6. • Біхевіоризм та необіхевіоризм

Біхевіоризм (від англ. наука про поведінку) базується на екс­периментальному вивченні тварин. Його родоначальниками вважаються І. Павлов, Е.Торндайк та Дж.Уотсон. Біхевіоризм відмовляється від безпосе­реднього вивчення свідомості. Його представники вивчають людську поведін­ку за схемою «стимул — реакція». На перший план, таким чином, висувають­ся зовнішні чинники. Якщо їх вплив збігається з уродженими рефлексами фізіологічного характеру, настає закріплення цієї поведінкової реакції. Звідси випливає, що, маніпулюючи зовнішніми подразниками, можна домогтися зміни будь-яких потрібних форм соціального поводження людини. У рам­ках такого підходу ігноруються не тільки уроджені задатки, а й унікальний життєвий досвід особистості, її погляди, переконання.

Водночас біхевіоризм суттєво вплинув на психологію, соціологію, ме­неджмент. Під його впливом сформувалися деякі школи управління, зокрема «адміністративна школа», представниками якої є Ф.Тейлор, Ф.Гільберт, А.Файоль, школа «людських стосунків» — М.Фоллет, Е.Мейо, А.Маслоу.

Розвитком біхевіоризму став необіхевіоризм, який представляють Б.Скіннер, Н.Міллер, Д.Доллард. Традиційна схема «стимул — реакція» тут ускладнюється введенням проміжних змінних.

В останні роки виник підхід «соціального навчання», в якому використо­вуються принципи і поняття як біхевіоризму, так і когнітивиого підходу. На відміну від жорсткого і радикального біхевіоризму, підхід «соціального на­вчання» припускає, що люди пізнають оточення, змінюють і конструюють його, їх поведінка цілеспрямована. Отриманий людьми досвід в свою чергу впливає на їх подальшу поведінку.

Теорія обміну

Згідно з теорією обміну Джона Хоуманса, люди взаємодіють на ос­нові свого досвіду, зважаючи на можливі винагороди і витрати. Кожний із нас намагається урівноважити винагороди і витрати, щоб зробити взаємодію з іншими людьми приємною. Поведінка людини під час контакту з іншими людьми (тобто взаємодія) визначається тим, чи була винагорода (і яка саме) за його вчинки в минулому. Ця теорія спирається на такі принципи:

• чим більше винагорода за певний тип поведінки, тим частіше він буде повторюватись;

• якщо винагорода за визначений тип поведінки залежить від якихось умов, людина прагне відтворити їх;

• якщо винагорода велика, людина готова затратити більше зусиль за­ради її одержання;

• коли потреби близькі до насичення, вона прикладає менші зусилля для їх задоволення.

Хоуманс розглядає соціальну взаємодію як складну систему обмінів, зу­мовлених способами врівноваження винагород і витрат. За допомогою його теорії може бути описана також взаємодія керівника і підлеглого в управлінсь­кому спілкуванні.

• Теорія справедливості

З теорією обміну перегукується теорія справедливості, яку представля­ють, зокрема, Р.Х'юсман іДж.Хетвілд. Аналізуючи взаємодію людей вони виходять із таких аксіом.

1. Люди оцінюють свої взаємовідносини шляхом порівняння того, що вони вкладають, і того, що одержують натомість. У результаті оцінки може виникнути одна з трьох ситуацій:

а) вони дійдуть висновку, що їх недооцінюють, тобто вони вкладають більше, ніж одержують;

б) вони відчувають, що їх переоцінюють — одержують більше, ніж вкла­дають;

в) внесок на рівні віддачі — у цьому випадку взаємодія оцінюється як справедлива.

2. Нееквівалентність внеску і віддачі приводить до виникнення занепокоєння, переживань. Переоцінка викликає почуття провини, недооцінка зму­шує людей відчувати образу. Люди, що вважають себе недооціненими, знач­но менше задоволені роботою.

