§ 3. Державні установи

Галицька та Волинська землі із самого початку зародження на їх­ніх теренах державності мали свої особливості, які відрізняли їх від ін­ших земель Русі, що було обумовлено багатьма чинниками.

Ці землі розташовані на кордоні між трьома основними осередка­ми державності того часу: Польщею, Угорщиною та Руссю. Унаслідок такого прикордонного статусу ця територія часто переходила від одні­єї держави до іншої, відповідно місцеві адміністрації так само часто змінювалися. Це призвело до того, що, з одного боку, місцеві мешкан­ці могли ознайомитися з формами державного управління та правови­ми системами, характерними для різних держав, а з іншого — розвину­ти власне усвідомлення своїх можливостей щодо проведення внутріш­ньої та зовнішньої політики, а в перспективі навіть самостійного дер­жавного будівництва.

Через Галичину та Волинь проходив важливий для Азії та Європи торговельний шлях по річках Дністер, Південний Буг і Вісла, що сприя­ло контактам цих земель із Західною Європою без посередництва інших народів і збільшувало заможність місцевих мешканців. Цей тор­говельний шлях примусив галичан уступити в особливі відносини з половцями — берладниками, котрі контролювали пониззя Дністра та які в результаті увійшли до складу Галицько-Волинського князівства як окрема автономна територія. Такий торговельний союз значно вплинув на політику князівства, у результаті якої галичани набагато рідше брали участь у спільних походах інших руських князівств проти половців, а половці майже не нападали на ці землі.

Публічне право Галичини та Волині мало подібні риси з публічним правом інших слов'янських племен, але мало й характерні особливості, властиві тільки йому.

Із самого початку розселення слов'янських племен на Прикарпатті проживали білі хорвати, по річці Дністер — уличі та тиверці, по річці Західний Буг — волиняни та дуліби.

Основним державним режимом тут тривалий час була військова демократія, яка в східних слов'ян поступово трансформувалася в спад­кову військову аристократичну ранньофеодальну монархію, на відмі­ну від галицько-волинських земель, де вона утворила специфічний лад з елементами спадковості, часткової виборності та торговельної арис­тократичності.

Племена управлялися за системою віче — рада старійшин — князь, що було типовим для всіх слов'янських племен.

У віче брало участь усе доросле чоловіче населення, яке могло три­мати зброю та постійно проживало в цій місцевості (мало ценз осілос­ті), жінки також могли бути присутні, хоча й не брали участі в обгово­ренні та вирішенні питань. Спочатку віче було загально племінним, але згодом, через збільшення кількості населення, розширення території проживання та будівництво поселень, віче стало проводитися в межах окремих сільських і міських громад. Воно скликалося не періодично,

71

а у випадках потреби вирішити важливі для всього племені чи грома­ди питання зовнішньої та внутрішньої політики: проголошення війни та миру, вступ у торговельний чи військовий союз, збір коштів на бу­дівництво укріплень, вибір князя, а інколи й вирішення екстраорди­нарної судової справи. При створенні армії учасники віче формували ополчення — непрофесійне військо, що забезпечувало себе зброєю, об-лаштунками та харчуванням, оплати не отримувало, хоча й могло бра­ти участь у розподілі військової здобичі. З часом роль віче поступово зменшується: його збирають не стільки для обговорення чи вирішення важливих питань, скільки для повідомлення населенню прийнятих князем і радою старійшин рішень. Для того щоб заохотити народ від­відувати таке віче, адміністрація починає призначати його на дні знач­них свят і забезпечувати подарунками, безкоштовними пригощаннями та розвагами, а згодом воно перетворюється на святкові ярмарки.

Одним із найвпливовіших органів влади в Галицькій і Волинській землях була рада старійшин, що поступово перетворилася на боярську раду. На перших етапах розвитку племен рада старійшин була орга­ном, членів якого обирало віче, виходячи з досвіду та корисності кан­дидатів у старійшини для суспільства. Згодом посади в раді старійшин стали спадковими для декількох найбагатших і впливових родів, які утворили боярство — місцеву аристократію. Боярська рада перебрала на себе більшість питань місцевої внутрішньої та зовнішньої політики, поступово позбавивши цих повноважень віче, і стала основним орга­ном влади¹. Особливістю боярської ради Галицької та Волинської зе­мель стало те, що, на відміну від подібних рад інших слов'янських пле­мен, вона зберегла свою значущість і вплив, незважаючи на загальні тенденції централізації влади на Русі, в Угорщині та Польщі. Включно до XIV ст. місцева боярська аристократія змогла зберегти свою неза­лежність через володіння землями на правах безумовного спадкуван­ня, а не князівських бенефіцій.

