Розділ 2

З самого ранку слуги почали готувати приміщення царського суду, а до палацу плинули юрми людей. Весь Вавілон хвилювався. Подібно як на олімпійських іграх сходиться сила-силенна людей, аби побачити атлетів, які виходять на стадіон, щось таке відбува­лося і тут. Діонісія проводжала юрба найзнатніших персів, а простий народ згуртувався навколо Херея. Прихильники обох

підбадьорювали їх невпинно тисячами вигуків, як-от: "Твоя спра­ва справедлива! Ти переможеш!" А нагородою тут була не дика олива, не яблуко, не соснова гілка⁹⁴, а незвичайна врода, за яку посперечатись личило б і самим богам.

Але цар викликав до себе євнуха Артаксата, який був у нього найважливішою особою, і заявив:

— Я мав сновидіння: уві сні мені з'явились царські боги і ви­магають благочестя. Тому оголоси тридцятиденне свято по всій Азії з припиненням розгляду судових та інших справ.

Євнух оголосив наказ, і городяни, увінчавши себе святковими вінками, почали приносити жертви. Звучали флейти, грали со­пілки, лунали співи. Перед дверима будинків димів фіміам, на кожній вулиці бенкетували. Цар теж послав до вівтарів пишні жертви. Тоді-то він уперше приніс жертву Ероту і гаряче благав Афродіту, щоб попросила свого сина допомогти йому.

Тільки троє сумували під час всенародної радості — Калліроя, Діонісій і особливо Херей. Калліроя в царському палаці не могла явно виявляти свій смуток, але тихцем, ховаючись, зітхала і про­клинала свято. Діонісій проклинав себе за те, що покинув Мілет:

— Терпи нещасний,— казав він до себе,— тішся своїм доб­ровільним горем. Ти сам винен! Володіти Калліроєю ти міг би і за життя Херея. В Мілеті твоя воля була законом. Ти зміг навіть перехопити його листа до Каллірої. Хто її там бачив? Хто там до неї приходив? Ти сам себе завів у середовище ворогів. Та хіба себе одного? Ні, ти завів разом із собою і цей скарб, дорожчий тобі від власної душі. Через нього на тебе чигають з усіх боків. Про що ти думаєш, божевільний ? Твоїм противником у суді е Хе­рей, але суперника в коханні ти сам створив у особі свого воло­даря. Царю тепер сняться сни, і боги вимагають від нього жертв, які він приносить щоденно. Яка підступність! Він прагне затяг­нути рішення, тримає в своїм домі чужу жінку, і такий мерзотник називає себе суддею!

Так нарікав Діонісій. А Херей — той взагалі не їв і не пив, бо життя йому набридло остаточно. Коли друг Поліхарм завадив йому покінчити з собою, він так сказав:

— Під личиною друга ти мій найзапекліший ворог. Ти піддаєш мене тортурам і з насолодою дивишся на мої муки. Якби ти справді був мої другом, то не завадив би мені звільнитися від знущань жорстокого божества. Скільки сприятливих нагод пропало через тебе! Моєму щастю не було б меж, якби мене поховали разом з Ка­лліроєю в Сіракузах. Але ти й тоді перешкодив мені вмерти і по­збавив мене прекрасної супутниці. Гадаю, вона не вийшла б тоді з могили й не захотіла б залишити мене мертвого. Якби вона навіть і покинула склеп, то я все-таки б виграв, бо уникнув бипродажу в рабство, нападу розбійників, кайданів і, нарешті, царя,— лиха, гіршого від розп'яття. О чудова смерте! Якби ти забрала мене, я не почув би про друге одруження Каллірої. Яку прекрас­ну нагоду для самогубства ти відняв у мене після суду. Знову я по­бачив там Каллірою, не підійшов до неї, не поцілував. Яка диво­вижна й неймовірна історія: на суді розбирають питання, чи Херей чоловік Каллірої, чи ні. Але і такому, яким би він не був, суду заздрісне божество не дозволяє довести справу до кінця. Нена­видять мене боги й уві сні і наяву.

З такими словами Херей хотів витягнути меч з піхов, але його руку затримав Поліхарм, який далі пильнував його, ладний навіть зв'язати друга.