н їм містя ться у них, відіграють важливу роль, оскільки вони не тільки ч і і,рс і м іуют ь і розвивають законодавство, нормуючи діяльність нижчих і і .пив влади, й адресуються часто безпосередньо громадянам, встанов- иоіочи для них ті або інші обов’язки¹.

іауважимо, що перші радянські вчені-адміністративісти досить активні розглядали і питання про припустимість використання правового зви- іаіо як джерела права. Зазначене було обумовлено, як ще не забутою ро- і ійською правовою теорією, за якою правовий звичай завжди відносився ю джерела права, так і чинним на той час законодавством, яке у деяких випадках дозволяло користуватися правовим звичаєм. Щодо правового івичаю панувала думка, що, з огляду на нещодавнє становлення радянської держави, практика державного управління ще не змогла виробила більш-менш стійких звичаїв, якими б можна було керуватися у практичній діяльності, а якщо ж такі виникали, то вони оперативно закріплювалися у правових нормах.

Ведучи мову про джерела радянського адміністративного права, яке, нагадаємо, у 20-ті роки XX ст. почало ставати майже синонімом радянського права взагалі, зауважимо, що у ті часи, поряд з численними видами нормативних актів, які містили норми адміністративного права, досить активно почав розвиватися новий вид джерел права, зокрема і адміністративного,— директиви Комуністичної партії СРСР. Про даний вид джерел адміністративного права радянські вчені-адміністративісти, зазвичай, у своїх працях не згадували, проте нормотворча діяльність Комуністичної партії потребувала визнання її зовнішніх форм як джерел права. У даному контексті наведемо такий приклад. У 1934 р. Головним державним арбітражем при Раді Народних Комісаріатів СРСР було видано постанову, в якій наголошувалося, що державні арбітражі у процесі вирішення справ мають керуватися директивами Комуністичної партії, законами, постановами центральних і місцевих органів влади, затвердженими планами та укладеними угодами². Таким чином, за партійними директивами визнавався нормативно-правовий характер, що, власне, і дозволяє відносити їх до джерел права.

Подальший розвиток адміністративно-правової науки, який був підкріплений вдосконаленням усього радянського законодавства, зумовив появу суттєво оновлених поглядів на систему джерел адміністративного

1 Кобалевский в. Советское административное право / в. Кобалевскпй. X., 1929, —с. Зо.

2 О процессе в государственньїх арбитражах // Бюллетень государетвенного арбит-

ража при Совете Народньїх Комиссаров СССР. 1934. №1К.

Глава 1

права, наблизивши останню до її сучасного вигляду. Подібні зміни у системі джерел адміністративного права пов’язані з двома основними причинами:

по-перше, з прийняттям у 1936 р. Конституції СРСР, де було чітко зафіксовано види нормативних актів, які могли видаватися органами державної влади та державного управління. До таких актів належали: закони (видавалися винятково верховними радами); постанови та розпорядження (видавалися радами народних комісарів); накази та інструкції (видавалися народними комісаріатами); рішення та розпорядження (видавалися виконавчими комітетами місцевих рад депутатів трудящих);

по-друге, відмовою радянських вчених-адміністративістів від наукової спадщини своїх попередників. Офіційна радянська наука, систематично висловлювала свою категоричну незгоду з розробками дореволюційних вчених, у зв язку з чим і не сприймала нічого з того, що було розроблено представниками «буржуазної» науки адміністративного права.

На початку 40-х рр. XX ст. у радянськії! науці адміністративного права почали формуватися оновлені погляди на систему джерел ві тчизняного адміністративного права. В одному з перших підручників з радянського адміністративного права джерелами даної і а.іузі права вчені визначили закони та інші нормативні акти, які регулювали відносини, що виникали у процесі виконавчо-розпорядчої діяльності. До системи джерел радянського адміністративного права стали відносити: Конституцію СРСР і конституції союзних та автономних республік; закони СРСР, союзних та автономних республік; укази І Ірезидії Верховної Ради СРСР та президій верховних рад союзних та автономних республік; постанови та розпорядження РНК СРСР, раднаркомів союзних та автономних республік; накази га інструкції народних комісаріатів і начальників самостійних головних управлінь, голів комі тетів і комісій при радах народних комісарів; рішення та розпорядження рад депутатів трудящих, виконавчих і розпорядчих органів; судові акти¹.

Аналіз викладеного показує наявність певних суперечностей між визначенням джерел адміністративного права та переліком їх конкретних видів. Зокрема, незрозуміло, чому автор підручника до джерел адміністративного права відніс також індивідуальні акти, які, зрозуміло, не містили ніяких норм права. І Іодібний підхід до цієї проблематики необхідно визнати базовим або вихідним, який почав розвиватися та поглиблювався у наступні роки. Наприклад, згодом було запропоновано розрізняти два

¹ Студеникин С. 1945, —С. 13—14.

С. Советское административное право / С. С. Студеникин. — М.,