Глава 11

думку, «така дискреція — це шпарина», через яку проникає загроза для свобод громадянина, вона, мовляв, сприяє розквіту державного свавіл;.„ і, зрештою, є порушенням принципу юридичної визначеності¹. У зв’язку з цим він посилається на практику Європейського суду з прав людини^ який вимагає уникати надто широкого розсуду, а також на те, що саме закон має визначати «підстави, межі та спосіб» для відповідних повнова жень і, попри інші вимоги, на те, що розсуд повинен здійснюватися ві повідно до мети повноважень, яка, у свою чергу, має бути чітко сформульована у законі.

Вимоги щодо застосування розсуду, які вважаються коректними точки зору правової державності, є такими: у першу чергу органи публічної влади повинні правильно дослідити відповідну справу, аби мат змогу перевірити, чи мають місце передумови для застосування розсуду} Це допоможе запобігти зловживанням, які, серед іншого, можуть поляга ти у тому, що хтось переслідує непередбачені законом цілі². Далі публічна влада зобов’язана враховувати загальні цінності, особливо, якщо вона втручається у конституційні права та свободи громадян³; такі конститу< ційні права та свободи можуть призвести до того, що (у конкретному випадку) межі адміністративного розсуду потрібно звузити⁴. У написаній 2010 р. статті Г. Ткач перелічує такі вимоги до правильного застосування розсуду:

1. керуватись цілями, для досягнення яких були надані дискреційні¹ повноваження;

2. дії суб’єктів публічної адміністрації мають бути об’єктивними і безсторонніми;

3. дотримуватись принципу рівності перед законом для уникнення будь-якої дискримінації;

4. дотримуватись принципу пропорційності, зокрема, у прийнятті рішень необхідний баланс між приватним інтересом особи та інтерес публічним;

Погребняк С. П. Основоположні принципи права (змістова характеристи

С. П. Погребняк. — X., 2008. — С. 186. N

Ткач Г. Й. Правова природа дискреційних повноважень органу виконавчіяА’*

ди / Г. Й. Ткач // Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії ТІ практики. К., 2003. — С. 125; Бойчук М. І. Дискреційні повноваження органів внут»' рішніх справ: правова природа та умови ефективного застосування / М. І. Бойчук II Науковий вісник Львів, держ. ун-ту внутр. справ. — 2010. — № С. 103.

³ Т^кач Г. Й. Правова природа дискреційних повноважень органу виконавчої ШШ* ди / Г. Й. Ткач // Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики. — К., 2003. — С. 127, 128.

⁴ Ткач Г. Й. Там само. — С. 128; див. нижче п. 13.7.7 та п. 13.7 8.

5. Приймати рішення в розумний термін з погляду цієї справи;

6. Широко інформувати громадян про підстави, мотиви, на основі яких прийнято рішення1.

Розглядаючи застосування адміністративного розсуду, деякі автори посилаються на Рекомендацію Ради Європи від 1980 р.², значення якої, на їх думку, для України постійно зростає³. Т. М. Фуфалько наго- юшує на необхідності обмеження адміністративного розсуду матеріальним правом і різноманітними приписами процесуального характеру⁴, оскільки рішення на основі розсуду має спиратися на низку кроків, без дотримання яких воно часто буває неправильним. Питання необхідності обґрунтування рішення, що приймається на основі розсуду, порушують, але не розглядають глибоко. В. Тимощук за взірець бере німецьку модель, визначаючи загальним обов’язком публічної адміністрації обґрунтування своїх заходів. На його думку, це необхідно з метою ефективного юридичного захисту, особливо при втручанні у права громадян⁵.

І лише Г. Ткач окремо розглядає питання, чи має публічна адміністрація «право» на помилку, обираючи правильне рішення у рамках своїх повноважень на розсуд⁶. Така постановка питання пояснюється тим, що авторка у своїй аргументації спирається на французьке адміністративне

¹ Наведено дослівно: Ткач Г. Й. Забезпечення прав громадянина в процесі реалі- іації дискреційних повноважень публічної адміністрації / Г. Й. Ткач // Вісник Львівсько- ю ун-ту: Серія: Юридична. — 2010. — Вип. 51. — С. 149, 153; Резанов С. А. Застосування адміністративного розсуду в діяльності органів внутрішних справ / С. А. Резанов // Право і безпека. — 2011. — № 2. — С. 169, 170.

² Коломоєць Т. О. Адміністративне право України. — К., 2011. С. 42; Яесош- тепсіаііоп N0. К (80) 2, 11.03.1980, український переклад див.: Тимощук В. Адміністративна процедура та адміністративні послуги. Зарубіжний досвід і пропозиції для України / В. Тимощук. — К„ 2003. — С. 469. Див. у розд. 13.3.4.

³ Коломоєць Т. О. Адміністративне право України / Т. О. Коломоєць. К., 2011.

С. 42; Фуфалько Т. М. Обмеження дискреційних повноважень як складова принципу пропорційності / Т. М. Фуфально // Вісник Харк. нац. ун-ту внутр. справ. — 2012. — № 1 (56). — С. 56.

⁴ Ткач Г. Й. Зазнач, праця. — С. 149, 153; Резанов С. А. Зазнач, праця. — С. 169, 170.

⁵ Тимощук В. П. Адміністративні акти: процедура прийняття та припинення дії: монографія / В. П. Тимощук. — К., 2010. — С. 126 і далі; Тимощук В. Адміністративна процедура та адміністративні послуги. Зарубіжний досвід і пропозиції для України / В. Тимощук. — К., 2003. — С. 65.

<■ р_кач г. Й. Правова природа дискреційних повноважень органу виконавчої влади // Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / І. Й. Ткач. — К., 2003. — С. 128.