26. Квантитативне та квалітативне віршування

Віршування розмежовується на дві групи — квантативну (у російському варіанті літературознавства — метричну), що характеризується нормативним чергуванням довгих та коротких складів, зумовлених кількістю часу, необхідного для вимови складу, та долучених до нього більших ритмічних одиниць (античне віршування, аруз, навіть народне віршування українців), і квалітативну, спрямовану на врахування не тривалості складів, а їхньої акцентної виразності, пов'язаної з принципом наголошеності та ненаголошеності.

Друга група, що нині витіснила першу, поділяється на такі версифікаціні підгрупи: силабічну, тонічну,силабо-тонічну

27. Силабічна система віршування

Силабі́чне віршува́ння (грец. syllábe — склад) — система віршування, в основу якої покладена рівна кількість складів (часто — 13, рідше — 11) при невпорядкованому вільному розташуванні наголошених та ненаголошених.

Силабічне віршування характеризується також парним римуванням, переважно паракситонним, метричною константою, тобто коли наголос припадає на клаузулу та на відповідний склад перед цезурою, котра ділить віршовий рядок на дві рівновеликі частини:

Начебто спи́си, // колосся по по́лю,

Люди коло́сся // стинають без болю

— Лазар Баранович.

Силабічне віршування притаманне поезії, що базується на мові з постійним наголосом у словах на останньому (французька) чи передостанньому (польська) складі.

Під впливом такого віршування у Польщі та латиномовних поетих силабічне віршування поширилось і в Україні 16-18 ст., знайшовши тут зустрічні течії фольклорного походження — коломийки.

28.Силабо-тонічна система віршування

Сила́бо-тоні́чне віршува́ння (грец. syllábe — склад і tonos — наголос) — система віршування, в основу якої покладено принцип вирівнювання наголошених та ненаголошених складів, їх чергування, кількість та місце розташування ритмічних акцентів у віршовому рядку.

В українській поезії силабо-тонічне віршування з'явилося у XIX ст. Однак перші спроби переходу на силабо-тоніку спостерігаються уже в творчості І. Некрашевича у другій половині 18 ст., але тільки в поемі І. Котляревського «Енеїда» чотиристопний ямб зазвучав природно, відкриваючи перспективу для силабо-тонічного віршування в українській поезії.

Складається воно з двоскладової (хорей — з наголосом на першому складі; ямб — на другому складі) та трискладової стоп (дактиль — з наголосом на першому складі, амфібрахій — на другому, анапест — на третьому складі); відповідно так називаються і віршові розміри. Велике значення для ритмічного урізноманітнення такого вірша має також наявність пиріхіїв або поява надсхемних наголосів.

29.Тонічне віршування

Кількість наголосів визначає розмір віршорядка: він може бути двічі, тричі і т. д. наголошеним. Найчастіше спостерігаються рядки з трьома та чотирма наголосами. Ненаголошені та напівнаголошені слова виконують лише допоміжну й варіативну роль у витворенні тонічного розміру. А в пісенній, фольклорній тоніці додаються ще й суто музичні наголоси.

Російський учений М. Гаспаров називає чотири щаблі переходу від силабо-тонічного віршування: 1) силабо-тонічний віршорядок — обсяг міжіктових інтервалів постійний (у ямбі та хореї — один склад, у трискладових розмірах — два склади); 2) дольник — обсяг міжіктових інтервалів коливається в діапазоні двох варіантів (1–2 склади); 3) тактовик — обсяг міжіктових інтервалів коливається в межах трьох варіантів (1–2–3 склади); 4) акцентовик — обсяг міжіктових інтервалів коливається необмежено і на слух не сприймається. Суто тонічне віршування починається «за порогом тактовика» і вимірюється вже «не кількістю стоп (і, відповідно, кількістю сильних місць, іктів), а кількістю слів (і, відповідно, наголосів)…»