3. Люди, які незадоволені своїми взаємовідносинами через низьку відда­чу, прагнуть відновити справедливість:

• шляхом зменшення свого внеску (запізнюючись на роботу; скорочу­ючи обсяг своєї роботи; ухиляючись від виконання роботи або імітую­чи діяльність);

• домагаючись більшої віддачі (вимагаючи збільшення зарплати, премій, просування по службі, поліпшення умов праці);

• припиняючи взаємовідносини (звільнення), водночас не всі люди од­наково ставляться до невідповідності внеску і віддачі.

Тут виділяються ще такі групи людей: альтруїсти — хочуть вкладати більше, ніж одержувати; справедливі — прагнуть до рівноваги; егоїсти — хо­чуть одержувати більше, ніж вкладати.

Теорія справедливості мас велике практичне значення для регулювання взаємодії керівника і підлеглого в процесі управління діяльністю персоналу підприємства або організації. Суб'єктивний характер сприйняття справедли­вості має великі можливості впливу на підпорядкованого. Якщо сприйняття справедливості суб'єктивне, то його можна змінювати, залишаючи незмінни­ми зовнішні обставини, тобто шляхом інформування, переконання підлегло­го, формування в нього інших оцінних суджень. Якщо почуття недооцінки у підлеглого необґрунтоване і не відбиває дійсного стану речей, то потрібно змінити характер його сприйняття ситуації. На думку Р.Х'юсмана і Дж.Хетвілда, це можна зробити двома способами:

• Змінити сприйняття підлеглим свого внеску. Це досягається шляхом порівняння процесу і результатів його роботи з діяльністю колег, що мають кращі результати. Ефективним може виявитись звернення до його діяльності на попередній роботі, а також зіставлення його влас­них можливостей із досягнутими результатами. Корисним з цього по­гляду є перегляд конкретних результатів роботи виконавця, які з ура­хуванням динамічної зміни обставин можуть виявитись не зовсім за­довільними.

• Змінити сприйняття підлеглим віддачі. Така зміна здійснюється за допомогою порівняння одержуваної ним винагороди із заробітною пла­тою інших службовців. Потрібно пояснити, що підлеглий може одер­жати в перспективі. Підкреслити визнання, яким він користується в колективі, порівняти з визнанням і винагородою на колишній ро­боті, вказавши на те, що більшість хотіли б бути на його посаді і були б цілком задоволені тим становищем і винагородою, яку він має.

• Теорія символічного інтеракціонізму

Ця теорія докладно досліджує інтерактивний бік спілкування. Його пред­ставник Дж.Мід розглядав вчинки людини як соціальну поведінку, що ґрунтується на обміні інформацією. Він вважав, що люди реагують не тільки на вчинки інших людей, але і на попередні їх наміри. Ми «розгадуємо» думки інших, аналізуючи їхні вчинки з огляду на свій минулий досвід у подібних ситуаціях. Тому люди ні необхідно поставити себе на місце іншого або, на дум­ку Дж.Міда, «прийняти роль іншого». Цей стан близький до емпатії та її ролі у спілкуванні. Процес «прийняття ролі іншого» непростий, але ми спроможні його здійснювати, тому що з дитинства нас вчать надавати значення навко­лишнім предметам, визначеним діям і подіям. Те, чому ми надали значення, стає символом, тобто поняттям, дією або предметом, що виражають зміст іншого поняття, дії або предмета.

Сутність символічного інтеракціонізму полягає втому, що взаємодія між людьми розглядається як безупинний діалог, у процесі якого вони спостері­гають, осмислюють наміри один одного і реагують на них. Наша відповідна реакція, таким чином, визначається символом, що виступає як стимул. Найбільш важливими стимулами є слова, тому що з їхньою допомогою ми надаємо значення предметам і явищам, котрі в іншому випадку залишилися б позбавленими змісту. Людське спілкування обумовлене здатністю його учас­ників однаково інтерпретувати значення певних символів.

Символічний інтеракціонізм дає більш реалістичне уявлення про взає­модію між людьми, ніж теорія обміну, але він зосереджений здебільшого на суб'єктивних аспектах взаємодії, унікальних для даних індивідів. Ця концеп­ція надає надто великого значення символічним аспектам взаємодії.

