3. Історія політичних теорій Стародавнього світу і Середньовіччя. 1. Етап античних, міфічних уявлень. Представлений аристократичною (гомерівською), демократичною (гесіодівською) та «холопською» (орфічною) думками. Загальна їх риса — спроба змалювати виникнення Всесвіту, людини, суспільства, держави з позицій релігійно-міфологічного світогляду. 2. Етап формування філософських поглядів на політичні процеси. Започаткований творчістю «семи мудреців» (кін. VII — поч. VI ст. до н. е.). Вироблені ними формули «чеснотам — свій, пророкам — чужий», «силою не роби нічого» (Клеобул); «дотримуйся доброчесності», «закон — це поєднання права і сили», «навчившись підпорядкуванню, навчишся керуванню» (Солон); «не погрожуй вільним, нема на те права», «не бажай неможливого», «пізнай самого себе», «слухайся законів більше, ніж ораторів», «підкоряйся законам» (Хілон); «не красуйся зовнішністю, а будь прекрасний справами», «вчи і вчись кращого» (Фалес); «не роби того, що не подобається іншому», «закон — втілення найвищої могутності», «володій своїм» (Піттак); «бери переконанням, а не силою», «говори доречно» (Біант); «демократія краще тиранії», «не карай злочинця, а поперджай злочин», «люби закони старі, а їжу свіжу» (Періандр) та ін. — покликані були стати моральною нормою співжиття. 3. Етап появи раціоналістичних інтерпретацій політичного розвитку. Творцями їх виступили софісти, найяскравішими представниками яких були Протагор (481—411 до н. е.), Горгій (483—375 до н. е.), Гіппій (460—400 до а. е.), Антіфонт (V ст. до н. е.), Фрасімах (V ст. до н. е.) та ін. Їх творчість збіглася з третьою політичною революцією в Афінах. Заслуга софістів в олюдненні суспільно-політичних явищ, започаткуванні світської теорії політики, держави і права, переміщенні людини з «периферійних позицій» у центр політичного життя, ставленні до неї як до «міри всіх речей», природної рівності людей, у тому числі й рабів, у розвитку демократичних поглядів. 4. Етап логіко-понятійного аналізу політичних інститутів і політичних процесів. Він пов'язаний з іменами Сократа (469—309 до н. e.) i Платона (427—347 до н. е.). Аналізуючи проблеми державного життя, громадянських обов'язків, справедливості, права, Сократ вважав «мірою всіх речей» не людину, а Бога, що не завадило йому створити світську концепцію «об'єктивної сутності моралі, моральної політики, морального права». Справедливість, як і правда, мудрість, мужність, розсудливість, благочестя тощо — це одна з чеснот, а будь-яка чеснота — це знання, це морально-прекрасне. Добро і зло в політичній діяльності — наслідки наявності чи відсутності знання. Моральна політика неможлива без права, яке тотожне справедливості: «що законно, те й справедливо». Божественне, природне право і позитивне законодавство не протистоять, а, ґрунтуючись на критерії справедливості, доповнюють одне одного. Вітчизна і закони — понад усе. Державу й громадян пов'язують договірні стосунки. Політична свобода — це панування справедливих законів. Платон виділяв 8 форм державного правління: істинне правління; законна монархія (царська влада); незаконна монархія (тиранія); законна влада небагатьох (аристократія); незаконна влада небагатьох (олігархія); законна демократія (на основі законів); незаконна демократія (за відсутності законів);тімократія (ненависний Платону тип владування). 5. Етап започаткування емпірико-теоретичного підходу до вивчення політичних проблем і оформлення давньої політичної науки як специфічної галузі знань. Пов'язаний він з творчістю одного з найвидатніших мислителів — Аристотеля, який розглядав людину як об'єктивне начало всіх політичних явищ. Тому держава є організацією не всіх людей, а лише тих, хто може брати участь у законотворчій, судовій і військовій діяльності. Отже, держава, що виникла природним шляхом як найвища форма спілкування, — це «самодостатня для існування сукупність громадян». Нове розуміння категорії «громадянин» передбачало відповідне розуміння держави. За Аристотелем, це — політична система, втілена у верховній владі і залежна від кількості правлячих: один — монархія або тиранія; декілька — аристократія чи олігархія, більшість — політія або демократія. Кращими формами державного управління є ті, де правителі турбуються про загальне благо (монархія, аристократія, політія); гірші — де вони переслідують особисті інтереси. Ідеальна форма — політія — своєрідне переплетіння демократії та олігархії, де багаті змішуються з бідними завдяки формуванню середньої верстви населення, панує закон, всі громадяни дотримуються принципу рівності й мають багато рабів. Ремісники, торговці та «натовп матросів» громадянських прав не мають. Для запобігання політичних переворотів принцип рівності за гідністю правителі доповнюють принципом політичної справедливості — відносною кількісною рівністю. Звідси два види справедливості: розподільча (нерівна за гідністю) та зрівняльна, арифметична, яка застосовується у сфері цивільно-правових відносин. Політична справедливість можлива лише у стосунках між вільними, рівними людьми і втілюється у політичній формі владування. Справедливо й те, що «одні люди за своєю природою — вільні, інші — раби», але відносини між паном і рабом, як і сімейні стосунки, перебувають поза політичною сферою. Критерій справедливості — право як норма політичного спілкування індивідів, як відносна рівність: «рівним — рівне, нерівним — нерівне». 