§ 5. Шлюбно-сімейне право

Сімейне право Галичини та Волині у своєму розвитку за загальни­ми тенденціями було подібним до сімейно-правових інститутів усієї Русі. На першому етапі до поширення християнства шлюбно-сімейні відносини ґрунтувалися на язичницьких традиціях. Особливо серед верхівки суспільства часто траплялися полігамні шлюби². Для укла­дання шлюбу існувало декілька форм: договір між чоловіком і батька­ми дружини, договір між чоловіком і дружиною, викрадення жінки, ін­коли просте сумісне проживання. Підтвердженням і реєстрацією шлю­бу вважався або письмовий документ (шлюбний договір), якщо він був, або публічне проголошення факту шлюбу.

Якщо шлюб укладався у формі договору, то він міг оформлятися письмово або усно залежно від бажання сторін. Письмової форми, як правило, вимагали особи із заможних сімей, адже тоді в договорі чітко прописувалися майнові права й обов'язки подружжя, наприклад роз­мір посагу, майнові гарантії на випадок припинення шлюбу, частка подружжя та майбутніх дітей у спадщині та ін. Укладання договору в усній формі намагалися робити при свідках або якщо при обговоренні умов договору свідки не були присутні, то зміст договору оголошувався публічно.

Дуже поширеним був шлюбний договір, де сторонами були чоловік і родичі дружини, а дружина виступала як предмет договору. Особливо часто такий спосіб укладання шлюбу застосовувався, якщо дружина була молода за віком і не вела самостійного господарства, тобто про­живала з родичами або перебувала на їхньому утриманні. Якщо ж для жінки шлюб був уже другим, вона проживала окремо або просто користувалася в громаді авторитетом, її згода ставала обов'язковою, а сама вона виступала вже не як предмет, а як самостійна незалежна повноправна сторона в шлюбному договорі.

Шлюб у формі викрадення — «умикання» — у суспільстві не схвалю­вався, однак усе одно траплявся. Як правило, у такій формі шлюб укладався, якщо батьки наречених не давали згоду на шлюб, наречені походили з різних суспільних прошарків або як насилля. Останній ва­ріант був дуже ризикованим для чоловіка-викрадача, адже в такому

¹ Российское законодательство Х-ХХ веков. — 1984. — Т. 1. — С. 68-70.

² Повість врем'яних літ. Літопис (за Іпатіївським списком) / Пер. В. В. Яременка. - К: Рад. письменник, 1990. - С 132-175.

80

випадку йому мала право мститися вся родина дружини, а сама дружи­на все одно мала право на розлучення, хоча й вважалося, що її репута­ції завдано шкоду.

Укладання шлюбу у формі початку сумісного проживання було поширене, як правило, для повнолітніх повноправних осіб одного май­нового та соціального стану, хоча б один з яких попередньо вів власне, відокремлене від його родини господарство.

Релігійна та етнічна різниця між подружжям не вважалася перепо­ною для укладання шлюбу. Шлюб заборонявся між кровноспоріднени-ми особами. До X ст. шлюб міг бути полігамним, також існував інсти­тут наложниць. Обмеження кількості дружин і наложниць пов'язува­лося традиційно з майновим або соціальним статусом чоловіка. Дуже популярним був звичай левіратних шлюбів, за яким брат померлого од­ружувався з його вдовою, забезпечуючи належне утримання їй самій, її дітям — своїм племінникам і не допускаючи втрати майна родом.

Стосунки всередині сім'ї були патріархальними: найстарший чоло­вік уважався головою роду, він керував розподілом обов'язків, майном і діяльністю всієї родини. При припиненні шлюбу діти, як правило, за­лишалися під його опікою.

Спадкування відбувалося за законом, у межах сім'ї, причому чоло­віки успадковували нерухоме майно й основні засоби виробництва, а жінки — рухоме майно, речі професійних занять та особистого індиві­дуального користування. Жінки, які ще до смерті спадкодавця пішли з роду, могли отримати лише незначні пам'ятні подарунки. Діти, наро­джені в шлюбі, мали більше прав при спадкуванні, ніж позашлюбні: перші набували більшу частку спадщини, земельні ділянки та будинок, а другі — рухоме майно. Спадкодавець перед смертю міг висловити свої особисті побажання щодо розподілу майна між спадкоємцями, чітко встановити спадкові частки, інколи навіть порушити загальні правила спадкування, надавши, наприклад, нерухомість позашлюбним дітям.

Дружина померлого чоловіка отримувала так звану «жіночу, або вдовину, частку» — рухоме майно, інколи будинок для проживання, якими вона могла розпоряджатися на власний розсуд.