• Теорія соціальної драматургії

Відповідно до цієї теорії люди самі створюють ситуації, які мають симво­лічне значення і під час яких вони чинять певний вплив на інших. На думку Е. Гофмана, соціальні ситуації варто розглядати як драматичні спектаклі в мініатюрі: люди поводяться подібно акторам на сцені, використовуючи «декорації» і навколишнє оточення для створення певного враження про себе. Е. Гофман підкреслює: «Незважаючи на певну мету, яку індивід подумки ставить перед собою, не беручи до уваги мотив, що визначає цю мету, він зацікавлений у тому, щоб регулювати поведінку інших, особливо їхню відпо­відну реакцію. Ця регуляція здійснюється, головним чином, шляхом його впливу на розуміння ситуації іншими. Індивід діє так, щоб справляти на лю­дей необхідне йому враження, під впливом якого інші стануть самостійно робити те, що відповідає його власним задумам».

Як своєрідну теорію соціальної драматургії можна розглядати відому пра­цю Д.Карнегі, в якій основними прийомами маніпулювання іншими людьми є створення необхідного враження про себе, вплив на розуміння парт­нером ситуації.

• Психоаналітична теорія

Фундатором цієї теорії є австрійський лікар і вчений З.Фрейд. Взаємодії людей визначаються швидше підсвідомим, ніж свідомим вибором. Психічна структура особистості, яка має безпосереднє відношення до закономірнос­тей спілкування, за Фрейдом, складається з трьох рівнів: «Воно» (Іd), «Я» (Еgо), «Над Я»(Suрег-Еgо).

Під «Воно» маються на увазі недоступні свідомості глибини людської пси­хіки, споконвічне ірраціональне джерело сексуальної енергії, яке називаєть­ся «лібідо». «Воно» підпорядковується принципу задоволення, постійно пра­гне реалізувати себе, іноді прориваючись у свідомість в образній формі у сно­видіннях або у вигляді обмовок, і є джерелом постійної психічної напруги.

«Я», на відміну від «Воно», підпорядковується принципу реальності, сприяє самозбереженню особистості, її адаптації до навколишнього середо­вища за допомогою стримування і придушення інстинктів. «Я» формується на основі індивідуального досвіду.

«Над Я» контролює «Я» і тому виступає джерелом почуття провини, сум­ління, невдоволення собою. Звідси випливає парадоксальний висновок, що психологічно нормальних людей нема, усі — невротики, оскільки в кожному — конфлікт, стресова ситуація.

Як механізми «зняття» стресової напруги Фрейд розглядає витискан­ня і сублімацію. При витисканні небажані почуття переміщуються в ділянку несвідомого, але навіть після цього продовжують мотивувати емоційний стан і поводження, є причиною переживань. Під сублімацією розуміється транс­формація сексуальної енергії у зовнішню діяльність, яка не суперечить су­спільно значимим цінностям, наприклад, у творчість, бізнес.

Створена Фрейдом теорія механізмів психологічного захисту одержала подальший розвиток у сучасній соціальній психології особистості. Р.М. Грановська визначає психологічний захист як тенденцію зберігати традиційне мислення, що вже склалося, витісняючи і змінюючи несприятливу для само­оцінки інформацію [22]. Захисні механізми запускаються вдію, коли особа зазнає невдачі і під загрозою знаходиться щиросердечна рівновага.

Теорія З.Фрейда не позбавлена хиб. Зокрема, опис підходів ґрунтується на надто спрощеній схемі, у концепції використовуються абстрактні побудо­ви, не підтверджені експериментальними даними. Водночас знання її положень для керівника необхідне не тільки з метою більш глибокого розуміння мотивів поведінки підлеглих, але і для того, щоб розібратися у самому собі, а отже, і для свого подальшого вдосконалення.

• Теорія трансакційного аналізу

Цей аналіз, шо розкриває психоаналітичну теорію, описаний у працях Е. Берна, Т. Харріса, Д. Джонджвілла .