6. Етап поступового занепаду давньогрецької державності під тиском Македонії і Риму (III—II ст. до н. е.). Цей період характерний злетом започаткованої Аристотелем політичної етики, об'єктом вивчення якої були природа, внутрішня структура, місце політичної моралі в системі політичних відносин і суспільному житті. Етика стала основою творчості Епікура (341—270 до н. е.) давніх стоїків — Зенона (336—264 до н. е.), Клеанфа (331— 232 до н. е.), Хрісіппа (277—208 до н. е.). З іменем Полібія (210—128 до н. е.) пов'язане започаткування політичної історії як науки («Всезагальна історія»). Історію людства він розглядав як закономірний, необхідний процес руху до нового за всезагальним світовим законом і розумом. Історія державності — природний процес у межах циклу: царство — тиранія — аристократія — олігархія — демократія — охлократія. Полібій детально аналізує сутність цих державних форм, причини занепаду одних та злету інших, визначаючи три головних (царство, аристократія, демократія), групуючи їх за протилежними ознаками: царство — з тиранією, аристократію — з олігархією, демократію — з охлократією. Найраціональніша форма держави — змішане правління царя, старійшин і народу (переплетення рис царства, аристократії й демократії). Ця ідея містить концепцію отримань і противаг: три влади не лише підтримують, а й перешкоджають одна одній, наштовхуються на протидію двох інших влад, що забезпечує державі стабільність. Це дає підстави вважати Полібія батьком не тільки політичної історії, а й теорії поділу влад. Основа могутності держави — богобоязливість громадян, їх лагідність, покірність, на виховання яких спрямовувати добрі звичаї і справедливі закони. Полібій став одним з перших теоретиків автономії, маючи на увазі грецькі поліси, які у II ст. до н. е. один за одним втрачали незалежність. Власне політико-теоретична думка заявила про себе в Римі лише в І ст. до н. е. Її засновником вважають Марка Туллія Цицерона (106—43 до н. е.). У працях «Про державу», «Про закони», «Про межі добра і зла», «Про обов'язки» він суттєво розвинув ідеї про державу як республіку — справу народу, згуртованого спільними інтересами і згодою в питаннях права. Погляди Цицерона на форми держави, правління в основному збігаються з точкою зору Полібія, а вчення про рівність містить суперечливі гасла: а) «за природою всі ми подібні і рівні один перед одним», «між людьми ніякої різниці немає», «перед законом всі рівні», «вважати найбагатших людей найліпшими — огидно»; б) «рабство обумовлене природою», «рабський стан корисний», «рівність вільних несправедлива, коли при цьому не відрізняються ступені в соціальному становищі та гідності». Після краху Римської республіки, з початком нової ери, популярними стали ідеї Сенеки (3—65 н. е.), Епіктета (50—140 н. е.), Марка Аврелія (121—180 н. е.) та інших римських стоїків, які в умовах посилення авторитаризму, правового свавілля проповідували політичну пасивність, індивідуалізм, космополітизм, фаталізм. На думку Сенеки, природна держава з природним правом — це всесвіт, що базується на божественному началі, а люди, «рідні один одному», «співтовариші по рабству», підпорядковуються світовим небесним законам. Епіктет дотримувався християнського принципу «чого не бажаєш собі, не бажай іншим», засуджував рабство і багатство. Марк Аврелій розглядав державу як конформістичне утворення з рівним для всіх законом, вважав найважливішою цінністю свободу підданих. Неабиякий вплив на подальший розвиток світової політичної думки справили римські юристи І—III ст. н. е.: Сабін, Гай, Папініан, Ульпіан, Модестин, Павло та ін. Вони підняли розуміння права і закону на емпірико-теоретичний, логіко-понятійний, концептуальний рівні, а політичні доктрини ввели в правовий контекст. Справедливість (юстицію) тлумачили як «волю віддавати кожному своє право». Значно вплинула на подальші політичні процеси і політичну теорію здійснена римськими юристами кодифікація імператорських конституцій, яких було кілька тисяч. Та найціннішою політико-правовою пам'яткою став Корпус юріс цівіліс — «Зведення Юстініана» (VI ст.). Саме воно виявилося наймогутнішим джерелом багатовікового запозичення засад римського права більшістю європейських країн, що відчутно вплинуло на еволюцію політичної думки та політичне життя. Середньовіччя. Епоха Відродження Помітну роль в епоху феодалізму відіграло духовенство. Воно було значною економічною, політичною й ідеологічною силою. Це відбувалося тому, що в умовах існуючої тоді феодальної роздробленості (V—X ст.) католицька церква — з чіткою ієрархією й стійкими догматами — справляла значний вплив на все духовне життя Середньовіччя. Соціально-політична думка не була винятком, її розвиток в основному здійснювався зусиллями релігійних діячів. Головним у комплексі соціально-політичних ідей раннього Середньовіччя стало вчення «отців» та «вчителів» церкви: Василія Великого, Іоанна Златоуста, Григорія Міського та інших про нікчемність земного існування, про марність та даремність людських зусиль. Пропагувався аскетизм, висувалася ідея покори владі, а за це обіцялося царство небесне на тому світі. В основі соціально-політичних уявлень була релігійна настанова про те, що земне життя є лише блідим відбитком небесного. Незважаючи на поділ суспільства на багатих та бідних, релігійні мислителі наполягали на можливості справжнього братерства людей в Христі. Перед Христом, казали вони, втрачають своє значення багатство, освіченість, суспільне становище та привілеї. Гасло рівності перед Богом прикривало фактичну нерівність у суспільстві. Найбільш відомими соціально-політичними мислителями Середньовіччя були Аврелій Августін (пізніше названий «блаженним») та Фома Аквінський. Нікколо Макіавеллі залишив цілий ряд творів, які дуже високо піднесли його в історії політичної думки. Серед цих творів найбільш значні «Монарх», «Роздуми на першу декаду Тіта Лівія», «Історія Флоренції» тощо. Політика - автономна галузь люд д-ті, Н.Макіавеллі зазначав, що вона має свої цілі й закони, які не залежать ні від релігії, ні від моралі. Головним критерієм політичної діяльності, метою якої є зміцнення держави, виступає користь і успішність у досягненні поставлених завдань. Добре все те, що сприяє зміцненню держави, політичного результату можна досягати будь-якими засобами, в тому числі обманом і відкритим насиллям.