Князівська влада із самого початку існування слов'янських племен на Галичині та Волині мала деякі особливості. Князь уособлював вій­ськову владу: був головнокомандуючим, відповідав за збір і розташу­вання військ, їхню підготовку, вів переговори, обов'язково особисто брав участь у бойових діях. На перших етапах розвитку державних інс­титутів Галичини і Волині й до XI ст. посада князя була виборною на деякий строк. Сам строк чітко не зазначався, але, судячи з усього, був обумовлений внутрішнім і зовнішнім політичним становищем і вій­ськовими та дипломатичними успіхами князя особисто та військ під його керуванням. Вибори князя спочатку відбувалися на віче, а згодом перейшли до боярської ради, яка інколи висувала кандидатуру князя на віче для подальшого формального затвердження.

Після підкорення Галичини та Волині київські князі Володимир та Ярослав Мудрий намагалися посадити на Волинський і Галицький стіл князями своїх дітей та онуків: між 1052 та 1054 р. Ростислав, стар-

¹ Єрмолаєв В. М. Вищі представницькі органи влади в Україні (історико-правове дослідження). — Харків: Право, 2005. — С. 37-39.

72

ший онук Ярослава Мудрого, отримав від діда волості Червенських міст¹, однак подібна політика сприйнялася місцевими боярами вкрай негативно. Доти, доки влада в Києві була централізована та зосередже­на в одних впливових руках, галицька та волинська аристократія більш-менш підкорювалася Рюриковичам, хоча й при цьому продовжувала проводити власну зовнішню та внутрішню політику. Однак тільки в Києві розпочиналася боротьба за владу, напади кочовиків чи будь-які інші проблеми, то підтримка посаджених князів із центра держави зменшувалася, їм доводилося домовлятися та приходити до компромісу з місцевим боярством власними силами. Потрібно зазначити, що бо­ярство в результаті отримувало певні переваги від підсилення та центра­лізації князівської влади, адже зміцнення руських земель активізувало внутрішньодержавні та міжнародні торговельні шляхи, підвищило правопорядок всередині держави та безпеку зовнішніх кордонів, збіль­шило розвиток культури та науки тощо.

Із середини XI та до кінця XII ст. тенденції розвитку Галичини та Волині розділилися: Волинь потрапила під значний вплив Києва, а в Галичині більш-менш затвердилася династія Ростиславичів-Рюрико-вичів, коли Любецький з'їзд затвердив за Володарем і Васильком Рос-тиславичами Перемишль і Теребовль як отчину.

Управління на Волині з цього часу суттєво змінилося. Самостійну зовнішню політику Волинь взагалі не проводить. Віче тут вже не скли­кається й майже повністю зникає, воно втрачає вплив на внутрішню та тим більше зовнішню політику². У поодиноких випадках князі та воє­води звертаються до віче та діють спільно з ним при значній військо­вій загрозі та боротьбі з боярством. У Радзивілловському літописі заз­начено про віче 1097 р., коли Давид Володимирський захопив разом зі своїми боярами Туряком, Лазарем і Василем волості князів Василька і Володаря, які взяли в облогу Володимир і вимагали видачі кривдни­ків. Представники городян скликали віче, яке заявило князю Давиду, що захистить його самого, але не його бояр; якщо ж він не видасть бояр, то місто «умиває руки». Після того, як Давид повісив двох зі своїх бояр, а третій утік, віче його підтримало, судячи зі змісту літопису, зібравши ополчення³.

Боярська рада на Волині уособлює торговельно-фінансову еконо­мічну могутність. Це суттєво відрізняє її від подібних органів не тільки на Русі, а й у Європі, де боярство-дворянство є військовим станом, повністю залежним від правителя через стосунки сюзеренітету — васа­літету. При таких відносинах правитель надає дворянам у спадкове воло­діння (бенефіції) земельні ділянки — феоди, на яких вони збирають податки, отримують повинності чи інші безкоштовні послуги від

¹ Литвин В. М., Мордвінцев В. М., Слюсаренко А. Г. Історія України. — К.: Знання, 2008. - С 88.

² Грушевський М. С. Історія України-Руси. — К.: Наук, думка, 1994. — Т. 2. - С 447.