Вивчаючи рівень «Я» у психологічній структурі особистості, Е. Берн дійшов висновку, що в кожної людини набір поведінкових реакцій співвідно­ситься з певним станом ЇЇ свідомості. Вивчаючи ці стани, він розбив їх на такі категорії:

• стан «Я», тотожний ролі батька;

• стан «Я», спрямований на об'єктивну оцінку реальності;

• стан «Я», який продовжує діяти з моменту фіксації в ранньому ди­тинстві, що включає архаїчні пережитки, які представляють його.

Неформальний прояв цього стану Е.Берн називає «батько», «дорослий», «дитина». Зазначені стани — нормальні психологічні феномени, які людина виявляє у соціальній групі у визначений момент часу. Люди з різним рівнем готовності можуть переходити з одного стану в інший. Кожний тип стану по-своєму життєво важливий для людини.

Так, «дитина» є джерелом радості, інтуїції, творчості, зачарування. У стані «дорослий» людина засвоює інформацію, прогнозує події, оцінює можливості ефективної взаємодії з навколишнім світом. Завдяки «батькові» більшість на­ших реакцій стає автоматичною, що допомагає зберегти значну кількість енергії і часу. Це звільняє «дорослого» від необхідності приймати безліч рішень. «До­рослий», у свою чергу, контролює дії «батька» і «дитини», тобто є своєрідним посередником між ними.

Найважливішим поняттям цієї теорії є трансакція, що, на думку Е. Бер­на, являє собою єдність трансакційного стимулу і трансакційної реакції. Як трансакційний стимул виступає будь-яке звертання до партнера або навіть демонстрація поінформованості про його присутність. Будь-які дії партнера викликані трансакційною реакцією.

Мета простого трансакційного аналізу — з'ясувати, який саме стан «Я» відповідає за трансакційний стимул і який стан людини засвоює трансакцій-ну реакцію. За результатами трансакційного аналізу розрізняють додаткові і пересічні трансакції.

Додатковими будуть трансакції, в яких відповідальними за стимул і реак­цію є «дорослий» до «дорослого», або «дорослий» до «дитини». У таких трансакціях стимул спричинює доречну, очікувану і природну реакцію. Поки трансакції додаткові, стверджує Е. Берн, процес спілкування буде відбуватись рівно і може продовжуватися невизначено довго.

Пересічними називаються трансакції, в яких стимул направляється від «дорослого» до «дитини», а реакція звернена від «дорослого» до «дорослого». У цьому випадку процес спілкування викликає великі труднощі і найчастіше переривається. За подібних обставин доцільно відкладати вирішення подібних проблем із партнером, поки процес спілкування не буде приведений до до­даткових трансакцій.

Якщо під час обговорення виконання планів підлеглий апелює до почут­тя керівника, емоційно сприймає інформацію, то за його реакцію відповідаль­ною, наймовірніше, є «дитина». Тому, якщо керівник звертається з позиції «дорослого», необхідно викликати цей стан і в підлеглого.

Слід зазначити, що трансакційний аналіз є однією з найбільш продуктивних теорій, які пояснюють людське спілкування. її положення актуальні і в умовах управлінського спілкування. Вказана теорія пояснює шляхи вихо­ду з деяких конфліктів, дає ключ до порозуміння між керівником і підлеглим, підвищує ефективність цієї взаємодії.

7. Зрозуміло, що людина змінюється протягом життя в своїх знаннях, поглядах, життєвих установках, а, отже, і в діях, вчинках, поведінці. Хоча великий китайський мислитель Конфуцій зауважував, що «не змінюються лише наймудріші і найдурніші», подібне зауваження стосується, особливо коли мова йде про перших, не такої вже великої кількості людей, навіть тих, хто знаходиться біля керма управління. Справу ж потрібно мати щоденно з тими, кого життя, навчання, виховання змінюють, а для цього, крім обізнаності з типами можливих бар’єрів, слід знати і про існуючі концепції людської особистості.

Психологи виділяють три концепції: психологічну, соціально-суспільну, фізіологічну.