4. Розвиток політичної науки в Новий час

Політичні вчення епохи Реформації. Реформація - це широкий антифеодальний і антикатолицький рух в 1 половині XVI ст., який заклав початок протестантизму. Реформація означала рух за необхідність удосконалювати церкву, світські порядки, правові інститути. Якщо для Відродження головним було визнання людської гідності, то провідною тенденцією Реформації було прагнення відновити чистоту християнської релігійності. Для Реформації дуже показова обов'язковість жорсткого підпорядкування людини громаді. Лідером Реформації був М. Лютер, який виступав не лише проти за-силля папської влади, але й за зменшення влади церкви взагалі. Лютер викривав користолюбство тогочасної верхівки католицької церкви, ставив під сумнів законність усіх покарань і платежів, які церква накладала на віруючих. Хоча диспут над тезами був заборонений, вони сприяли об'єднанню різних верств громадян у боротьбі за релігійну та національну незалежність Німеччини. Провідними ідеями М. Лютера були: необхідність всенародної боротьби з папством під проводом світської влади; безумовний послух народу світській владі; ідеалом є сильна та стабільна абсолютна монархія; світська влада не є ідеальною, а лише стримує явне зло; необхідним є законний примус з боку держави; монарх як суб'єкт верховної влади є вільним від морально-релігійних обмежень; його дії підвладні лише "судові розуму" та вищим законам; піддані мають право на незалежні переконання, а у випадку пере-слідування за них - право на опір. Реформація у розумінні Т. Мюнцера - це соціально-політичний пе-реворот, який повинні здійснювати селяни та міська біднота. Т. Мюнцер виступав за ненасильницьку ліквідацію феодального ладу і за встановлення такого порядку, в якому жоден християнин не мав би приватної власності, не посідав би урядової посади. Його ідеалом був суспільний устрій, позбавлений майнового розшарування; оскільки всі люди рівні перед Богом, то всі вони повинні бути рівні на Землі. Другим, крім лютеранства, напрямком Реформації був кальвінізм. Основні його ідеї викладені у праці Ж. Кальвіна "Настанови в християнській вірі" (1536). На відміну від лютеранства, яке ставило церкву у залежність від держави, кальвінізм зберігав щодо останньої незалежність. Відкрита непокора і повалення правителя-тирана допускається, на думку }К. Кальвіна, лише тоді, коли використані всі способи пасивної непокори, легальні форми боротьби. Найкращою формою правління Ж. Кальвін вважав олігархічну організацію управління державою. Ідеалом є встановлення теократії (республіки святих). Ідеологом французького реформаторства був Ж. Боден. Він виступав на захист віротерпимості, вимагав сильної влади, котра б поважала закон, захищала свободу совісті. Ж. Боден першим сформулював і обгрунтував поняття суверенітету як ознаки держави. "Суверенітет - це абсолютна і постійна влада держави... Абсолютна, не пов'язана жодними законами влада над громадянами і підданими". Серед суттєвих ознак суверенітету держави Ж. Боден називав право видавати і скасовувати закони, оголошувати і заключати мир, призначати вищих посадових осіб, здійснювати суд в останній інституції, помилувати. Вище за носія суверенітету є тільки Бог і закони природи. . Вчення про політику Н. Мак'явеллі. Італійський державний діяч та мислитель Н. Мак'явеллі увійшов в історію політичної думки творами "Володар" (1513), "Міркування на першу декаду Тіта Лівія" (1519), "Історія Флоренції" (1532) та ін. У центрі власного світобачення Н. Мак'явеллі поставив людину, яка у своїй діяльності керується приватними інтересами, зумовленими прагненням зберегти та примножити власність. Він писав: "Людина швидше пробачить смерть свого батька, ніж втрату майна". Людський егоїзм вимагав створення держави, яка б врегулювала поведінку індивідів.У цілому заслуги Н. Мак'явеллі у розвитку політичної науки полягають у тому, що він: відкинув схоластику, замінивши її раціоналізмом та реалізмом; заклав основи політичної науки; виступив проти феодальної роздробленості, за створення централізо-ваної Італії; увів у політичний лексикон поняття "держава" та "республіка" у су-часному їх розумінні; сформулював суперечливий, але вічний принцип "мета виправдовує засоби".