³ Єрмолаєв В. М. Вищі представницькі органи влади в Україні (історико- правове дослідження). — Харків: Право, 2005 — С. 37-39.

73

населення та інші прибутки. Васал — особа, що тримає феод, передусім зобов'язана виконувати на користь свого сюзерена, який надав йому феод, військову службу та деякі матеріальні зиски. Наслідком такої системи стає безумовна вірність і значна майнова залежність васала щодо сюзерена. Основним прибутком феодала є сільське господарство та військова здобич, що протиставляє дворян міщанству, яке займаєть­ся ремеслом і торгівлею.

На Волинських і пізніше на Галицьких землях склалася ж зовсім ін­ша ситуація. Тут боярство — місцеве дворянство — утворилося ще до приходу та закріплення князівської влади. Отже, масштабних бенефі­цій не відбувалося, адже боярство вже закріпило за собою значні землі, причому не на умовах спадкового, умовного, залежного від верховної влади володіння феоду, а як алод — безумовна безстрокова повна при­ватна власність¹. Звичайно, князі намагалися змінити таку ситуацію за рахунок своїх доменних земель, які вони роздавали як бенефіції вірним людям, однак ця практика не зазнала дуже значного поширення².

Проголошення князем себе верховним власником земель також навряд чи суттєво вплинуло б на таку ситуацію, адже великим джере­лом прибутку боярства було не тільки сільське господарство, а й тор­гівля та ремесло. Прикордонний статус Волинської та Галицької зе­мель між Центральною та Східною Європою, основні торговельні шляхи по річках Дністер і Південний Буг, значний розвиток міст на чолі з Червенем, видобуток корисних копалин у Карпатах привели до бурхливого розвитку саме торгівлі та ремесла, центри яких зосереди­лися в боярства. Отже, на відміну від західноєвропейської та централь-норуської і східноруської традицій на Волині та Галичині в ХІ-ХІІ ст. боярство сформувалося не як військовий залежний від правителя стан утримувачів земельних феодів, а як самостійний прошарок торговельно-ремісничо-сільськогосподарської аристократії. Основним показником впливу боярської сім'ї тут була не князівська прихильність у вигляді дарованих титулів, земель і привілеїв, а майнова ознака, яка від князя майже не залежала та проявлялась у різних формах: сільськогосподар­ські землі, шахти та родовища корисних копалин, ремісничі цехи, гро­шово-торговельний обіг тощо.

Така ситуація докорінно вплинула на відносини боярства та князів після того, як із XI ст. їх став призначати Київ, а не обирати місцева ра­да. Князь не мав реальних чинників впливу для підкори собі боярства й відповідно не довіряв йому, а спирався лише на привезену найману дружину. Намаганням збільшити свій вплив на боярську раду можна вважати описані в Лаврентіївському літописі спроби князя Давида в 1097 р. проводити її засідання за його запрошенням у стінах князів­ського палацу. Безперечно, що боярство сприймало князя як загрозу своєму становищу й узурпатора своєї влади і намагалося не допускати

¹ Котляр Н. Ф. Древнерусская государственность. — СПб.: Алетейя, 1998.-С. 311.

² Котляр М. Ф. Воєнне мистецтво Давньої Русі. — К., 2005. — С. 169-175, 188-191,198-208.

74

його впливу на місцеву внутрішню політику й часто виступало проти нього. У деяких подібних ситуаціях князь міг спиратися на віче, яке могло підтримати його проти боярської ради, але й навіть тут жодних гарантій він не мав, усе одно залишаючись для місцевого населення тимчасовим присланим із далекої столиці чужинцем.

Після того як Волинь потрапила під прямий вплив Києва, до се­редини XII ст. князювати на ці землі часто імперативно призначався або воєвода без статусу князя, або син київського князя. В останньому випадку, якщо молодий княжич знаходив спільну мову з волинянами, вони могли його підтримувати в міжусобних війнах, як це було з Ізя-славом Мстиславичем, якому дорогобужці та коречевці здавали свої міста без бою, а володимирські й луцькі бояри починаючи з 1149 р. тричі збирали війська для боротьби з Юрієм Долгоруким, особисто їхали на переговори до нього та умовляли відступитися, інакше обіця­ючи йому відчайдушний опір. Іпатіївський літопис зазначає, що в 1149-1150 рр. мужі Ізяслава знов їдуть до Юрія на переговори, де спіл­куються не тільки з князем, а й з його боярами, і врешті-решт саме бо­яри Юрія умовляють його змінити розподіл князівських столів. На пе­реговори до В'ячеслава з Вишгорода Ізяслав знов їде «с бояри свої­ми»¹. У подальшому в 1174 р. під час усобиці князів Ростиславичів підтримує вся Волинська земля, Луцьк і галичани з чорними клобука­ми, намагаючись добитися для них Києва.

