1. Літературознавство — комплекс наукових дисциплін про сутність та функціонування в суспільстві художньої літератури; система наукового знання про мистецтво слова.

Літературознавство — відносно молода наука, воно виділилось у відносно окрему галузь знання наприкінці XVIII — на початку XIX ст. і видозмінюється з процесом поглибленої диференціації та інтеграції науки. До 18 століття вона розвивалася як галузь філософії та естетики. Хоча зачатки літературознавчих уявлень існували вже в окремих стародавніх міфах. Перші стрункі літературознавчі концепції дали давньогрецькі мислителі Платон і Арістотель.

Сам же термін «літературознавство» у сучасному розумінні з'явився у 1812 році. У 19 столітті з'являються і перші літературознавчі школи.

Традиційно виділяють основні і допоміжні літературознавчі дисципліни. До перших зараховують теорію, історію літератури та літературну критику.

Тео́рія літерату́ри — галузь наукового знання про сутність, специфіку художньої літератури як мистецтва слова, про засади, методи її вивчення, критерії оцінки літературних творiв. Теорія літератури як абстрактна, узагальнювальна наука про літературу формувалася поступово на основі роздумів, аналізу художньої творчості, мистецтва взагалі і в процесі диференціації гуманітарних знань сформовується наприкінці XVIII—XIX століть. у відносно окрему науку, продовжуючи взаємодіяти з філософією, естетикою, поетикою, історією літератури та літературною критикою.

Істо́рія літерату́ри — галузь науки про літературу, яка досліджує її розвиток у зв'язку з розвитком суспільства та його культури, прагнучи виявити внутрішні закономірності літературного процесу.

Літерату́рна кри́тика — відносно самостійний вид творчої діяльності, спирається на практичний тип мислення задля поцінування художньої своєрідності нових літературних творів, їх естетичної вартості, виявлення провідних тенденцій літературного процесу.

2. Літературознавство та інші дисципліни

Художня література є одним із багатьох видів мистецтва. Саме тому літературознавство постійно взаємодіє з естетикою, наукою, яка впродовж кількох тисячоліть займається розробкою теоретичних проблем мистецтва.

Методологічною базою для літературознавства є філософія, в річищі якої воно розвивалося впродовж багатьох століть; автори перших літературознавчих праць (насамперед Арістотель — «Поетика») були філософами.

Літературознавство має чимало спільного в предметі дослідження з фольклористикою — наукою, яка займається вивченням усної народної творчості певного народу. Спільними зусиллями часом удається встановити авторство окремих художніх творів, які раніше вважалися народними.

Літературознавство має міцні контакти з психологією; оскільки одним із предметів зображення в художній літературі є внутрішній світ людини. До того ж психологи допомагають розібратися в процесах художньої творчості. Літературознавці плідно використовують досягнення психології творчості, в полі зору якої перебувають етапи творчого процесу від зародження авторського задуму до його реалізації в літературному творі.

«Спірним, — на думку Михайла Наєнка, — видається зв'язок літературознавства з економікою». Дослідник вбачає в такому підході, що домінував у радянські часи, вульгаризацію специфіки художньої творчості й методологічних засад її вивчення. «Для літературознавця економічний мотив у творі є не ілюстрацією, не відображенням „реальних" економічних відносин у суспільстві, а лише однією з складових частин художнього світу, що твориться письменником в ім'я пошуку світової гармонії, проникнення в таїну людської душі і життя загалом».

Останнім часом літературознавство стало більше співпрацювати з теологією, оскільки лише з'ясувавши біблійну основу (чи інших священних книг у ісламі, буддизмі тощо) можна збагнути художні твори, побудовані на ремініс-ценціях зі Святого Письма (наприклад «Давидові псалми» Т. Шевченка, «Мойсей» І. Франка чи «Сад Гетсиманський» І. Багряного).

Наука про літературу має також міцні контакти із соціологією, герменевтикою, етикою та рядом інших наукових дисциплін. Навіть математика й кібернетика в останні десятиліття дедалі більше дотичні до літературознавства. Це й спроби написання віршів за допомогою електронно-обчислювальної техніки, і різного роду статистичні підрахунки за допомогою комп'ютерів, і практика машинного перекладу тексту тощо.

3. Допоміжні літературознавчі дисципліни

Допоміжними вважають бібліографію, текстологію та літературознавчу історіографію.

Бібліогра́фія (грец. βιβλιον — книжка і γραφω — пишу) — галузь знання про книгу, газету або інший бібліотечний документ, завданнями якої є:

виявлення, облік, опис, систематизація і якісний аналіз творів друку;

складання різних бібліографічних посібників, які полегшують і сприяють кращому використанню друкованої продукції з науковою, практичною і виховною метою;

розробка принципів і методів бібліографування друкованих творів і організації бібліографічної роботи.

Текстологія — історично-філологічна дисципліна, що вивчає пам'ятки писемності, твори літератури і фольклору для критичної перевірки і встановлення на підставі наявних варіантів автентичності текстів. Увагу текстологів притягають передусім пам'ятки старого українського письменства, над яким працюють українські і російські вчені.

Літературознавча історіографія - допоміжна літературознавча дисципліна, яка займається дослідженням історії розвитку та нагромадженням знань з основних літературознавчих дисциплін - теорії літератури, історії літератури й літературної критики. Матеріалом цієї науки є також літературні джерела, присвячені творчості письменників і літературознавців. Від бібліографії відрізняється своєрідним критицизмом, оскільки покликана дати уявлення про зміст і характер, жанр літературознавчих праць, визначити їх вартість стосовно піднятих у них проблем, проаналізованих творів, з урахування рівня науки часу, коли ті праці з'явилися, і часу, коли створюється нова історіографічна праця. Літературознавча історіографія залежить від філософсько-естетичних поглядів автора, рівня літературознавства відповідного часу і суспільних умов, які забезпечують свободу наукової творчості або через цензуру чи інші адміністративно-політичні канали справляють тиск на літературознавця-історіографа.