§ 6. Систематизація права

Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. діяли два напрями упорядкування законодавства України. Перший визначався впорядку­ванням місцевих нормативних актів, що діяли на українських землях до їх входження до складу Російської імперії, яке здійснювалося шля­хом перекладів і перевидань Литовського статуту, інших сеймових постанов, які доповнювали його, а також підготовки збірок законодав­чих актів. Другий напрям полягав у тому, що царський уряд упорядко­вував законодавство відміною місцевих особливостей у праві й посту­пової заміни місцевого права правом Російської імперії.

У XVIII ст., як уже зазначалося, здійснювалися неодноразові спроби систематизувати російське і, зокрема, українське'Законодавство. Відо­мі також спроби кодифікації права України в першій чверті XIX ст. При цьому вони відбувалися в істотно нових суспільно-економічних і політичних умовах життя українського народу. Українська національ­на державність була знищена, й Україна увійшла в новий період свого існування. Місце української держави заступила Російська імперія з її могутнім централізованим бюрократичним апаратом. Тому всі роботи з кодифікації українського права велися паралельно та у зв'язку з ко­дифікацією права Російської держави за необхідності упорядкування норм, що діяли в Лівобережній і Правобережній Україні, максималь­ного зближення правових систем України й Росії завдяки поширенню в Україні загальноімперського законодавства та усунення місцевих особливостей. Було створено кодифікаційну комісію («Комісія скла­дання законів») під керівництвом міністра народної освіти, міністра юстиції П. Завадського (виходець із Стародубщини). Указом від 28 лю­того 1804 р. на неї покладалося завдання систематизувати всі норма­тивні акти, чини в Російській імперії, зокрема й на українських землях. Комісію було поділено на 3 експедиції. «Малоросійськими правами» мало займатися 6-е відділення 2-ї експедиції. В його складі над коди­фікацією права України працювали дві групи. Перша, на чолі з А. Пов­станським, займалася правом правобережних (Київської, Волинської й Подільської), друга, під керівництвом Ф. Давидовича, правом ліво­бережних (Чернігівської і Полтавської) губерній. Підсумком праці групи А. Повстанського був проект «Зводу місцевих законів губерній та областей, приєднаних від Польщі». Група Ф. Давидовича підготувала «Зібрання громадських законів, діючих у Малоросії» (відоме під наз­вою «Зібрання малоросійських прав 1807 року»). Ці кодифікації офі­ційного затвердження не отримали у зв'язку з призупиненням діяль­ності комісії. Пізніше частина норм «Зібрання малоросійських прав»

285

увійшла до «Зводу законів Російської імперії» (1833). Фактично це була компіляція цивільно-правових норм з Литовського статуту й поль­ських переробок збірників німецького міського права, що застосову­валися на українських територіях упродовж ХУІ-ХУШ ст. Дія «Зводу...» 1807 р. мала поширюватися на Київську, Чернігівську та Полтавську губернії. Планувалося, що він стане одним із розділів «Книги законів Російської імперії». «Звід...» поділявся на три частини, викладені в п'яти книжках, які поділені на розділи й параграфи. Пер­ша книжка (написана російською мовою) уміщувала правові норми, що визначали права й дієздатність особи, порядок узяття шлюбу, май­нові й особисті взаємини подружжя, батьків і дітей; друга — право зо­бов'язань, тобто те, що стосується осудності, виявлення волі, договорів і зобов'язань, які з них випливають; третя, четверта і п'ята — правові норми, що регулювали майнові відносини власності, способи її набу­вання, спадкові відносини, поземельне право, строк давності тощо. Оскільки укладання «Книги законів Російської імперії» не було дове­дено до кінця, то й «Звід...» 1807 р. фактично офіційно не був затвер­джений. У «Зводі...» систематизовано правові норми, що визначали основні ознаки цивільного, сімейно-шлюбного права та права спадщини. Тому недарма його вважають першим проектом систематизованого збірника реально діючих норм цивільного права. В окремих його роз­ділах знайшли відображення цивільно-правові норми, що є характерни­ми для буржуазного суспільства. Це, зокрема, стосується права влас­ності, права зобов'язань, визначення право- і дієздатності.

