І Розділ 4

f Не встигли вони причалити до берега, про їхнє прибуття уже стало відомо завдяки прудконогій Чутці, яка саме тоді особливо поспішала донести в Сіракузи силу дивовижних новин. Всі сіра-кузяни збіглися до гавані, виявляючи різні людські почуття: хто плакав, хто дивувався, хто розпитував, хто не вірив, бо їх вразила розповідь про те, що сталося, а мати Каллірої, побачивши похоронні подарунки, заголосила:

— Ой, це ж речі твої, пізнаю їх усі. Тільки тебе, моя донечко, немає. Ой, що ж то за розбійники такі! Одяг і золото зберегли в пов­ній цілості, а вкрали тільки мою дочку!

Уся гавань вторувала їй жіночими риданнями, земля і море здригалися від жалібних стогонів.

Проте Гермократ, людина досвідчена і у військових, і в дер­жавних справах, оголосив:

— Розбирати цю справу належить не тут, треба провести слід­ство згідно з велінням закону. Скличемо народні збори: мож­ливо, доведеться провести судове розслідування.

Щойно він це сказав, як театр уже був переповнений. На ці Збори прийшли навіть жінки. Народ сидів схвильований. Перший виступив Херей, у жалобі, блідий і скорботний, достеменно такий, як тоді, коли йшов за домовиною дружини. Він не захотів під­нятися на трибуну, а стояв унизу, заливаючися сльозами. Спро-пував був заговорити, але не міг вимовити й слова. А люд заохо­чував його:

— Наберися сміливості! Говори! Насилу Херей підняв очі і сказав:

— Не личить мені виступати з промовою на народних зборах за таких обставин, коли весь я в полоні скорботи. Однак я змушений пересилити свій сум, змушений говорити і жити, поки розкрию цю таємницю і довідаюся, куди зникла Калліроя. З таким наміром я відплив із Сіракуз, не знаю, в щасливе чи нещасливе плавання. При тихій погоді ми помітили судно, яке носилося по волі хвиль. Здивовані, ми під'їхали ближче. Мені видалося, ніби я бачу могилу моєї бідолашної дружини: її речі були там у повній цілості, все було там, крім самої Каллірої. На палубі лежали загиблі моряки — люди :ювсім нам невідомі. Між ними ми знайшли оцього напівмертвого чолов'ягу. Я підібрав його і привіз сюди цілого й неушкодженого.

Тим часом міська сторожа ввела в театр зв'язаного Ферона; слідом за ним несли колесо, вогонь і батоги. Так відплачувало йому Провидіння за "героїчні" подвиги. Коли він опинився по­середині, архонти почали допит:

— Хто ти такий?

— Деметрій,— відповів Ферон.

— Звідкіля ти?

— Крітянин.

— Розкажи, що знаєш.

— Мандруючи в Іонію по свого брата, я по дорозі відстав від свого корабля і сів потім на судно, яке пропливало мимо. Я думав, що то купці, а тепер знаю, що то були грабіжники. Нас довго носило по морю, і всі інші загинули від нестачі води, тільки я один врятувався, тому що на моїй совісті немає ні одного поганого пчинку. Не будьте, сіракузяни, народе уславлений людяністю, суворіші до мене, ніж; були спрага і море.

Вислухавши цю жалібну промову, сіракузяни пройнялися спів-чуттям до Ферона, і, можливо, він зумів би їх переконати та ще її одержати грошову допомогу, якби не обурилось від такого брех­ливого виступу якесь божество, що вирішило помститися йому на Каллірою. Інакше один з наймерзенніших учинків, чого доб­рого, міг би минутися безкарно, бо сіракузяни починали вірити, що Ферон врятувався завдяки своєму благочестю, а в дійсності він залишився живий тільки на те, щоб зазнати якнайсуворішої кари.Так-от, один рибалка, який сидів на зборах, упізнав розбій­ника і стиха сказав своїм сусідам:

— Цього чолов'ягу я бачив і раніше: він швендяв по гавані. Люди почали переказувати ці слова один одному, і хтось крикнув:

— Він бреше!

Всі присутні озирнулись у той бік, і архонти наказали висту­пити тому, хто вже бачив Ферона. Хоч як Фєрон відмовлявся, сіракузяни повірили рибалці. Негайно викликали катів, і ремені градом посипалися на спину лиходія. Та хоч як його батожили і пекли вогнем, він довго ні до чого не признавався, і здавалося, що витримає тортури. Проте справжню силу у людей мають тіль­ки совість і всемогутня правда. Зрештою Фєрон таки не витри­мав і почав розповідати:

— Побачивши, що разом з покійною в гробницю понесли ве­лике багатство, я набрав зграю розбійників. Ми відкрили склеп. Покійницю знайшли живою. Гробницю ми очистили і всі речі перенесли на судно. Прибувши в Мілет, ми продали там тільки жінку, а все інше хотіли перевезти на Кріт. Проте супротивні вітри загнали нас у Іонійське море, де ви мене й підібрали.

Отож Фєрон розповів усе, як було, і не сказав тільки імені того, хто купив Каллірою.

Серед присутніх запанувала загальна радість і водночас сму­ток: радість тому, що Калліроя жива, а смуток, що вона продана в рабство. Ферона засудили до страти, але Херей попросив до пори до часу не виконувати вироку.

— Дозвольте,— сказав він,— щоб Фєрон супроводив мене до Мі-лета і показав мені тих, хто купив Каллірою. Зважте на моє тяжке становище: я змушений заступатися за того, хто продав мою дружину.

Йому заперечив Гермократ, який сказав:

— Краще ускладнити пошуки, ніж порушити закон. А вас, сіракузяни, я прошу: взявши до уваги мої воєнні заслуги, допо­можіть мені знайти доньку і дозвольте відправити з цією метою експедицію на її розшуки. Може, ще пощастить нам її звільнити і привезти додому.

Народ заволав:

— Ми всі ладні вирушити з тобою !

Більшість членів Ради зголосилася увійти до складу експедиції. & Але Гермократ рішуче заявив:

— Я щиро вдячний всім. Однак досить вибрати двох послів від народу і двох від Ради. П'ятим хай буде Хєрей.

Ця думка сподобалась і була схвалена. Після цього Гермократ закрив засідання народних зборів.

Ферона супроводив на страту великий натовп людей. Його розіп'яли перед гробницею Каллірої, і він дивився мертвими очима

рсста на море, що по ньому віз полонянкою дочку Гермократа, >ї навіть афіняни не змогли полонити.