5. Основні політологічні концепції XX століття Для кінця ХІХ – початку ХХ століття характерні якісні зміни у механізмах і способах організації політичного процесу. Розвиток індустріального суспільства, демократизація суспільного життя, утвердження громадських прав і свобод індивіда проводять до різкої активації участі мас у політичному житті. Новий порядок взаємовідносин мас і влади значною мірою перебудовує традиційну конфігурацію панування/підкорення у суспільстві: 1) виникають нові способи легітимізації, які апелюють до волевиявлення мас; 2) оформлюються спеціальні інституційні механізми завоювання і утримання політичної влади – масові політичні партії, які борються за вплив виборців; 3) розвиваються нові засоби масової інформації (газети, журнали, радіо, телебачення), здатні значною мірою впливати на громадську свідомість мас. Фундамент нової реалістичної політичної науки було закладено у концептуальних побудовах Г. Моски, В. Парето, М. Вебера та Р. Міхельса, які значною мірою визначили загальний напрямок подальших досліджень сфери політичного життя в ХХ столітті. Концепція “політичного класу” Г. Моски і теорія “еліти” В Парето. Витоки нової реалістичної теорії звичайно, відносять до концепцій італійських дослідників Гаетано Моски та Вільфреда Парето, які поставили за мету показати, яким чином і хто насправді керує суспільством. Використовуючи історичний метод, Г. Моска прийшов до висновку про те, що в кожному суспільстві існує фундаментальний поділ на два класи : 1) правлячий клас ; 2) керований клас. Перший з них становить пануюча меншість, яка виконує всі політичні функції, монополізує владу. Другим – численним – класом керує перший, він його також і контролює. Зі зміною однієї політичної сили іншою змінюється склад правлячого класу, його структура, вимоги до його членів, але як такий клас цей клас існував і завжди існуватиме. Поряд із Г. Москою елітистичну інтерпретацію політичного процесу розвинув також і В. Парето На його думку, в будь-якій галузі людської діяльності є група людей, що діє з найвищими показниками. Такі угруповання людей, кожен з яких має у своїй галузі найвищу оцінку, Парето запропонував звати “елітою”. У його трактуванні еліта – це вибрана частина суспільства, що вивищується над ним своїми певними якостями. По суті концепції Моски та Парето являють собою своєрідний перехідний етап між класичною політичною теорією і сучасними політологічними дослідженнями. Політична теорія М. Вебера. Значною мірою на формування сучасної парадигми політичних наук вплинули праці видатного німецького філософа, соціолога, історика Макса Вебера. Сутність феномена влади він убачав перш за все у можливості підкорення певному наказові. На його думку, цей наказ може бути виконаний з трьох причин : по-перше, через власні інтереси; по-друге, за традицією та звичкою і, по-третє, через особисту схильність та симпатію. Трьом мотивам підкорення відповідають три моделі владно- політичних стосунків, три типи легітимного (узаконеного у свідомості люду) панування легальне, традиційне, харизматичне. Розгорнутий виклад цієї теорії М. Вебер здійснив у найфундаментальнішій праці “Господарство і суспільство”. Особливістю розвитку політичної науки США є її яскраво виявлена емпірична спрямованість, опора на соціологічні та соціально-психологічні методи та підходи. Систематичне застосування в ній емпіричних методів дослідження різних аспектів політичної поведінки стимулювало стрімкий зліт домінуючого і найвпливовішого напрямку американської політології – політичної соціології. На думку більшості дослідників, політична наука Франції склалася до певної міри як підсумок розвитку науки державного та конституційного права. У французькій науці конституційного права процес політизації виразно простежується з кінці ХІХ ст. і першої третини ХХ ст. Значно розшир или традиційні рамки конституційного права Е. Есмен, Л. Дьюї й особливо М. Оріу, який сформулював поняття інституту, що стало одним з основних у сучасній політичній теорії. Головною особливістю розвитку німецької політології є те, що вона значною мірою зберігає теоретико-філософський характер,помітно продовжує традиції німецької класичної філософії. У цілому структуру сучасної німецької політичної науки можнаподілити на три великих блоки : 1) фундаментальну політичну філософію і дослідження науково-методологічних принципів політичної науки; 2) державознавчі концепції, пов’язані з традиційною філософією держави; 3) глобальні політико-соціологічні теорії суспільства.

