуся справедливої відплати судді.