Глава 13

манітних ситуацій, він формує для суб'єктів публічної адміністрації приписи, які встановлюють чіткий порядок дій останніх; там де більш доречною є свобода дій публічної адміністрації, там існує розсуд»¹. ¹

Деякі автори вбачають сенс розсуду ще й у тому, що завдяки ньому можуть бути заповнені прогалини у праві чи вирішені юридичні колізії². Щодо цього, то, по-перше сама прогалина у законі не означає автоматичного уповноваження публічної адміністрації на розсуд, отже, відповідно, неможливим є і застосування у такому разі розсуду. Якщо ж виникає колізія норм, наприклад, мають місце два уповноваження на розсуд, то кожне з них, виходячи з того, що існує законодавча підстава, має виконуватися. У зв’язку з цим розв’язати проблему колізії норм може не теорія застосування розсуду, а юридична методологія, яка дає відповідь на запитання, як саме виникають прогалини у законі, як їх виправляють і як саме слід поводитися у разі виникнення колізії норм. Оскільки ці питання стосуються теорії права та юридичної методології, то їх необхідно відмежувати від теми адміністративного розсуду^{3 * * *}.

Треба зважати і на те, що сучасні суб’єкти публічної влади володіють високим рівнем спеціальних знань (наприклад державні інспекції). До того ж, при прийнятті деяких адміністративних рішень тлумачилися неви- значені юридичні поняття щодо специфічних ситуацій, які у майбутньому більше ніколи не повторяться. У таких випадках адміністративні суди часто не в змозі здійснити повний контроль, адже він вимагав би таких величезних кадрових і часових витрат, які б звели до абсурду принцип ефективного судового захисту.

Із тези В. Иеллінека про «всезнаючого публічного службовця» можна вивести ще одну вагому причину для існування адміністративного розсуду, а саме — мотивацію публічного службовця до праці: той, хто хоче щось організовувати або вирішити, як правило, краще мотивований виконувати цю роботу та підвищувати свою кваліфікацію, ніж той, хто

¹ XV. Мііпек Уепуакип§агесЬі, вид. Зргігщег _ Вегііп 1931. — 8. 28 і далі.

² Шемякін О. М. Роль та місце адміністративного розсуду в діяльності орга

нів управління / О. М. Шемякін, М. В. Михайленко // Юридичний вісник Причорно-

мор я. — 2011. — № 2 (2). — С. 104, 105, 112; Селіванов А. О. Адміністративний про-

“^есДГГ^{НК реальність 1} перспективи розвитку правових доктрин / А. О. Селіванов. —

К., 2000. С. 47; Фуфалько Т. М. Обмеження дискреційних повноважень як складова

принцшуфопорційносл ⁷ Т. М. Фуфалько // Вісник Харк. нац. у^ту внутр. справ. —

Фуфалько Т. М. Зазнач, праця. — С. 54. Щодо методичних проблем: Скакун О. Теорія права і держави / О. Скакун; 2-ге вид. — К„ 2011. — С. 427 і далі, 430 і далі; Циппеліус Райнгольд. Юридична методологія / Райнгольд Циппеліус — К 2004 — С. 95 і далі.

Адміністративний розсуд у діяльності публічної адміністрації

змушений лише механічно підводити фактичні обставини ситуації під склад певної норми права¹.

Те, про що досі йшлося, а ще більше те, про що йтиметься далі, стосується дуже високих вимог, які висуваються до діяльності публічних службовців, яким не розписують до деталей, як саме вони зобов’язані діяти. Саме тому вони мають проводити доволі складний аналіз фактичного та юридичного аспектів відповідної справи і нести відповідальність за свої рішення. Це вимагає від них належного рівня фахової підготовки, а також дотримання професійної та службової етики. А оскільки існування правової та конституційної держави можливе лише завдяки її службовцям (та суддям), то їх належну підготовку та підвищення кваліфікації певною мірою можна вважати конституційним обов’язком держави².

Обидва останні аспекти пояснюють, чому, даючи дозвіл на застосування розсуду, законодавець може або має бути стриманим. Адже, якщо публічній адміністрації бракує компетентності, а її кадровому складу етичних стандартів, аби відповідати вимогам, що висуваються до застосування адміністративного розсуду, то це призводить до нег ативних наслідків у конкретних випадках і до втрати довіри громадян до публічної влади загалом³. Окрім цього, жодна держава не може собі дозволити постійно мати справу з позовами громадян про відшкодування збитків

¹ Див.: Лазарев Б. М. Компетенция органов управлення / Б. М. Лазарев. М„

1972 С 94 та їх запозичує: Ткач Г. Й. Правова природа дискреційних повноважень

органу виконавчої влади / Г. Й. Ткач // Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / за заг. ред. В. Б. Авер’янова. К., 2003. С. 126, Лагода О. Дискреційні повноваження як спосіб зменшення регулятивного впливу в системі адміністративно-процедурних відносин // Право України. 2008. № 9.

С. 44.

² Стаття 29 Закону України «Про державну службу». Подібну аргументацію див.: Лагода О. Дискреційні повноваження як спосіб зменшення регулятивного впливу в системі адміністративно-процедурних відносин / О. Лагода // Право України. 2008.

№ 9. _ С. 44; Лагода О. Основні помилки у застосуванні дискреційних повноважень посадовими особами адміністративних органів / О. Лагода // Право України. — ²⁰°9- Хо з. С. 86, 89; Віескшапп А. ЕгтевзепзіеЬІегІеЬге, Сагі Неутаппв Уегіав, Вегіїп, 1997

(передмова). ,

³ Селіванов А. О. Адміністративний процес в Україні: реальність і перспективи розвитку правових доктрин / А. О. Селіванов. - К„ 2000. - С. 55; Фуфалько Т.М. Обмеження дискреційних повноважень як складова принципу пропорційності / . м. у- фалько // Вісник Харк. нац. ун-ту внутр. справ. — 2012. — № 1 (56). — С. 56; Чуприна І. Ю. Державна служба України на шляху адаптації до стандартів європейського союзу : стан, проблеми та перспективи /1. Ю. Чуприна //Актуальні проблеми державного управління, педагогіки та психології: зб. наук, праць. Херсон, нац. тех. ун-т. 2010.

Хо і (2). С. 123, 128; Пухтецька А. А. Європейські принципи адміністративного пра

ва : монографія / А. А. Пухтецька. — К., 2012. С. 141 і далі.

28-14-937