6. Поняття політики, її детермінанти, суб’єкти і об'єкти Як відносно самостійна сфера суспільного життя, політика виникла водночас із соціальною, етнічною та релігійною диференціацією суспільства. Покликали її до жит­тя ускладнення механізмів матеріального виробництва, культурний прогрес, зростання соціальної мобільності суспільства. Внаслідок цих об'єктивних процесів виокре­милися групи людей з підвищеною конфліктністю, непримиренністю. Постала нагальна потреба в соціальній силі, здатній забезпечити реалізацію особистих, групових, суспільних інтересів, регулювання відносин між людьми для збереження цілісності суспільства. Тому політика заявила про себе як мистецтво суспільного існування, необхідний чинник збереження цілісності диференційованого суспільства.Дуже поширеною на Заході є думка про те, що політика, держава та уряд – це механізм за допомогою якого вільні громадяни прагнуть задовольнити власні цілі та інтереси.«Політика» є одним з найбільш неоднозначних термінів. Це виявляється насамперед у повсякденному житті, коли політикою називають будь-яку цілеспрямовану діяльність: мистецтво управління суспільством, громадську активність, сферу задоволення амбіційних і користолюбних прагнень людей тощо. Узагалі існують два основні підходи до тлумачення терміна "політика": з одного боку, це заняття малодостойне й цинічне, з іншого – високоморальне й творче, притаманне "справжнім аристократам духу", як говорили древні. Сучасні традиції вживання терміна "політика" започатковані античним (давньогрецьким) розумінням політики як вельми благородної справи – мистецтва державного управління, покликаного об'єднати суспільство навколо вищої його мети. Неоднозначність побутових уявлень про політику пов'язана зі складністю й багатогранністю її виявів. Саме тому побутують різні наукові тлумачення, в яких політика постає як:одна зі сфер життєдіяльності суспільства; сфера виявлення інтересів соціальних груп, їх зіткнення і протиборства; спосіб певної субординації цих інтересів, підпорядкування їх найвищому началу, більш значущому і обов’язковому; рух соціальних груп, спільнот, які прагнуть здійснити свої інтереси через загальний інтерес, що набуває примусової форми для решти суспільства; чинник становлення людини як вільної, унікальної і неповторної. система певних суспільних відносин, взаємодія класів, націй, держав між собою і з владою; сукупність дій, заходів, установ, за допомогою яких узгоджуються інтереси різних верств населення; прагнення здобуття і використання державної влади, цілеспрямованого впливу на неї; участь у справах держави, у визначенні форм, завдань, змісту її діяльності; наміри, мета і способи дій правлячої еліти та її оточення; прояви хитрощів, обережності, таємничості, ухилянь, обачності. Розглядаючи політику як сферу людської діяльності, можна тлумачити її трьома способами: 1.Політика як діяльність на етичних засадах. Ця традиція започаткована Арістотелем, який вважав, що кожна спільнота створюється з певною метою. Означена мета повинна перевищувати всі індивідуальні блага окремих людей. Цією метою є справедливість або найвище благо для всіх. Виходячи з такого розуміння домінантною рисою політики має бути мудрість, яка полягає в умінні вибирати засоби для реалізації моральної мети. 2. Політика як засіб досягнення егоїстичних цілей. Характеризується як цинічне розуміння політики, яке проявляється в наступному: "мистецтво можливого", "після нас хоч потоп", виправдання збройної боротьби за "життєвий простір" та ін. Проте, таке розуміння політики, де мета виправдовує будь-які засоби, не належить до визначальних традицій західної політичної культури, яку започаткували ще за часів античності. 3.Ціннісно-нейтральне розуміння політики. Проявляється в раціональному, аналітичному тлумаченні політики як сфери діяльності, яка регулюється правовими, соціальними та психологічними нормами, які різняться в залежності від того чи іншого суспільства. Перелічені варіанти інтерпретації політики не вичерпують багатоманітності її визначень, а лише відображають найважливіші з них. Узагальнюючи вищезазначені іпостасі політики, можна запропонувати її наступне визначення. Політика — одна з найважливіших сфер життєдіяльності суспільства, взаємин різних соціальних груп та індивідів щодо утримання й реалізації влади задля здійснення своїх суспільно значущих інтересів і потреб, вироблення обов'язкових для всього суспільства рішень. Суб’єкти та об’єкти політики Об'єкт політики — це реальна політична дійсність, характерні для неї суспільні відносини, насамперед політичні, політична система суспільства в цілому, її елементи, форми політичного життя, сфера політичних інтересів, суперечності політичного процесу як у вітчизняних межах, так і в регіональному або світовому просторі. Суб'єктом політики є кожний соціум, здатний творити політику. Це означає відтворення набутого, усталеного в політиці, виробленого попередніми поколіннями в процесі історичного розвитку, підтримання реального політичного стану в усій системі його залежностей, закладення в реалії політики імпульсів її майбутнього розвитку, внутрішніх пружин політичного руху. Отже, суб'єкт політики є активним за своєю природою. Рушійною силою такої активності, цілеспрямованої політичної діяльності є наявність політичного інтересу. Обсяг активності зу-. мовлений здатністю суб'єкта впливати на поведінку людей (взаємодіяти з іншими суб'єктами політики), підпорядковувати політичні дії виробленим цілям, викликати зміни у політичному стані, впливати на політичний процес. Ця здатність визначається як "політична суб'єктність".