Психологічна концепція людини відома ще із стародавніх часів, коли були відкриті чотири її психічні типи: сангвінік, холерик, меланхолік і флегматик. На цих типах фактично формується характер, темперамент, здібності, сукупність переважних мотивів діяльності особи і особливості процесу психологічної реакції. Нема потреби пояснювати, наскільки знання всього цього важливе в управлінні та у підприємницькій діяльності.

 Соціально-суспільна концепція передбачає два типи людей:

а) інтровертний (замкнений, спрямований на себе, самоспоглядальний) — максимально розвинений індивідуаліст;

б) екстравертний (відкритий, доброзичливий, товариський, спрямований на оточуюче середовище) — яскраво виражений колективіст.

 Фізіологічна концепція розвинена І.Павловим у зв’язку з наявністю у людини (як і у тварин) двох нервових процесів: збудження та гальмування. На цій підставі вчений проаналізував такі антиподи проявів людських властивостей:

а) сила — слабкість;

б) урівноваженість — неврівноваженість;

в) швидкість, рухливість — інертність, повільність.

Розвиваючи ці характеристики, психолог Б.Теплов пропонує такі структури:

 Сила (витривалість).

 Динамічність (легкість інерції нервових процесів).

 Рухливість (швидкість зміни причин, зміна місця подразнення).

 Лабільність (швидкість виникнення і припинення певного психічного процесу).

Важливість врахування природи людини в процесі управління і підприємництва не викликає сьогодні сумнівів. Суть лише в тому, наскільки вона вірно сприймається і осмислюється, як використовується в системі управління, більше того, в житті людства, його історичному поступі. Нерідко в літературі можна знайти чимало песимістичного з цього приводу.

8. Не секрет, що чоловіки і жінки різні у засобах і способах мислення, у своїй меті та методах досягнення її, у поглядах на життя та його сенсі, у способах розваги, у цінностях, у стосунках з друзями, у ставленні до кар'єри та родини... Сенсацією стає заява фемінологів, що ми не тільки по-різному мислимо, діємо чи мріємо, але й висловлюємо свої бажання й думки. Виявляється, що чоловіки з жінками доволі часто не розуміють один одного саме через те, що не вміють спілкуватись мовою тендерів і тому залишаються у коловороті стереотипів звичних для кожного з нас мов чоловіків та жінок. Так от, проводячи різні соціологічні, лінгвістичні, культурологічні, а також феміністичні та тендерні дослідження було встановлено , що чоловікам важко сприймати темп, швидкість, емоційність та експресивність жіночої мови. Поряд з цим, жінкам не завжди зрозуміла повільність, занадто обміркованість та однобічність чоловічих думок.

Гендеристи вважають, що жіночій мові властива статичність, нейтральність, у її лексиці частіше зустрічаються застарілі слова та звороти. Вже мовилось й про те, що жіноча мова є більш емоційною і це, в свою чергу, виявляється у вживанні вигуків (Ай! Боже! Йой! і т. ін.), метафор, порівнянь, епітетів, образних слів. У лексиконі жінок присутні слова, які описують почуття та психофізіологічний стан. Також жінки схильні до вживання евфемізмів („жінка у положенні" - замість „вагітна жінка"). Вони намагаються

уникати елементів панібратства, кличок та інвективної (матірної) лексики. На відміну від жінок, чоловіки краще сприймають нове в мові, вони більше вживають неологізмів (нові слова), термінів. При цьому було встановлено, що з підвищенням рівня освіти відмінності у мові стираються.

Відомі американські вчені Алан та Барбара Піз, проводячи дослідження чоловіків та жінок майже у всіх країнах світу з'ясували, що диференціація за ознакою статі чоловічої та жіночої мови пов'язана з анатомічними властивостями будови мозку. Так, у жінок, на відміну від чоловіків, на одній з півкуль головного мозку міститься спеціальна ділянка, яка відповідає за швидкість та правильність мови. Цим пояснюється більша здатність дівчат до вивчення гуманітарних наук. Вже у двох-трьох річному віці дівчата мають більш різноманітний запас слів, аніж хлопчики, і достатньо добре володіють мистецтвом вимови деяких складних словосполучень.

