§ 10. Кримінальне право

Питання кримінального права в Литовському статуті регулювали­ся як процесуальними, так і матеріальними нормами. Кримінальні норми, уміщені в цьому законодавчому акті, не мають чіткої структури й відзначаються багатослів'ям і неповнотою. Як правило, конструкція статті складна — крім диспозиції, санкції, тут наведено приклади й під­креслено процесуальні особливості. Для кожної нової редакції Литов­ського статуту характерним було збагачення юридичного змісту; арти­кули об'єднували більшу кількість випадків (екстенсивний розвиток), з'являлися нові постанови про окремі види злочинів, теоретичні конс­трукції, санкції визначали як кримінальне покарання (елемент публіч­ності), так і винагороду потерпілому. Характерними рисами тогочас­них кримінальних законів взагалі, і Литовського статуту зокрема, бу­ли казуїстичність, невизначеність загальних положень (відсутність за­гальної частини), що призводило до повторів та описовості. Через це системний аналіз уміщених у статуті кримінально-правових норм був досить складним завданням. Це ж стосувалося й аналізу відображених у ньому правових поглядів, деякі з них стали новим словом у суспіль­ній правосвідомості. У розвитку основних понять кримінального права, а здебільшого ними визначається правовий розвиток середньо­вічного суспільства, простежується тенденція до співіснування при­ватного й публічного права. Так, різні терміни, що використовувалися для визначення злочину, «виступи», «злочинство», «вина», на думку О. Малиновського, указують на його різні сторони: збитки для приват­ної особи, порушення приватних прав або посягання на правопорядок. Це має свій вплив на всі складові злочину: суб'єкт, об'єкт, злочинне діяння і злочинна дія.

142

Разом із тим треба зазначити, що, оскільки цивільне право не відме­жовувалося від кримінального, то останнє мало становий характер, що дістало достатнє поширення в усіх редакціях статутів та в інших джере­лах: життя, честь, гідність, майно привілейованих станів захищалися посиленими заходами кримінальної репресії. І навпаки, деякі злочини, учинені феодалами, каралися м'якше або зовсім не каралися. Так, у ви­падку нанесення рани шляхтичем шляхтичу винного карали позбав­ленням руки, а за поранення простої людини передбачався лише гро­шовий штраф. При звинуваченні кількох панів у вбивстві шляхтича смертній карі піддавався лише один із них — той, на кого присягнуть ін­ші. Співучасники повинні були виплатити «годовщину» у розмірі 100 коп грошей і відбути тюремне ув'язнення терміном півтора року. Коли ж такий злочин вчинили особи «простого звання», усі вони кара­лися на смерть. Щоправда, до страти на голову шляхтича могли засуди­ти не більше трьох чоловік. Тільки за навмисний напад на панський ма­єток і вбивство шляхтича всі винні піддавалися смертній карі.

У литовсько-руському кримінальному праві «кривда», або «шкода», означало «шкода». Пізніше до цього виду небезпечних діянь стали відно­сити порушення певних суспільних устоїв: «виступ», «ґвалт», «злочин­ство». Привілей 1457 р. встановив принцип особистої відповідальності, яка наставала спочатку з 7-річного віку, а за II Литовським статутом — з 14 років. Щоправда, покарання для дітей не були дуже жорстокими.

Серед злочинів розрізнялись: умисел, необережність і рецидив. Найтяжчими були злочини проти держави і релігії, особливо «образа маєстату» (посягання на главу держави), бунт, зрада, віровідступниц­тво, вихід із християнства, чаклунство, язичництво, за які передбачала­ся, як правило, смертна кара. Додатковими покараннями були конфіс­кація майна та позбавлення честі. Артикул 6 розділу І Литовського ста­туту 1566 р. передбачав смертну кару й позбавлення честі та майна для злочинця, який учинив державну зраду, перейшовши на бік ворога. Од­нак діти та дружина злочинця переслідувань не зазнавали. Значна ува­га в статутах приділялася злочинам проти особи та майна. Крадіжка майна каралася надзвичайно суворо — аж до застосування смертної ка­ри. Зокрема, такі вироки виносилися у випадку рецидивної крадіжки коня, челяді, підпалу. За таємне навмисне вбивство шляхтичем особи, рівної до нього, закон передбачав четвертування чи посадження на палю та позбавлення честі. Крім цього, родині вбитого сплачувалася «годов­щина» у подвійному розмірі. За навмисне покалічення шляхтича вин­ного чекала смертна кара і нав'язка з його майна.