Після цього кодифікаційні роботи були майже припинені: здійсне­но лише переклад російською мовою Литовського статуту за текстом польського видання 1786 р., який був опублікований у 1811 р. На кож­ному аркуші з лівого боку подавався текст польською, а з правого — російською мовами.

У 1826 р. «Комісію складання законів» було перетворено на друге відділення власної його імператорської величності канцелярії, яке по­винне було спеціально та постійно займатися кодифікаційними робо­тами. До цих робіт було залучено відомого російського кодифікатора права М. Сперанського, який їх фактично очолив. Результатом діяль­ності цього відділення стало «Повне зібрання законів Російської імпе­рії», публікація якого розпочалася в 1830 р. Воно складалося з 46 то­мів, до яких у хронологічному порядку ввійшло понад 50 тис. норма­тивних актів, починаючи із Соборного уложення 1649 р. до норматив­них актів, прийнятих на початку царювання Миколи І (1825). До збір­ника ввійшли договірні статті між Україною і Росією та інші акти, що стосувалися державно-правового життя України.

Наступним етапом роботи відділення стала підготовка «Зводу зако­нів Російської імперії» — зібрання чинних на час його видання законо­давчих актів, розміщених у тематичному порядку. «Звід...» складався з 15 томів, об'єднаних у вісім книг, видання датується з 1833 р. Основу структури «Зводу...» становив поділ права на публічне й приватне, що було характерним для передових західних концепцій, що ґрунтувалися

286

на засадах римського права. Перша книга (I—III тт.) містила переважно закони про органи влади й управління та державну службу, друга (IV т.) — статути про повинності, третя (У-УНІ тт.) — «Устав казенно­го управління» (статути про податки, мита, митний збір тощо), четверта (IX т.) — закони про стани, п'ята (X т.) — цивільне законодавство, шоста (XI і XII тт.) — «Устави государственного благоустройства» (статути кредитних установ, шляхів сполучення, статути будівельні, про промис­ловість та ін.), сьома (XIII і XIV тт.) — «Устави благочиния» (статути про народне продовольство, громадське піклування, лікарський статут тощо), восьма (XVI т.) — кримінальні закони. Цього принципу дотриму­валися в усіх наступних перевиданнях «Зводу...» (1842 і 1857).

Під час роботи над підготовкою «Зводу...» у 1830-1835 рр. у скла­ді відділення працювала група під керівництвом І. Даниловича, яка здійснила систематизацію чинних правових в Україні і підготувала «Звід місцевих законів західних губерній» (Правобережної України та Білорусії). «Звід місцевих законів...» — добре систематизований збірник, який складався з вступу, трьох частин і додатків. Його час­тини мають такі назви: І — «Закони про стани»; II — «Закони цивіль­ні»; III — «Закони про судові обряди, судочинство та про заходи ци­вільних стягнень». Частини поділені на книги, розділи, глави, відді­лення й параграфи. За своїм змістом він був збірником матеріально­го й процесуального цивільного права. Автори проекту прагнули якомога ширше використати загальні норми російського права як го­ловного джерела, а місцеве право підпорядкувати імперському зако­нодавству, щоб воно лише регулювало конкретні відносини в межах загальних вимог основних законів. Проект «Зводу місцевих законів» передбачав повну ідентичність системі «Зводу законів Російської імперії» у розділах, де викладені норми про стани, судочинство й ци­вільне законодавство. У проект «Зводу місцевих законів...» були вмі­щені деякі норми місцевого права Правобережної України в галузі цивільних відносин: право власності дворян-татар (нехристиян) на кріпаків, деякі норми, які визначали правове положення дружини, особливості опіки, договору дарування, складання, договорів загалом та ін.