Першим гендерно-лінгвістичним дослідженням визнається праця О. Есперсена "Тhе Languagе". В цій роботі є розділ "Тhе Wоmаn" (жінка) при відсутності розділу "Тhе Маn", що само по собі є значним. Гендеристи пояснюють це тим, що „жіноча мова вважається маркованою, в той час як чоловіча – відповідає літературній нормі".

Варто зазначити, що поняття „жіноча мова" відоме ще з XVII ст., оскільки це явище згадувалось в повідомленнях місіонерів, мандрівників та купців про їх перебування в екзотичних країнах: „примітивні жінки говорять інакше, аніж „примітивні" чоловіки". Повноправними носіями мови вважались чоловіки, тому, роблять висновок дослідники, європейські лінгвісти й описували „Чоловічі" мови, „Жіночі" ж вважались відхиленням від норми.

Німецький дослідник Трьомль-Пльотц прославилась своєю книгою „Мова жінки", яка була надрукована у 1987 р.. У цій монографії автор стверджує, що дискримінація жінок в мові виявляється не тільки в мовній поведінці, але й у вживанні займенників чоловічого роду в узагальненому значенні (усякий, кожний), а також у вживанні слів чоловічого роду для позначення жінок (автор, пасажир, лікар) і т. ін. Представники феміністичної лінгвістики рекомендують вживати форму жіночого роду як нейтральну. Вже в англійській мові почали вживати слова hеr/hіs (його, її) замість присвійного займенника hіs (його). Деякі феміністки запропонували навіть hе (він) та shе (вона) замінити на одну форму tеу. Гендерні неологізми зустрічаються на сьогоднішній день все частіше й частіше у різних стилях тексту, від офіційно-ділового до розмовного, до того ж їх можна зустріти навіть у художній літературі та у військовій галузі (Каріtаnіn, Маtrоsіnnеn (капітани та матроси – особи жіночої статі (пер. з нім.)). Феміністки, намагаючись остаточно зрівняти у мові чоловіків та жінок, постійно вносять неологізми у загальний вжиток.

Знаменно, що в українській художній літературі нерідко знаходиться аналогічний підхід. Так, в романі А. Свидницького „Люборацькі" така тенденція спостерігається на рівні діалогу між хлопцем та дівчиною. Вустами головного героя висловлюється основна думка: «Хіба ж ви не чували, що як ідуть самі чоловіки, то кажуть на них: „якісь люди йдуть", а як буде між ними жінка, чи молодиця, то кажуть: „ідуть якісь чоловіки і молодиця з ними, чи дівчина, чи баба",... люди - тільки чоловіча стать".

Активно ведуться дослідження з тендерної проблематики й у російському науковому дискурсі. Так, російські гендеристи вбачають, що навіть слово жінка ( в рос. мові женщина) з самого початку мало негативне значення вже при походженні. Вони мотивують це тим, що усі слова, які в російській мові закінчуються на –щина- мають негативне забарвлення (конотацію) – деревенщина, казенщина, чертовщина, групповщина. Якщо ж звернутися до етимологічних словників, то виявиться, що слово жінка походить від слов'янського жено і несе в собі конотацію зневаги. Однак по мірі розвитку цивілізації цей ореол було втрачено словом. Нагадаю, що ще за часів язичників жінка вважалась першим джерелом всього живого в Світі і водночас прирівнювалась безодні. У мовах збереглось уособлення жінки з долею -давньоруське „кобь" - доля (порівняно з польським kobieta - жінка).

Той факт, що в мові мовною нормою визнається форма чоловічого роду, з точки зору фемінології оцінюється як дискримінація, обмежуюча жіночість.

Ще Ніцше зауважив, що щастя чоловіка зветься „Я хочу!", а щастя жінки - „Він хоче!". Ніби під цим девізом будуються речові стратегії чоловіків та жінок. Чоловіча культура вчить акцентувати увагу на дії, а не на стані, на результаті, а не на його процесі. Прикладом тут можуть слугувати сентенції, структуровані з маскулінних позицій: „Прийшов, побачив, переміг!", „Пан або пропав" тощо.

