Розділ 7

Проте Мітрідат, нітрохи не збентежений, промовив: — Царю, ти вельми справедливий і людинолюбний, тож прошу не осу­джуй мене, поки не вислухаєш обидві сторони, і тоді побачимо, що переважить: наклеп, що його підступно звів на мене брех­ливий грек, чи моя щира правда.

Я розумію: підозра, жертвою якої я став, у великій мірі зміц­нена красою цієї жінки, бо нікому не здасться незвичайним праг­нення спокусити Каллірою. А варто було б узяти до уваги те, що протягом усього життя я нічим себе не заплямував і оце вперше мене запідозрили в лихих намірах та й то через обмову. Навіть якби я й справді був запеклим і неприторенним розпусником, то після того, як ти удостоїв мене такої високої довіри, доручивши урядувати стількома містами, я повинен був би схаменутись і ви­правитись. Невже знайдеться на світі такий йолоп, який пожерт­вував би такими благами заради скороминущої і притому соро­міцької втіхи? Навіть якби я дійсно плекав ганебні наміри щодо цієї жінки, й то навряд чи мене слід було б віддавати під суд. Адже обвинувачуючи мене, Діонісій заступається не за дружину, яка взяла з ним законний шлюб, а за жінку, яку він купив як рабиню. А закон про перелюбство, як відомо, не стосується рабинь. Нехай він спершу покаже тобі документ про відпущення її на волю, а потім хай веде мову про шлюб. Ти, Діонісію, наважуєшся назвати своєю дружиною ту, яку продав тобі за талант розбійник Ферон, котрий викрав її з гробниці? "Але, — ти заперечиш мені, — хоч я купив її, проте вона була вільною". Однаково ти її рабо­власник, а не чоловік. Та хай уже буде по-твоєму: я захищатиму себе перед тобою як ЇЇ чоловіком. Можеш вважати купівлю шлю­бом, а заплачену ціну — посагом. Нехай сіракузянка іменується мілетянкою. Знай, володарю, що я не скривдив Діонісія ні як її чоловіка, ні як її хазяїна. По-перше, він закидає мені перелюб­ство не здійснене, а тільки задумане. Неспроможний підтвер­дити своє звинувачення суттєвими доказами, він читає якийсь лист. А закони передбачають кару тільки за вчинені злочини. Ти ж показуєш листа. Можу відповісти тобі: я цього листа не писав, це не мій почерк. Каллірою розшукує Херей. Отже, притягни довідповідальності за перелюбство Херея. Ти скажеш мені: "Але Херей умер, а ти спокутував мою дружину від імені покійного". Діонісію! Ти змушуєш мене сказати таке, що не піде тобі на доб­ро. Попереджаю тебе привселюдно! Як твій друг і твій гість, ра­джу тобі: відмовся від обвинувачення. Це в твоїх інтересах. Попро­си царя вважати твою скаргу недійсною. Заспівай нову пісеньку: "Мітрідат мене не кривдив, я даремно поскаржився на нього". Якщо будеш упиратись, пошкодуєш, зробиш собі гірше. Попере­джаю тебе: ти втратиш Каллірою. Не мене, а тебе цар визнає спокусником.

Цим він закінчив свою промову. Тепер усі присутні перевели свої погляди на Діонісія, бажаючи дізнатись, чи скористується він даною йому можливістю і відмовиться від скарги, чи й надалі буде вперто наполягати на своєму. Хоча присутні не розуміли загадкових слів Мітрідата, проте вони гадали, що Діонісій знає, про що йдеться. Однак, як не дивно, той не розумів, бо ніяк не сподівався, що Херей живий. Тому він відрубав:

— Можеш говорити що завгодно. Ти не обдуриш мене нія­кими погрозами. Ніхто не назве Діонісія наклепником.

Тут Мітрідат підвищив голос і неначе в натхненні вигукнув:

— Царські боги, небесні й підземні, допоможіть чесній люди­ні, яка багато разів вам щиро молилась і приносила щедрі жерт­ви! За мою побожність віддячте мені тепер, коли на мене зведено наклеп. Приведіть Херея на цей суд. З'явись, добре божество! Кличе тебе твоя Калліроя! Ставши між мною і Діонісієм, скажи царю, хто з нас двох спокусник.