Суб'єктами політичної діяльності можуть виступати як індивіди, так і соціальні групи, політичні інституції і сама держава. Первинним, системозапочатковуючим суб’єктом політики виступає індивід. Загалом же в політиці можна виділити чотири рівні суб’єктів: Конктретні індивіди. Саме через них найбільш повно і безпосередньо виявляє весь спектр політичних подій. Вплив на процеси політичного характеру з боку таких суб’єктів може бути безпосереднім або опосередкованим; Органи та ланки політичних організацій. Вони є суб’єктами конкретних політичних рішень та діяльності; Держава з її інституціями, партії, суспільні об’єднання, рухи, фронти, що загалом вибудовують організації великих суспільних груп. Це суб’єкти безпосереднього керівництва та виконання політичної діяльності; Великі суспільні групи, що утворились на засадах етнічної чи соціально-класової дефиренціації. Такими суб’єктами політики можуть бути нації, народи, верстви, класи, страти, демографічні групи. Детермінантами політики є економічні інтереси або інтереси власності, а також інтереси певних соціальних груп щодо захисту і збереження їх. Проте було б очевидним перебільшенням вважати, що економіка завжди визначає політику. Сутнісні джерела політики тієї чи іншої верстви суспільства переважно неможливо однозначно звести до економічних детермінант. Соціальна структура взагалі становить підвалини політики, визначаючи її суб´єкти, характер і спрямування політичних процесів. Важливою детермінантою політики, яка в історії людства відігравала важливу роль щодо особливостей здійснення політико-владного процесу, є природно-географічне середовище. Саме геополітичні чинники можуть визначити сутність економічних, соціальних і, врешті-решт, владних відносин, впливаючи на загальний процес формування політичних дій, структурних інституційних утворень. Коли ми аналізуємо сутність політики як феномену, в якому знаходить свій вияв історичний стан владних відносин у соціальному середовищі, в самій державі, не можемо не звернути увагу на специфічний вплив на здійснення цього процесу демографічних чинників. Спрямування політичних дій, формування засобів, механізмів та умов здійснення їх значною мірою залежить від особливостей соціальної структури й чисельності населення. Звичайно, демографічні чинники впливають на політичні процеси переважно в опосередкованій формі — через економіку, сферу культури і традиції. Але водночас вони можуть і безпосередньо визначити певні риси, структуру, зміст і форми дій суб´єктів політичного процесу. Важливим детермінувальним чинником, який визначає сутність політики в державі, є духовна культура, традиційні норми. Саме від них можуть залежати особливості структурування, взаємодії та функції політичних інститутів, методів і форм їхніх цільових дій. Державний устрій, характер політичної соціалізації особи, система політичних цінностей і політичних позицій — усе це, назагал, також визначається історично сформованою культурою народу, його національним обличчям, традиціями щодо сприйняття й освоєння дійсності, особливостями філософського й теологічного трактування соціально-історичних і загальносвітових процесів. Особливе місце серед чинників, які визначають політику, займають соціально-психологічні чинники. Саме людський розум, здатність науково пізнавати світ і відтворювати його у відповідності з об´єктивною логікою дійсності надає політичному процесові цілісності й раціональності. Разом з тим людська психологія та суб´єктивні інтереси, які визначають поведінку людини чи певних соціальних груп, надають політичній діяльності деяких ірраціональних ознак, визначаючи її серед інших як специфічну, непересічну.

10. Ресурси і функції політичної влади функції політичної влади є: • Інтегративна функція влади направлена на консолідацію всіх соціально-політичних сил, інтеграцію прогресивних політичних, ідеологічних, інтелектуальних ресурсів суспільства з метою реалізації суспільно-значущих, історично визначених цілей. • Регулятивна функція влади забезпечує створення політичних механізмів регулювання життєдіяльності суспільства, підтримує вольовими методами функціонування цих механізмів. • Функція мотивації означає, що влада формує мотиви політичної діяльності, підпорядковує їм як загальнозначущі, так і інші мотиви відповідно до політичних інтересів суб‘єктів владарювання, їхніх політико-організаційних структур. • Стабілізаційна функція влади націлена на забезпечення стійкого, стабільного розвитку політичної системи, всіх її структур, громадянського суспільства. Серед ресурсів політичної влади можна виділити економічні, соціальні, силові, інформаційні та ін. Економічні ресурси потрібні і для завоювання влади, і для реалізації її цілей, і для її підтримки. Силові ресурси виконують функцію забезпечення оборони країни, охорони внутрішнього порядку, у тому числі забезпечення безпеки політичної влади, недопущення яких-небудь намірів на владу з метою її скинення. Соціальні ресурси. Соціальна політика у великих сучасних західних країнах будується таким чином, що в збереженні існуючої політичної влади зацікавлена більшість населення: тут широка система страхування, високий рівень пенсійного забезпечення, широко розвита система благодійних організацій і т д. Інформаційні ресурси — це засоби масової інформації.