Висновки засвідчують асиметричні зрушення у конотації: слова з негативним забарвленням характеризують жінок (падшая, заблудшая, девица для развлечений, кокотка, проститутка), а слова, визначаючі чоловіків, мають більш позитивну конотацію (гордый разбиватель сердец, донжуан, герой-любовник).

Преференції у використанні тих чи інших мовних засобів чоловіками і жінками в письмовій мові отримали назву чоловічого та жіночого стилів письма. (Термін не слід плутати з терміном «жіноче письмо»). Дослідження в цій галузі, проведені Є.А. Горошко, виявило, що чоловічій письмовій мові, у порівнянні її з жіночою, властиві такі особливості:

• Речення за своєю довжиною в середньому коротші жіночих.

• Велика частота граматичних помилок.

• Більш висока частота використання іменників і прикметників, у свою чергу, набагато менше дієслів і часток. Чоловіки вживали також більше якісних і присвійних прикметників, причому якісні прикметники вживалися в основному в звичайному ступені, а не в порівняльному чи найвищому ступенях. Крім цього, чоловіки значно частіше використовували прикметники й іменники жіночого роду, тобто існувала явна орієнтація на використання слів, «протилежних» за родом.

• Превалювали раціоналістичні оцінки. Емоційних і сенсорних оцінок у мові чоловіків менше, бо вони виділяли частіше естетичну, ніж етичну сторону предмета чи явища навколишньої дійсності.

• Саме чоловіки зображують світ і дійсність у більшій розмаїтості якісних характеристик, фарб і ознак, ніж це роблять жінки.

• При аналізі синтаксичної структури жіночих і чоловічих текстів було виявлено, що чоловіки частіше використовують підрядний, а не сурядний зв'язок.

• Рідше зустрічаються окличні і питальні речення.

• Рідше використовуються неповні речення й еліптичні конструкції.

• Зворотний порядок слів менш властивий чоловічій письмовій мові.

Наведені факти говорять про те, що між чоловічою і жіночою мовою, як письмовою, так і усною, існують певні розбіжності, що дозволяють говорити про цілу систему факторів, що впливають на ці розбіжності чи зумовлюють їх.

Література:

1. Бацевич Ф.С. Основи комунікативної лінгвістики: Підручник. – К.: ВД «Академія», 2004. – 344 с.

2. Берн З. Игры, в которые играют люди .— М.; Л., 1999.

3. Горошко Е.И. Языковое сознание: гендерная парадигма. – М., Харьков: ПД «ИНЖЕК», 2003. – 437 с.

4. Гримак Л.П. Резервы человеческой психики. – М., 1993.

5. Карнеги Д. Как приобретать друзей и оказывать влияние на людей: Пер. с англ. — К., 1989.

6. Кирилина А.В. Гендер: лингвистические аспекты. – М.: Институт социологии РАН, 1999.

7. Ладанов И.Д. Практический менеджмент. – М., 1998.

8. Мищенко В.Я. Косвенные способы реализации иллокуции комплимента // Вісник Харкувського державного університету: № 430. Романо-германська філологія. – Харків: Константа, 1999. – С. 101-107.

9. Панасюк А.Ю. Вам нужен имиджмейкер или о том, как создавать свой имидж. - М.:Дело - 2001.

10. Петелина Е.С. Некоторые особенности речевых актов похвалы и лести // Синтагматический аспект коммуникативной семантики: Сб. науч. тр. – Нальчик: Изд-во Кабардино-Балкарского ун-та, 1985. – С. 150-154.

11. Покровский Н.Е. Добрые советы для господ русских, не намеревающихся оставаться в Америке // Социологические исследования. – 1994. – № 1. – С. 74-79.

12. Потеряхин А.В. Взаимодействие руководителей и подчиненного в управленческом общении // Персонал. – 1997. – № 1.

13. Фрейд З. Психология бессознательного. – М., 1999.

14. Холопова Т.И., Лебедева М.М. Протокол и этикет для деловых людей. – М., 1995.

15. Хьюсман Р., Хзтвилд Д. Фактор справедливости. – М., 1999.