Тема 10: Психологічні особливості вербальної комунікації.

1. Сутність та структура вербальної комунікації.

2. Говоріння як основний компонент вербального спілкування.

3. Значення переконуючого впливу у вербальному спілкуванні.

4. Етичні та психологічні вимоги до виступу перед аудиторією.

5. Встановлення контакту з аудиторією. Мовні засоби.

6. Види і жанри публічних виступів.

7. Секрети успішного виступу.

1. Вербальна комунікація використовує людську мову. Мова є найуніверсальнішим засобом комунікації, оскільки при передачі інформації завдяки мові набагато менше втрачається змісту повідомлення.

Використовуючи як знакову систему людську мову, вербальна комунікація може бути спрямована на окрему людину, групу або не мати конкретного адресата, але в будь-якому разі вона має діалоговий характер. Її ще називають мовленнєвим спілкуванням, розуміючи мовлення (здатність говорити) як систему фонетичних знаків. Мовлення є засобом емоційного впливу, який стимулює або гальмує дію одного чи обох партнерів.

Вербальне спілкування розгортається в конкретних обстави­нах, що мають назву комунікативної, або мовленнєвої ситуації. Параметри ситуації визначаються її складовими: ХТО — КОМУ — ЩО — ПРО ЩО — ДЛЯ ЧОГО — ДЕ — КОЛИ.

ХТО і КОМУ — це учасники комунікативного акту, комуніканти. ХТО — той, хто говорить (пише), — у науковій літературі має різні термінологічні позначення: «адресант», «відправник», «емісар», «надавач». КОМУ — той, до кого говорять (пишуть). У науковій літературі можемо зустріти терміни: «адресат», «отри­мувач», «реципієнт», «сприймач». Для комунікативної ситуації суттєвим є присутність третьої особи, яка може і не брати участі в комунікативному акті, але впливати на його хід, застосовуючи елементи невербального спілкування.

ЩО — це те, що сказано (написано), тобто повідомлення, текст, який може мати обсяг від одного звука до цілої доповіді чи роману-епопеї.

ПРО ЩО — це змістова сторона тексту.

ЧОМУ— це причина мовлення, його каузальна обумовле­ність, мотивація

ДЛЯ ЧОГО — це цільова обумовленість мов­лення.

Залежно від того, яку мету ставить перед собою адресант: поінформувати, переконати, створити настрій, вивести з рівно­ваги адресата чи просто згаяти час — він організовує своє мовлення, добирає відповідні виражальні засоби, способи побудови тексту, дотримується певної стратегії та тактики в комунікатив­ній поведінці.

У комунікативній поведінці отримують своє вираження соціа­льні та індивідуальні особливості комуніканта: вік, стать, стано­вище в суспільстві, виховання, ерудиція, тип характеру та ін. Для прикладу візьмемо статеві відмінності комунікантів: жінки здебі­льшого починають і підтримують розмову, а чоловіки контро­люють і спрямовують її, виявляючи свою зацікавленість або ж бажаючи змінити тему (промовисто мовчать). За спостереження­ми дослідників, жінки вдвічі частіше вживають умовну форму, у 5 разів — обмежувальні слова. Статистично доведено, що жінки балакучіші за чоловіків. Так, за день у середньому українець ви­мовляє 11 500, українка — 26 200 слів. За сімдесят років життя пересічний француз проводить із телефонною слухавкою в руці один рік життя, а француженка — 3 роки.

Комуніканти відрізняються своїми постійними ознаками, які визначають їх комунікативний статус (стать, вік, соціальне ста­новище, рівність, характер освіти, національність, віросповідан­ня, місце праці) та змінними ознаками, які ще називають ситуа­тивними (тобто це та роль, яку грає мовець у момент комунікативного акту). Постійними ознаками визначається комунікативний статус мовця. Кожній людині доводиться грати впро­довж одного дня декілька ролей: студент, чиясь дитина, господар в домі на даний момент чи господиня на кухні за відсутності ма­тері, чемна (-ний) внучка (внук) тощо. У кожній із цих ситуацій людина обирає не тільки свою модель поведінки, а й свій стиль і манеру спілкування. Комунікативні статуси і ролі бувають симе­тричними (наприклад: студент — студент), а також несиметрич­ними (студент — викладач, пацієнт — лікар). Симетричність, статусно-рольова однаковість комунікативних партнерів дає більшу свободу у виборі засобів спілкування, проте не звільняє комуні кантів від вимог дотримання етикету мовлення.