13. Сутність і типи політичних систем суспільства Призначення політичної системи – це забезпечення інтеграції, розробка та реалізація загальної мети суспільства. Політична система є центральною проблемою політології. У науковій літературі побутують різні погляди, як на тлумачення поняття “політична система” суспільства, так і на сутність цього феномена. Система — одне з основних понять політології, яке дає змогу скласти уявлення про суспільство у вигляді його абстрактної, спрощеної моделі чи окремих елементів. Політична система суспільства — цілісна, інтегрована сукупність відносин влади, суб'єктів політики, державних та недержавних соціальних інститутів, структур і відносин, покликаних виконувати політичні функції щодо захисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства. Основними ознаками політичної системи є: § взаємозв'язок групи елементів; § утворення цими елементами певної цілісності; § внутрішня взаємодія всіх елементів; § прагнення до самозбереження, стабільності та динамізму; § здатність вступати у взаємовідносини з іншими системами. Визначальним компонентом політичної системи є держава. Крім неї, у політичну систему суспільства входять законодавча, судова, виконавча системи, центральні, проміжні, місцеві системи управління (самоуправління), політичні партії, профспілки, асоціації, ініціативні групи, групи впливу й тиску, соціально-політичні рухи та інші об'єднання, змістом діяльності яких є політичні процеси. Від інших систем політичну систему відрізняють: § забезпечення неперервності, зв'язаності, ієрархічної координації діяльності різних політичних суб'єктів для досягнення визначених цілей; § віднайдення механізму вирішення соціальних конфліктів і суперечностей, гармонізація суспільних відносин; § сприяння досягненню консенсусу різних суспільних сил щодо основних цінностей, цілей та напрямів суспільного розвитку.

Типологія політичних систем

Політичні системи типологізуються за кількома ознаками. Кожна політична система має свої ознаки й характеристики, форми і типи. Ця практика була започаткована ще за Платона, який вирізняв монархію, аристократію та демократію. Розширив класифікацію форм правління Аристотель, запропонувавши шестичленну систему: монархія — тиранія, аристократія — олігархія, політія — демократія. Значно пізніше, коли політична система почала набувати структурних рис, марксизм, спираючись на класові пріоритети, вивів типологію з соціально-економічних структур суспільства: рабовласницька, феодальна, буржуазна й соціалістична системи. Більш сучасною є типологія за критерієм відповідності переважаючого типу політичної культури якості політичної системи, запропонована наприкінці 50-х років ХХ ст Г.Алмондом, який виділяє 4 типи політичних систем: Англо-американський, які характеризуються переважанням в політичній культурі таких цінностей, як свобода особистості, добробут, соціальна безпека, економічний лібералізм, світоглядний індивідуалізм тощо. Характерними рисами цього типу є чіткий розподіл влад, наявність механізму стримувань і противаг, висока організованість, стабільність. Континентально-європейський, яка відрізняється фрагментарністю політичної культури, співіснуванням традиційних і нових культур (ФРН, Австрія, Швейцарія), нерівномірним розповсюдженням і розвитком окремих субкультур. У ньому домінують елементи притаманні англо-саксонській політичній системі, але тут помітнішим є вплив традицій, структур, які прийшли з доіндустріальної епохи. До індустріальний і частково індустріальний, які теж мають політичну культуру змішаного типу, в них вищим є рівень насилля, нечіткий поділ влади, нижчий рівень інтелекту і раціоналізму в рішеннях і діях. Тоталітарний, який забороняє політичну самодіяльність, всі соціальні комунікації знаходяться під контролем держави-партії і домінує примусовий тип політичної активності. У сучасній західній політичній науці розрізняють такі типи політичних систем: § військові та громадянські; § консервативні й ті, що трансформуються; § закриті й відкриті (в основу покладено ступінь і глибину зв'язків із зовнішнім світом); § завершені й незавершені (основний критерій — наявність усіх складових); § мікроскопічні, макроскопічні та глобальні; § традиційні й модернізовані; § демократичні, авторитарні й тоталітарні. Усі типології є умовними. Насправді не існує “чистого” типу політичних систем, оскільки всі вони, насамперед, є результатом свідомих зусиль людей, що живуть у певний час і в певному місці. До того ж політична система суспільства — своєрідне утворення, особливості якого визначаються історичними, економічними, культурними та іншими умовами.