До тяжких злочинів, передбачених статутами, належало вбивство дітьми своїх батьків, навмисне позбавлення батьками життя своєї дити­ни, убивство пана слугою, зґвалтування. Так, батьковбивця позбавляв­ся честі, його майно передавалося родичам, а сам він піддавався ганеб­ній кваліфікованій смертній карі з додатковими болісними покарання­ми: його водили по ринковій площі, кліщами рвали тіло, а потім садили в шкіряний мішок разом із собакою, півнем, вужем, котом і топили. До такого самого покарання засуджувалися співучасники. Навмисне

143

вбивство дитини каралося тюремним ув'язненням на рік і шість тижнів, а після цього вбивця повинен був 4 рази на рік при церкві чи костьолі приносити покаяння і сповідатися в гріху перед прихожанами. За нав­мисне вбивство чи навіть поранення свого пана слуга карався четверту­ванням. Смертна кара застосовувалась і за зґвалтування, але лише в то­му випадку, коли потерпіла звала на допомогу і два-три свідки могли достеменно підтвердити факт насилля. У випадку, коли жінка виявила бажання одружитися з насильником, покарання не застосовувалося.

Публічне виконання страти та тілесних покарань мало на меті за­лякати та застерегти населення від злочинних дій.

Суб'єктами злочину були як жителі даної місцевості, так і чужин­ці. Відповідальність за вчинений злочин наставала, відповідно до Ли­товського статуту (третя редакція), з 16 років. Литовський статут розрізняє намір (прямий і непрямий), злочини з необережності (са­мовпевненість або недбалість). Разом із тим мотив і мета злочину не впливали на міру покарання.

У статуті є трактування й об'єктивного боку злочину, ураховуєть­ся суспільно небезпечна бездіяльність: неприбуття до місця збору вій­ська, відмова з'явитися до суду, відмова пана розшукувати свого слу-гу-злочинця. Законодавець розрізняє причинний зв'язок у скоєнні злочину, ураховує місце скоєння злочину, час скоєння злочину та спо­сіб скоєння злочину.

У Литовському статуті існує поняття «множина злочинів», першим видом якого є сукупність злочинів: напад на маєтність, під час якого здійснено вбивство власника й пограбування. Сукупність злочинів ка­ралася поглинанням менш суворого покарання більш суворим або ж поєднанням покарань за кожен із вчинених злочинів. Іншим видом множини злочинів був рецидив. Так, злодій, що вчинив крадіжку впер­ше, підлягав тілесному покаранню, а коли вдруге — смертній карі.

Обставиною, що виключала суспільну небезпечність діяння, було, наприклад, убивство державного злочинця, недосягнення злочинцем 16-літнього віку, убивство слугою під час захисту свого пана. Литов­ський статут містить інститут необхідної оборони. Допускається необ­хідна оборона від злодія, від нападу на маєток або село. Дозволялося убивати під час замаху на життя або майно особи, тобто можна було за­стосовувати необхідну оборону при захисті особистих і майнових прав.

У Литовському статуті розрізняються стадії вчинення злочину. Погроза злочинною діяльністю не вела до покарання, але замах на життя (витягнув із піхов меч) карався відрубуванням руки. Закінче­ний злочин, залежно від наслідків, карався суворіше.

Серед видів злочинів чільне місце посідає державний злочин: по­сягання на територіальну цілісність держави, прагнення повалити вла­ду «господаря» або образити його. У Литовському статуті передбачені військові злочини — уникнення відбуття військової служби, утеча з війська, крадіжка військової скарбниці та ін. Розрізняються злочини проти судочинства та службові злочини. До злочинів проти судочин­ства належало порушення процедур судового процесу (нез'явлення до

144

суду без достатніх підстав, підробка виклику та інших паперів), неви­конання судового рішення (ухилення від покарання, відмова відшко­дувати збитки за рішенням суду), порушення правил про порядок пе­ребування в суді під час судового засідання.