Основними джерелами, на підставі яких вирішувалися спадкові справи, були не лише збірки світського права, а й церковного — зде­більшого «Кормчі книги»¹.

У суспільстві був поширений інститут усиновлення, законних опі­ки та піклування. Під автоматичну законну опіку та піклування стар­ших родичів потрапляли молодші, чоловіків — жінки, батьків — діти.

Процедура всиновлення була простою та публічною, здійснювала­ся шляхом усенародного оголошення, після якого усиновлені набува­ли прав рідних шлюбних дітей усиновителя, письмового оформлення вона зазнавала в рідкісних випадках і лише в представників вищих прошарків суспільства.

¹ Ключевский В. Содействіе Церкви успехамъ русскаго гражданскаго пра­ва и порядка // Прибавленія къ изданію твореній святыхъ отцевъ въ русскомъ переводе. - М.: Тип. М. Т. Волчанінова, 1888. - Ч. 42. - С. 388.

6-850

81

Позбавлення батьківських прав могло відбуватися у формі від­мови батька від дитини або дитини від батьків, проводилося публічно та супроводжувалося припиненням усіх взаємних майнових та особис­тих немайнових прав і обов'язків.

Докорінні зміни в регулюванні сімейних відносин на Галичині та Волині відбулися після поширення там християнства. Церква катего­рично заборонила полігамні шлюби, утримання наложниць, ускладни­ла процедуру укладання шлюбу та розлучення, збільшила перелік осіб, які не могли укладати шлюби, тощо.

Зміст шлюбу вийшов за межі класичного цивільно-правового до­говору між чоловіком і батьками дружини, а став укладатися як союз між чоловіком і жінкою за схваленням їхніх батьків та опікунів. Май­новий чинник при укладанні такого союзу відійшов на задній план, пе­редусім обговорювалися особисті немайнові права та обов'язки. Шлюбний контракт, де описувалися майнові права й обов'язки по­дружжя, став додатковою угодою, необов'язковою для укладання шлюбу, та укладався лише серед вищих прошарків населення.

Щодо процедури одруження, то всі попередні існуючі форми шлюбів через договір, викрадення («умикання»), спільне проживання перетво­рилися лише на обряди та традиції, які супроводжували одруження, але не мали юридичної сили та не надавали союзу статусу законного шлюбу. Процедура одруження стала складатися з трьох етапів: заручини, вінчання та консумація.

На першому етапі заручин досягалася попередня згода між майбут­нім подружжям і відбувалося публічне проголошення для всієї громади їхнього наміру укласти шлюб. Другий етап — вінчання — відбувався не раніше ніж через три тижні, які давали для того, щоб будь-хто з громади міг повідомити зацікавленим особам відомі їм причини, з яких шлюб не міг бути укладений. Вінчання відбувалося за обов'язкової участі священика та в присутності свідків, а остаточно шлюб уважався укла­деним після його фізичного підтвердження — консумації.

Заборона укладати шлюб тепер установлювалася не тільки для близьких родичів, а й для духовних — хрещених батьків і псевдокровних родичів — усиновлених та осіб з родини усиновителя, родичів через шлюби тощо. Церква також категорично засуджувала левіратні шлюби, убачаючи в них елементи полігамності.

Суттєво ускладнилася процедура розлучення, яке тепер могло від­буватися лише в надзвичайних обставинах за особистим дозволом митрополита чи патріарха. Традиційними причинами для припинення шлюбу стала його нездійсненність, виявлення кровної спорідненості між подружжям тощо.

Після поширення християнства та затвердження ролі моногамного законного шлюбу, зареєстрованого церковною процедурою таїнства, докорінні зміни відбулися в системі спадкування. Заповіт міг бути дійсним лише при церковному затвердженні та забезпеченні законної частки рідним шлюбним дітям. Позашлюбні діти усувалися від спад­кування майна батька так само, як і його наложниці чи дружини, шлюб

82

з якими був зареєстрований у язичницьких, а не в християнських тра­диціях. Загалом спадкування за законом зберігало всі принципи попе­реднього періоду: сини успадковували нерухомість, дочки — рухому частку або цінні подарунки, удова отримувала «вдовину частку», якою могла розпоряджатися на свій розсуд¹.

Процедура всиновлення вимагала тепер не тільки публічного про­голошення, але й бажано церковного засвідчення, особливо якщо це стосувалося заможних чи знатних усиновителів. Старші в роді зберег­ли за собою функції опікунів і піклувальників щодо неповнолітніх чи обмежено дієздатних членів їхніх родин. При відсутності родичів функції опікуна виконували представники князя — тіуни або церкви — ігумени монастирів чи місцеві священики.