16. Історичний генезис і функції держави

функції держави — це основні напрямки її діяльності, які виражають її сутність і соціальне призначення в галузі управління справами суспільства. Вираження у функціях держави її .сутності — найбільш глибинного і усталеного в ній — показує, заради чого вона існує, інтересам яких соціальних груп, політичних сил служить. З'ясувати це означає встановити, якою мірою її воля і зусилля спрямовані на задоволення потреб і інтересів усього суспільства, а якою — певної панівної еліти. Відображення у функціях держави її соціального призначення є проявом їх обумовленості потребами розвитку суспільства. Держава існує заради здійснення певних функцій, у цьому полягає її соціальне призначення. Вади в їх виконанні ведуть до ви­никнення негативних наслідків у суспільному житті. Кожна функція держави має свій зміст і об'єкти впливу.Зміст становить множина однорідних доцільних постійних дій, через які держава здійснює вплив на конкретні сфери суспільного життя і через які розкривається її соціальне призначення. З'ясування змісту функцій дає відповідь на питання: що робить держава; які цілі переслідує; які завдання вирішує вона на певному етапі її розвитку. В сукупності функції дають уявлення про державу з точки зору її динаміки, тобто як вона живе, діє, розвивається, змінюється. Об'єктом функції є певна сфера суспільних відносин (економіка, політика, культура та ін.), на яку спрямований державний вплив. Об'єкт є критерієм розмежування функцій держави. Функціям держави притаманна низка ознак. 1. Вони є основними соціально значущими напрямками її внутрішньої або зовнішньої діяльності. Поняття «основний напрямок діяльності* дозволяє виокремити функції із множини ч різних проявів державної діяльності як найбільш широкі і загальні за обсягом. Функціями визнаються такі напрямки діяльності, які мають своїм об'єктом широке коло схожих суспільних відносин в окремих сферах соціального життя (політика, економіка, культура, соціальна сфера, екологія та ін.); є комплексними за своїм змістом і структурою; являють собою один із вирішальних напрямків впливу держави на суспільні відносини всередині країни або за її межами; здійснюються всіма або багатьма ланками державного апарату. 2. У функціях держави знаходить свій вираз і конкретизацію її історична сутність і соціальне призначення. Зміна сутності й соціального призначення закономірно відбиваються на змісті її діяльності, оскільки функції є найбільш «чутливими» до сутнісних змін. 3. У функціях держави різних типів проявляються й об'єктивізуються притаманні їм особливості й закономірності розвитку, динаміка соціально-економічних, політичних і духовних перетворень у житті суспільства. Зокрема, саме цим обумовлюється зміна функцій сучасної української держави, які кардинально модифіковані порівняно з попередніми періодами їх розвитку в складі Союзу РСР. 4. Функції держави — це стійка, усталена предметна діяльність, що означає їх постійний характер на довгому періоді існування держави. 5. Реалізація функцій здійснюється притаманними їм методами і в притаманних їм формах залежно від змісту окремих функцій, конкретики завдань, які вирішуються державою на певних етапах розвитку суспільства. Характерним для форм і методів здійснення функцій держави є їх здатність змінюватися, тоді як головні напрямки діяльності держави залишаються постійними. Так, наприклад, нині на зміну командно-адміністративним методам здійснення економічної функції в Україні прийшли методи опосередкованого, м'якого впливу на економіку. 6. Функції держави характеризуються спадкоємністю, яка обумовлюється тим, що вони піддаються могутньому впливу етнокультурних пластів життя суспільства — національних, територіальних особливостей, традицій тощо. Тому новий тип держави, який з'являється в розвитку конкретного державного організаційного суспільства, у відвертій або прихованій формі може зберігати і навіть розвивати окремі старі функції. Наприклад, окремі функції царської Росії зберігав і розвивав СРСР, хоча формально наявність такого функціонального змісту в офіційній ідеології і політиці соціалістичної держави суворо заперечувалася. Разом з тим поряд із зберіганням спадкоємності в державності діє механізм оновлення функцій. На появу нових функцій впливає система об'єктивних і суб'єктивних факторів, і особливо їх залежність від зміни типу та форми держави. Функції держави є засобом (інструментом) вирішення завдань та досягнення цілей, що постійно постають перед суспільством. Цілі державної діяльності — це ті кінцеві результати, яких необхідно досягти. Як вихідні моменти державної діяльності вони визначають доцільність існування завдань, які повинні бути поставлені для їх вирішення. Цілі бувають різними. Так, залежно від змісту політики, яку проводить держава в тій чи іншій сфері суспільного життя, вони поділяються на економічні, політичні, національні, юридичні та ін.; за часом, за черговістю і за стадіями державної діяльності — на ближні, проміжні, кінцеві тощо. Завдання державної діяльності — це ті конкретні соціально значущі і життєво необхідні проблеми (питання), на вирішення яких спрямовані зусилля держави. У співвідношенні функцій держави з завданнями і цілями пріоритет належить останнім. Щодо функцій держави, то завдання і цілі є їх безпосередньою передумовою, визначають послідовність їх виникнення, зміну та розвиток. Так, наприклад, першочергове значення вирішення політичних завдань призводить до набуття в діяльності держави ключового значення політичної функції; підвищення уваги до сфери економіки концентрує увагу державної влади на реалізації економічної функції. Слід відрізняти поняття функцій держави від функцій окремих гілок державної влади — законодавчої, виконавчої, судової, та функцій окремих державних органів. Вирізнення цих функцій відображає механізм реалізації державної влади. Однак, хоча законодавчі, управлінські, судові функції за деякими характеристичними даними і наближаються до функцій держави, вони не є їм тотожними. Зокрема, вони є меншими за обсягами, викону­ються тільки органами, які належать до однієї із гілок влади. Аналогічно більш вузький, локальний характер, порівняно з функціями держави, мають і функції окремих державних органів — певні напрямки реалізації їхньої компетенції відповідно до їх місця та призначення в державному апараті. Функції держави постійно розвиваються під впливом внутрішніх і зовнішніх факторів. Одні функції виникають, другі змінюються, треті зникають. Такими факторами можуть бути радикальні соціальні зміни в суспільстві; зміни типу, форми держави; сутність держави і її соціальне призначення; особливості завдань і цілей, які стоять перед державою на тому чи іншому етапі її розвитку; національні моменти — мова, культура, традиції, самобутність населення, взаємовідносини етносів, які проживають на території країни; науково-технічний, інтелектуальний розвиток всієї цивілізації; процеси інформатизації суспільства, створення загальнопланетарного інформаційного простору; екологічний фактор; інтеграція світової економіки; міжнародна обстановка та ін.