У «Зводі...» містяться статті інституту знахідки. За «Зводом...», знахідкою є набута річ, власник якої невідомий. Знайдені речі мають бути передані тому, хто їх знайшов, якщо не з'явиться їх власник після трьохразової публікації. Якщо власник з'являється, то річ повертаєть­ся йому, а тому, хто її знайшов, треба виплатити половину її вартості. Отже, знахідка породжує лише право володіння, а разом з ним і право користуватися річчю. Приховання знайденої речі прирівнювалося до крадіжки. Право власності наставало лише після того, якщо не було знайдено власника.

У «Зводі...» розрізнялася застава рухомого й нерухомого майна. Згідно із заставною угодою, нерухомість переходила у володіння і ко­ристування заставодавця, що було засобом забезпечення зобов'язань заставника. Право користування замінювало вірогідне отримання

287

відсотків за надану заставодавцем позику. Якщо прибутки від користу­вання заставленою нерухомістю були значні, то заставник міг обумо­вити права на отримання певної її частки (це так званий аудимент). Якщо в заставника були й інші борги й кредитори могли заявити свої права на нерухомість, то задоволення вимог могло бути обумовлене в договорі про заставу рівними частками між заставодавцем і власником нерухомості. Заставодавець користувався правом не повертати заставнику нерухомість до закінчення угоди про заставу, хоча заставник і прагнув достроково виконати свої зобов'язання. Лише в разі смерті заставника його спадкоємці, сплативши борг, могли вимагати повер­нення нерухомості до настання терміну угоди. Заставодавець міг пе­редати право володіння нерухомістю іншій особі, але лише відповідно до спеціальної укладеної угоди. Якщо заставник не викупляв нерухо­мість у встановлений термін, заставодавець мав право вимагати вико­нання зобов'язання у судовому порядку. У «Зводі...» нічого не зазначе­но про задоволення його вимог у судовому порядку. Угода про заставу рухомих речей породжувала право володіння заставодавця. У разі втрати або знищення рухомого майна заставодавець відповідав як за­ставник. Заставодавець не має права користуватися рухомим майном, за винятком тяглової худоби. Проте якщо вона загине, то заставода­вець мав сплатити заставнику половину її вартості й віддати шкуру. Якщо рухоме майно не викуплялось у встановлений угодою термін, заставодавець мав право за рішенням суду стати її власником.

У 1838 р. проект «Зводу...» затвердила Державна рада, але юридичної сили чинного джерела права він так і не набув. Перемогла інша тенден­ція — поширення на територію України російської системи права. Указом сенату від 25 червня 1840 р. було скасовано чинність норм Ли­товського статуту на Правобережній Україні, а 4 березня 1843 р. — на Лівобережній. В Україні було поширено загальноімперське цивільне й кримінальне законодавство. Водночас, під час підготовки другого ви­дання «Звода законів Російської імперії» у 1842 р. було затверджено до включення у «Звід...» низку норм «Зводу законів західних губерній» для застосування їх лише у Чернігівській і Полтавській губерніях. Особливі для цих губерній положення «Зводу законів Російської імпе­рії» 1842 р., які мали джерело норми місцевого права, було викладено в «Зводі законів про стани», «Зводі законів межових». Таких норм налі­чувалося 53, і регулювали вони переважно сімейні й спадкові відноси­ни. Правові норми, викладені в таких статтях, здебільшого суттєво від­різнялися від норм загальноімперського законодавства, а інколи взагалі не мали серед них аналогів. Відмінності у врегулюванні правових від­носин в Україні й Росії були, наприклад, у визначенні дієздатності особи, майнових взаємин подружжя, права спадщини, інституту опіки, родо­вих маєтків, права на чуже майно і знайдену річ, розподілу спільного майна, дарування майна, строків давності, забезпечення виконання до­говорів тощо.

Отже, були ліквідовані останні залишки політичної автономії України, її правова система.

288