Однак у такій, здавалося б, вигідній для князя підтримці з боку бо­яр був і зворотний бік — князь мав рахуватися з їхніми побажаннями та інтересами, а у випадку конфлікту залагоджувати його якомога мирним шляхом, ідучи на матеріальні та психологічні поступки. Дру­жина Ізяслава відкрито та наполегливо висловлюється проти тієї чи іншої тактики князя. Наприклад, у 1150 р. під час важкої кампанії Ізя­слава проти Юрія та його синів у Пересопниці дружина, левова частка якої складалася з боярського ополчення, почала скаржитися на безна­дійність походу, тому Ізяславу довелося вмовляти й навіть благати їх продовжувати бойові дії.

З 1156 р. Волинь починає дробитися на маленькі окремі князів­ства: Луцьке, Белзьке, Червенське, Дорогобузьке, Пересопницьке та головне Володимирське². Таке роздроблення ще більше послаблює князівську владу та збільшує роль боярських рад у кожному окремому князівстві чи волості, адже зміна територіального устрою, яка впливає на повноваження князя, не змінює торговельних і комерційних зв'яз­ків, від яких залежить боярство. У літописах поняття «бояри» та «мешканці міст» починає ототожнюватися, що зайвий раз підтверджує торговельно-ремісницький характер волинського боярства.

Усе частіше бояри відкрито висловлюють підтримку тому чи іншо­му князю, причому не обов'язково своєму, а князь не має прав і можли-

¹ Полное собрание русских летописей. — М.: Языки русской культуры, 1998. — Т. 2. Ипатьевская летопись. — С. 393.

² Литвин В. М., Мордвінцев В. М., Слюсаренко А. Г. Історія України. — К.: Знання, 2008. - С. 134.

75

востей впливати на цю ситуацію. Уже в 1085 р. лучани видають Воло­димиру Мономаху дружину та матір Ярополка, коли той утік до Поль­щі. А після примирення Ярополка й Володимира, перший не наважив­ся їм навіть помститися. У 1118 р. Ярослав Святополчич утік із Воло­димира до Угорщини, і «бояре його відступились від нього», тоді Воло­димир Мономах послав свого сина Андрія княжити у Володимирі¹, але, як наголошує літописець, тільки після того, як відступилися бояри. У свою чергу, коли в 1124 р. Ярослав повертається з військом, він звер­тається з пропозицією здати місто й до Андрія, і до міщан.

На певному етапі представники міст, насамперед бояри, почина­ють навіть боротися з князями за владу над окремими новими містами. Так, наприклад, у 1227 р. Данило та Мстислав Удатний борються з жи­телями Пінська за владу над Чорторийськом².

Після остаточного об'єднання Волинської і Галицької земель влада волинського боярства стає ще міцнішою та більш незалежною від князя.

Галицька земля після початку роздробленості Русі на відміну від Волинської мала більш самостійний правовий статус, хоча влада на ній змінювалася частіше та не обмежувалася тільки руськими князя­ми, а ще й поляками, угорцями та навіть берладниками.

Набуття князем столу, його права й обов'язки тут майже повністю залежали від боярської ради. Численними є випадки, коли боярська ра­да запрошувала до Галича того чи іншого князя, котрого проганяла при незадоволенні його загальною політикою чи окремими вчинками. Були випадки, коли боярство Галича навіть проводило незалежну від інтере­сів і поглядів Русі зовнішню політику, наприклад, запросивши на свою землю угорців, тобто фактично передавши Галичину від однієї держави до іншої. Коли політика угорців їх також не задовольнила, галичани знову сприяли поверненню земель назад до складу Русі та князювання Ростиславичів-Рюриковичів. За таку зраду бояр Ростиславичі замість значних репресій обмежилися лише підняттям податків. Цей факт під­тверджує, що зазначені дії боярства не вважалися чимось неприйнят­ним і нетиповим, а навпаки, князі фактично визнавали за галичанами повноваження самостійно вирішувати долю своїх земель.

