Розділ 2

Коли Діонісій вибіг нагору й зайшов у Калліроїну кімнату, то спочатку він думав кинутись до її ніг, однак оволодів собою, сів напроти і промовив спокійним голосом:

— Прийшов я, жінко, подякувати тобі за те, що ти мене вря­тувала. Домагатися тебе силою я не мав наміру, а, не бачачи вза­ємності з твого боку, постановив покінчити з собою: завдяки тобі до мене вернулося життя. А втім, відчуваючи до тебе безмежну вдячність, я разом з тим хочу висловити докір: ти не повірила, що я маю намір одружитися з тобою згідно з грецькими законами для того, щоб твої діти були моїми дітьми. Адже, якби я тебе не любив, то не мріяв би про шлюб з тобою. Хіба я безумний, щоб тебе, вільну людину, трактувати як рабиню, а потомка Гермокра­та не визнати гідним бути моїм сином. Ти кажеш: "Подумай!" Я вже обміркував. Чого тобі боятися моїх друзів, тобі, яка мені до­рожча від усього на світі? Хто посміє сказати, що мій син негідний мене, хоч його дід стоїть набагато вище, ніж його батько?Сказавши це, Діонісій підійшов до Каллірої зі сльозами на очах. Жінка, засоромившись, поцілувала його:

— Тобі, Діонісіє, я вірю,— промовила вона,— але не довіряю своїй долі. Бо вона вже позбавила мене великого щастя. Боюся, вона й надалі не залишить мене в спокою. Тому, хоч ти людина чесна і справедлива, краще тобі заприсягтися іменем богів. Зро­бити це треба з уваги на твоїх співгромадян, особливо родичів, щоб ніхто з них не зважився дати тобі якусь підлу пораду, знаю­чи, що ти приніс клятву. Адже сам знаєш, як зневажливо став­ляться до самотньої жінки, надто коли вона чужинка.

— Якими ж то богами я повинен заприсягнутися? — перепитав Діонісій.— Якби це тільки було можливо, я ладен піднятись на небо і присягнути там, доторкнувшись рукою самого Зевса!

— Присягни мені,— відповіла Калліроя,— морем, яке мене донесло до тебе, і Афродітою, яка мене показала тобі, а також Еротом, який став нашим сватом.

Діонісій погодився і негайно заприсягнувся. Любовна при­страсть спонукала його відбути весілля якомога швидше. При­боркати бурхливу пристрасть справа не легка, проте Діонісій з усіх сил намагався підкорити її своїй волі і випливти з виру почуттів. "Чи добре я чиню,— говорив він до себе подумки,— збираючись одружитися з Калліроєю потайки, немовби з невільницею? Мені буде соромно перед нею, якщо я не влаштую весільної учти. Ні, треба відзначити наш шлюб бучним бенкетом і в такий спосіб виявити до неї свою пошану. Це допоможе мені і в майбутньому. Адже немає нічого швидшого від чутки. Вона лине навпрос­тець у всі боки, не знаючи перепон. Завдяки їй стає відомим усе, що варте уваги. Уявляю, як швидко вона прилетить у Сіцілію і при­несе новину: "Калліроя жива! Розбійники викрали її з могиль­ного склепу і продали в Мілеті як рабиню". Потім припливуть трієри сіракузян, а на їхньому чолі Гермократ з вимогою повер­нути дочку. Що я скажу йому? "Мені продав її Ферон" ? А де той Ферон? І навіть якщо мені повірять, то однаково я буду "прихо­вувач краденого". Готуйся, Діонісію, стати перед суддями. Мож­ливо, доведеться тобі захищати себе й перед перським царем. Щоб виправдатися, треба буде сказати: "Дізнався я, не пригадую вже від кого, що сюди прибула вільна жінка і, за її згодою, я при­вселюдно взяв з нею законний шлюб". У такий спосіб я зумію переконати й тестя в тому, що заслуговую бути її чоловіком. Не ремствуй на затримку, моя душе: хоч весілля трохи відкладеться, зате потім ти зазнаєш справжнього щастя. На суді мої доводи будуть переконливішими, якщо я буду посилатись на права чоло­віка, а не на права хазяїна".

Так він вирішив і, викликавши Леону, дав йому таке доручення:

— Вирушай у Мілет і починай готувати все для якнайбучнішої весільної учти. Нехай суходолом женуть стада, а морем хай ве­зуть хліб і вино; я хочу влаштувати бенкет для всього міста.

Пояснивши детально управителю, що і як робити, Діонісій і собі подався до Мілета у повозі, а Каллірою, ще не бажаючи показу­вати людям, звелів привезти під вечір морем на баркасі до самого дому, що розташований був на самому березі бухти, званої "Сла­ветною". Турботу про неї він доручив Плангоні.

Перед виїздом Калліроя вирішила помолитися Афродіті. За­йшовши в храм, вона веліла всім вийти й, опинившись сам на сам з богинею, звернулася до неї з такими словами:

— Володарко Афродіто! Не знаю, чи маю право тобі дорікати, чи, може, повинна дякувати? Дівчиною ти мене з'єднала з Хереєм, а тепер зводиш з іншим. Ніхто нізащо не намовив би мене по­клястися тобою і твоїм сином, якби не змусило моє дитя (тут Ка­лліроя показала на свій живіт). Благаю тебе не заради себе, а за­ради його: збережи в таємниці те, що я приховала. Оскільки батька моєї дитини тут немає, то нехай вважають ним Діонісія. А коли Ішросте, то знайде тоді справжнього.

Коли Калліроя вийшла з храму й попрямувала до моря, ма­троси, побачивши її, пройнялися побожним подивом, їм здалося, що до них наближається сама Афродіта. Вони як один упали пе­ред нею ниць. Судно помчало морем стрілою, бо матроси веслу-ноли з небаченим запалом, і незабаром прибуло в бухту.

На другий день рано-вранці городяни уквітчалися вінками. Кожний приніс жертву не лише в храмі, а й перед власним бу­динком. По місту ходили різні чутки про те, хто така молода. Прос­тий народ, вражений вродою жінки і її несподіваною появою, був переконаний, що це нереїда, яка вийшла з моря, або що це одна із статуй Афродіти. яка перетворилася в живу богиню.

Матроси судна, що привезли Каллірою, так само розповідали про неї різні вигадки. Тож у городян було одне бажання: поба­чити наречену на власні очі. Навколо храму Згоди, де за пред­ківським звичаєм відбувалися шлюбні церемонії, зібралася сила-силенна народу. Калліроя з'явилася вбрана в пишні шати — вперше підтоді, як її викрали з могильного склепу. Не маючи змоги по­хвалитися своєю батьківщиною і родом, вона вирішила показати свою красу. Коли народ побачив її в довгому мілетському платті її у вінку нареченої, всі як один заволали: "Афродіта виходить за­між!" Під ноги їй стелили пурпурові килими, її закидали троян­дами й фіалками, кропили пахощами. Ніхто в цей день не зали­шився вдома, на вулицю вийшли старі й малі, опустів і порт. Народ юрмився з усіх боків: люди дерлися на дахи будинків. Але і в цей урочистий день заздрісне божество⁵³ дало взнаки, що гнівається наКаллірою. А як воно це зробило, розкажу трохи згодом. Бо мені не терпиться розповісти про події, які в той самий час відбува­лися в Сіракузах.