До службових злочинів належали: протизаконна діяльність членів суду, відмова здійснювати правосуддя, відмова старост виконати за­конні вимоги особи, незаконне рішення судді, стягнення мит, що пере­вищують установлені розміри.

У Литовському статуті виокремлено злочин щодо порушень прав і привілеїв шляхти: убивство шляхтича, образа його словом, незакон­ний арешт шляхтича, незаконне примушування його виконувати різні роботи, надання простолюдинам посад, які мають посідати лише шляхтичі, нанесення шляхтичу майнових збитків та ін.

Серед злочинів проти особи Литовський статут розрізняє вбив­ство — навмисне та ненавмисне, з необережності. До навмисних убивств належало вбивство під час бандитського нападу, убивство батьків, убивство чоловіком дружини чи навпаки, убивство брата, сестри, пана. За ненавмисне вбивство, якщо воно було вчинене через злочинну самовпевненість, злочинець карався ув'язненням та сплатою «головщини». А коли вбивство було вчинено через недбалість, злочи­нець карався тільки сплатою головщини. Необхідно зазначити, що на ступінь покарання впливав соціальний стан вбитого та злочинця.

Іншим видом злочину було посягання на здоров'я особи. Карало­ся поранення руки, ноги, носа, ока, губ, вибиття зубів, утрата мови. Найбільш тяжким серед цих злочинів уважалося поранення обличчя, голови, а потім вже решта поранень. Обтяжливими обставинами при пораненнях було поранення в присутності короля, у суді або під час нападу на маєтність.

Злочини, спрямовані проти честі особи, поділялися на злочини проти шляхтича та решти осіб. Злочини проти честі здійснювалися ді­єю: побиття ломакою чи іншим засобом; словом, у суді, у палаці коро­ля, коли обзивали байстрюком.

Посягання на свободу особи також становило склад злочину. Се­ред них вирізнялися перетворення вільної особи на раба, незаконне ув'язнення.

Іншим видом злочину був бандитизм (ґвалт) — учинення навмисно­го збройного нападу на будинок шляхтича або його мешканців, на церков­ний храм, на військовий обоз, який вів до навмисного вбивства або пора­нення та спричинення майнової шкоди через знищення майна або його пограбування. Якщо під час нападу було вбито господаря або священика, винні каралися смертною карою. А коли здійснювалося пограбування або знищувалося майно, винні повертали награбоване й сплачували штраф.

До майнових злочинів належали розбій, пограбування, крадіжка (татьба), знищення або пошкодження майна, незаконне користування чужим майном. За Литовським статутом, розбій — це злочинне пося­гання на майно й здоров'я особи. Покарання залежало від соціального становища злочинця.

10-850

145

Пограбування за метою вчинення поділялося на два види: крадіжка, вчинена з метою поживитися чужим майном, грошима, худобою, і гра­біж, учинений з метою відшкодування завданих збитків (захоплення худоби, що спричинила збитки; пограбування міщанами селян за не-сплачені борги, селянами шляхтичів у відповідь на пограбування останніми в них майна).

Крадіжка каралася штрафом і тілесними покараннями. Коли ж зло­дій був неспроможним заплатити штраф, йому відрізали вухо. Якщо вартість украденого становила більше ніж чотири копи грошей, злодія карали смертною карою. Рецидивіста також карали смертною карою.

Знищення або спалення майна було одним із видів майнових злочи­нів. Навмисний підпал житлового будинку карався спаленням злочин­ця. Інші способи знищення майна тягли за собою покарання у вигляді сплати різних розмірів штрафу: ловлення риби в озерах, звірів у лісі, знищення греблі, гатки або млина каралось штрафом у розмірі 12 коп. Знищення соколиних і лебединих гнізд, пташиних принад каралося штрафом у розмірі від 3 до 6 коп.

Суспільно небезпечними злочинами вважалися злочини проти сім'ї, моралі й церкви. Серед злочинів проти сім'ї і моралі вирізнялася подружня зрада, насильницький шлюб з викраденою дівчиною, зґвал­тування, побиття батьків та ін.