Комунікативна поведінка мовців також залежить від їхніх ін­дивідуально-психологічних та соціально-психологічних особли­востей. У різних аспектах цієї поведінки проявляє себе темпера­мент: холеричний, сангвінічний, меланхолічний, флегматичний чи якась їх комбінація: інтровертність — зосередженість на своїх думках, почуттях, переживаннях, «життя в собі», й екстравертність — орієнтованість на зовнішній світ та інших людей.

Під час комунікативного процесу виділяють три позиції комунікатора:

• відкрита (відкрито повідомляє себе прихильником точки зору, що викладається,);

• відсторонена (тримається, підкреслено нейтрально, зіставляє суперечливі точки зору);

• закрита (замовчує про свою точку зору, приховує її).

У сучасній комунікації прийнято виділяти 3 види мовних актів, у залежності від очікуваної реакції адресата: питання, спонукання і повідомлення.

Якщо з боку співрозмовника не передбачається ніякої реакції, крім "прийняття до відома" інформації, то висловлення належить до класу повідомлення. Вони повинні формулюватися ясно, коротко, бути правдивими.

Якщо очікуваною реакцією на репліку є якась дія поза рамками діалогу, то той, хто говорить спонукує мовою. Особливістю ділових взаємин є те, що накази, розпорядження віддаються ввічливим тоном. Краще використовувати такий вид спонукання, як прохання, порада.

Висловлення, спрямоване на те, щоб одержати відповідь (вербальну реакцію), відноситься до класу питань. У залежності від установки того, хто говорить розрізняють власне питання (запитувач сам не знає правильної відповіді) і т.зв. "учительські" питання (особа, яка говорить хоче перевірити адресата).

Питання дозволяють діловій людині направити процес передачі інформації в потрібне русло, перехопити й утримати ініціативу, активізувати слухача. На основі цих функцій виділяють 5 типів питань:

1. "Закриті" - це питання, на які можна відповісти "так" чи "ні". Довіру співрозмовника можна завоювати, задаючи на початку контакту питання, що вимагають ствердження "так". "Закриті" питання позбавляють іншого висловити свою думку, ними не можна зловживати.

2. "Відкриті" питання вимагають будь-якого пояснення, задаються для одержання додаткових відомостей, з'ясування реальних мотивів. Вони починаються словами "Що, хто, як, скільки, чому, яка ваша думка ..."

3. Риторичні не вимагають відповіді, їхня ціль - викликати нові питання, вказати на невирішені проблеми, забезпечити підтримку позиції особи, яка говорить шляхом мовчазного схвалення.

4. Питання для обмірковування змушують міркувати, коментувати сказане, вносити виправлення у викладене.

5. Переломні питання утримують бесіду в строго встановленому напрямку чи порушують нові проблеми, переорієнтовують на інше.

2. Одним із найважливіших компонентів вербальної комунікації є говоріння, тобто вміння промовляти, виголошувати інформацію, конструювати речення. Характеристика говоріння містить також індивідуальні особливості людини (манера говорити), яка виголошує інформацію.

Говоріння — психологічний компонент вербальної комунікації; метод втілення в систему знаків певного смислу, кодування інформації; механізм мовлення, побудови висловлювань.

Культуру говоріння досліджує спеціальна наука — риторика (теорія красномовства). Володіння засобами риторики означає вміння висловлюватися зрозуміло, чітко, лаконічно, правильно, образно і ввічливо.

Комунікатор у процесі говоріння кодує інформацію. Як правило, її смисл передує процесу кодування (висловлюванню), оскільки мовець має певний задум, втілюючи його у систему знаків. Говоріння передбачає також уміле володіння голосом, іншими невербальними засобами, що стимулюють співрозмовника. Важливе значення у цьому процесі має те, хто, з якою метою, як і до кого звертається, якою є реакція на його слова Відомо, що того, хто висловлюється спокійно, менш категорично і не підвищуючи голосу, спухають уважно і терпляче.