Приймаючи князя, бояри висували вимоги не лише щодо його по­літичної діяльності, проголошення війни чи миру, військових походів, торговельних контактів з іншими країнами чи землями Русі, а навіть ставили умови щодо особистого життя та питань престолоспадкування. Літопис описує історію Ярослава Осмомисла, одного з найвпливові-ших Ростиславичів, якого бояри примусили розійтися з його коханкою й повернутися до законної дружини, шлюб з якою був суто політичним альянсом. Коли Ярослав Осмомисл захотів залишити князівський стіл після своєї смерті не законному сину, а позашлюбному, йому довелося скликати віче не одного Галича, а всього князівства та просити народ

¹ Полное собрание русских летописей. — М.: Языки русской культуры, 1998. — Т. 2. Ипатьевская летопись. — С. 286.

² Моця О. П. Південна «Руська земля». - К., 2007. - С. 138-139.

76

підтримати та схвалити його дії. Подальший розвиток подій демон­струє, що загальне віче Галичини виявилося менш упливовим, ніж боярська рада окремого Галича, адже після смерті Ярослава вона скасу­вала рішення віче та передала престол законному сину князя.

Із подальшою роздробленістю Русі, незважаючи на періодичну централізацію князівської влади в Галичині, боярська рада зберігала свій величезний вплив на зовнішню та внутрішню політику землі. Са­ме боярство організовувало численні військові походи, оборону міст при нападах ворогів і навіть спроби захисту від монголо-татарської на­вали. Після занепаду та закінчення династії Рюриковичів на цих зем­лях представники боярства вступали в переговори з офіційною владою Литви, Польщі та Угорщини щодо майбутнього статусу земель Гали­чини та Волині, а також прав і свобод їхнього населення. Останніми управителями цих земель перед призначенням королівських воєвод також залишалися бояри, наприклад Дмитро Дедько керував Львовом.

При включенні земель Галичини до складу Польщі та Угорщини правовий статус місцевого боярства змінився в напрямі універсаліза­ції до класичного станового поділу феодальної Європи: частина бояр­ства, насамперед ті роди, у яких були значні земельні сільськогоспо­дарські наділи, увійшла до стану дворянства, інша ж частина, багат­ство якої було зосереджено в торгівлі та ремісництві, перетворилася на верхівку міщанства, очоливши цехи та гільдії.

Коло повноважень боярської ради на західноруських землях було дуже широким:

і. Розпорядження князівським столом. Наприклад, після смерті Ярослава Осмомисла бояри вигнали князя Олега та посадили його брата, Володимира Ярославича, порушивши попередню обіцянку. По­тім вигнали й Володимира через його спроби незалежної політики. Ін­коли самі бояри посідали стіл, наприклад Володислав у 1219 р. сів у Галичі, Дмитро Дедько ініціював убивство Юрія II Болеслава і потім самостійно правив.

2. Бояри могли скликати віче та використовувати його у своїх ін­тересах.

3. Посади в державному апараті бояри тримали довічно та переда­вали в спадок.

4. Бояри могли провадити зовнішню політику, наприклад у 1208 р. зверталися та запрошували угорців.

Права й обов'язки князів на землях Галичини були типовими по­рівняно з усіма подібними князівствами не тільки Русі, а й усієї Євро­пи: передусім він був головнокомандуючий армії, міг упливати на внутрішню політику та вирішувати деякі судові спори. Князь не мав законотворчої влади, хоча міг затвердити інкорпорацію місцевих зви­чаїв і таким способом забезпечити їх виконання своїм примусом. Як уже зазначалося, князь при виконанні своїх повноважень одночасно спирався на боярську раду та боровся з нею.

Одним із способів такої боротьби було звернення до віча, яке за своїм механізмом нагадувало західноєвропейську традицію підтримки

77

міщанами королів. Так, Данило Галицький у 1231 р. звернувся до га­лицького віча за підтримкою проти бояр і в подальшому спирався на піхоту міщан, у 1187 р. перед смертю Ярослав Осмомисл скликав «...мужа своя и всю Галицкую землю, и монастирі, и нищих, и сильних, и худих...»¹ і три дні вибачався за гріхи та проголошував спадщину — майно та землі своїм синам — Олегу (Галич) та Володимиру (Пере­мишль). Галичани присягнули не порушувати князівську волю, але протистояти боярській раді не змогли.

Характерною особливістю князівського правління в галицько-во­линських землях був дуумвірат — узгоджене правління двох князів, які були близькими родичами і, як правило, сиділи в Галичі та Воло­димирі: Данило та Василько Романовичі, Лев І Данилович та Володи­мир Василькович, Андрій та Лев II².