Метою покарання було насамперед відшкодування збитків потер­пілій особі, попередження злочинної діяльності, завдання злочинцю адекватного покарання залежно від тяжкості злочину, спокутування гріха та залякування злочинців.

При застосуванні покарань ураховувався принцип законності. Якщо в законодавстві були відсутні певні норми, то судді мали керуватися нормами звичаєвого права. Принцип визнання особи винною в здійснен­ні злочину полягав у тому, що покарання призначалося тільки за вироком суду. Існував також принцип відповідальності та застосування пока­рання тільки за наявності вини, принцип покарання винного залежно від тяжкості злочину, принцип індивідуальності покарань. Останній обме­жувався при скоєнні державних злочинів: повстання, перехід на бік ворога, змова проти господаря.

Принцип гуманізму простежується в застосуванні покарань стосовно вагітної жінки, неповнолітніх (до 16 років), у кримінальній відпові­дальності шляхтича за вбивство простолюдина.

Система покарань складалася з покарань, призначених державою: майнові, у вигляді штрафів, тілесні покарання, вигнання, позбавлення волі, смертна кара, позбавлення честі, виволання (вигнання за межі держави, міста, села, і оголошення злочинця поза законом), зміщення з посади. Існували покарання у формі грошових стягнень, що мали за­довольнити інтереси осіб і були спрямовані на відшкодування завда­ної шкоди як потерпілим, так і членам їхніх сімей.

Литовський статут у третій редакції енергійно захищає майнові ін­тереси, життя, честь, гідність шляхти, інших верств населення. У ст. 39 розділу 11 зазначається: «Коли б люди простого стану, чи будуть вони

146

нашими, господарськими або князівськими, панськими, землянськими, або бояри панцирні, путні, міщани, або люди тяглові, убили шляхтича або шляхтянку, то скільки б їх через потерпілих не було б звинувачено відповідно до прав і артикула доказано, мають бути всі на горло скара­ні; проте таких простих людей більше трьох осіб за одну шляхетську голову скарано не може бути». Це стосується вбивства, учиненого ви­падково. «А коли б люди простого стану з умислом у домі або в госпо­дарстві шляхетському, або на дорозі шляхтича вбили, такі за доказами всі мають на горло скарані бути. А коли хто-небудь із тих станів простих шляхтича або шляхтянку побив або поранив, такому має бути відсічена рука, а коли б руку або ногу утяв або якийсь інший член відтяв, за те на горло має бути скараний».

Під час розгляду злочинів, учинених проти держави й церкви, у суді панував слідчий процес, а злочинів проти особи — змагальний. Потер­пілий сам збирав докази, представляв свідків і підтримував звинува­чення в суді. Існували й професійні адвокати, які могли представляти сторони в суді. Система доказів поділялася на повні й неповні. До них належали показання свідків, речові докази, власні зізнання (їх отриму­вали із застосуванням тортур), присяга тощо.

У другій половині XVI ст. поширилося покарання тюремним ув'язненням. З цією метою передбачалася наявність вежі при замко­вих судах, регламентувався порядок утримування в ній злочинців. Термін такого ув'язнення був від трьох тижнів до декількох років. Тю­ремне ув'язнення застосовувалося за незначні злочини.

Отже, Литовсько-Руська держава стала об'єднавчим центром роз­дроблених руських князівств, сприяла їхньому згуртуванню в складі єдиної країни, перейняла їх державну організацію та право. У межах об'єднання українські землі зберігали свою автономію, суспільно-по­літичну організацію, урядово-адміністративні структури та правові форми. Це було наслідком не стільки «особливої прихильності» ли­товських правителів до анексованих ними величезних українських те­риторій, скільки того, що на той час Литва не мала власного централі­зованого розгалуженого державного апарату, підготовленого повною мірою до управління об'єднаними князівствами. Тому державу на по­чатку її існування з певними застереженнями можна охарактеризува­ти як своєрідну феодальну федерацію. Разом із тим польсько-литов­ські унії вели до обмеження автономії українських земель, аж до пов­ної ліквідації їхньої державності після укладання Люблінської унії 1569 р., зберігаючи при цьому автономію в праві.